Лонгин Цегельський – патріот, націонал-консерватор, соборник (ч. 1)

Лонгин Михайлович Цегельський — особистість воістину непересічна і багатогранна, як з огляду на його місце в історії України, так і зважаючи на спектри, сфери і обшири його діяльності — державний і громадсько-політичний діяч, дипломат і адвокат, журналіст і публіцист, видавець і емігрант…

Народився Лонгин (за  старим написанням  — Льонґин) 29 серпня 1875 р у Кам’янці-Струмиловій (нині — Кам’янка-Бузька Львівської обл) в АвстроУгорській імперії в  сім’ї священника Михайла Цегельського (1848–1944 рр) та Анізії Дзерович. Батько Михайло володів кількома іноземними мовами, був не лише парохом-священником, а й камінецьким деканом, одним з  очільників місцевої «Просвіти», знаним журналістом і українським політиком, належав до повітової ради (обирався її віце-маршалком), послом до  австрійського парламенту, а  мати походила з відомого священницького роду Дзеровичів В сім’ї було ще двоє синів — Роман (професор-фізик Чернівецького університету) та Ігнатій (греко-католицький священник), а  також троє сестер  — Ганна, Іванна і Марія.

Початкову освіту Лонгин здобував у місцевій школі на Забуже, а від 1886 р — в Першій державній академічній гімназії у Львові, яку закінчив 1894 р з матурою (атестатом зрілості). Тоді ж вступив на правничий факультет Львівського університету ім. Франца Йосипа.

У ці роки юнак брав дієву участь у студентському русі, зокрема у боротьбі молоді за український університет у Львові, плідно співпрацював з місцевим часописом «Молода Україна» (був також і його редактором до 1902 р), на шпальтах якого висловлювався з ідеєю відродження української державності. Він також входив до складу однойменної нелегальної молодіжної організації (1899–1902 рр), таємний провід якої складався з 10 осіб, один з перших кинув клич боротьби за самостійну Україну.

Водночас під час навчання Лонгин у складі австрійської делегації брав участь у Студентському конгресі в Англії. Тоді, під час однієї з дискусій, він різко виступив проти реферату щодо майбутнього переоблаштування Європи, за яким Східна Галичина (по р Сян) мала би територіально увійти до  складу Російської імперії. Ба більше, молодий австрійський українець у своїй промові вдався навіть до образ на адресу російського царя, що обернулося внаслідку депортацією Л. Цегельського з Британії. Під час повернення до Австро-Угорщини, на німецько-австрійському кордоні у містечку Пассау його було заарештовано австрійськими жандармами за «образу маєстату іншого монарха» (тоді подібне було заборонено законодавчо), проте подальших наслідків так і не настало. Натомість саме цей інцидент сприяв першій хвилі відомості юнака серед політикуму Наддунайської імперії й поза її межами та став поштовхом до початку політичної кар’єри Л. Цегельського.

По закінченні університету у 1898 р з абсолюторією (додатком до диплому), його було скеровано до Відня на правничо-адміністративну і дипломатичну практику в Міністерстві закордонних справ й до Стокгольма в Посольство Австро-Угорщини у Швеції. Того ж року він став членом літературної секції наукового гуртка «Академічної громади» (а по суті, сприяв об’єднанню в  це спільне товариство «Ватри» та  «Академічного братства»), короткий час на переломі ХІХ — початку ХХ ст (до грудня 1900 р) очолював редакцію періодичного видання «Свобода», що на тоді було органом національно-демократичної партії. Після року практикування Л. Цегельського було рекомендовано і спрямовано до Львівського університету для захисту докторської дисертації з  ділянки міжнародного права, що він успішно й здійснив.

У цей час у 1899 р він стає одним з організаторів загального з’їзду українських студентів та середньошкільної молоді у Львові. Під час же самого з’їзду 14 липня 1900 р Л. Цегельський виголосив реферат з теоретичним обґрунтуванням ідеї самостійності України, вказуючи, що  національна держава в  етнографічних межах є  обов’язковою і  першою підвалиною добробуту і культури нації, запорукою її розвою. «Ми віримо,  — зазначав промовець,  — що  нам бути! І  ми віримо, що  встане Україна, як не на наших очах, так на наших кістках! Ми віримо в  її воскресіння, а  коли б не  мали в  це вірити, так ліпше нам і не жити! Без України нам нема життя! Як камінна велит-гора, як непорушна граніт-скала, так тверда та непохитна ця наша віра! […] Через кордон подають собі руки українці з обох боків Збруча Понад багнети, що стережуть границю підноситься велика ідея, злучаючи всі щирі серця України!», а  відтак завданням усього народу є: «…Сотворити власний державний організм, свою власну, независиму, самостійну Українську національну державу в етнографічних границях по всій території, заселеній Українським народом». На  підставі доповіді Л. Цегельського з’їзд прийняв дві постанови, в яких вимагалося: вимагати від австро-угорського уряду заснування у Львові українського університету і про виборювання Української соборної самостійної держави, а у резолюції недвозначно заявлялося: «І ми віримо, що встане Україна, як не на наших очах, то на наших кістках! Ми віримо в її воскресеннє — а коли б не  мали в  се вірити, так ліпше нам і  не жити! Бо без України нема нам життя!».

Вже наступного року (1901 р) Л. Цегельський стає одним з започатківців студентських виступів у Львівському університеті, а також видав у Львові свою популярну книгу «Русь-Україна і  Московщина-Росія», що мала виразне антиросійське спрямування, а також порушувала характерні на той час соціальні і національні проблеми, зокрема й питання окремішності українського народу, що має право на власну державність. Книга здобула величезну відомість у Галичині й сприяла поширенню національного самоусвідомлення серед української людності в Західній Україні та поза її межами. Цю брошуру було опубліковано накладом у  десять тисяч примірників, а  збори товариства «Просвіта» yхвалили нагородити видання премією з фонду «Стефана Дубравського» у сумі 180 корон.

Після закінчення університету та захисту докторату з права Л. Цегельський зайнявся певний час адвокатською практикою, проте невдовзі цілковито присвячує себе публіцистиці й журналістиці, а також громадсько-політичній діяльності й, зокрема, вже у 1902 р стає одним з ініціаторів селянських страйків проти польських землевласників у Галичині. Іще від 25 грудня 1901 р на загальних зборах Львівської «Народної ради» молодого Л. Цегельського було обрано до складу її нового проводу, серед якого були такі відомі діячі, як о О. Темницький, ред І. Белей, проф В. Білецький, о О. Стефанович, проф Ю Романчук. Під час же страйкової хвилі у  Східній Галичині виконавчим органом УНДП (Народним комітетом) за підписами голови комітету Ю. Романчука, його заступників К. Левицького та М. Шухевича, секретарів Я. Олесницького та Л. Цегельського 26 липня 1902 р у  Львові було видано звернення «До всього руського народу в Галичині». У ньому селян та сільську інтелігенцію закликалося до створення страйкових місцевих і  повітових комітетів, фіксації всіх випадків провокацій та протизаконних дій з боку органів влади тощо. 25–26 грудня 1902 р Л. Цегельський був одним 373 делегатів Народного з’їзду у Львові, а також обраний членом найтіснішого Народного комітету.

Тоді ж він зав’язав і підтримував зв’язки з М Міхновським, що  був одним з  засновників та  ідеологів Революційної української партії (РУП) й самостійником з Наддніпрянської України. Саме Л. Цегельський долучився до видання більшості публікацій М Міхновського у Галичині й, зокрема, його брошури «Самостійна Україна» (Львів, 1900 р).

Не була зайвою Л. Цегельському й фінансово-підприємницька вдача Так, наприклад, він був одним з найбільших пайовиків Народної торгівлі, а також членом Наглядової ради «Убезпеченевого товариства», банку «Дністер» й одним з директорів «Земельного банку іпотечного» та інших товариств.

Однією з найбільших вкладниць капіталу до Народної торгівлі була, до речі, відома піаністка Ольга-Стефанія Дуткевич, з якою Лонгин Цегельський одружився 4 березня 1905 р у Катедральному соборі святого Юра у Львові Ольга-Стефанія де Бонча Дуткевич, гербу Біла народилася 21 лютого 1880 р у сім’ї о Євгена Дуткевича, пароха й дідича в селі Рудно біля Львова та Генрики з роду Кушнір.

Того ж року на загальних річних зборах «Народної ради» 24 грудня Л. Цегельського обрано членами виділу (нового проводу) і 30 грудня — членом президії (секретарем комітету). На  Народному з’їзді партії 25 грудня 1905 р, що проходив у Львові, він став ще й одним з авторів кілької резолюцій.

Невдовзі Л. Цегельський наполегливо включився у боротьбу, що вилилася у масовий легальний вічевий рух та заяви українських послів у парламенті, сеймі і пресі, за ухвалення нового виборчого закону на основі загального, безпосереднього, рівного і таємного виборчого права, справедливого розподілу мандатів між поляками та українцями у парламенті й скасування застарілої куріальної системи. У підсумку українці домоглися свого: 26 січня 1907 р австрійський уряд таки запровадив довгоочікуваний виборчий закон.

У нових виборах 1907 р брав участь й націоналдемократ Л. Цегельський. Він балотувався у  спілці з сіоністами від 60-го сільського змішаного округу (Бучач, Підгайці, Монастириська, Вишнівчик), але зрештою опинився другим після єврейського адвоката і посла М.  Ґібеля, а  отже, став заступником посла Згодом, після його смерті у 1909 р, Л. Цегельський все ж став послом до австрійського парламенту. У цей час (1907–1908 рр) він також був видавцем і відповідальним редактором авторитетного львівського часопису «Діло».

Невдовзі, у 1911 р Л. Цегельський виграє вибори до  Державної Ради на  Ярославській окрузі (округ № 67 Радимно — Любачів — Ярослав — Сенява — Порохник — Чесанів), перемігши графа З Тарновського й ставши таким чином послом до віденського парламенту. За цим він чи не відразу ж подав запит міністрові внутрішніх справ Австро-Угорщини щодо зловживань з боку старост, католицького духовенства та жандармів під час проведення парламентських виборів у  численних громадах Східної Галичини. У парламенті він став одним із секретарів посольського клубу (Української парламентської репрезентації), а також — членом комісії закордонних справ (й, відповідно, не раз був членом різних дипломатичних місій).

Коли ж цісарською постановою від  14  травня 1913 р розпущено Галицький сейм і призначено нові вибори у  червні–липні того ж року, Л. Цегельський, як член Української національно-демократичної партії (УНДП), став також послом до Галицького крайового сейму від Бібрейського повіту «Галицькі вибори, — зазначав він, — се пекло для виборців, се деморалізація властей і суспільности, партій, одиниць і мас, де оглумлюється темного виборця хамськими аргументами, б’ється всяке почуття етики, політичного виховання мас і народного добра…». Та виборча компанія змусила Л. Цегельського чітко визначити своє бачення союзників і ворогів українства. У  цій виборчій війні першим союзником українців він вважав дві політичні сили: національно-демократичну і радикальну партії, а також висуванців Народного комітету правдиво-руських і правдиво-селянських кандидатів у посли, що мали скласти одну непобориму народну армію. Серед супротивницького українству табору ним було визначено, передусім, вшехполяків і  подоляків, а  також польських дідичів, біскупів і  ксьондзів й, звісно ж, усіх москвофілів. У  тому ж таки 1913 році він був також одним з співорганізаторів Всеслов’янський з’їзду послів, який ініціювали чеські політики з метою домогтися більших прав слов’янським народам в Австро-Угорській імперії.

Не полишав Л. Цегельський і  молодіжного руху, зокрема й членства у спортово-воєнізованих сокільсько-січових товарист, а саме — став членом організації «Сокіл» й належав до його головної управи — «Сокола-Батька». Брав активну участь у  діяльності друкованого органу «Сокола-Батька» — «Запорізькі вісти», на сторінках якого поширювалися ідеї збройної боротьби за самостійність українського народу і побудову Української держави. Відтак у 1912 р Л. Цегельський став й одним з організаторів участі українських «Соколів» у  всеслов’янському сокільському здвизі в Празі, а за два роки (у 1914 р) діяльно переймався влаштуванням у  Львові загальноукраїнського Січово-Сокільського свята (або Шевченківського Здвигу), що відбувався у «рік Шевченка». У святі взяло участь понад 12 тис осіб за присутності офіційних австрійських адміністративних й військових представників влади та дипломатичного корпусу іноземних консульських представництв, що були акредитовані у Львові. Утім святковий здвиг так і не був завершений, як планувалося, через звістку про замах і вбивство у Сараєві австрійського ерцгерцога Франца-Фердинанда фон Габсбурґа та його дружини.

Перша світова війна «зачалась війна від  сербів, та  не за  сербів вона по  правді ведеться, а  за нас українців, за нашу українську землю і за наш український народ!» — вважав Л. Цегельський й відтак усі свої зусилля поклав на використання наслідків війни на користь української державницької справи. Тож не дивно, що коли 1 серпня 1914 р національно-демократична, радикальна і соціал-демократична українські партії заснували у Львові на чолі з К. Левицьким міжпартійну організацію — Головну українську раду (ГУР), до її складу увійшов і Л. Цегельський Завданням ГУР було спрямовувати загальноукраїнські політичні акції під час війни Відтак, вже 3 серпня 1914 р на будинках Львова та в українських часописах з’явився маніфест ГУР «До всього українського народу», сповіщаючи заклик до дії Української боєвої управи і набір добровольців до легіону Українських січових стрільців (УСС) «І ці українці стали лавою при Австрії, а проти Росії, не з якоїсь сліпої любові до Австрії, — міркував Л. Цегельський про роль і завдання УССів, — а бачачи в її побіді кращу будуччину всього українського народу. Тому українська молодь з Галичини пішла в полки Українських Січових Стрільців — свідома того, що тільки розгромом Росії доб’ємося вільної України». Що ж до  згаданої Бойової управи, то  цілком природно, що він увійшов і до її складу, де розвинув досить плідну роботу: зокрема, за його сприяння багато українців біженців і добровольців, що не потрапили до Легіону УСС, були витягнуті з  гонведських полків (куди їх примусово встромляли мадяри) і  переводилися чи то до австрійських підрозділів, чи до стрілецького резерву.

У цей час Л. Цегельський зближується й з емігрантами з Наддніпрянщини, які 4 серпня 1914 р створили у Львові Союз визволення України (СВУ), що мав на меті здобуття самостійної Української держави, яка мала постати на руїнах Російської імперії у Першій світовій війні.

Невдовзі після початку Першої світової війни, блискавичного наступу російських військ та окупації ними Галичини і  західних теренів Волині, Л. Цегельський змушений був залишити Львів й перебратися з родиною до Відня. В австрійській столиці він переймався не лише депутатськими обов’язками та відвідинами різних держав як парламентський посол, а й працював у Комісії з питань біженців (Fluchtlingskommission), у Комітеті допомоги біженцям (Kriegsfluchtlings Hilfskomitee), займався справами переселенців у таборі Гмінден та інтернованих у Талєргофі, був залучений до  діяльності в Українському запомоговому комітеті, метою якого стала допомога жертвам війни, вдовам і сиротам, займався організацією українських військових підрозділів у складі австро-угорської армії, створенням збройних формувань з українців-військовополонених російської армії, що перебували у таборах в Австро-Угорщині та Німеччині, а надто — організацією Легіону січових стрільців.

Як член комісії закордонних справ парламенту Австро-Угорщини від  1914  р Л. Цегельський відвідував з  дипломатичними місіями різні країни, зокрема й у  складі австро-угорської дипломатичної місії перебував в Істамбулі, Софії, Стокгольмі, Берліні та Бухаресті. Перебуваючи в османській столиці, він мав кілька зустрічей з турецьким прем’єр-міністром Енвер-пашею, внаслідок однієї з яких стало перевидання праці Л. Цегельського «Русь-Україна і Московщина-Россія»30 1915 р цю працю було перевидано коштом Союзу визволення України (СВУ) в Істамбулі (Туреччина) накладом у 40 тис примірників під назвою «Русь — Україна, а Московщина — Росія Історично-політична розвідка» з картою України У 1916 р її знов було перевидано в Істанбулі накладом вже у 15 тисяч (128 с, карта). У нових виданнях Л. Цегельський значно підкорегував свої теоретичні конструкції, зокрема, було усунено соціалістичну фразеологію та змінено миролюбну риторику на воєнізовану щодо боротьби за  Україну. Варто також зауважити, що  практично весь турецький наклад було нелегально переправлено на Наддніпрянську Україну. Ба більше, делегати ГУР Л Цегельський і С Баран домоглися зустрічі з такими провідними османськими політиками, як Енвер-паша і Талаат-бей, які запевнили українців у тому, що Туреччина сприятиме створенню на  руїнах переможеної Росії незалежної Української держави, що постане охоронним муром проти російської навали на Балкани і в Середземномор’я.

Крім того, у 1914 р у Бухаресті румунською мовою виходить його брошура «Не  визволителька, гнобителька народів» разом зі всіма відозвами Союзу до різних європейських народів, маніфестом ГУР та з додатком — етнографічною картою України, а у 1915 р у Берліні — праця «Die grossen politischen Aufgaben des Krieges im Osten und die ukrainische Frage» («Великі політичні завдання війни на Сході та українське питання») Одним з наслідків перебування делегатів від ГУР і СВУ в Османській імперії стала поява друком в Істамбулі 1915 року турецькою мовою збірки «Україна, Росія й Туреччина», що мала намір ознайомити турецьку громадськість з  українською проблемою та політичними змаганнями українців До брошури, крім публікацій М. Грушевського, В. Дорошенка, М. Меленевського, А. Жука, ввійшла й стаття Л. Цегельського «Україна й Туреччина», у якій висвітлювалася історія українсько-турецьких взаємин, вказувалося на  необхідність поразки Росії у війні на користь України й Туреччини тощо. Того ж року, під час другого візиту Л Цегельського до Швеції, у Стокгольмі було видано його книгу «Ukraina sveriges beriglömbda bundsförvani» («Україна — колишня шведська союзниця»). Починаючи від того ж таки 1915 року (і до 1918-го) Л. Цегельський співпрацював також і з часописом «Українське слово», а також був відповідальним редактором «Літературно-наукового вісника». У ті ж часи Л. Цегельський опублікував свої роботи під назвами «З чого виникла війна та що вона нам може принести» і «Самостійна Україна», в яких висвітлив визначальні завдання української національно-визвольної політики — створення Української Самостійної Соборної Держави. Він ставив питання глибоко і широко з максимальною метою українця — державність! «Не за українські пісні чи вишивання, не за український театр чи аматорську виставу, не за українські галушки, наливку, тропак чи сині шаровари, навіть не за українські газети, не за «Просвіти» чи за українську школу, не за поділ Галичини чи автономію йде сьогодні розмова, — наголошував Л. Цегельський, — а за самостійну Українську державу Так, браття! За Українську Державу — самостійну і від нікого незалежну!».

У травні 1915 р Л. Цегельський подав австро-угорському урядові меморіал щодо вирішення українського питання в монархії, який викликав фурор у різних сферах тогочасного політикуму. Ба більше, він навіть відбув спеціальну місію з цього питання до німецького імператора Вільгельма II з проєктом створення державної України, союзної Німеччині.

Водночас він виступає одним з  двигунів ідеї ще більшого об’єднання національно-демократичних сил у часи війни й відтак вимагав реорганізації ГУР у  загальноукраїнську інституцію. Зокрема, йшлося про Загальну українську раду (ЗУР), що була уконстиційована 5 травня 1915 р й до складу якої увійшов і Л. Цегельський й про входження до неї СВУ Криза, що виникла в ЗУР у взаєминах між т зв «опозицією» Українського парламентського клубу (на чолі з Є. Петрушевичем, до якої належав й Л. Цегельський) та диктаторськими «претензіями» К. Левицького і  М. Василька, призвела до  тощо, що  у листопаді  1916  р з  пропозиції Л. Цегельського діяльність ЗУР було припинено Одним зі звинувачень і причин до цього слугувало й те, що ЗУР під очільництвом «старих» політиків так і  не досягла утворення українського коронного краю зі Східної Галичини і Буковини, а натомість 5 листопада 1916 р австро-угорський цісар і німецький кайзер видали акт щодо проголошення Польського Королівства і відокремлення Галичини Новий провід національним рухом українців Галичини фактично перейняла відтоді на  себе Українська парламентська репрезентація (УПР), до якої належав і Л Цегельський.

Тим часом з  поваленням у  Росії царату у  лютому 1917 р у Петрограді, утворення в березні того ж року Української Центральної Ради у Києві з новою силою пожвавило національне питання на українських землях Галицьке політичне представництво українців вже наприкінці 1917 р, зустрічаючи перепони з боку польських сил та імперського центру, ультимативно заявляло у віденському парламенті про нагальну потребу побудови українського державного тіла на основі традицій давнього українського Галицько-Волинського князівства. Причому заявлялося, що ця територія, як частина неподільної спадщини всього українського народу, може як залишитися у складі Австрії, так і, за волею українців, бути влученою до УНР.

Коли ж 22 січня 1918 р IV Універсалом було проголошено самостійність УНР, а 9 лютого Україною було підписано Мирний договір з Центральними державами (Німеччиною, Австро-Угорщиною, Туреччиною і Болгарією) національно-визвольне питання на західноукраїнських землях ще більш загострилося. У день укладання Берестейського договору Народний комітет УНДП прийняв звернення «До українського народа Галицької землі», де відзначалоcя істоpичне значення утворення УНР, яка пеpшою з воюючих держав Євpопи «поcтановила миp, примощуючи іншим воюючим деpжавам шлях братолюбя» й наголошувалося, що «Актом з дня 9 лютого с р піднісся на степень державної нації цілий yкpаїнський нapід — не лиш у межах Укpaїнської Народної Pecпублики, але й скрізь та всюди, де б і не жив він поза межами її Се акт — мало сказати — історичний: він в  життю цілого українського народа епохальний… Нехай же буде святою ся днина, в якій здійcнилася мpія цілого yкpaїнського народа!».

10 лютого 1918 р на урочистих зборах і маніфестації у Львові з балкона будинку Музичного товариства ім М. Лисенка на площі до тисяч людності звернувся й відомий діяч УНДП, посол до австрійського парламенту і Галицького ceймy Л. Цегельський, який наголосив на  важливому значенні Береcтейського миpy для  західноукраїнських земель «По тім і по цім боці кордону український народ зуміє за себе постояти», — заявив він. Того ж дня Л. Цегельcький виступив з промовою на зборах 300 українських залізничників. Збори ж двохсот представників Організації українців міста Львова, які відбулися 12 лютого 1918 р, на пропозицію Л. Цегельського, привітали «остаточне признане української держави».

У серпні 1918 р у Львові з ініціативи УНДП відбулися наради про організацію українського війська й адміністрації Водночас Народний комітет УНДП уповноважив І. Кивелюка, С. Барана, В. Панейка, В. Бачинського і Л. Цегельського розпочати підготовку «до самочинного перебрання влади в краю» й, як наслідок, протягом серпня–вересня у  Львові відбулася серія таємних нарад з питання: «про організацію адміністрації і війська, що мали заняти Львів і Східну Галичину в ім’я yкраїнської державности».

У вересні ж 1918 р Українська парламентарна репрезентація відрядила доктора Л. Цегельського до Києва з метою досягти порозуміння з гетьманом П Скоропадським щодо майбутніх планів, у тому числі державності України на західноукраїнських землях і шляхів до створення соборної України Наслідком перемовин з гетьманом став виступ Л. Цегельського на нараді лівих українських партій, у якому він, охарактеризувавши політичне становище в Європі, пропонував лівому політикуму підтримати гетьмана, не здіймати проти П. Скоропадського перевороту, що здійме «горожанську боротьбу», позаяк це українське громадянське повстання згубить українську державність й наполегливо радив «порозумітися з гетьманом і підперти історичну українську владу». Тоді ж, наприкінці вересня 1918 р у Києві, Л. Цегельський взяв участь у відкритті столичного Державного українського університету «Під час урочистого відкриття університету цікаво прозвучали слова приявного там представника галицьких українців д-ра Лонгина Цегельського, який сказав: «Переповнене моє серце почуттям радости і тріюмфу Сьогодні положено найкращий камінець під будучину українського народу Українська мова прилучилася до європейської культури і це є найкращою запорукою, що Україна не згине Я вірю, я певен в тому, що ви, браття, пригорнете і нас, галичан до себе, і що вирішиться доля нашого університету у Львові, і що його дістанемо», — цитувалися слова Л. Цегельського у пресі.

Список використаної літератури:

У Комітеті десяти «Молодої України», зокрема, Є. Косевич, В. Стapoсольський, В. Темницький представляли соціал-демократичну течію, О. Грабовський, А. Кpyшельницький — paдикальну, М. Галyщинський, Л. Цегельський — національно-демократичну, С. Гоpyк — християнсько-національну, Т. Мелень — теоретично-монархістську, ім’я десятого члена — невідоме.

Цегельський Ю.-М. Зага роду Цегельських і розповідь про Камінку Струмилову. Ellicott City: Смолоскип, 1992. С. 342.

В оборону Л. Цегельського стали, керуючись правом і обов’язком перед студентами (право «civis academicus») ректор і сенат Львівського університету, позаяк без відома й згоди університетських властей студент не міг бути заарештованим або довготривало перебувати під вартою. У справу також втрутився цісарський намісник Галичини граф М. Бобринський. Тож 20-річного юнака було звільнено від будь-якої відповідальності, позаяк на конгресі він фактично боронив інтегральність Австро-Угорської монархії.

Цегельський Ю.-М. Зага роду Цегельських і розповідь про Камінку Струмилову. Ellicott City: Смолоскип, 1992. С. 340.

Москвофільський друкований орган «Галичанин» у цьому контексті зазначав: «Діяльність п. Цегельського як редактора «Свободи» обмежувалась бішенними нападами на «москвофілів», на русско-народные общества людей із русско-народных партий, посольских кандидатов» [ВР ЛНБ ім. В. Стефаника, ф. 167, оп. 2, спр. 3298, арк. 12].

ЦДІАЛ України, оп. 1, спр. 104, арк. 53.

Цегельський Ю.-М. Зага роду Цегельських і розповідь про Камінку Струмилову. Ellicott City: Смолоскип, 1992. С. 342.

Українська національно-демократична партія була заснована у 1899 р. з ініціативи І. Франка, М. Грушевського, В. Охримовича, В. Будзиновського, Є. Левицького, Т. Окуневського, Т. Савойки.

Діло, 1902, 28 липня.

Цегельський Ю.-М. Зага роду Цегельських і розповідь про Камінку Струмилову. Ellicott City: Смолоскип, 1992. С. 350. 15 О. Дуткевич померла 11 березня 1948 р. у місцевості Ляндек у Тиролі (Австрія), де й була похованою. 16 Діло, 1906, 1 січня.

Цегельський Л. З австрійської України. Галицьке москвофільство в останній його фазі // Літературно-науковий вістник. 1910. Річник ХІІІ. Т. L. Кн. 4. С. 400.

Українознавчі проблеми в теоретичній і практичній діяльності Лонґина Цегельського [Електронний ресурс].

Патер І. Лонгин Цегельсьий // Західно-Українська Народна Республіка. 1918–1923. Уряди. Постаті. Львів: Інститут українознавства ім. І. Крип’якевича НАН України. 2009. С. 312.

Цегельський Ю.-М. Зага роду Цегельських і розповідь про Камінку Струмилову. Ellicott City: Смолоскип, 1992. С. 357. 25 Гай-Нижник П. П. Габсбурґ Франц-Фердинанд фон // Енциклопедія Сучасної України. Т. 5. К.: Інститут енциклопедичних досліджень НАН України, 2006. С. 251.

Патер І. Лонгин Цегельсьий // Західно-Українська Народна Республіка. 1918–1923. Уряди. Постаті. Львів: Інститут українознавства ім. І. Крип’якевича НАН України. 2009. С. 312.

Гай-Нижник П. П. Україна — Туреччина: становлення міждержавних і дипломатичних взаємин (1917–1921 рр.) // Гілея, 2020, вип. 157 (№ 6–9), ч. 1, історичні науки. С. 7–16.

Лозинський М. Українська революція: Розвідки і матеріали. Галичина в рр. 1918–1920. Відень, 1922. Т. V. С. 23.

Кугутяк М. Історія української націонал-демократії 1918–1929 рр. Київ–Івано-Франківськ: Плай, 2002. Т. 1. С. 63.

Українське слово, 1918, 12 лютого.

Левицький К. Великий зрив (до історії української державності від березня до листопада 1918 р. на підставі споминів та документів). Львів, 1931. С. 93.

Цегельський Л. Правда про Гетьманщину. Що говорять і пишуть про українську державну політику і що з того правда, а що баламута // Америка, 1931, 15 травня, ч. 3. С. 25–33.

Цегельський Ю.-М. Зага роду Цегельських і розповідь про Камінку Струмилову. Ellicott City: Смолоскип, 1992. С. 351.

ВІСНИК НААУ № 10 (105)

Автор публікації: Павло Гай-Нижник

Павло Гай-Нижник

доктор історичних наук, провідний науковий співробітник Інституту політичних і етнонаціональних досліджень ім. І. Ф. Кураса НАН України, учасник Всеукраїнського Проєкту «Історія адвокатури України» Центру досліджень адвокатури і права НААУ

Аби першим отримувати новини адвокатури, підпишіться на канал Національної асоціації адвокатів України у Telegram.