Оскарження нормативного акта не скасовує його обов’язковості

Саме собою подання позову про визнання нормативно-правового акта протиправним та нечинним не припиняє його дії та не звільняє осіб від обов’язку виконувати його приписи до моменту втрати ним чинності у встановленому законом порядку.

Фабула справи

На це звернув увагу Верховний Суд у справі № 380/4648/25 (постанова від 20.05.2026). Спір виник між товариством, яке працює на ринку електроенергії, та НКРЕКП. Регулятор своїм розпорядженням зобов’язав товариство усунути порушення ліцензійних умов, пов’язані з невиконанням договору купівлі-продажу електроенергії за «зеленим» тарифом.

Позивач вважав таке розпорядження протиправним. Він посилався на те, що заборгованість із врегулювання небалансів електричної енергії була розрахована із застосуванням пункту 9.3 глави 9 Порядку купівлі гарантованим покупцем електричної енергії, виробленої з альтернативних джерел енергії, затверджений постановою НКРЕКП від 26.04.2019 №641, який надалі був визнаний судом протиправним та нечинним у справі №640/4069/21.

На думку товариства, після такого судового рішення відповідні розрахунки мали бути скориговані, а НКРЕКП не могла вимагати виконання зобов’язань, що ґрунтувалися на нормі, визнаній нечинною.

Суд першої інстанції відмовив у задоволенні позову. Апеляційний суд це рішення скасував і став на бік товариства. Верховний Суд, переглядаючи справу, мав визначити, чи впливає подальше визнання нормативної норми нечинною на обов’язки, які виникли в період її чинності.

Нормативна основа спору

Відповідно до ч. 2 статті 264 КАС будь-яка особа, щодо якої застосовано нормативно-правовий акт або яка є суб’єктом правовідносин, у яких такий акт буде застосовано, має право оскаржити його до адміністративного суду.

Частина третя цієї статті передбачає, що нормативно-правові акти можуть бути оскаржені до адміністративного суду протягом усього строку їх чинності.

Разом з тим частина друга статті 265 КАС встановлює спеціальне правило: нормативно-правовий акт втрачає чинність повністю або в окремій його частині з моменту набрання законної сили відповідним рішенням суду.

Отже, законодавець чітко розмежував:

право на судове оскарження нормативного акта;

момент втрати ним чинності.

Сам факт звернення до суду не породжує автоматичного припинення дії нормативного регулювання. Винятком може бути лише окреме судове рішення, зокрема про забезпечення позову, якщо для цього є передбачені законом підстави.

Позиція Верховного Суду

У справі, що розглядається, ВС оцінював правомірність розпорядження НКРЕКП про усунення порушення ліцензійних умов. У цьому контексті Суд розглянув питання про правові наслідки попереднього визнання нечинним положення нормативного акта НКРЕКП, яке регулювало порядок розрахунку небалансів на ринку електроенергії.

Верховний Суд звернув увагу, що оскаржуваним розпорядженням НКРЕКП не нараховувала позивачу нових майнових зобов’язань, а лише констатувала невиконання вже існуючих фінансових зобов’язань, які виникли у період дії відповідної норми.

Позивач обґрунтовував свою позицію тим, що ще у 2021 році існувало рішення суду першої інстанції про протиправність відповідної норми, а тому він мав підстави не виконувати обов’язки, які з неї випливали.

Верховний Суд відхилив цей аргумент та наголосив:

1. нормативно-правовий акт залишається чинним до набрання законної сили рішенням суду про визнання його протиправним та нечинним;
2. визнання акта протиправним не означає автоматичного анулювання всіх правових наслідків, які виникли під час його дії;
3. учасники правовідносин зобов’язані виконувати приписи чинного нормативного регулювання незалежно від того, чи оскаржується воно в судовому порядку;
4. подання позову не створює права на власний розсуд ігнорувати обов’язкові правила поведінки.

Особливо важливим є сформульований Судом висновок: «Право особи оскаржити нормативно-правовий акт не означає звільнення такої особи від обов’язку виконувати приписи цього акта в період його чинності. Сам факт подання позову про визнання нормативно-правового акта нечинним не зупиняє його чинності та не звільняє учасників відповідних правовідносин від виконання його приписів до моменту втрати ним чинності».

Принцип правової визначеності

Ключовим аргументом Верховного Суду став принцип правової визначеності.

Суд підкреслив, що ретроспективне скасування всіх правових наслідків нормативного акта створювало б ситуацію правової невизначеності та ставило б під сумнів стабільність публічних правовідносин.

Правова визначеність передбачає, що:

особа повинна розуміти, які правила діють на певний момент часу;

державні органи повинні мати можливість розраховувати на виконання чинного регулювання;

наслідки судового контролю мають бути передбачуваними для всіх учасників правовідносин.

Саме тому український законодавець закріпив правило про втрату чинності нормативним актом лише після набрання законної сили відповідним судовим рішенням.

Легітимні очікування

Особливий інтерес становить звернення Верховного Суду до практики ЄСПЛ. Позивач посилався на те, що мав обґрунтовані очікування щодо майбутнього скасування спірної норми.

Однак Верховний Суд, використовуючи підходи ЄСПЛ, відмежував просте сподівання від легітимного очікування.

У рішенні у справі «Копецький проти Словаччини» (Kopecký v. Slovakia, заява №44912/98) Велика палата ЄСПЛ зазначила, що легітимне очікування повинно ґрунтуватися на достатньо визначеній правовій підставі. Воно не може базуватися лише на сподіванні на позитивний результат судового спору.

ЄСПЛ фактично розмежував:

просте сподівання — особа припускає, що суд у майбутньому задовольнить її вимоги;

легітимне очікування — особа вже має достатньо визначене майнове право або правову підставу для його набуття.

Саме тому очікування суб’єкта господарювання щодо можливого скасування нормативного акта не створює права ігнорувати його приписи до моменту фактичної втрати ним чинності.

Європейський підхід до наслідків

Верховний Суд також звернувся до практики Суду Європейського Союзу.

У рішеннях у справах Inter-Environnement Wallonie ASBL and Terre wallonne ASBL v Région wallonne (C-41/11) та Inter-Environnement Wallonie and Bond Beter Leefmilieu Vlaanderen (C-411/17) Суд ЄС визнав допустимим збереження певних правових наслідків актів навіть після встановлення їх невідповідності праву Союзу.

Метою такого підходу є уникнення правового вакууму, захист стабільності суспільно важливих сфер, забезпечення безперервності державного регулювання.

Верховний Суд використав ці підходи як додатковий аргумент на користь неприпустимості автоматичного перегляду всіх правовідносин, що виникли під час формальної чинності нормативного акта.

Практичне значення

Постанова Верховного Суду має значення не лише для енергетичного сектору. Сформульований підхід може бути релевантним і для інших правовідносин, у яких застосовуються нормативно-правові акти органів державної влади, місцевого самоврядування або регуляторних органів.

Із цього рішення випливають такі практичні висновки:

1) подання позову про оскарження нормативного акта не припиняє його дії;

2) оскарження акта саме собою не надає права не виконувати його приписи;

3) особа не може посилатися на очікування майбутнього скасування акта як на підставу для невиконання покладених обов’язків;

4) визнання нормативного акта протиправним не означає автоматичного анулювання правовідносин, що виникли під час його чинності;

5) принцип правової визначеності вимагає збереження стабільності правових наслідків, які виникли до втрати актом чинності.

Автор публікації: Наталія Кайда

Наталія Кайда

членкиня Ради Комітету НААУ з питань трудового права

Аби першим отримувати новини адвокатури, підпишіться на канал Національної асоціації адвокатів України у Telegram.