Позитивні зобов’язання за Європейською конвенцією з прав людини

Європейський суд з прав людини відіграє ключову роль у розробці підходу до розширення позитивних зобов’язань держави відносно всіх основних прав і свобод, які гарантуються Європейською конвенцією з прав людини. Цей підхід є особливо помітним у випадках, коли ЄСПЛ визнає порушення прав людини, не тільки через безпосередні дії держави («державні агенти»), але і через недостатні заходи або бездіяльність держави.

ЄСПЛ постійно розвиває свою позицію стосовно позитивних зобов’язань держави, аналізуючи і вирішуючи справи, пов’язані зі захистом прав і  свобод громадян. Це означає, що держава не може обмежуватися лише утриманням від порушень прав людини, але також має приймати активні заходи для їх захисту та забезпечення — «дуальні вимоги до держави». ЄСПЛ визнає, що  необхідно забезпечити рівновагу між правами громадян і позитивними зобов’язаннями держави. Він доводить, що негативні права, такі як громадянські та політичні права, не повинні виключати можливості застосування позитивних зобов’язань держави для захисту цих прав. Таким чином, розширення позитивних зобов’язань держави стає важливим аспектом розвитку прав людини в Європі (див. Публічне право: сучасні доктрини в судовій та правозастосовній практиці : навч. посіб. для студентів магістратури вищої освіти другого (магістер.) рівня вищої освіти галузі знань 08 «Право» спец. 081 «Право» / [Т. М. Слінько, Л. І. Летнянчин, Г. В. Берченко та ін.] ; за заг. ред. проф. Т. М. Слінько, доц. Л. І. Летнянчина; М-во освіти і науки України, Нац. юрид. ун-т ім. Ярослава Мудрого. Харків : Право, 2023. 368 с.).

Так, у рішенні по справі «Картер проти України» (Karter v. Ukraine), заява № 18179/17, від 11.04.2024, констатовано порушення ст. 3 і 14 Конвенції, зокрема, стосується стверджуваної неспроможності держави провести ефективне розслідування ймовірних словесних і фізичних нападів на заявника, мотивованих його сексуальною орієнтацією.

Оцінка Суду. Відповідні загальні принципи. Стаття 3 Конвенції вимагає, щоб органи влади проводили ефективне офіційне розслідування ймовірного жорстокого поводження, навіть якщо таке поводження було заподіяно приватними особами (див. Т. М. і С. М. проти Республіки Молдова, № 26608/11, § 38, 28.01.2014). Щоб розслідування вважалося «ефективним», воно в принципі повинно призвести до встановлення фактів справи та  ідентифікації та, у  разі необхідності, покарання винних. Це не  зобов’язання щодо результатів, яких потрібно досягти, а засоби, які необхідно використати. Будь-які недоліки в розслідуванні, які підривають його здатність встановити причину травм або  відповідальних осіб, ризикують порушити цей стандарт, і вимога оперативності та розумної оперативності мається на увазі в цьому контексті (див. Bouyid v. Belgium [GC], № 23380/09, §§ 116 - 23, ЄСПЛ 2015) (п. 75 рішення).

Під час розслідування насильницьких інцидентів, таких як жорстоке поводження, органи державної влади зобов’язані вживати всіх розумних заходів для викриття можливих дискримінаційних мотивів. Зобов’язання держави-відповідача розслідувати можливі дискримінаційні мотиви насильницького акту є зобов’язанням докласти всіх зусиль і не є абсолютним. Органи влади повинні зробити все, що є розумним за  цих обставин, щоб зібрати та  забезпечити докази, дослідити всі практичні засоби виявлення істини та  прийняти повністю обґрунтовані, неупереджені та  об’єктивні рішення, не  пропускаючи підозрілих фактів, які можуть свідчити про насильство, спричинене, наприклад, расовою чи релігійною нетерпимістю, або насильство, мотивоване дискримінацією за статтю. Якщо є  підозра, що  дискримінаційне ставлення спричинило насильницький акт, особливо важливо, щоб офіційне розслідування проводилося енергійно та неупереджено, беручи до уваги необхідність постійного затвердження суспільного засудження таких актів та підтримки довіри груп меншин до здатності влади захистити їх від насильства з дискримінаційного мотиву. Дотримання позитивних зобов’язань держави вимагає, щоб національна правова система продемонструвала свою спроможність застосовувати кримінальне законодавство проти тих, хто вчинив такі насильницькі дії. Ставлення до насильства та жорстокості з дискримінаційним наміром нарівні з випадками, які не мають такого підтексту, означало б закривати очі на специфічний характер дій, які особливо руйнують основні права. Нездатність розрізнити спосіб вирішення ситуацій, які істотно відрізняються, може становити невиправдане поводження, яке не сумісне зі ст. 14 Конвенції (див., наприклад, Genderdoc-M і MD, § 37, з подальшими посиланнями) (п. 76 рішення).

Суд вважає, що обов’язок влади запобігати насильству на ґрунті ненависті з боку приватних осіб, а також розслідувати наявність можливого зв’язку між дискримінаційним мотивом та актом насильства може підпадати під процесуальний аспект ст. 3 Конвенції, але також може розглядатися як частина зобов’язань держави за ст. 14 Конвенції щодо забезпечення основних цінностей, закріплених у ст. 3, без дискримінації. Через взаємодію між двома положеннями такі питання, як ті, що розглядаються в цій справі, справді можуть підлягати розгляду лише за одним із двох положень, без окремого питання, що виникає за іншим, або можуть вимагати одночасного розгляду за обома статтями. Це питання має вирішуватися в кожній справі у світлі її фактів і характеру висунутих тверджень (див. рішення у справі  «Ідентоба та інші», § 63, з подальшими посиланнями) (п. 77 рішення).

З цих підстав суд одноголосно:

1. Оголошує заяву прийнятною;

2. Постановляє, що мало місце порушення ст. 3 у її процесуальному аспекті у поєднанні зі ст. 14 Конвенції стосовно розслідування нападу на заявника у 2015 році;

3. Постановляє, що мало місце порушення ст. 3 у її процесуальному аспекті у поєднанні зі ст. 14 Конвенції стосовно розслідування нападу на заявника у 2016 році;

4. Постановляє

(а) що держава-відповідач має сплатити заявнику протягом трьох місяців з дати, коли рішення стане остаточним відповідно до п. 2 ст. 44 Конвенції, такі суми:

(і)  7500 євро, плюс будь-які податки, які можуть бути стягнені, відшкодування моральної шкоди;

(іі) 4400 євро, плюс будь-які податки, які можуть бути стягнені із заявника, як відшкодування судових витрат, які мають бути перераховані безпосередньо на рахунок адвоката заявника пані Науменко;

(б) що зі спливом вищезазначених трьох місяців і до моменту розрахунку на вищезазначені суми нараховуватиметься простий відсоток у розмірі граничної позичкової ставки Європейського центрального банку протягом періоду несплати плюс три відсоткові пункти;

5. Відхиляє решту вимог заявника щодо справедливої сатисфакції.

У  рішенні по  справі «Майборода проти України» (Mayboroda v. Ukraine), заява №  14709/07 від  13.04.2023 (остаточне  13.07.2023), справа стосується тверджень заявниці за ст. 8 Конвенції, що держава-відповідач не змогла захистити її право на інформовану згоду у  зв’язку з  нефректомією (хірургічним видаленням нирки), проведеною під час надання їй невідкладної допомоги, коли вона перебувала без свідомості, а також від приховування її лікарями у післяопераційний період інформації про видалення нирки.

Оцінка Суду. Відповідні загальні принципи. Суд підтверджує, що хоча право на здоров’я як таке не входить до  прав, гарантованих Конвенцією та  протоколами до неї (див. рішення у справі «Юрица проти Хорватії» (Jurica v. Croatia), заява № 30376/13, пункт 84, від 02.05.2017 і наведені в ньому справи) Високі Договірні Сторони мають, паралельно до своїх позитивних зобов’язань за ст. 2 Конвенції, позитивне зобов’язання за ст. 8 Конвенції, по-перше, запровадити законодавчі положення, які зобов’язуватимуть державні та приватні лікарні вживати необхідні заходи для  захисту фізичної цілісності своїх пацієнтів і, по-друге, надавати потерпілим від неналежного виконання професійних обов’язків доступ до  провадження, в  межах якого вони можуть у відповідних випадках отримати відшкодування шкоди (див. згадане рішення у справі «Ю. П. проти Росії» (Y.P. v. Russia), п. 49 і наведені в ньому справи). Це останнє процесуальне зобов’язання буде виконано, якщо правова система надасть потерпілим можливість отримати відшкодування або виключно у порядку цивільного судочинства, або у поєднанні з розглядом справи у порядку кримінального судочинства, що дозволить встановити відповідальність причетних лікарів і отримати відповідне цивільно-правове відшкодування. Також можуть бути передбачені дисциплінарні заходи (див., серед інших джерел, згадане рішення у справі «Мехмет Улусой та інші проти Туреччини» (Mehmet Ulusoy and Others v. Turkey), п. 91 і наведені у ньому справи) (п. 51 рішення).

Суд також повторює, що право пацієнтів на інформовану згоду на медичне втручання посідає важливе місце в його практиці. Було встановлено, що держави зобов’язані запроваджувати необхідні регуляторні заходи для  забезпечення того, аби лікарі враховували передбачувані наслідки запланованої медичної процедури для фізичної цілісності їхніх пацієнтів і заздалегідь інформували пацієнтів про ці наслідки таким чином, щоб ті могли надати інформовану згоду (див., серед інших джерел, ухвалу щодо прийнятності у справі «Тросельє проти Франції» (Trocellier v. France), заява № 75725/01, п. 4, ЄСПЛ 2006-XIV та в якості нещодавнього прикладу згадане рішення у справі «Ю. П. проти Росії» (Y. P. v. Russia), п. 50). З огляду на це, якщо передбачуваний ризик такого характеру реалізується, коли пацієнт не був належним чином поінформований заздалегідь лікарями, відповідна держава-учасниця потенційно може нести відповідальність за ст.  8 Конвенції за ненадання такої інформації (див., серед інших джерел, рішення у справі «Ксома проти Румунії» (Csoma v. Romania), заява № 8759/05, пункт 42, від 15.01.2013) (п. 52 рішення).

Позитивне зобов’язання держави запровадити нормативно-правову базу слід тлумачити як таке, що включає обов’язок забезпечити ефективне функціонування такої нормативно-правової бази. Таким чином, регуляторні обов’язки охоплюють необхідні заходи для забезпечення її впровадження, у тому числі нагляд і виконання (див., mutatis mutandis, рішення у справі «Лопес де Соуза Фернандес проти Португалії» [ВП] (Lopes de Sousa Fernandes v. Portugal) [GC], заява № 56080/13, п. 189, від 19.12.2017 та  згадане рішення у  справі «Мехмет Улусой та  інші проти Туреччини» (Mehmet Ulusoy and Others v. Turkey), п. 83 з подальшими посиланнями) (п. 53 рішення).

Водночас якщо держава вжила необхідних заходів для забезпечення високих професійних стандартів серед медичних працівників і захисту як фізичної, так і психічної цілісності пацієнтів, такі питання, як помилка в рішенні медичних працівників чи неналежна координація між такими фахівцями у контексті лікування конкретного пацієнта, самі собою недостатні для притягнення держави до відповідальності за порушення позитивних зобов’язань за ст. 8 Конвенції (див. mutatis mutandis, згадані рішення у справах «Лопес де Соуза Фернандес проти Португалії»  (Lopes de Sousa Fernandes v. Portugal) і «Мехмет Улусой та інші проти Туреччини» (Mehmet Ulusoy and Others v. Turkey)) (п. 54 рішення).

Застосування у цій справі. Суд нагадує, що держави, як правило, мають широку свободу розсуду щодо формування своєї політики у сфері охорони здоров’я (див. згадане рішення у справі «Васильєва проти Болгарії» (Vasileva v. Bulgaria), пу. 70), і сам факт недосконалості у певних аспектах нормативно-правової бази не може бути достатнім сам собою для порушення питання за Конвенцією (див. згадане рішення у справі «Ботоян проти Вірменії» (Botoyan v. Armenia), п. 103). Крім того, Суд зазначає, що сама Конвенція не встановлює жодної конкретної форми згоди пацієнта (див. рішення у  справі «Рейес Хіменес проти Іспанії» (Reyes Jimenez v. Spain), заява № 57020/18, п. 36, від 08.03.2022). Тим не менш, він вважає, що розробка певних стандартних методичних рекомендацій і формалізованих процедур на національному або локальному інституційному рівнях, які детально описували б ключові елементи права на інформовану згоду, гарантованого «Основами законодавства про охорону здоров’я», такі як «ризики», які слід обговорити з пацієнтами, та обсяг обов’язку лікарів зв’язуватися з їхніми родичами або призначеними особами, відігравала значну роль під час виконання позитивного обов’язку держави-відповідача щодо запровадження належної нормативно-правової бази та забезпечення високих професійних стандартів у цій сфері (див. для порівняння, mutatis mutandis, рішення у справі «Арская проти України» (Arskaya v. Ukraine), заява № 45076/05, п. 88, від 05.12.2013). У справі заявниці такі методичні рекомендації та процедури були б однаково необхідними для  того, щоб спрямовувати практикуючих лікарів в  їхній повсякденній діяльності, дозволити вищим органам державної влади негайно втручатися у випадку будь-яких упущень, а також захистити їх обох: заявницю від неналежного виконання професійних обов’язків медичними працівниками та бригаду медичних працівників, які її лікували, від будь-яких, можливо, необґрунтованих обвинувачень (п. 62 рішення).

Суд також зазначає, що  відсутність конкретних нормативних документів, які б детально описували ключові аспекти права на інформовану згоду в іншому контексті, вже призвела до висновку про порушення ст. 2 Конвенції в рішенні Суду в згаданому рішенні у справі «Арская проти України» (Arskaya v. Ukraine), п. 87 — 91) (п. 63 рішення).

У цій справі, беручи до уваги відсутність будь-якої структурованої відповіді органів державної влади на  твердження заявниці, що  «ризик» проведення нефректомії слід було обговорити з нею до операції та, в якості альтернативи, перед видаленням її нирки слід було проконсультуватися з її родичами — що, як вбачається, було тісно пов’язано з відсутністю будьяких національних або локальних методичних рекомендацій, стандартів або  формалізованої медичної документації і процедур, які б забезпечували належне виконання на  практиці загальних законодавчих положень щодо права пацієнтів на інформовану згоду — Суд вважає, що держава-відповідач не виконала свого позитивного обов’язку запровадити належну нормативно-правову базу для захисту права заявниці на інформовану згоду (п. 64 рішення).

Отже, було порушено ст. 8 Конвенції щодо захисту права заявниці на інформовану згоду (п. 65 рішення).

За цих підстав суд одноголосно:

1. Постановляє, що донька покійної заявниці, пані Мирослава Коростельова, має право продовжити це провадження від її імені;

2. Оголошує прийнятною скаргу на стверджувану неспроможність держави захистити право заявниці на інформовану згоду на хірургічне втручання, а решту скарг у заяві — неприйнятними;

3. Постановляє, що було порушено ст. 8 Конвенції;

4. Постановляє, що:

(a) упродовж трьох місяців з дати, коли це рішення набуде статусу остаточного відповідно до п. 2 ст. 44 Конвенції, держава-відповідач повинна сплатити пані Мирославі Коростельовій 4 500 (чотири тисячі п’ятсот) євро як відшкодування моральної шкоди та додатково суму будь-якого податку, що може нараховуватися; ця сума має бути конвертована в національну валюту держави-відповідача за курсом на день здійснення платежу;

(b) із закінченням зазначеного тримісячного строку до остаточного розрахунку на зазначену суму нараховуватиметься простий відсоток (simple interest) у розмірі граничної позичкової ставки Європейського центрального банку, яка діятиме в період несплати, до якої має бути додано три відсоткові пункти;

5. Відхиляє решту вимог щодо справедливої сатисфакції.

У  рішенні по  справі «Молдован проти України» (Moldovan v. Ukraine), заява №  62020/14, від  14.03.2024, справа стосується відмови у  задоволенні цивільного позову заявника про визнання в  судовому порядку покійної особи його батьком. Заявник стверджує, що безпідставно суди відмовлялися брати до уваги докази ДНК і наполягали на застосуванні застарілого законодавства, яке вимагає доказів спільного проживання та інших «соціальних» обставин. У цьому відношенні він скаржився за ст. 8 Конвенції.

Оцінка Суду. Суд повторює, що  основною метою ст. 8 є захист особи від свавільних дій органів державної влади. Крім того, можуть існувати позитивні зобов’язання, пов’язані із забезпеченням ефективної «поваги» до приватного чи сімейного життя. Ці зобов’язання можуть передбачати вжиття заходів, спрямованих на забезпечення поваги до приватного життя навіть у сфері відносин осіб між собою. Однак межі між позитивними та  негативними зобов’язаннями держави згідно з цим положенням не піддаються точному визначенню. Проте застосовні принципи схожі. В обох контекстах слід звернути увагу на справедливий баланс між конкуруючими інтересами особи та суспільства в цілому; і в обох контекстах держава користується певною свободою розсуду (див., наприклад, Kroon and Others v. the Netherlands, 27.10.1994, § 31, Series A no. 297-C, and  Mikulić, cited above, §§ 57 - 58) (п. 43 рішення).

Суд також повторює, що  його завдання полягає не в тому, щоб підміняти себе компетентними національними органами влади в регулюванні спорів про встановлення батьківства на  національному рівні, а радше, переглядати відповідно до Конвенції рішення, які ці органи прийняли під час виконання своїх повноважень. Таким чином, Суд перевірить, чи держава-відповідач, розглядаючи позов заявника про судове визнання того, що покійна особа була його батьком, виконала свої позитивні зобов’язання за ст. 8 Конвенції (див., зокрема, згадану вище справу Boljević, § 45, з подальшими посиланнями) (п. 44 рішення).

Зважаючи на  це, Суд не  покликаний вирішувати будь-які питання щодо достовірності результатів аналізу ДНК, оскільки в будь-якому випадку з міркувань національних судів випливає, що оскільки Сімейний кодекс 1969 року застосовувався у справі заявника, єдиними обставинами, які фактично можна було вважати відповідним доказом батьківства, були «соціальні», як це передбачено цим Кодексом. Питання, яке стоїть перед Судом, полягає не в тому, чи були докази ДНК надійними або чи був батьком заявника, а лише про те, чи  виявляв підхід і  результат провадження порушення позитивних зобов’язань держави за ст. 8 (п. 51 рішення).

У спірному національному провадженні, яке розпочалося у 2012 році, суди дотримувалися постанови Пленуму Верховного Суду 2006 року, яка вимагала застосування до справи заявника Сімейного кодексу 1969 року, роблячи доказ спільного проживання обов’язковим для визнання батьківства. На думку Суду, наслідки такого підходу можна порівняти з наслідками негнучких часових обмежень або  інших процедурних обмежень, які унеможливлюють встановлення чи оскарження батьківства, зокрема з використанням нових методів перевірки. Суд неодноразово встановлював, що такі обмеження суперечать важливості інтересів приватного життя (див. AL проти Польщі, згадане вище, § 71; Tavli, згадане вище, § 34; ), Boljević, згадане вище, § 55) (п. 52 рішення).

Хоча у функції Суду не входить тлумачення національного законодавства чи висловлення точки зору щодо доцільності правового регулювання, обраного законодавчою владою держави-відповідача в цій сфері, за цих обставин Суд доходить висновку, що національні суди вищезазначений підхід у поєднанні з нездатністю розглянути надані їм докази ДНК з достатньою ретельністю становив порушення їхніх позитивних зобов’язань за ст. 8 щодо забезпечення права заявника на повагу до його приватного життя (п. 53 рішення).

Відповідно мало місце порушення ст. 8 Конвенції (п. 54 рішення).

З цих підстав суд одноголосно:

1. Оголошує заяву прийнятною;

2. Постановляє, що мало місце порушення статті 8 Конвенції.

3. Постановляє

(а) що держава-відповідач має сплатити заявнику протягом трьох місяців з  дати, коли це рішення стане остаточним відповідно до п. 2 ст. 44 Конвенції, наступні суми, які мають бути конвертовані у валюту держави-відповідача за  курсом: застосовні на  дату розрахунку:

(і)  4500 євро, плюс будь-які податки, які можуть бути стягнені, відшкодування моральної шкоди;

(іі) 500 євро, плюс будь-які податки, які можуть бути стягнені із заявника, як судові витрати, які мають бути перераховані безпосередньо на рахунок адвоката заявника, пана Б. В. Фокія;

(б) що зі спливом вищезазначених 3 місяців і до моменту розрахунку на вищезазначені суми нараховуватиметься простий відсоток у розмірі граничної позичкової ставки Європейського центрального банку, яка діятиме в період несплати, плюс три відсоткові пункти.

4. Відхиляє решту вимог заявника щодо справедливої сатисфакції.

Що стосується права, гарантованого ст. 1 Протоколу № 1, то такі позитивні зобов’язання можуть передбачати певні заходи, необхідні для захисту права власності.

Так, у рішенні по справі «Коротюк проти України» (Korotyuk v. Ukraine), заява №  74663/17, від  19.01.2023 (остаточне  19.04.2023), заявниця є автором книги, яку розмістили для незаконного завантаження в мережі «Інтернет». Справа стосується її скарги на те, що органи державної влади не провели оперативного та ефективного розслідування у зв’язку з цим усупереч позитивним обов’язкам держави за статтею 1 Першого протоколу до Конвенції щодо захисту інтелектуальної власності.

Оцінка Суду. Відповідні принципи практики Суду були наведені в  рішенні у  справі «Блумберга проти Латвії» (Blumberga v. Latvia), заява № 70930/01, п. 67 і 68, від 14.10.2008): «67. Суд вважає, що в контексті статті 1 Першого протоколу до Конвенції, коли втручання у право на мирне володіння майном було вчинено приватною особою, у держави виникає позитивний обов’язок забезпечити у своїй національній правовій системі, щоб право власності було достатньою мірою захищено законодавством і були доступні належні засоби юридичного захисту, за допомогою яких потерпілий від втручання може захистити свої права, у тому числі, за необхідності, вимагаючи відшкодування будь-якої завданої шкоди. Крім того, якщо втручання має кримінальний характер, цей обов’язок також вимагатиме від органів державної влади проведення ефективного розслідування та, у випадку необхідності, притягнення до відповідальності (див. mutatis mutandis, рішення у справі «M. C. проти Болгарії» (M. C. v. Bulgaria), заява № 39272/98, пункти 151 — 153, ЄСПЛ 2003-XII). У зв’язку з цим зрозуміло, що ці обов’язки, як і обов’язки за статтями 2 і 3 Конвенції щодо проведення ефективного розслідування загибелі осіб або тверджень про жорстоке поводження, мають розглядатися як обов’язок вжиття заходів, а не досягнення результатів; іншими словами, обов’язок органів державної влади розслідувати та притягувати до відповідальності за такі дії не може бути абсолютним, оскільки очевидно, що багато злочинів залишаються нерозкритими або непокараними, незважаючи на розумні зусилля органів державної влади. Натомість держава зобов’язана забезпечити проведення належного та адекватного розслідування та компетентність і ефективність дій залучених органів державної влади. До того ж Суд розуміє практичні труднощі, з якими можуть зіткнутися органи державної влади під час розслідування злочинів, а також необхідність ухвалювати оперативні рішення та визначати пріоритетність у розслідуванні найтяжчих злочинів. Отже, до обов’язку щодо розслідування менш тяжких злочинів, таких як ті, що стосуються власності, висувається менше вимог, ніж до обов’язку щодо розслідування більш тяжких злочинів, таких як насильницькі злочини, і, зокрема, тих, які підпадають під дію статей 2 і 3 Конвенції. Таким чином, Суд вважає, що у справах про менш тяжкі злочини держава не виконує свого позитивного обов’язку у зв’язку з цим лише тоді, коли можуть бути встановлені грубі та серйозні недоліки у проведенні розслідування кримінальної справи чи притягненні до відповідальності (див. там само, пункти 167 і 168).

68. Крім того, Суд вважає, що можливість подання цивільного позову проти осіб, які, як стверджується, вчинили злочин проти власності, може становити реальний альтернативний спосіб для потерпілого забезпечити захист своїх прав, навіть якщо кримінальне провадження не призведе до успішного закінчення, за умови, що цивільний позов має розумні шанси на успіх (див. ухвалу щодо прийнятності у справі «Плотіна проти Латвії» (Plotiņa v. Latvia), заява № 16825/02, від 03.06.2008). Тоді як результат кримінального провадження може мати значний або навіть вирішальний вплив на перспективи успіху цивільного позову, поданого у межах кримінального провадження чи окремого цивільного провадження, держава не може нести відповідальність за відсутність перспектив успіху такої вимоги лише тому, що розслідування кримінальної справи зрештою не призвело до засудження. Натомість держава не виконає свої позитивні обов’язки за статтею 1 Першого протоколу до Конвенції лише у тому випадку, якщо відсутність перспектив успіху цивільного провадження стане прямим наслідком надзвичайно серйозних і грубих недоліків у проведенні розслідування кримінальної справи на підставі тих самих фактів, що були наведені в попередньому абзаці» (п.36 рішення). Суд також зауважує, що національне законодавство передбачає можливість подання цивільного позову в межах кримінального провадження лише після встановлення особи підозрюваного чи обвинуваченого (див. п. 24; див. також, наприклад, рішення у справах «Афанасьєв проти України» (Afanasyev v. Ukraine), заява № 38722/02, п. 77, від 05.04.2005 та «Басюк проти України» (Basyuk v. Ukraine), заява № 51151/10, п. 64, від 05.11.2015) (п. 43 рішення).

Насамкінець Суд бере до  уваги аргумент Уряду, що він виконав свої позитивні обов’язки, прийнявши ст. 1177 Цивільного кодексу України, яка передбачає надання відшкодування шкоди потерпілим від кримінальних правопорушень, якщо особу, яка вчинила злочин, не встановлено, або така особа є неплатоспроможною. Однак, як зазначив сам Уряд, закону, необхідного для реалізації цього положення, прийнято не було, а тому заявниця не має можливості отримати відшкодування шкоди на підставі ст. 1177 Цивільного кодексу України без запровадження таких норм законодавства (п. 44 рішення).

Із зазначеного випливає, що хоча суперечки щодо авторських прав загалом мають цивільно-правовий характер, за конкретних обставин цієї справи, яка стосувалася стверджуваного кримінального правопорушення, держава-відповідач мала позитивний обов’язок за ст. 1 Першого протоколу до Конвенції провести ефективне розслідування кримінальної справи. Вважати інакше означало б ігнорувати практичні реалії ситуації та діяти усупереч принципу, згідно з яким Конвенція має тлумачитися і застосовуватися таким чином, щоб передбачені нею права були практичними та ефективними, а не теоретичними й ілюзорними (див. mutatis mutandis, рішення у  справі «Вістінш і  Перепьолкінс проти Латвії» [ВП] (Vistiņš and Perepjolkins v. Latvia) [GC], заява № 71243/01, п. 114, від 25.10.2012) (п. 45 рішення).

Таким чином, залишається перевірити, чи виконала держава свої позитивні обов’язки, прийнявши норми кримінального законодавства та застосувавши їх на практиці. Розглядаючи це питання, Суд усвідомлює, що це обов’язок вжиття заходів, а не досягнення результатів (п. 46 рішення).

Застосування ст. 41 Конвенції. Суд зазначає, що у цій справі порушення було встановлено лише щодо дотримання позитивних обов’язків державою за статтею 1 Першого протоколу до Конвенції. Це обов’язок вжиття заходів, а не досягнення результатів, і навіть якби вони були повністю виконані, заявниця, можливо, не змогла б отримати відшкодування шкоди, якої вона могла зазнати. До того ж вимога заявниці стосовно відшкодування матеріальної шкоди не  ґрунтується на доказах, що книгу справді завантажували з мережі «Інтернет» і, якби так було, це призвело до  того, що паперові примірники книги залишилися непродані. Таким чином, суд відхиляє цю вимогу (п. 61 рішення).

Беручи до уваги характер встановленого порушення, яке стосується невиконання державою її позитивних обов’язків, Суд присуджує заявниці 750 євро як відшкодування моральної шкоди та додатково суму будь-якого податку, що  може нараховуватися (п.  62 рішення).

Суд також вважає за розумне присудити суму у розмірі 284 євро, яка охоплює витрати за всіма аспектами, та додатково суму будь-якого податку, що може нараховуватися заявниці (п. 63 рішення).

За цих підстав суд одноголосно:

1. Оголошує заяву прийнятною;

2. Постановляє, що було порушено ст.1 Першого протоколу до Конвенції;

3. Постановляє, що:

(a) упродовж трьох місяців з дати, коли це рішення набуде статусу остаточного відповідно до п. 2 ст. 44 Конвенції, держава-відповідач повинна сплатити заявниці такі суми, які мають бути конвертовані в національну валюту держави-відповідача за курсом на день здійснення платежу:

(i) 750 євро та додатково суму будь-якого податку, що може нараховуватися, як відшкодування моральної шкоди;

(ii) 284 євро та додатково суму будь-якого податку, що може нараховуватися заявниці, як компенсація судових та інших витрат;

(b) із закінченням зазначеного тримісячного строку до остаточного розрахунку на зазначені суми нараховуватиметься простий відсоток (simple interest) у розмірі граничної позичкової ставки Європейського центрального банку, яка діятиме в період несплати, до якої має бути додано три відсоткові пункти;

4. Відхиляє решту вимог заявниці щодо справедливої сатисфакції.

Сфера та межі позитивних зобов’язань держави визначаються з урахуванням свободи розсуду держави та оцінюється за допомогою «трискладового тесту». Це безпосередньо застосовується у практиці ЄСПЛ, щодо  позитивних  зобов’язань держави за  Першим Протоколом Конвенції (захист права власності, право на освіту та право на вільні вибори) та за ст. 14 Конвенції у сфері заборони дискримінації (забезпечення права на недискримінацію та «дискримінацію навпаки» («позитивна дискримінація»).

ВІСНИК НААУ № 7-8 (103)

Автор публікації: Віталій Ковтун

Віталій Ковтун

доцент кафедри конституційного права України Національного юридичного університету імені Ярослава Мудрого, доцент, к. ю. н.

Автор публікації: Марина Ковтун

Марина Ковтун

шеф-редактор Вісника НААУ, адвокат, доцент кафедри адміністративного права Національного юридичного університету імені Ярослава Мудрого, доцент, к. ю. н

Аби першим отримувати новини адвокатури, підпишіться на канал Національної асоціації адвокатів України у Telegram.