Проблеми застосування обов’язкової частки у спадщині: формування практичних підходів

Питання спадкування на обов’язкову частку породжують низку проблем у нотаріальній і судовій практиці. Це зумовлено комплексом чинників, включаючи протиріччя між соціально-забезпечувальним характером обов’язкової частки у спадщині і суто приватно-правовою природою заповіту; невідповідність мети обов’язкової частки у спадщині сучасним реаліям розвитку спадкових правовідносин, потребам суспільства, яке потребує не обмеження свободи заповіту і неможливість його складання всупереч потребам сім’ї, а більш гнучких конструкцій поєднання волі заповідача і інтересів спадкоємців.

Право на обов’язкову частку у спадщині є законодавчою мірою втручання у свободу заповіту, коли визначене коло спадкоємців першої черги отримують право на спадкування за законом незалежно від змісту і всупереч заповіту. Яка мета такого втручання у свободу заповіту, який є  основоположним принципом спадкового права? Уявляється, що це може пояснюватися такими обставинами.

По-перше, захист спадкоємців від волі заповідача, коли остання перетворюється у свавілля, і такий захист надається не усім спадкоємцям, а лише тим, хто його потребує із економічних міркувань. Відповідно обов’язковою часткою наділяються спадкоємці, які на момент відкриття спадщини потребують утримання. Якщо спадкоємці мали чи розраховували на утримання за життя спадкодавця, то буде послідовним і передбачуваним збереження такого утримання і після його смерті.

По-друге, правила про обов’язкову частку є специфічним проявом функцій соціальної держави, коли національна система соціального забезпечення є неефективною, у повній мірі виконати покладені завдання не  може, тому законодавець вбачає доцільним виконувати соціальні функції з утримання за рахунок спадщини.

І по-третє, у конструкції обов’язкової частки у спадщині поєднані не тільки цивільно-правові і соціальні складові, а й різні види спадкування, оскільки обов’язкова частка є  спадкуванням за  законом, але право на обов’язкову частку виникає лише за наявності заповіту. Не випадково ст. 1241 Цивільного кодексу України про обов’язкову частку уміщена законодавцем у главі, яка регламентує спадкування за заповітом. Це свідчить про складність і неоднорідність спадкових відносин при спадкуванні обов’язкової частки у спадщині.

Сутність права на обов’язкову частку у спадщині

Право на обов’язкову частку — це суб’єктивне майнове право окремих спадкоємців першої черги отримати певну частку у спадщині, незалежно від змісту заповіту.

Такий погляд на обов’язкову частку поділяється у практиці Верховного Суду, який зазначає, що право на обов’язкову частку — це суб’єктивне майнове право окремих спадкоємців першої черги (ст. 1261 ЦК) отримати певну частку у спадщині, незалежно від змісту заповіту. Хоча норми про право на обов’язкову частку розміщені у главі, присвяченій спадкуванню за заповітом, за своєю сутністю право на обов’язкову частку належить до  спадкування за  законом. Тобто право на обов’язкову частку існує лише за наявності заповіту.

Отже, конститутивною ознакою права на обов’язкову частку є те, що воно існує лише за наявності заповіту. За відсутності заповіту, у випадку його скасування заповідачем або визнання його судом недійсним, право на обов’язкову частку не виникає. При цьому не обов’язково, щоб це був заповіт на все майно, право на обов’язкову частку виникає і тоді, коли заповітом охоплено лише частину спадщини, що не виключає і спадкування за законом (ч. 2 ст. 1223 ЦК).

Хоча норми про право на обов’язкову частку розміщені законодавцем у  главі, присвяченій спадкуванню за заповітом, за юридичною природою право на обов’язкову частку належить до спадкування за законом. Тому слід звернути увагу, що право спадкоємця на обов’язкову частку в спадковому майні посвідчується свідоцтвом про право на спадщину за законом, хоча і відповідної форми.

За відсутності заповіту, у випадку його скасування заповідачем або визнання його судом недійсним, право на обов’язкову частку не виникає. Право на обов’язкову частку у спадщині відноситься до спадкування за законом, незважаючи на структурне розміщення відповідної норми у гл. 85 ЦК. Закон не тільки визначає перелік осіб, наділених цим правом, а й встановлює її розмір, що дозволяє прослідкувати чітку аналогію із колом спадкоємців за законом і розподілом спадщини між ними3 . Але в цілому вести мову про існування права на обов’язкову частку у спадщині можливо лише за наявності заповіту, а не взагалі. Іноді законодавець викладає у нормах спадкового права такі формулювання, які вимагають замислитися над сутністю права на обов’язкову частку у спадщині. Так, у гл. 86 ЦК міститься ст. 1259 про підстави і порядок зміни черговості одержання права на спадкування. У цій статті вказано, що черговість одержання спадкоємцями за законом права на спадкування може бути змінена нотаріально посвідченим договором заінтересованих спадкоємців, укладеним після відкриття спадщини. Цей договір не може порушити прав спадкоємця, який не бере у ньому участі, а також спадкоємця, який має право на  обов’язкову частку у  спадщині. Стосовно останньої тези постає питання, як може такий договір порушувати чи не порушувати прав необхідного спадкоємця, якщо немає заповіту, відповідно відсутня і обов’язкова частка, а є лише спадкова частка спадкоємців за законом. Не викликає сумнівів, що ч. 1 ст. 1259 ЦК у цьому аспекті застосовується лише тоді, коли існує заповіт, яким охоплена певна частина спадщини, і  одночасно здійснюється спадкування за  законом майна, не охопленого заповітом і щодо такого майна заінтересованими спадкоємцями за законом укладається договір про зміну черговість одержання права на спадкування. Відповідно якщо заповіт відсутній, відсутня і обов’язкова частка у спадщині, а тому немає підстав вести мову про порушення цим договором прав спадкоємця, який має право на обов’язкову частку у спадщині.

Отже, спадкування обов’язкової частки є спадкуванням за законом, яке реалізується лише за наявності заповіту.

Особливості права на обов’язкову частку у спадщині та її суб’єкти

Право на обов’язкову частку у спадщині виникає у спадкоємця, визначеного ч. 1 ст. 1241 ЦК, за наявності однієї із таких умов:

— він не  вказаний у  заповіті як спадкоємець зовсім;

— у заповіті міститься положення про позбавлення від права на спадкування або цьому спадкоємцю залишено частку у спадщині, меншу від належної йому обов’язкової частки.

Положення ч. 3 ст. 1235 ЦК, що заповідач не може позбавити права на спадкування осіб, які мають право на обов’язкову частку у спадщині, слід розуміти таким чином, що положення заповіту, яким позбавляється права на  спадкування особа, яка на  час відкриття спадщини має право на обов’язкову частку у спадщині, є не чинним і заповіт у цій частині виконанню не підлягає.

Безумовний характер права на обов’язкову частку у спадщині означає, що це право не залежить від згоди інших спадкоємців, волі спадкодавця, інших обставин та не пов’язане зі спільним проживанням спадкодавця й осіб, які мають право на обов’язкову частку.

Особистий характер права на  обов’язкову частку полягає в тому, що це право належить виключно особам, зазначеним у вичерпний спосіб у ст. 1241 ЦК і не може переходити до інших осіб, навіть якщо вони є спадкоємцями за законом чи за заповітом. Так, право на обов’язкову частку не може переходити в порядку спадкової трансмісії (ч. 1 ст. 1276 ЦК) або ж в інший спосіб. Верховний Суд звернув увагу, що не може переходити в порядку спадкової трансмісії чи на підставі спадкування за  правом представлення. Проте це не стосується визначення кола спадкоємців за законом першої черги, яке обчислюється для визначення розміру обов’язкової частки у спадщині. Колегія суддів вважає, що суди дійшли обґрунтованого висновку про те, що батько позивачки належить до осіб, які відповідно до ч. 1 ст. 1241 ЦК мають право на обов’язкову частку у спадщині. При визначенні розміру обов’язкової частки у спадщині суд першої інстанції, з висновком якого погодився апеляційний суд, правильно зазначив, що на час відкриття спадщини був живий син померлої — батько позивачки та двоє її онуків. Останні мали б спадкувати за правом представлення частку спадщини, котра б належала їх померлим батькам, якби вони були живими на час відкриття спадщини після смерті їх матері.

Спадкування обов’язкової частки є  правом, а  не обов’язком спадкоємця і  реалізується лише в  разі прийняття ним спадщини. Якщо необхідний спадкоємець (таку назву мають суб’єкти права на обов’язкову частку) не прийняв спадщину або відмовився від неї, спадкування здійснюється в загальному порядку. При цьому слід ураховувати правила ст. 1268 ЦК, за якими певні особи (малолітні, неповнолітні, недієздатні особи, а також особи, дієздатність яких обмежено, особи, які спільно проживали із спадкодавцем на час відкриття спадщини) вважаються такими, що прийняли спадщину, якщо протягом встановленого строку не подали заяву про відмову від неї. Перелік цих осіб може збігатися з колом осіб, які мають право на обов’язкову частку у спадщині. Якщо необхідний спадкоємець не вказаний у ч. 3 і ч. 4 ст. 1268 ЦК, йому необхідно подавати заяву про прийняття спадщини або відмову від її прийняття на загальних підставах, як і будь-якому іншому спадкоємцю, виключення для необхідного спадкоємця закон не встановлює. Так само, сама по собі наявність права на обов’язкову частку у спадщині не є поважною причиною для визначення додаткового строку для прийняття спадщини у порядку ч. 3 ст. 1272 ЦК.

Якщо спадкоємець добровільно відмовився від прийняття спадщини шляхом подання нотаріально посвідченої заяви та своєю поведінкою підтвердив цю відмову (участь у судовому процесі щодо визнання права власності за іншим спадкоємцем без заперечень), то подальше оспорювання такої відмови суперечить доктрині venire contra factum proprium (заборони суперечливої поведінки). Така особа втрачає право на оспорювання набуття права власності іншим спадкоємцем, оскільки її поведінка не відповідає принципу добросовісності. Вважаємо, що цей підхід Верховного Суду застосовується і до спадкоємців, які мають право на обов’язкову частку у спадщині.

Право на обов’язкову частку у спадщині характеризується тим, що всі суб’єкти цього права наділені ним рівною мірою, переваг комусь із необхідних спадкоємців закон не надає, навіть якщо з числа спадкоємців право на обов’язкову частку мають декілька осіб.

У цьому контексті потребує аналізу питання про формування обов’язкової частки у спадщині за наявності декількох спадкоємців за заповітом. Наприклад, батько залишив заповіт на трьох своїх дітей, наділивши кожного з них окремими об’єктами спадкової маси. Молодша дитина, будучи спадкоємцем за заповітом, є недієздатною і має право на обов’язкову частку у спадщині. Вдова померлого не вказана у заповіті, але претендує на обов’язкову частку у спадщині, будучи непрацездатною за віком. Проблема у цій ситуації полягає у тому, що визначення для матері обов’язкової частки у спадщині у всіх об’єктах спадкової маси, які охоплено заповітом, призведе до зменшення частки і молодшої доньки, яка хоч і є спадкоємцем за заповітом, але має право на обов’язкову частку у спадщині. Згода на  визначення обов’язкової частки з  майна, не охопленого заповітом (абз. 3 п. 19 постанови Пленуму Верховного Суду України від 30.05.2008 № 7 «Про судову практику у справах про спадкування»), між спадкоємцями відсутня.

При вирішенні цієї ситуації слід виходити з того, що цивільне законодавство не вимагає визначення обов’язкової частки з усіх об’єктів спадкової маси, які охоплено заповітом. Тому з урахуванням засад добросовісності, справедливості і розумності обов’язкову частку матері необхідно формувати за рахунок часток у спадщині інших спадкоємців за заповітом, з тим, щоб частка іншого спадкоємця за заповітом, який також має право на обов’язкову частку, не була зменшена. У цій ситуації між спадкоємцями існує спір, який може бути вирішено в судовому порядку, але і суд має виходити із засад добросовісності, справедливості і розумності, коли визначає розмір часток спадкоємців у спадщині. Цей приклад свідчить про неефективність конструкції обов’язкової частки у спадщині, складність її існування в існуючому вигляді і необхідність реформування шляхом законодавчих змін.

За юридичною природою право на  обов’язкову частку — це суб’єктивне спадкове право, а під обов’язковою часткою в цивільному праві розуміється саме спадкова частка.

Носій права на обов’язкову частку є повноправним учасником спадкових відносин, його не можна ототожнювати із кредиторами спадкодавця, які є учасниками зобов’язальних, а не спадкових відносин. Хоча між необхідними спадкоємцями і кредиторами може існувати певна конкуренція.

Динаміка змін ст. 1241 ЦК

У первісну редакцію коментованої статті ЦК Законом України від  03.11.2004 «Про внесення зміни до статті 1241 Цивільного кодексу України» було внесено уточнюючі зміни, відтоді коло необхідних спадкоємців залишилося незмінним, відповідно право на обов’язкову частку у спадщині мають:

— малолітні діти спадкодавця — особи, які не досягли чотирнадцяти років;

— неповнолітні діти спадкодавця — особи у віці від чотирнадцяти до вісімнадцяти років;

— повнолітні непрацездатні діти спадкодавця;

— непрацездатна вдова (вдівець);

— непрацездатні батьки спадкодавця.

Усі зазначені особи належать до кола спадкоємців за законом, до того ж входять до першої черги (ст. 1261 ЦК), тому слід зазначити, що необхідні спадкоємці — це перш за все спадкоємці першої черги.

Коло обов’язкових спадкоємців

До обов’язкових спадкоємців належать не  лише рідні, а й усиновлені діти спадкодавця. При цьому слід враховувати, що при усиновленні юридичні відносини між рідними батьками та дитиною припиняються. У ч. 2 ст. 1260 ЦК закріплено правило, що усиновлений та його нащадки не спадкують за законом після смерті батьків усиновленого, інших його родичів за походженням за висхідною лінією. Батьки усиновленого та інші його родичі за походженням за висхідною лінією не спадкують за законом після смерті усиновленого та його нащадків. Таким чином, рідна дитина (малолітня, неповнолітня або повнолітня непрацездатна) не має права на обов’язкову частку у спадщині після смерті своїх батьків, а непрацездатні батьки не мають права на одержання обов’язкової частки після смерті усиновленої дитини.

Відповідно до ст. 208 Сімейного кодексу України допускається усиновлення як неповнолітньої, так і повнолітньої особи. Наслідки усиновлення повнолітньої чи неповнолітньої особи ,у тому числі і в сфері спадкування, ідентичні.

При оформленні спадкових прав спадкоємців, які мають право на обов’язкову частку, нотаріус визначає частки у спадщині за правилами спадкування за законом. Для цього визначається коло спадкоємців за законом, обсяг спадкового майна та частка кожного зі спадкоємців у спадщині. Як роз’яснено у п. 19 постанови Пленуму Верховного Суду України від 30.05.2008 № 7 «Про судову практику у справах про спадкування» при визначенні розміру обов’язкової частки в спадщині враховуються всі спадкоємці за  законом першої черги, до яких слід також віднести спадкоємців, що відмовились від прийняття спадщини; не прийняли спадщину; усунені від права на спадкування або померли до відкриття спадщини, але в яких є спадкоємці за правом представлення. Тобто при обчисленні розміру обов’язкової частки слід урахувати всіх спадкоємців за законом, які могли б спадкувати, якщо порядок спадкування не був би змінений заповітом.

При обчисленні розміру обов’язкової частки враховуються всі спадкоємці за законом, які могли бути закликані до спадкування (і ті, що не прийняли спадщину або відмовились від неї), про що було зазначено у п. 11 постанови Пленуму Верховного Суду України від  31.01.1992 №  2 «Про судову практику в  справах за скаргами на нотаріальні дії або відмову в їх вчиненні». Безумовно, наразі ця постанова має рекомендаційне значення, але зазначене положення заслуговує на увагу при визначенні кола суб’єктів права на обов’язкову частку. У сучасній практиці Верховного Суду формуються схожі підходи, у постанові Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 01.07.2020 у справі № 714/263/17-ц вказано, що при розрахунку обов’язкової частки у спадщині розмір усієї спадщини береться за одиницю, а частка спадкоємця за законом визначається шляхом поділу усієї спадщини на кількість спадкоємців за законом, які закликаються до спадкування, тобто тих, на користь яких відкрилася спадщина. У цій справі спадщину прийняли дружина та син, оскільки постійно проживали разом із спадкодавцем до дня його смерті, а інші діти спадкодавця (четверо дітей) спадщину після смерті батька не прийняли, оскільки на момент смерті спадкодавця проживали окремо і у встановлений законом строк із заявами про прийняття спадщини до нотаріуса не зверталися. За висновком Верховного Суду останні хоч і не прийняли спадщину, але враховуються при визначенні розміру обов’язкової частки у спадщині. Відповідно розмір усієї спадщини береться за одиницю, а частка спадкоємця за законом визначається шляхом поділу усієї спадщини на кількість спадкоємців за законом, які закликаються до спадкування, тобто тих, на користь яких відкрилася спадщина. Таким чином, непрацездатна вдова спадкодавця успадковує обов’язкову частку, успадкування якого проводилося за заповітом, а саме 1/12 його частку, що узгоджується з положеннями ч. 3 і 5 ст. 1268 ЦК.

Якщо після відкриття спадщини виявилося, що спадкодавець склав заповіт на усе майно на особу, яка не входить до числа спадкоємців за законом, а  потенційним спадкоємцем є  особа, яка має право на обов’язкову частку, розмір частки у спадщині обов’язкового спадкоємця дорівнює 1/4 (1/2 від 1/2), а спадкоємець за заповітом, відповідно, отримає 3/4 частки спадщини.

Визначення розміру обов’язкової частки у спадщині здійснюється шляхом визначення половини від  поділу усієї спадщини (яка береться за  одиницю) на попередньо визначену кількість спадкоємців.

Коло осіб, які мають право на обов’язкову частку у спадщині, окреслене ст.  1241 ЦК, є  вичерпним і розширювальному тлумаченню не підлягає (абз. 1 п.  19 постанови Пленуму Верховного Суду України від 30.05.2008 № 7 «Про судову практику у справах про спадкування»). Це розуміння кола обов’язкових спадкоємців підтримується і в практиці Верховного Суду.

Коло суб’єктів права на обов’язкову частку сформовано законодавцем із числа спадкоємців за законом. Це правило має досить важливе практичне значення. Зокрема, при втраті статусу спадкоємця за законом особа втрачає також і право на обов’язкову частку у спадщині. Особа, усунена від права на спадкування як негідний спадкоємець, позбавляється і  права на  обов’язкову частку (ч. 6 ст. 1224 ЦК). Навіть якщо спадкодавець усе одно призначив таку особу спадкоємцем за заповітом, втрачене право на обов’язкову частку у неї не поновлюється, вона може закликатися до спадкування лише як спадкоємець за заповітом. І навпаки, набуваючи статус спадкоємця за законом, особа може отримати і право на обов’язкову частку у спадщині.

Оскільки суб’єкт права на  обов’язкову частку є  спадкоємцем за  законом, його не  може бути позбавлено права на  відмову від  прийняття спадщини (ст. 1273 ЦК).

Однак при цьому слід ураховувати особистий характер права на обов’язкову частку у спадщині.

Так, є спадкоємцем за законом і одночасно суб’єктом права на обов’язкову частку у спадщині дитина спадкодавця, яка зачата за його життя і народжена живою після відкриття спадщини (ч. 1 ст. 1222 ЦК).

Якщо заповіт складено на користь будь-якої особи, а на момент відкриття спадщини буде встановлено, що у спадкодавця є непрацездатні онуки, то майно спадкується за заповітом, оскільки онуки не входять до кола спадкоємців, визначених ст. 1241 ЦК (п.п. 4.1 п. 4 розд. I част. III Методичних рекомендації щодо вчинення нотаріальних дій, пов’язаних із вжиттям заходів щодо охорони спадкового майна, видачею свідоцтв про право на спадщину та свідоцтв про право власності на частку в спільному майні подружжя, схвалених рішенням Науково-експертної ради з питань нотаріату при Міністерстві юстиції України від 29.01.2009).

Право на обов’язкову частку у спадщині визнається лише за окремими спадкоємцями першої черги. Тому у випадку, коли за договором заінтересованих спадкоємців (ч. 1 ст. 1259 ЦК) або за рішенням суду (ч. 2 ст. 1259 ЦК) спадкоємці інших черг отримали право на спадкування, права на обов’язкову частку у спадщині вони не мають. За буквальним змістом ст. 1259 ЦК спадкоємці, яким черговість спадкування змінено, спадкують разом із спадкоємцями тієї черги, яка закликається до спадкування, але не в цю чергу.

У тому разі, коли особі на підставах, визначених ст. 35 ЦК, надано повну цивільну дієздатність до досягнення нею вісімнадцяти років, вона не  втрачає у  зв’язку з  цією обставиною права на  обов’язкову частку у спадщині.

Право на обов’язкову частку у спадщині мають непрацездатні вдова (вдівець), тобто той з подружжя, хто пережив спадкодавця, та непрацездатні батьки. Непрацездатною вдовою (вдівцем) є лише особа, яка перебувала зі спадкодавцем на час відкриття спадщини у зареєстрованому шлюбі. Чоловік і жінка, які проживали однією сім’єю, але не перебували у шлюбі між собою, права на обов’язкову частку у спадщині не набувають. Такі особи, за доведеності факту проживання однією сім’єю не менше п’яти років до моменту відкриття спадщини, можуть закликатися до спадкування за законом у четверту чергу (ст. 1264 ЦК).

Непрацездатні спадкоємці як суб’єкти права на обов’язкову частку у спадщині

Аналізована норма ст. 1241 ЦК відносить до кола обов’язкових спадкоємців повнолітніх непрацездатних дітей спадкодавця, непрацездатну вдову (вдівця) та непрацездатних батьків. Відповідно потребує з’ясування зміст поняття непрацездатності у контексті цієї статті ЦК.

У нотаріальній та судовій практиці ще з радянських часів укорінився підхід визначення непрацездатності виходячи із  приписів законодавства про соціальне та пенсійне забезпечення, за яким до непрацездатних відносяться особи, які досягли пенсійного віку, є інвалідами I, II, та III груп, незалежно від того, чи призначено їм пенсію за віком чи у зв’язку з інвалідністю. Таке роз’яснення викладено у постанові Пленуму Верховного Суду України від 30.05.2008 № 7 «Про судову практику у справах про спадкування» та у Методичних рекомендаціях щодо вчинення нотаріальних дій, пов’язаних із вжиттям заходів щодо охорони спадкового майна, видачею свідоцтв про право на спадщину та свідоцтв про право власності на частку в спільному майні подружжя, схвалених рішенням Науково-експертної ради з питань нотаріату при Міністерстві юстиції України від 29.01.2009.

Узагалі позиція пов’язувати визнання особи непрацездатною виключно із  досягненням певного віку і певним статусом обмежених можливостей (інвалідність) у сучасних реаліях повинна сприйматися критично, що  зумовлює необхідність істотних змін у практиці застосування ч. 1 ст. 1241 ЦК.

Погодитись із усталеним підходом концептуально складно, оскільки соціально-забезпечувальне призначення спадкування, які були притаманні в  більшій мірі системі спадкування радянського періоду, не узгоджуються із ринковими реаліями сучасності, приватно-правовими засадами економічної системи.

Відповідно до  абз.  17 ст.  1 Закону України від 09.07.2003 р. № 1058-IV «Про загальнообов’язкове державне пенсійне страхування» (у редакції, що діяла до 30.04.2022) непрацездатними визнавалися особи, які досягли встановленого законом пенсійного віку або  визнані інвалідами, у  тому числі діти-інваліди, а  також особи, які мають право на  пенсію у  зв’язку з втратою годувальника відповідно до цього Закону.

Виходячи із  цього визначення непрацездатності, формувалася і  довгий час застосовувалася судова практика, яка не  визнавала суб’єктами права на обов’язкову частку у спадщині осіб, які отримали пенсію на пільгових умовах або достроково.

Так, Верховний Суд вказав, що факт набуття позивачем права на пенсію на пільгових умовах не свідчить про те, що він є непрацездатною особою у розумінні ст. 1241 ЦК України і має право на обов’язкову частку у спадщині. Аналогічні правові висновки зроблені Верховним Судом у постановах від 16.01.2019 у справі № 208/9389/15-ц; від 26.09.2019 у справі № 303/674/17; від 23.10.2019 у справі № 285/2298/16-ц; від 22.07.2020 у справі № 285/3561/17. Тобто судова практика у цій категорії справ є незмінною.

У постанові КЦС ВС від  15.02.2023 у справі № 686/23517/19 Верховний Суд вказав, що отримання позивачем пенсії за вислугою років, не свідчить про його непрацездатність в розумінні ст. 1241 ЦК як особи, що має право на обов’язкову частку у спадщині.

В іншій справі суди встановили, що спадкоємець має статус особи, яка постійно проживає або постійно працює на території посиленого радіоекологічного контролю, пенсійний вік для цієї особи, яка вийшла на пенсію на підставі ст. 55 Закону України «Про соціальний захист громадян, які постраждали від  наслідків Чорнобильської катастрофи», був скорочений на 5 років. Але на час відкриття спадщини ця особа досягла 57 років, тобто вона не мала віку, визначеного п. 2 ч. 1 ст. 26 Закону України «Про загальнообов’язкове державне пенсійне страхування» (58 років), не була особою з інвалідністю, тому право на обов’язкову частку у спадщині відповідно до ст. 1241 УК України у неї не виникло. Отримання особою пенсії за віком на пільгових умовах не свідчить про її непрацездатність в розумінні ст. 1241 ЦК як особи, що має право на обов’язкову частку у спадщині.

Коментуючи цей напрямок руху судової практики, слід звернути увагу на два ключових моменти.

По-перше, у визначенні поняття і критеріїв непрацездатності у  контексті ст.  1241 ЦК суди цілком поклалися на поняття і ознаки непрацездатності за законодавством про соціальне пенсійне забезпечення.

По-друге, при визнанні особи непрацездатною суди виходили із пов’язаності права на обов’язкову частку із правом на пенсію за віком на загальних підставах або ж із статусом інвалідності спадкоємця.

Такий підхід застосовувався у рамках відповідної редакції ст. 1 Закону України «Про загальнообов’язкове державне пенсійне страхування», у якій міститься визначення непрацездатних осіб, у  значенні цього Закону, що є досить важливим.

Законом України від 15.02.2022 № 2040-IX «Про внесення змін до деяких законів України щодо вдосконалення пенсійного законодавства», який набув чинності 30.04.2022, це визначення зазнало змін, зумовлених зміною зв’язку непрацездатності не з досягненням відповідного віку, а з виникненням права на пенсію, у тому числі на пільгових умовах. Відповідно до нової редакції абз. 17 ст. 1 Закону України «Про загальнообов’язкове державне пенсійне страхування» непрацездатні громадяни — особи, які досягли встановленого цим Законом віку, що дає право на призначення пенсії за віком, у тому числі на пільгових умовах, та дострокової пенсії, або особи з інвалідністю, у тому числі діти з інвалідністю, а також особи, які мають право на пенсію у зв’язку з втратою годувальника відповідно до закону. Як бачимо, коло осіб, яких віднесено до непрацездатних, розширено перш за все за рахунок осіб, які мають право на пенсію на пільгових умовах та достроково. Оновлена редакція цієї норми вплине і на застосування поняття непрацездатності у розумінні ч. 1 ст. 1241 ЦК.

Але слід зауважити, що автоматично застосовувати законодавство про соціальне та пенсійне забезпечення до цивільно-правових відносин немає достатніх підстав.

Визначення поняття непрацездатності як ознака певного кола осіб, які мають право на обов’язкову частку у спадщині, викликає певні труднощі теоретичного і практичного характеру.

Важливе значення має в цьому плані має рішення Конституційного Суду України від  11.02.2014 № 1-рп/2014 у справі за конституційним зверненням громадянина Запорожцева  О.  С. щодо офіційного тлумачення положення частини першої статті  1241 Цивільного кодексу України (справа про право на обов’язкову частку у спадщині повнолітніх непрацездатних дітей спадкодавця). При цьому застосування норм про обов’язкову частку у спадщині свідчить про міжгалузевий характер цього інституту, необхідність звернення при визначенні кола суб’єктів, які мають право на обов’язкову частку, не тільки до цивільного законодавства, але і норм інших галузей, включаючи законодавство про соціальне забезпечення.

У згаданому рішенні Конституційний Суд України, розкриваючи зміст поняття «повнолітні непрацездатні діти», що використовується в абз. 1 ч. 1 ст. 1241 Кодексу щодо права на обов’язкову частку у спадщині, ґрунтується на положеннях ч. 3 ст. 75 Сімейного кодексу, який відносить до категорії «непрацездатні» інвалідів I, II та III групи, а також пенсійного законодавства та законів України, які регулюють соціальне страхування і визначають поняття «непрацездатний». Конституційний Суд України дійшов висновку, що незалежно від змісту заповіту право на обов’язкову частку у спадщині мають повнолітні непрацездатні діти спадкодавця, які в установленому законодавством порядку визнані інвалідами I, II чи III групи.

Непрацездатність, незалежно від критерію визначення, установлюється на день відкриття спадщини. Однак слід мати на увазі, що датою встановлення інвалідності та ступеня втрати професійної працездатності потерпілому від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання вважається день надходження до відповідної експертної комісії документів, передбачених Положенням (п. 8 Положення про порядок, умови та критерії встановлення інвалідності, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 03.12.2009 № 1317).

Оскільки цивільне законодавство для застосування ч. 1 ст. 1241 ЦК не містить ані визначення, ані логічних меж тлумачення поняття «непрацездатність», вбачається цілком обґрунтованою рекомендація використовувати законодавче розуміння цього поняття, викладене у ч. 1 ст. 1200 ЦК, з  урахуванням цілей застосування такого інституту спадкового права, як обов’язкова частка у спадщині.

Незважаючи на те, що ч. 1 ст. 1200 ЦК стосується зобов’язань із відшкодування шкоди, завданої каліцтвом, іншим ушкодженням здоров’я або смертю, і в ній визначається коло осіб, яким відшкодовується шкода, завдана смертю потерпілого, норми ч. 1 ст. 1200 та ч. 1 ст. 1241 ЦК вважаються в аспекті визначення непрацездатності осіб генетично близькими та такими, що об’єднані єдиним соціальним призначенням і спрямуванням.

Відповідно до ч. 1 ст. 1200 ЦК у разі смерті потерпілого право на відшкодування шкоди мають непрацездатні особи, які були на його утриманні або мали на  день його смерті право на  одержання від  нього утримання, а також дитина потерпілого, народжена після його смерті. У наступному абзаці ч. 1 ст. 1200 ЦК розкрито поняття непрацездатних осіб, яким відшкодовується шкода, зокрема:

1) дитині — до досягнення нею вісімнадцяти років (учню, студенту — до  закінчення навчання, але не більш як до досягнення ним двадцяти трьох років);

2) чоловікові, дружині, батькам (усиновлювачам), які досягли пенсійного віку, встановленого законом, — довічно;

3) особам з інвалідністю — на строк їх інвалідності;

4) одному з батьків (усиновлювачів) або другому з подружжя чи іншому членові сім’ї незалежно від віку і працездатності, якщо вони не працюють і здійснюють догляд за: дітьми, братами, сестрами, внуками померлого, — до досягнення ними чотирнадцяти років;

5) іншим непрацездатним особам, які були на утриманні потерпілого, — протягом п’яти років після його смерті.

Як бачимо, коло осіб, віднесених до непрацездатних, є ширшим від того переліку, який застосовується наразі у судовій практиці, ґрунтуючись на понятті непрацездатності виключно за абз. 17 ст. 1 Закону України «Про загальнообов’язкове державне пенсійне страхування». Тому застосування непрацездатності виходячи із положень ч. 1 ст. 1200 ЦК розширює права спадкоємців, що в більшій мірі відповідає засадам справедливості, добросовісності та розумності цивільного права.

У цьому плані постає питання про право на обов’язкову частку особи, яка не досягла пенсійного віку, не є інвалідом, на момент відкриття спадщини була повнолітньою, яка не досягла 23 років, навчалася на денній формі навчання у професійно-технічному освітньому закладі освіти, отримувала аліменти від батька до досягнення 18 років, на момент його смерті у зв’язку зі смертю батька особі була призначена пенсія у зв’язку з втратою годувальника. Особа за життя спадкодавця мала право і отримувала утримання від нього, тому цілком природнім буде наділення такої особи і правом на  утримання після смерті спадкодавця за  рахунок спадкового майна, що  складає основу права на обов’язкову частку у спадщині. Виходячи з цього, цілком логічним вбачається зв’язок ст. 1200, 1241 ЦК у визначенні цивільно-правового поняття непрацездатності, із віднесенням до кола таких осіб, зокрема, повнолітніх непрацездатних дітей спадкодавця, які навчаються.

Право на обов’язкову частку і іноземні спадкоємці

Необхідно враховувати, що  поняття «непрацездатність» у розумінні ч. 1 ст. 1241 ЦК застосовується у площині національного законодавства. Але проблеми виникають у випадках закликання до спадкування іноземних громадян або осіб, які постійно проживали за кордоном та претендують на обов’язкову частку у спадщині, коли виникає колізія у визначенні непрацездатності за національним і іноземним правом.

M. звернувся з позовом до суду про визнання права власності на квартиру в порядку спадкування, вказуючи на те, що він є спадкоємцем свого батька, після смерті якого залишилася приватизована квартира. Позивач пояснив, що  він постійно проживає у  США, є непрацездатним і як громадянин цієї країни одержує соціальні пільги по інвалідності, а тому, на його думку, має право на обов’язкову частку у спадщині. У зв’язку з наведеним просив визнати за ним право власності на 2/3 частини квартири в м. Києві. Рішенням Шевченківського районного суду м. Києва від 17.11. 2004 р. М. у позовних вимогах відмовлено. Апеляційний суд м. Києва вказане рішення суду першої інстанції скасував, ухвалив нове рішення, яким позов задовольнив. Суд апеляційної інстанції виходив з того, що позивач є непрацездатним спадкоємцем і має право на обов’язкову частку у спадщині. При цьому судом прийнято до уваги надані позивачем лікарняні документи, видані медичними установами США. Розглянувши справу за касаційною скаргою відповідача, Верховний Суд зазначив, що обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування. Судом першої інстанції була призначена судово-медична експертиза, однак позивач на неї не з’явився. Тому суд обґрунтовано виходив з того, що позивачем не надано доказів непрацездатності і тому він не має права на обов’язкову частку у спадщині. За таких обставин Верховний Суд України ухвалою від 18.05.2006 рішення апеляційного суду скасував, а рішення суду першої інстанції залишив у силі.

В іншій справі колегія суддів суду касаційної інстанції вказала, що апеляційний суд встановивши, що на час смерті ОСОБА_7) позивачка ОСОБА_6 відповідно до Закону України «Про загальнообов’язкове державне пенсійне страхування» була непрацездатною особою за віком (пенсіонером), відповідно суд апеляційної інстанції дійшов правильного висновку, що позивачка входила до кола осіб, які мають право на обов’язкову частку у спадщині після смерті матері ОСОБА_7 згідно з частиною першою статті 1241 ЦК України.

Апеляційний суд дійшов обґрунтованого висновку про те, що позивачкою надано належні докази на підтвердження того, що остання набула статусу непрацездатної особи в Україні на підставі Закону України «Про загальнообов’язкове державне пенсійне страхування», оскільки відповідно до частини четвертої цього закону, у редакції, що діяла на момент відкриття спадщини, іноземці та особи без громадянства, які перебувають в Україні на законних підставах, мають право на отримання пенсійних виплат і соціальних послуг із системи загальнообов’язкового державного пенсійного страхування нарівні з громадянами України на умовах та в порядку, передбачених цим Законом, якщо інше не передбачено міжнародними договорами, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України.

А відтак дія вказаного закону поширюється і  на ОСОБА_6 , яка на час відкриття спадщини була громадянкою США та перебувала на території України на законних підставах.

Верховний Суд дійшов у  цьому аспекті інших висновків, постанову Полтавського апеляційного суду від 06.11.2023 у цій справі скасував, вказавши у Постанові Другої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду права від 30.01.2025 № 638/7132/15-ц наступне.

Для цивільних відносин властиві такі критерії, завдяки яким відносини є цивільними: юридична рівність, вільне волевиявлення, майнова самостійність їх учасників. Натомість публічні відносини мають інші, повністю протилежні характеристики. Законодавець не передбачив у статті 1 ЦК України можливості застосування до регулювання цивільних відносин норм публічних законів. Верховний Суд негативно поставився до застосування публічно-правового визначення непрацездатності для цілей іноземного спадкування і вказав, що іноземець як суб’єкт права на обов’язкову частку має бути непрацездатним в розумінні закону тієї держави, громадянином якої він є. Як наслідок, для визначення того, чи є іноземець непрацездатним, не можуть застосовуватися норми публічних українських законів.

Разом із цим існують і інші підходи у судовій практиці. Так, Верховний Суд у постанові від 09.05.2024 у справі № 761/22711/19 дійшов протилежного висновку щодо такої підстави, як досягнення особою пенсійного віку. Вважав, що має застосовуватися закон, який визначає пенсійний вік для особи, яка є громадянином відповідної держави. Це аж ніяк не порушує принцип рівності, оскільки всім особам — і громадянам України, і іноземним громадянам, надається рівне право на спадкування. Тож позивачка таке право має і реалізує його. Однак переваги, надані законодавством України, пов’язані із соціальним законодавством саме України, яке розраховано на вік громадян України щодо виплати їм пенсій. Така взаємообумовленість спадкового права і  права соціального забезпечення і породжує питання про вік, з якого спадкоємці стають обов’язковими. І цей вік відіграє значення для  громадян України, оскільки якщо особа досягла пенсійного віку і, як наслідок, стає непрацездатною, то їй призначається пенсія і як справедливий наслідок — додаткове право в сфері спадкування (право на обов’язкову частку у спадщині). Тобто такі особи мають бути підвищено соціально захищеними. Якщо ж особа є громадянином іншої держави, то її соціальна захищеність визначається законодавством цієї держави і, відповідно, це залежить від віку, який береться до уваги цією державою. Тому несправедливо вважати, що українське законодавство має надати такій додаткові преференції в сфері спадкового права.

Апеляційний суд не врахував, що в ЦК України відсутні норми, які б вказували на обмеження, заборони чи інші особливості участі в приватних відносинах тієї фізичної особи, яка є іноземцем; ЦК України, як основний регулятор спадкових відносин, не містить жодних обмежень чи заборон, щоб суб’єктом права на обов’язкову частку був іноземець; апеляційний суд не звернув уваги, що на рівні приватно-правових норм відсутні положення про те, що непрацездатність іноземця для набуття ним права на обов’язкову частку має підтверджуватися інвалідність (непрацездатність) за вимогами законодавства України. При з’ясуванні, чи належить певний суб’єкт до  кола осіб, які мають право на  обов’язкову частку у  спадщині, слід враховувати, що  непрацездатність особи має підтверджуватися відповідними документами (зокрема, виданими в країні, громадянином якої він є); суд першої інстанції встановив, що позивачем доведено наявність підстав для спадкування обов’язкової частки у спадщині, яка залишилась після смерті його батька ОСОБА_6 у  порядку, передбаченому статтею 1241 ЦК України. При цьому суд першої інстанції обґрунтовано не взяв до уваги посилання ОСОБА_2 на ту обставину, що Довідка, надана доктором медицини ОСОБА_10, не є належним доказом на підтвердження втрати працездатності позивачем, оскільки останній є громадянином США та надав документи на підтвердження втрати працездатності, передбачені насамперед правом цієї країни. Чинне законодавство України не передбачає обов’язок іноземця повторно та у порядку, передбаченому саме законодавством України, підтверджувати втрату непрацездатності. Вказані обставини ОСОБА_2 не спростовано наданими до матеріалів справи доказами.

За таких обставин суд першої інстанції зробив обґрунтований висновок про задоволення позову в цій частині. Натомість апеляційний суд скасував законне та обґрунтоване рішення суду в цій частині. Тому постанову апеляційного суду в частині позовних вимог ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання права на обов’язкову частку належить скасувати, а рішення суду першої інстанції в цій частині — залишити в силі.

Наведені приклади свідчать про застосування Верховним Судом різного підходу до розуміння тлумачення ч. 1 ст. 1241 ЦК та Закону України «Про загальнообов’язкове державне пенсійне страхування», які становлять взаємообумовленість спадкового права і права соціального забезпечення і породжує питання про вік, з якого спадкоємці стають обов’язковими, що викликає необхідність усунення виявлених розбіжностей у практиці розгляду подібних спорів Верховним Судом.

Зменшення розміру обов’язкової частки у спадщині

ЦК передбачає можливість зменшення розміру обов’язкової частки у спадщині залежно від двох груп обставин:

1) характеру відносин між спадкоємцями і спадкодавцем;

2) наявності інших обставин, що мають істотне значення.

При цьому слід мати на увазі, що зменшення розміру обов’язкової частки здійснюється виключно в судовому порядку і це може мати місце як до видачі свідоцтва про право на спадщину, так і після нього. Зменшення розміру обов’язкової частки за підставами та наслідками не пов’язується з усуненням від права на спадкування (ст. 1224 ЦК).

При цьому ст.1241 та інші норми ЦК не передбачають такого способу захисту цивільних прав, як позбавлення обов’язкової частки у спадщині, а можливе лише зменшення її розміру.

Аналізована стаття не містить навіть приблизних орієнтирів щодо підстав ухвалення відповідного судового рішення, передавши всі ці питання на розсуд судових органів. Безумовно, ЦК повинен містити хоча б приблизний перелік підстав зменшення обов’язкової частки у спадщині.

Обставинами, що  будуть підставою зменшення обов’язкової частки у спадщині, можна визнати:

1) надання заздалегідь неправдивих свідчень у суді проти спадкодавця;

2) звинувачення спадкодавця у вчиненні тяжкого злочину;

3) неповідомлення про те, що  готується замах на життя спадкодавця;

4) ненадання спадкодавцеві допомоги, коли той знаходився в небезпеці;

5) непідтримання спадкоємцем зв’язків із спадкодавцем;

6) нездійснення належного догляду за спадкодавцем;

7) виокремлення спадкодавцю певної частки майна ще за життя спадкодавця.

У постанові Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 01.08.2019 у справі № 510/350/16 вказано, що зменшення розміру обов’язкової частки у спадщині можливе з урахуванням (а) характеру відносин між спадкоємцями і спадкодавцем; (б) наявності інших обставин, що мають істотне значення (зокрема, ними може вважатись тривала відсутність спілкування між спадкодавцем і спадкоємцем, неприязні відносини, зумовлені аморальною поведінкою спадкоємця тощо).

Слід звернути увагу, що підстави зменшення розміру обов’язкової частки можуть пов’язуватися не тільки з протиправною та аморальною поведінкою необхідного спадкоємця щодо спадкодавця, а й щодо інших спадкоємців, у тому числі й тих, які мають право на обов’язкову частку. Крім того, зменшуючи розмір обов’язкової частки, суд повинен брати до уваги матеріальний стан необхідного спадкоємця в порівнянні з іншими спадкоємцями; виокремлення спадкоємцю певної частки майна ще за життя спадкодавця, інші обставини, які будуть визнані істотними.

Звільнення обов’язкової частки від обтяжень і обмежень

Оскільки право на  обов’язкову частку належить до спадкування за законом, стаття, що коментується, установлює правило, що обов’язкова частка у спадщині є вільною від будь-яких обмежень та обтяжень, установлених у заповіті. Це стосується встановлення заповітом заповідального відказу (ст. 1237, 1238 ЦК), сервітуту в заповіті (ст. 1246 ЦК). Для необхідного спадкоємця встановлені в заповіті обмеження і обтяження будуть дійсними, лише коли до  нього перейшла спадщина понад розмір обов’язкової частки і тільки в тій частині, яка перевищує цей розмір. Норма ЦК, що коментується, передбачає звільнення обов’язкової частки лише від обтяжень і обмежень, встановлених у заповіті, однак не звільняє його від обов’язку задовольнити вимоги кредиторів спадкодавця у розмірі, який відповідає його частці у спадщині.

Розмір обов’язкової частки не може бути зменшений заповідальним відказом або заповідальним покладанням, виконання яких покладено на обов’язкового спадкоємця. У цьому випадку заповідальна відмова або заповідальне покладання не можуть виконуватися з обов’язкової частки, а виконуються тільки з частки, що перевищує обов’язкову.

ВІСНИК НААУ № 1-2 (118)

Аби першим отримувати новини адвокатури, підпишіться на канал Національної асоціації адвокатів України у Telegram.