Поділ майна за зустрічним позовом одного з подружжя про визнання майна особистою власністю

У позовах про визнання квартири об’єктом спільної сумісної власності подружжя, виділення зі спільної сумісної власності та визнання за кожним із подружжя права власності на 1/2 частину квартири ключовим стає питання доказів. Зокрема, потребує з’ясування, яке значення мають докази, що підтверджують придбання спірного нерухомого майна за особисті кошти, а також спрямування таких коштів, отриманих від продажу належної квартири, на придбання саме квартири.

Відповідно до ч. 1 ст. 57 Сімейного кодексу України особистою приватною власністю дружини, чоловіка є:

1) майно, набуте нею, ним до шлюбу;

2) майно, набуте нею, ним за час шлюбу, але на підставі договору дарування або в порядку спадкування;

3) майно, набуте нею, ним за час шлюбу, але за кошти, які належали їй, йому особисто;

4) житло, набуте нею, ним за час шлюбу внаслідок його приватизації відповідно до Закону України «Про приватизацію державного житлового фонду»; земельна ділянка, набута нею, ним за час шлюбу внаслідок приватизації земельної ділянки, що перебувала у її, його користуванні, або  одержана внаслідок приватизації земельних ділянок державних і комунальних сільськогосподарських підприємств, установ та організацій, або одержана із земель державної і комунальної власності в межах норм безоплатної приватизації, визначених Земельним кодексом України.

Якщо у придбання майна вкладені, крім спільних коштів, і  кошти, що  належали одному з  подружжя, то частка у цьому майні відповідно до розміру внеску є його особистою приватною власністю (ч. 7 ст. 57 СК).

Відповідно до ч. 3 ст. 368 Цивільного кодексу України майно, набуте подружжям за час шлюбу, є їхньою спільною сумісною власністю, якщо інше не встановлено договором або законом.

Майно, набуте подружжям за  час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один із них не мав із поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що  кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об’єктом права спільної сумісної власності подружжя (ст. 60 СК).

Спільною сумісною власністю подружжя, що підлягає поділу (ст. 60, 69 СК, ч. 3 ст. 368 ЦК), відповідно до ч. 2, 3 ст. 325 ЦК можуть бути будь-які види майна, за винятком тих, які згідно із законом не можуть їм належати (виключені з цивільного обороту), незалежно від того, на ім’я кого з подружжя вони були придбані чи внесені грошовими коштами, якщо інше не встановлено шлюбним договором чи законом.

Тлумачення ст. 61 СК свідчить, що спільною сумісною власністю подружжя, що підлягає поділу, можуть бути будь-які види майна, за винятком тих, які згідно із законом не можуть їм належати (виключені з цивільного обороту), незалежно від  того, на  ім’я кого з подружжя вони були набуті.

Згідно зі ст. 63 СК дружина та чоловік мають рівні права на володіння, користування і розпоряджання майном, що належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено домовленістю між ними.

За ст.  69, 70 СК дружина і  чоловік мають право на поділ майна, яке належить їм на праві спільної сумісної власності, незалежно від розірвання шлюбу. У разі поділу майна, що є об’єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором. Зазначені норми закону свідчать про презумпцію спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу. Ця презумпція може бути спростована й один із подружжя може оспорювати поширення правового режиму спільного сумісного майна на певний об’єкт, у  тому числі в  судовому порядку. Тягар доведення обставин, необхідних для спростування презумпції, покладається на того з подружжя, який її спростовує.

Частиною 2 ст. 372 ЦК установлено, що в разі поділу майна, яке є у спільній сумісній власності, вважається, що частки співвласників у праві спільної сумісної власності є рівними, якщо інше не встановлено домовленістю між ними або законом.

Поділ майна, що є об’єктом права спільної сумісної власності подружжя, здійснюється шляхом виділення його в натурі, а в разі неподільності присуджується одному з подружжя, якщо інше не визначено домовленістю між ними (ч. 1, 2 ст. 71 СК), або реалізується через виплату грошової чи іншої матеріальної компенсації вартості його частки (ч. 2 ст. 364 ЦК).

Тлумачення ч.  1 ст.  71 СК свідчить, що  як поділ спільного сумісного майна в натурі, так і визначення розміру часток кожного з  них може здійснюватися на підставі: договору подружжя; рішення суду за наявності спору між подружжям.

Якщо дружина та чоловік не домовилися про порядок поділу майна, спір може бути вирішений судом. При цьому суд бере до уваги інтереси дружини, чоловіка, дітей та інші обставини, що мають істотне значення.

Вирішуючи спори між подружжям про майно, необхідно встановлювати обсяг спільно нажитого майна, наявного на час припинення спільного ведення господарства, з’ясовувати джерело і час його придбання.

Розглянемо приклад судової практики щодо визнання квартири об’єктом спільної сумісної власності подружжя, виділення зі спільної сумісної власності подружжя і визнання за одним із подружжя права власності на 1/2 частину квартири та визнання за іншим із подружжя права власності на 1/2 частину квартири.

У жовтні 2021 р. ОСОБА_3 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_4, в якому просить з урахуванням зміни предмета позову визнати квартиру об’єктом спільної сумісної власності подружжя, виділити зі спільної сумісної власності подружжя і визнати за ним право власності на 1/2 частину квартири та визнати за ОСОБА_3 право власності на 1/2 частину квартири.

18.01.2022 представник ОСОБА_4  — ОСОБА_8 звернувся до суду із зустрічною позовною заявою про визнання майна особистою власністю.

Суд, заслухавши представників сторін, дослідивши матеріали справи, дійшов такого висновку.

Згідно з договором купівлі-продажу від 08.08.2019 ОСОБА_3 передала у власність ОСОБА_11 квартиру АДРЕСА_7, що  підтверджується договором купівлі-продажу. Пунктом 2 договору визначено, що продаж зазначеної квартири здійснюється за домовленістю сторін за 592 200,00 грн.

02.05.2018 між ОСОБА_10 та ОСОБА_12 укладено договір купівлі-продажу земельної ділянки 0.1000 га. Згідно з п. 3 договору відчуження зазначеної земельної ділянки відбулося за 16 440,00 грн.

Відповідно до  договору оренди від  01.08.2018 ОСОБА_10 передала в оренду на один рік ОСОБА_13 квартиру.

На  виконання умов зазначеного договору згідно з  журналом платежів ОСОБА_13 було сплачено ОСОБА_10 за період серпень 2018 — липень 2019 р. 72 000.00 грн.

У  розрізі спірних правовідносин, установивши, що на момент набуття спірної квартири ОСОБА_6 перебувала у шлюбі з ОСОБА_3; презумпція спільності права власності подружжя на  придбане в  період шлюбу майно не спростована; докази, надані ОСОБА_6, не підтверджують придбання нею спірного нерухомого майна за особисті кошти, оскільки нею не надано належних та допустимих доказів спрямування зазначених коштів на придбання саме квартири; враховуючи, що сторонами у серпні 2019 р. була придбана ще одна квартира, частина якої належить ОСОБА_6, суд дійшов висновку, що  спірна квартира була набута у період шлюбу, в інтересах сім’ї, джерелом її набуття були спільні сумісні кошти і спільна праця подружжя, відтак вона є спільним сумісним майном подружжя.

Таким чином, з урахуванням установлених під час судового розгляду обставин справи суд доходить висновку про задоволення позову ОСОБА_3 до ОСОБА_10 про поділ майна подружжя з огляду на його обґрунтованість і доведеність та відмову в задоволенні зустрічного позову ОСОБА_6 до ОСОБА_3 про визнання спірної квартири особистою власністю через безпідставність, за відсутності доказів на підтвердження зворотнього. Рішенням Святошинського районного суду м. Києва від 18.10.2023 позов ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про поділ майна подружжя задоволено. Зустрічний позов ОСОБА_4 до ОСОБА_3 про визнання майна особистою власністю залишено без задоволення.

Не погодившись із рішенням суду першої інстанції, ОСОБА_2 оскаржила його в апеляційному порядку.

Заслухавши доповідь судді, пояснення учасників судового засідання, перевіривши законність та  обґрунтованість рішення суду в межах доводів апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга підлягає задоволенню частково, виходячи з такого.

Виходячи з вимог первісного позову з урахуванням змін предмета позову і вимог зустрічного позову квартира не становила предмет спору. Проте судом першої інстанції прийнято до уваги обставини придбання квартири та з урахування того, що обидві квартири були набуті у власність у серпні 2019 р., суд дійшов висновку, що квартира у м. Києві набута за спільні кошти і  презумпція спільності майна подружжя стороною відповідача не спростована. Відповідач не погодилася із зазначеним висновком суду, і це становить основний довід апеляційної скарги. У зв’язку з цим апеляційний суд здійснює перевірку обставин придбання сторонами у справі як 2 квартир.

Так, суд першої інстанції зробив висновок про набуття у  власність квартири у  м. Києві на  підставі даних єдиного державного реєстру речових прав на  нерухоме майно, згідно з  яким за  сторонами у  справі зареєстроване право спільної часткової власності 13.08.2019. Однак у реєстрі також зазначено, що документами, поданими для реєстрації права власності, були: акт приймання-передачі квартири від 25.07.2019, договір на  пайову участь у  будівництві № П-10-51 від 20.05.2019. А отже, у разі прийняття до уваги судом першої інстанції обставин набуття сторонами у власність цієї квартири суд першої інстанції мав з’ясувати всі обставини набуття її у власність, зокрема дату здійснення оплати вартості її квартири. Проте зазначене не було здійснено судом першої інстанції, тому суд апеляційної інстанції бере до уваги подані на стадії апеляційного перегляду справи докази, що підтверджують зазначені обставини.

Так, за умовами договору на пайову участь у будівництві № П-10-51 від 20.05.2019 фінансування пайового будівництва здійснюється внесенням суми, яка відповідає повній вартості квартири. Довідкою від 20.05.2019 підтверджується, що особи здійснили в рівних частинах внесок за квартиру в сумі 330650 (триста тридцять тисяч шістсот п’ятдесят) гривень 20.05.2019. За домовленістю між собою сторони у справі стали стороною цього договору, в  рівних частках здійснили внесок за цю квартиру і набули її у спільну часткову власність. А  отже, обставини набуття зазначеної квартири, за відсутності спору між сторонами, не впливають на порядок поділу іншого набутого ними майна.

Предметом спору, виходячи із  заявлених сторонами вимог, є квартира. Зазначена квартира набута у власність на ім’я відповідача ОСОБА_1 19.08.2019, тобто під час її  перебування у  шлюбі з  позивачем ОСОБА_1. Проте 08.08.2019 ОСОБА_1 було здійснено відчуження квартири у м. Полтава, право власності на яку було набуто нею 14.10.2014, про що зазначено в договорі.

Таким чином, квартира у м. Полтава була набута у власність відповідачем до укладення шлюбу з позивачем, відповідно належить до об’єктів особистої приватної власності, й кошти, отримані від її відчуження, також становлять об’єкт особистої приватної власності відповідача. За умовами договору квартира у м. Полтава була відчужена за суму 592200,00 грн. Квартира у м. Києві була придбана за ціною 637500,00 грн. Із наявних у матеріалах справи доказів не вбачається інших джерел доходів відповідача. Доходи позивача мали місце до листопада 2018 і з вересня 2019, тобто доходи, отримані після 19.08.2019, не можуть бути враховані при вирішенні цього спору, а доходи, отримані до листопада 2018, є заробітною платою позивача, що належить до спільної сумісної власності подружжя, та не є достатніми для придбання двох квартир протягом 2019. А отже, наявність незначного проміжку часу між зазначеними правочинами (11 днів) та відсутність даних про доходи сторін, дає підстави для висновку, що  грошові кошти, отримані від  продажу квартири у м. Полтава, були використані для придбання квартири у м. Києві.

Разом із тим не можуть бути прийняті до уваги суду посилання сторони відповідача на внесення нею коштів, отриманих від продажу земельної ділянки, оскільки зазначені грошові кошти в  розмірі  16440,00  грн були отримані у травні 2018, тобто більше ніж за рік до придбання спірної квартири, і даних про їх збереження матеріали справи не  містять. Також судом не беруться до уваги посилання відповідача на дохід, отриманий від оренди квартири у м. Полтава, оскільки за умовами договору оренди плата вносилася щомісячно в розмірі 7000,00 грн у період серпень 2018 — липень 2019 р. і даних про їх збереження матеріали справи не містять.

Ураховуючи вищевикладене, колегія суддів доходить висновку про відсутність підстав для  повного задоволення вимог зустрічного позову про визнання за відповідачем права особистої приватної власності на квартири.

Разом з тим, виходячи з положень ч. 7 ст. 57 СК, якщо у  придбання майна вкладені, крім  спільних коштів, і  кошти, що  належали одному з  подружжя, то частка у цьому майні відповідно до розміру внеску є його особистою приватною власністю.

Ураховуючи, що вартість квартири у м. Києві становила 637500,00 грн, а вартість квартири у м. Полтава — 592200,00 грн, що становить приблизно 92 % від вартості квартири у Києві, то частка відповідача, яка є  особистою приватною власністю у  квартирі у м. Києві, становить 92/100. Інша частина, яка становить 8/100, відповідно, є спільною сумісною власністю сторін у справі та їх частки є рівними, тобто частка кожного з них становить 4/100.

Посилання сторони позивача на здійснену позивачем згоду на придбання квартири не спростовують зазначені висновки, оскільки в договорі не визначено, що квартира в цілому набувається у спільну сумісну власність, у заяві позивачем надана згода на розпорядження спільними грошовими коштами без визначення розміру, а обставини внесення у вартість квартири частини спільних коштів сторін у справі знайшли своє підтвердження, як і  обставини внесення особистих коштів відповідача, даних про досягнення сторонами домовленості про придбання спірної квартири у спільну сумісну власність матеріали справи не містять.

Таким чином, при поділі майна сторін, набутого в період шлюбу, у власність відповідача слід виділи 96/100 частини, а у власність позивача 4/100 частини квартири.

Апеляційний суд не взяв до уваги надані стороною відповідача світлини квартир, оскільки вони не містять фіксації дати та місця їх здійснення, а також ураховуючи, що внутрішнє оздоблення квартир не має значення для вирішення цього спору. Також апеляційний суд не взяв до уваги дані про доходи відповідача за період 2021 — 2023 років, оскільки вони не відносяться до періоду, в якому відбулося набуття у власність майна, що є предметом спору. Враховуючи, що предметом спору у цій справі є майнові права подружжя, обставини здійснення батьківських прав та обов’язків сторін стосовно спільної дитини не враховуються судом.

Зазначене не було враховано судом першої інстанції, у зв’язку з чим судом допущено порушення норм матеріального і процесуального права. Зокрема, не можна погодитися з висновком суду першої інстанції про те, що джерелом набуття спірної квартири були спільні сумісні кошти та спільна праця подружжя, отримані в інтересах сім’ї, таких даних матеріали справи не містять, натомість у матеріалах справи станом на час розгляду справи судом першої інстанції були наявні докази про відчуження відповідачем належної їй на праві особистої власності квартири у м. Полтава і судом першої інстанції не надана оцінка цим доказам, не визначені підстави відсутності застосування положень ст. 57 СК. Також судом першої інстанції, як вже зазначено вище, безпідставно враховані обставини набуття у власність іншої квартири, яка не становила предмет спору, і зроблений висновок без повного дослідження цих обставин.

Стороною відповідача на стадії розгляду справи судом першої інстанції були надані належні та допустимі докази, які спростовують презумпцію рівності часток подружжя у праві спільної сумісної власності.

Зазначене, у свою чергу, дає підстави апеляційному суду для  скасування рішення суду першої інстанції та ухвалення нового судового рішення про часткове задоволення вимог первісного і  зустрічного позову. Отже, постановою Київського апеляційного суду від 29.08.2024 апеляційну скаргу ОСОБА_2 задоволено частково.

14.10.2024 ОСОБА_1 в особі представника — адвоката через засоби поштового зв’язку звернувся до Верховного Суду з касаційною скаргою на постанову Київського апеляційного суду від 29.08.2024.

Позиція Верховного Суду

Касаційні скарги ОСОБА_1, в інтересах якого діє його представник — адвокат, на постанову Київського апеляційного суду від 29.08.2024 та додаткову постанову Київського апеляційного суду від 26.09.2024 підлягають задоволенню з таких підстав.

Установивши, що  на момент набуття квартири ОСОБА_3 перебувала у шлюбі з ОСОБА_1, презумпція спільності права власності подружжя на придбане в період шлюбу майно не спростована, докази, надані ОСОБА_2, не  підтверджують придбання нею спірного нерухомого майна за особисті кошти, суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку, що зазначена квартира є спільним сумісним майном подружжя і підлягає поділу між ними в натурі у рівних частинах.

При цьому суд підставно зазначив, що ОСОБА_1 не надано належних і допустимих доказів спрямування коштів, отриманих від продажу належної їй квартири, на придбання саме квартири, а відтак взаємозв’язок зазначених фінансових операцій не доведено.

За таких обставин, забезпечивши повний і всебічний розгляд справи, надавши оцінку доводам сторін, дослідивши та оцінивши всі докази у справі, суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про задоволення первісного позову ОСОБА_1 та залишення без задоволення зустрічного позову ОСОБА_2.

Переглядаючи справу в апеляційному порядку, суд апеляційної інстанції наведеного не врахував і помилково скасував законне та обґрунтоване рішення суду першої інстанції.

Колегія суддів Верховного Суду вважає, що рішення суду першої інстанції ухвалено відповідно до  норм матеріального права, із  дотриманням норм процесуального права та на підставі повно, всебічно з’ясованих обставин справи, тому це рішення відповідно до  ст.  413 ЦПК України необхідно залишити в  силі, а постанову апеляційного суду — скасувати.

Разом з  тим додаткове рішення є  невід’ємною частиною рішення у справі. У разі скасування рішення у справі ухвалене додаткове рішення втрачає силу.

Таким чином, робимо висновки:

— для подружжя передбачено презумпцію спільності права власності. Ця презумпція може бути спростована і жінка та (або) чоловік можуть оспорювати поширення правового режиму спільного сумісного майна на певний об’єкт, у тому числі в судовому порядку. Тягар доведення обставин, необхідних для спростування презумпції, покладається на того з подружжя, який її спростовує. Той із подружжя, який заявляє про спростування зазначеної презумпції, зобов’язаний довести обставини, що  її спростовують, на  підставі належних і допустимих доказів;

— якщо судом установлено, що на момент набуття квартири особи перебували у шлюбі, а презумпція спільності права власності подружжя на придбане в період шлюбу майно не спростована, надані докази не підтверджують придбання спірного нерухомого майна за особисті кошти, зокрема, не надано належних і  допустимих доказів спрямування коштів, отриманих від продажу належної квартири одному з  подружжя на  придбання саме квартири, а  відтак взаємозв’язок зазначених фінансових операцій не доведено, то зазначена квартира є спільним сумісним майном подружжя і підлягає поділу між ними в натурі у рівних частинах.

ВІСНИК НААУ № 12 (117)

Автор публікації: Ольга Розгон

Ольга Розгон

доц., к. ю. н.

Аби першим отримувати новини адвокатури, підпишіться на канал Національної асоціації адвокатів України у Telegram.