Зміни до Конституції в частині правосуддя постійно демонструють дефіцит легітимності і на даному етапі ставлять питання про повноту державного суверенітету.

Про це заявила під час ІІ-го Одеського Конституційного форуму «Судове врядування та Конституціоналізм: синергія заради ефективності» Голова Комітету з питань верховенства права НААУ, екс-член Венеційської комісії Марина Ставнійчук.

В своєму виступі вона нагадала ключові етапи формування конституційних основ правосуддя та подальших змін до Основного закону, які стосувалися судової влади і суміжних інституцій. В Україні відбулося шість  етапів конституційного процесу, у тому числі щодо судової влади, а саме: 1991 – 1996 рр., 1997 – 2004 рр., 2004 – 2010 рр., 2010 – 2013 рр., 2014 – 2016 рр., 2019 почався новий актуальний етап судової реформи. За цей період часу Венеційською комісією було надано 25 Висновків та Рекомендацій щодо судової реформи, із них 13 - щодо конституційних змін і судової влади. Однак, внаслідок помилок у побудові діалогу з Венеційською комісією роль міжнародного партнера в судовій реформи займають інші структури без відповідного досвіду і компетенцій. При цьому міжнародні інституції втручаються не лише на рівні публічних політичних позицій, а й через вимогу формального закріплення повноважень іноземних громадян у сфері функціонування судової влади, фактично у державний суверенітет держави на постійній основі

«За майже 30 років фактично не завершувався конституційний процес. Зараз посли Великої сімки наполягають на запровадженні в Україні нової судової реформи, і це не може не обурювати»,  - сказала Марина Ставнійчук.  

За цей проміжок часу було ухвалено декілька концептуальних базових етапних ідеологічних стратегічних документів щодо судової реформи. Наприклад, Концепція судово-правової реформи в Україні, затверджена Постановою парламенту у квітні 1992 року, Концепція вдосконалення судівництва для утвердження справедливого суду в Україні відповідно до європейських стандартів, затверджена Указом Президента України В. Ющенка № 361 від 10 травня 2006 року, дуже амбіційна Стратегія реформування судоустрою, судочинства та суміжних правових інститутів на 2015 – 2020 роки була прийнята Президентом Порошенком, «і багато суміжних інститутів на собі відчули сенс цієї стратегії».

Наявна низка Рішень і Висновків Конституційного Суду України у ході здійснення превентивного і наступного конституційного контролю. У січні 2015 року Конституційний суд за 3 дні надав висновки на останній з проектів законів Петра Порошенка стосовно судової реформи і внесення змін до Конституції, не акцентуючи на тому, що вони були прийняті у порушення регламенту ВР в ході політичних домовленостей.

«Триває безкінечний процес удосконалення процесуального і спеціального матеріального законодавства. Попри зовнішню, формально-показову демонстрацію наявності національного концепту судової реформи, все ж реальний алгоритм реформування Конституції вказує на постійно існуючий дефіцит легітимності», - наголосила Марина Ставнійчук.

За її словами, ключова позиція, на якій увесь час наполягала Венеційська комісія (згодом до цієї позиції долучився і ЄСПЛ, зокрема, у справі «Олександр Волков проти України») – це те, що реформа має розпочатися і здійснюватися зі збалансованих змін до Конституції України. Проте, ця рекомендація була перекреслена тим, що ігнорувалася думка спеціально створених структур для реформи на кшталт Конституційної Ради, Асамблеї тощо, а також документи концепцій, проектів змін. Так відбувалося у період, до прикладу, 2006 – 2010 рр. та 2010 – 2013 рр.. Інша причина, з якої згадана позиція Венеціанки ігнорувалася, - політичні кризи і домінування політичних цілей.

«Забезпечення тих чи інших політичних інтересів політиків відбувалося за рахунок перезавантаження судової влади, суддівського корпусу та забезпечення політичних і корпоративних впливів владної сили (президента, окремих представників парламенту) на судову владу тощо. Як це, наприклад, було у період 2014 – 2016 рр і ця тенденція, на жаль, і зараз має місце», - констатувала Марина Ставнійчук. В цьому контексті вона нагадала про порушення у порядку прийняття змін до профільного законодавства і Конституції від 2016 року, які є наразі чинними.

«Після обрання Порошенка парламент з новою президентською більшістю відхиляє 3 липня 2014 р. проект Закону «Про внесення змін до Конституції України щодо посилення гарантій незалежності суддів» (2522-а), що на той час отримав серйозну підтримку Венеційської комісії. Він міг відчинити вікно можливостей для всеосяжної судової реформи відразу після обрання нової влади, однак цього зроблено не було. Натомість, тоді було прийнято три знакові Закони України «Про відновлення довіри до суддівської влади в Україні» від 8 квітня 2014 р. № 1188-VII, «Про очищення влади» від 16 вересня 2014 р. № 1682-VII, «Про забезпечення права на справедливий суд» від 12 лютого 2015 р. № 192-VIIІ, які подавалися як позачергові «перші кроки» повномасштабної реформи судочинства», - нагадала Марина Ставнійчук.

Проте, насправді, ці закони  були люстрацією суддівського корпусу, повним знищенням довіри до судової влади, створенням умов для власного перезавантаження як судів, насамперед - вищих, так і відповідних органів ВРЮ, ВККС, суддівського самоврядування. В результаті, судова система була паралізована на декілька років.

«Це усе одразу відобразилося на  якості правосуддя, на ефективності і незалежності, ми порушуємо ст. ст. 6, 8 Конвенції про захист прав людини і основних свобод), а Україна входить до лідерів по кількості звернень громадян до ЄСПЛ. Наразі робота над судовою реформою зберігає тенденції, які були закладені в попередні періоди. Це дефіцит відкритості і інклюзивності процесу розробки законопроектів. «Властивими для процедур ухвалення цих законів є монополізація владою права на обговорення, дискусії; усунення від реальних засобів впливу на зміст ухвалених рішень судів, органів суддівського врядування; усунення від участі в обговоренні професійної, зокрема, адвокатської спільноти; тому адвокатура відвойовувала своє право бути частиною законодавчого процесу щодо профільного законодавства; використання спеціальної «касти» реформаторів, «грантових активістів», що паразитують на проблемах судової влади, боротьбі із корупцією», - сказала Марина Ставнійчук.

До цього переліку тенденцій вона також додала надто часті зміни до законодавства, коли ефекти від реформи немає можливості оцінити на практиці.