Чому в Україні запобіжний захід перетворився на превентивне покарання: круглий стіл

Європейський підхід, закріплений у КПК, передбачає тримання під вартою як винятковий запобіжний захід: суди мають доводити неможливість мʼякших альтернатив і ретельно перевіряти ризики. Натомість на практиці його дедалі частіше застосовують майже автоматично, розмиваючи стандарти свободи.

Причини цієї трансформації та шляхи забезпечення засад кримінального процесу обговорювали адвокати, судді, правозахисники та представники офісу Уповноваженого Верховної Ради з прав людини під час круглого столу «Тримання під вартою: виняток, що став правилом».

Захід організував і провів Комітет Національної асоціації адвокатів України з питань захисту прав людини.

Статистичний зріз проблеми представив член Ради Комітету НААУ Богдан Глядик. За даними Верховного Суду, у 2023 році суди розглянули 30,8 тисячі клопотань про тримання під вартою, з яких майже дві третини – близько 20 тисяч – були задоволені. У 2024 році кількість таких клопотань зросла до 33,4 тисячі, а відсоток їх задоволення практично не змінився. Порівняння з іншими запобіжними заходами ще виразніше: у 2023 році тримання під вартою становило 58,4% усіх застосованих запобіжних заходів у місцевих судах, тоді як застава – лише 1,5%, а домашній арешт – 21,6%. У 2024 році частка тримання під вартою зросла майже до 62%, що свідчить про фактичне домінування цього заходу серед наявних інструментів.

Показовою є статистика Вищого антикорупційного суду, де у 2023 році було задоволено 83% клопотань про арешт, а у 2024 - 62,5%. Динаміка за I–III квартали 2025 року також показала суттєву різницю в підходах між судами: у Вищому антикорупційному суді було задоволено 50 клопотань про тримання під вартою (43% серед усіх обраних запобіжних заходів), тоді як у Подільському районному суді міста Києва – 166 клопотань (майже 66%). Така різниця демонструє не лише відсутність узгодженого стандарту, а й істотну залежність рішень від усталених практик конкретного суду.

Координатор моніторингової місії IAC ISHR Анастасія Алєксєєва звернула увагу на концептуальний розрив між українською та європейською парадигмами свободи. За результатами моніторингів в Україні фактично сформувалася презумпція тримання під вартою: якщо сторона захисту не доведе наявності підстав, що відверто унеможливлюють тримання під вартою, особу зазвичай позбавляють свободи. У практиці ж Європейського суду з прав людини діє протилежний підхід: якщо держава, в особі прокурора, не доведе нагальної потреби у триманні під вартою, особа має бути звільнена. Така інверсія презумпцій, на думку спікерки, створює ситуацію, коли альтернативні запобіжні заходи розглядаються не як реальні варіанти, а як додаткові, майже факультативні механізми, які обираються вкрай рідко.

На окремий вимір проблеми звернув увагу представник Омбудсмана Андрій Овсієнко. Зокрема, спікер зауважив, що хоча кількість звернень щодо порушення прав людини при обранні запобіжних заходів відносно невелика (всього 25 у 2024 році), навіть ця вибірка демонструє повторювані та тривожні тенденції схильності до обрання найтяжчого запобіжного заходу при допущенні істотних порушень вимог закону.

При цьому, за його словами, значна частина проблеми полягає не стільки в самому судовому рішенні, а скільки в тому, що йому передує. Бо суд не ініціює застосування тримання під вартою - про це подає клопотання орган слідства або прокуратура. Таким чином, перший рівень проблеми - це практика слідства, де тримання під вартою часто розглядається як дієвий спосіб забезпечити «комфорт» здійснення досудового розслідування чи судового розгляду.

Дослідивши практику Європейського суду з прав людини, учасники виокремили три ключові аспекти винятковості тримання під вартою. По-перше, альтернативність: ЄСПЛ встановлює порушення Конвенції, коли національні суди не аналізують можливість застосування альтернативних запобіжних заходів і не обґрунтовують, чому більш м’які заходи є недостатніми. По-друге, необхідність: порушення констатується, коли суди не наводять належних, конкретних підстав, які реально виправдовують позбавлення людини свободи. По-третє, особлива ретельність: незалежно від складності справи, суспільного резонансу чи вимог оперативності національні суди зобов’язані максимально уважно й відповідально оцінювати потребу в триманні під вартою, адже йдеться про найістотніше втручання у право на свободу.

Відтак перетворення тримання під вартою на правило є передусім інституційною проблемою, яка потребує системного підходу. Найсуворіший запобіжний захід не може бути інструментом, що застосовується за інерцією або як спосіб мінімізації ризиків шляхом позбавлення людини свободи без належної доказової бази. Відновлення презумпції свободи можливе лише через переосмислення ролі органів досудового розслідування та прокурора у питаннях застосування запобіжних заходів, підвищення стандартів доведення ризиків, розвиток культури індивідуалізації процесуальних інструментів та посилення реальності й дієвості альтернативних заходів.

Сьогодні українська система правосуддя стоїть перед серйозним викликом: відновити довіру до процедури обрання запобіжного заходу як до інституту, покликаного забезпечувати справедливість, а не репресивність. Тримання під вартою не може й не повинно перетворюватися на спосіб попереднього покарання. Тому фахові дискусії, подібні до проведеної, формують інтелектуальний фундамент для реформи, яка має повернути кримінальну юстицію до її базових принципів – поваги до людської гідності, свободи та презумпції невинуватості.

Аби першим отримувати новини адвокатури, підпишіться на канал Національної асоціації адвокатів України у Telegram.