Право на свободу мирних зібрань: прецедентна практика ЄСПЛ

Право на свободу мирних зібрань захищає різні способи, за допомогою яких люди збираються разом публічно та приватно. Воно визнане однією з основ демократичного, толерантного і плюралістичного суспільства, в якому особи та групи з різним походженням і переконаннями можуть мирно взаємодіяти один з одним.

Європейська конвенція з прав людини:

«Свобода зібрань та об’єднання (СТАТТЯ 11):

1. Кожен має право на свободу мирних зібрань і свободу об’єднання з іншими особами, включаючи право створювати профспілки та вступати до них для захисту своїх інтересів.

2. Здійснення цих прав не підлягає жодним обмеженням, за винятком тих, що встановлені законом і є необхідними в демократичному суспільстві в інтересах національної або громадської безпеки, для запобігання заворушенням чи злочинам, для охорони здоров’я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.

Ця стаття не перешкоджає запровадженню законних обмежень на здійснення цих прав особами, що входять до складу збройних сил, поліції чи адміністративних органів держави».

ЄСПЛ нагадує, що право на свободу зібрань, закріплене в ст. 11 Конвенції, є основоположним правом у демократичному суспільстві та, як і право на свободу вираження поглядів, є однією з основ такого суспільства. Таким чином, його не слід вузько тлумачити. Як таке, це право поширюється як на приватні зустрічі, так і на зустрічі у громадських місцях, стаціонарні або у вигляді процесії; крім того, воно може здійснюватись окремими учасниками і організаторами зборів («Чумак проти України», заява № 44529/09, п. 36).

ЄСПЛ вказує, що  вислів «встановлено законом» у ст. 11 Конвенції вимагає не лише того, щоб оскаржуваний захід мав певне підґрунтя у національному законодавстві; він також стосується якості закону, про який йдеться. Закон має бути доступним для зацікавлених осіб та сформульованим з достатньою точністю для того, щоб надати їм можливість регулювати свою поведінку аби бути здатними — за потреби, за відповідної консультації, — передбачати тією мірою, що є розумною за відповідних обставин, наслідки, які може потягнути за собою його дія («Вєренцов проти України», заява № 20372/11, п. 52).

Держави мають негативне зобов’язання не втручатися необґрунтовано в право на мирні зібрання.

Рішення у справі «Богай та інші проти України», заява № 38283/18 від 03.04.2025

Заявники брали участь у демонстрації, присвяченій протесту проти використання тварин у циркових номерах. Справа стосується скарг заявників на те, що їхні права за п. 1 ст.  5, 10 і  11 Конвенції були порушені внаслідок дій поліції, які зірвали їхню демонстрацію, і їхньої подальшої скарги за ст. 13 щодо відсутності у них ефективного національного засобу правового захисту щодо їхніх скарг.

ІІ Стверджуване порушення статей 10 та 11 Конвенції

В. Оцінка суду

1. Допустимість

Стаття 11 Конвенції захищає лише право на «мирні зібрання», поняття, яке не охоплює демонстрації, організатори та учасники яких мають насильницькі наміри. Таким чином, гарантії статті 11 застосовуються до всіх зібрань, за винятком тих, де організатори та учасники мають такі наміри, підбурюють до насильства або іншим чином відкидають основи демократичного суспільства (див. Kudrevičius and Others v. Lithuania [GC], № 37553/05, § 92, ECHR 2015) (п. 69 рішення).

Навіть якщо існує реальний ризик того, що  публічна демонстрація може призвести до заворушень внаслідок подій, які не залежать від тих, хто її організовує, така демонстрація як така не виходить за межі § 1 ст. 11, і будь-які обмеження, накладені на неї, повинні відповідати положенням § 2 цього положення (там само, § 94) (п. 70 рішення).

Для того, щоб встановити, чи може заявник вимагати захисту за ст. 11, Суд бере до уваги, (i) чи планувалося зібрання бути мирним, чи організатори мали насильницькі наміри; (ii) чи  демонстрував заявник насильницькі наміри, коли приєднався до зібрання, та (iii) чи завдав заявник комусь тілесні ушкодження (див. «Шморгунов та інші проти України», № 15367/14 та 13 інших, § 491, 21.01.2021) (п. 71 рішення).

Ніщо в матеріалах справи не дозволяє Суду вважати, що демонстрація проти поводження з тваринами в цирках не була мотивована мирними намірами (п. 72 рішення).

Немає жодних ознак того, що  заявники нанесли комусь тілесні ушкодження. Не було зіткнень між демонстрантами та поліцією чи інших насильницьких дій з боку демонстрантів (на відміну від, наприклад, Çiçek and Others v. Türkiye , № 48694/10 та 4 інших, §§ 130- 142, 22.11.2022, і випадків, наведених у ньому, де ст. 11 була визнана застосовною, незважаючи на сутички між демонстрантами та поліцією та інші насильницькі дії, які мали місце під час демонстрацій). Сторони також не вказали на будь-яку дію насильства з боку демонстрантів або груп, до яких вони належали (порівняйте Schwabe and M.G. v. Germany, №  8080/08 та  8577/08, § 105, 01.12.2011, де Суд визнав ст. 11 застосовною, посилаючись, зокрема, на той факт, що жоден із заявників не був доведений раніше судимим за насильницьку поведінку під час демонстрацій або в подібних ситуаціях, незважаючи на твердження про те, що один із заявників чинив опір поліцейським, перевірці особи силою). Суд зауважує, що у кількох заявників виявлено потенційно небезпечні предмети (див. додаток), а інші, очевидно, були викинуті до того, як їх знайшла поліція (див. пп. 12 і 20 вище). Заявники стверджували, що ці речі були привезені з невинною метою, наприклад, для підняття банерів або використання в будівельних роботах (див. п. 23 вище). Оцінити достовірність цих пояснень спочатку належало національним органам влади. Проте, вочевидь, національних висновків з цього приводу не було (п. 73 рішення).

Якою б не була їх мета, у матеріалах немає доказів того, що заявники чи інші демонстранти намагалися використати ці предмети, щоб завдати шкоди особам або майну під час демонстрації, а також немає інформації (наприклад, поліцейської розвідки) про те, що хтось із демонстрантів мав такі плани. У цьому відношенні цю справу можна порівняти з такими справами, як, наприклад, Mushegh Saghatelyan v. Armenia, № 23086/08, §§ 230 та 232, 20.09.2018, де, на відміну від цієї справи, уряд Вірменії посилався на  певну інформацію розвідки, яка нібито припускала, що  демонстранти озброювалися, щоб спровокувати масові заворушення, але Суд не  вважав цю інформацію достовірною та встановив, що не було жодних доказів зв’язку зброї, нібито знайденої на місці демонстрації, з будь-яким із демонстрантів і оскільки не було припущення про те, що заявник використовував ножа, який він мав при собі, і Schwabe and MG (цит. вище, §§ 97, 105 і 106), де Уряд Німеччини стверджував, що заявники прямували до міста, де напередодні відбулося насильство, і мали намір використати свої банери, щоб спонукати протестувальників звільнити силою в’язнів, заарештованих поліцією напередодні, але Суд частково посилався на той факт, що ні в одного з двох заявників не було знайдено зброї, щоб визнати, що тримання заявників під вартою втручалося в їхні права за ст. 11 (п. 74 рішення).

Суд повторює, що тягар доведення наявності насильницьких намірів організаторів демонстрації лежить на владі (див. Christian Democratic People’s Party v. Moldova (№ 2), № 25196/04, § 23, 02.02.2010). Уряд не прагнув довести, що ст.  11 не  була застосована, що організатори демонстрації мали насильницькі наміри, і не надав жодних конкретних, обґрунтованих пояснень, які б доводили, що заявники мали насильницькі наміри, коли приєдналися до  демонстрації (п. 75 рішення).

Питання про те, як можна вирішити наявність небезпечних предметів у деяких із заявників, має бути розглянуто по суті (див. пп. 82–89 нижче) (п. 76 рішення).

З огляду на ці міркування, Суд визначає, що заявники можуть вимагати захисту за ст. 11 (п. 77 рішення).

Суд вважає, що скарги порушують серйозні питання фактів та права відповідно до Конвенції, вирішення яких вимагає розгляду по суті. Суд зазначає, що  ця частина заяви не є ані явно необґрунтованою, ані неприйнятною з будь-яких інших підстав, перелічених у ст. 35 Конвенції. Тому вона має бути оголошена прийнятною (п. 78 рішення).

2. Суть

(а) Правнича кваліфікація скарг

Суд зазначає, що за обставин справи ст. 10 слід розглядати як lex generalis по відношенню до ст. 11. З іншого боку, незважаючи на її автономну роль та особливу сферу застосування, ст. 11 у цій справі також слід розглядати у світлі статті 10. Захист особистих переконань, забезпечений ст. 10, є однією з цілей свободи мирних зібрань, яка закріплена у ст. 11 (див., наприклад, Chkhartishvili v. Georgia, № 31349/20, § 46, 11.05.2023, Auray and Others v. France, № 1162/22, § 97, 08.02.2024, з подальшими посиланнями) (п. 79 рішення).

(б) Релевантність загальних принципів

Право на свободу зібрань є основним правом у демократичному суспільстві та, як і право на свободу вираження поглядів, є однією з основ такого суспільства. Таким чином, його не слід тлумачити обмежувально (див. згадане вище рішення у справі Kudrevičius and Others v. Lithuania, § 91, та Navalnyy v. Russia [ВП], № 29580/12 та 4 інших, § 98, 15.11.2018) (п. 80 рішення).

Втручання в право на свободу зібрань не обов’язково означає пряму заборону, юридичну чи фактичну, але може полягати в різних інших заходах, вжитих владою. Термін «обмеження» у ст. 11 § 2 слід тлумачити як такий, що включає як заходи, вжиті до або під час зібрання, так й такі, як каральні заходи, вжиті після. Наприклад, попередня заборона може мати стримуючий вплив на тих, хто може мати намір взяти участь у мітингу, і таким чином означати втручання, навіть якщо згодом мітинг пройде без перешкод з боку влади. Відмова дозволити особі проїхати з метою відвідування засідання є втручанням. Так само діють заходи, вжиті владою під час мітингу, такі як розгін мітингу чи арешт учасників, а також покарання, накладені за участь у мітингу (див. згадане вище рішення у справі Kudrevičius and Others, § 100) (п. 81 рішення).

(в) Застосування вищезазначених принципів до цієї справи

(i) Огляд поліцією речей заявників

Суд зазначає, що заявники, як видається, визнали, що поліцейський огляд з метою пошуку потенційно небезпечних предметів був виправданим (див. пункт 66 вище). Навіть якщо припустити, що  огляд становив втручання у права заявників за ст. 11 Конвенції — питання, яке не обговорювалося сторонами у цій справі, — Суд вважає, що він мав підстави у національному законодавстві (див. пп. 29–30 вище), яке не видається проблематичним з точки зору якості, та переслідував законні цілі громадської безпеки, запобігання заворушенням чи злочинам, а також захисту прав і свобод інших осіб (п. 82 рішення).

Беручи до уваги обставини цієї справи, Суд переконаний, що були достатні підстави для проведення огляду другого заявника, враховуючи, що  довгий металевий прут був помічений працівниками поліції в його рукаві, тобто в місці, де він міг бути легко використаний як зброя (див. п. 11 і 20 вище). Що стосується інших заявників, огляд їхніх речей був виправданим з огляду на те, що після того, як у другого заявника було виявлено предмети, схожі на зброю, інші демонстранти почали масово викидати небезпечні предмети на землю (див. пп. 12 і 20 вище). Більше того, у деяких з них, у тому числі у першого, десятого та дванадцятого заявників, було знайдено низку подібних небезпечних предметів (п. 83 рішення).

У  цьому контексті Суд посилається на  Керівні принципи ОБСЄ та Венеційської Комісії щодо свободи мирних зібрань, які передбачають, що учасникам зібрання може бути заборонено мати при собі зброю та предмети, схожі на зброю, а також перевірку на наявність вищезазначених предметів (див. п. 32 вище). За  оцінкою Суду, за  даних обставин така перевірка була адекватним інструментом збереження мирного характеру демонстрації, захисту безпеки присутніх осіб та запобігання ризику насильницьких провокацій (п. 84 рішення).

З  огляду на  виявлення небезпечних предметів у демонстрантів та атмосферу напруженості між ними та протилежною групою, немає жодних сумнівів у тому, що цей захід був необхідним у демократичному суспільстві (п. 85 рішення).

Отже, не було порушення ст. 11 Конвенції у світлі ст. 10 щодо огляду поліцією речей заявників (п. 86 рішення).

(ii) Арешт та тримання заявників під вартою

Арешт та  тримання заявників під вартою становили втручання у їхню свободу мирних зібрань (див. згадане вище рішення у справі Kudrevičius and Others, § 100). Хоча ця справа не охоплює арешт інших учасників демонстрації, доречно зазначити, що втручання, на яке скаржилися заявники, оскільки воно супроводжувалося арештом більшості демонстрантів, полягало у фактичному припиненні демонстрації незабаром після її початку (п. 87 рішення).

З огляду на наведені вище висновки Суду за п. 1 ст.  5 Конвенції та, зокрема, його висновок про те, що  для арешту та  тримання заявників під вартою не  було надано жодних підстав, важко погодитися з тим, що втручання у їхні права за ст. 11 було «передбачено законом» у значенні п. 2 ст. 11 Конвенції (див. рішення у справі Hakim Aydın v. Turkey, № 4048/09, § 51, 26.05.2020, та, mutatis mutandis, Auray and Others, згадане вище, §§ 108-09) (п. 88 рішення).

У будь-якому випадку, але у тісному зв’язку з вищезазначеним, ніколи не було належним чином пояснено, чому поліція вирішила зупинити демонстрацію та затримати всіх заявників, замість того, щоб вдатися до менш обмежувальних заходів (п. 89 рішення).

Виходячи з  фактів справи, зокрема, враховуючи значну кількість присутніх працівників поліції, яка приблизно дорівнювала кількості демонстрантів та членів опозиційної групи, разом узятих (див. пп. 5–7 вище), видається, що поліція повністю контролювала ситуацію. За  цих обставин, за  відсутності пояснень Уряду-відповідача, Суд не може не вважати, що менш обмежувальні альтернативи мали бути доступними, але навіть не були розглянуті поліцією (п. 90 рішення).

Таким чином, навіть якщо припустити, що дії поліції мали правову основу та переслідували законні цілі, такі як ті, що згадані в п. 82 вище, не було доведено, що вони були пропорційними і, отже, «необхідними в демократичному суспільстві» (п. 91 рішення).

Відповідно мало місце порушення ст. 11 Конвенції, розгляданої у світлі ст. 10, стосовно арешту та тримання заявників під вартою (п. 92 рішення).

З цих підстав суд одноголосно

1. Оголошує скарги за п. 1 ст. 5, 10 і 11 Конвенції прийнятними;

2. Постановляє, що мало місце порушення п. 1 ст. 5 Конвенції щодо всіх заявників;

3. Постановляє, що не було порушення ст. 11 Конвенції, розгляданої у світлі ст. 10, щодо огляду речей заявників поліцією;

4. Постановляє, що мало місце порушення ст. 11 Конвенції, розгляданої у світлі ст. 10, стосовно всіх заявників щодо їх арешту та тримання під вартою;

5. Постановляє, що немає необхідності розглядати прийнятність та суть скарги за ст. 13 Конвенції;

6. Постановляє:

(а) що держава-відповідач має сплатити заявникам протягом трьох місяців з дати, коли це рішення стане остаточним відповідно до  п. 2 ст.  44 Конвенції, такі суми, які мають бути конвертовані у валюту держави-відповідача за курсом на дату платежу:

(і) 1200 євро (одна тисяча двісті євро) кожному заявнику плюс будь-які податки, які можуть бути стягнені, відшкодування моральної шкоди;

(іі) 6350 євро (шість тисяч триста п’ятдесят євро), а  також будь-які податки, які можуть бути стягнені з них, першому, другому, третьому, четвертому, шостому, сьомому, дев’ятому та десятому заявникам разом, як відшкодування судових витрат, мають бути перераховані безпосередньо на рахунок адвоката заявників п. Тарахкало;

(б) зі спливом вищезазначених трьох місяців та до моменту розрахунку на вищезазначені суми нараховуватиметься простий відсоток у розмірі граничної позичкової ставки Європейського центрального банку протягом періоду несплати плюс три відсоткові пункти;

7. Відхиляє решту вимог заявників щодо справедливої сатисфакції.

Рішення у справі «Центральна спілка робітників проти Іспанії» (Central Unitaria de Traballadores/as v. Spain), заява № 49363/20 від 17.10.2024 (остаточне від 17.01.2025)

Заява стосується рішення влади заборонити демонстрацію, організовану профспілкою-заявником, 1 травня 2020 року під час пандемії COVID-19. Профспілка-заявник посилалася на ст. 10, 11 Конвенції.

Факти — у  відповідь на  пандемію COVID-19 Королівським Указом № 463/2020 від  14.03.2020 уряд Іспанії оголосив «стан тривоги» («state of alarm»), який залишався в силі до 21.06.2020. Указ запровадив, серед інших заходів, обмеження свободи пересування.

20 квітня 2020 року заявник подав повідомлення урядовому субпредставництву в Понтеведрі, заявивши про свій намір провести колону демонстрацій у Віго 1 травня 2020 року, у День міжнародної солідарності трудящих. Заявник вказав, що демонстранти візьмуть участь в окремих автомобілях, вживуть відповідних заходів захисту та будуть ідентифіковані профспілкою.

21 квітня 2020 року субделегація надала відповідь, яку національні суди згодом витлумачили як заборону демонстрації. Апеляції заявника були безуспішними, оскільки заборона була переглянута вмотивованими рішеннями національними судами на двох рівнях до запропонованої дати демонстрації.

Стверджуване порушення статті 11 Конвенції

Посилаючись на ст. 10, 11 Конвенції, профспілказаявник скаржився, що  заборона демонстрації, яку вона запланувала на 1 травня 2020 року, порушила її право на свободу зібрань, а також її право на свободу вираження поглядів, оскільки профспілка-заявник мала намір своєю демонстрацією сприяти дискусії щодо «знищення зайнятості та трудових прав» через боротьбу з COVID-19. Він також посилався на порушення права на свободу асоціацій, не повідомляючи додаткових подробиць (п. 48 рішення).

Беручи до  уваги свою прецедентну практику та характер доводів профспілки-заявника як на національному рівні, так і до Суду (див. пп. 16 і 24 вище та пп. 52 і 54–56 нижче), Суд, будучи експертом (master) у питаннях правової оцінки фактів у справі, має право визначати, яким чином вони мають бути оцінені (див., наприклад, Radomilja and Others v. Croatia [ВП], пп. 37685/10 та 22768/12, § 114, 20.03.2018), вважає, що скарги, висунуті профспілкою-заявником за ст. 11, повинні розглядатися виключно з точки зору стверджуваного порушення права на свободу зібрань (п. 49 рішення).

Суд також зазначає, що  свобода зібрань, передбачена ст. 11, тісно пов’язана зі свободою вираження поглядів, гарантованою ст. 10. Одним із відмінних критеріїв, на які звернув увагу Суд, є те, що під час реалізації права на свободу зібрань учасники не лише намагатимуться висловити свою думку, а й робити це разом з іншими (див. Navalnyy v. Russia [ВП], № 29580/12 та 4 інших, § 101, 15.11.2018, з подальшими посиланнями). Таким чином, Суд розгляне скаргу за ст. 11, тлумачачи, якщо це доречно, у світлі ст. 10 (див., наприклад, Lashmankin and Others v. Russia , № 57818/09 та 14 інших, §§ 363-65, 07.02.2017, з подальшими посиланнями). Це тим більше доцільно в цій справі, оскільки, по-перше, профспілка-заявник не вказала предмет демонстрації у своєму початковому повідомленні субделегації так само, як це було зроблено у формі заяви, і, по-друге, вона лише висунула аргумент щодо мети заходу у своїй заяві до Суду, не зробивши цього на національному рівні (див. пп. 14, 16 і 24 вище) (п. 50 рішення).

2. Оцінка суду

(с) Чи було втручання законним — Суд погодився з оцінкою національних судів формулювання рішення субделегації як поверхневого та неоднозначного. Однак національні суди визнали, що в цьому рішенні, тим не менш, було вказано основну причину втручання, а саме надзвичайну ситуацію в галузі охорони здоров’я, спричинену поширенням COVID-19, та потенційний вплив демонстрації на громадський порядок, включно з можливістю того, що люди опинилися під загрозою. Національні суди також підкреслили, що право на зібрання не було призупинено в той час, що відбувається під час подій, і продовжили оцінювати, чи  було втручання сумісним з  національними правовими стандартами, хоча в  особливому контексті ранніх стадій пандемії COVID-19. Роблячи це, вони посилалися на п. 2 ст. 21 Конституції та розд. 10 Закону про право на зібрання, а також на відповідну конституційну доктрину щодо звичайних обмежень права на  демонстрації. Обидва ці  положення чітко передбачають, що демонстрація може бути заборонена, якщо є обґрунтовані підстави вважати, що громадський порядок може бути порушений таким чином, щоб загрожувати особам або майну. Отже, втручання ґрунтувалося на ч. 2 ст. 21 Конституції та ст. 10 Закону про право на зібрання та було «передбачено законом» (пп. 69–73 рішення).

(d) Чи переслідувало втручання законну мету — втручання переслідувало законні цілі «захисту здоров’я» та «захисту прав і свобод інших» (п. 74 рішення).

(e) Чи було втручання необхідним у демократичному суспільстві —

(i) Поле розсуду — Суд раніше постановляв, що питання політики охорони здоров’я належать до широких розсудів національних органів влади. Крім того, межі розсуду держави-відповідача, як правило, будуть широкими, якщо потрібно знайти баланс між конкуруючими приватними та публічними інтересами або правами за Конвенцією. Виявилося, що серед держав-членів була спільна думка щодо необхідності вжиття термінових заходів для захисту громадського здоров’я перед обличчям пандемії COVID-19, але не було європейського консенсусу щодо форми цих заходів. Крім того, якщо втручання не ґрунтувалося на змісті, Договірним державам необхідно було надати ширшу свободу розсуду щодо обмежень щодо місця, часу чи способу проведення зібрання. Таким чином, поле розсуду, закріплене за владою, було широким (пп. 77–82 рішення).

(ii) Чи  існувала «нагальна соціальна потреба»  — оскаржувані обмеження були встановлені в дуже конкретному контексті, а  саме в  надзвичайній ситуації у сфері охорони здоров’я та з огляду на серйозні проблеми зі здоров’ям не лише заявника, а й суспільства в цілому. Пандемія COVID-19 загрожувала мати дуже серйозні наслідки не лише для здоров’я, а й для суспільства, економіки, функціонування державних установ та організації життя в цілому і була ситуацією, яка кваліфікувалася як виняткові та непередбачувані обставини. Таким чином, заборона демонстрації була накладена в контексті гострої соціальної потреби захисту індивідуального та громадського здоров’я (пп. 83–84 рішення).

(iii) Пропорційність втручання  — Відповідно до  прецедентної практики Суду, національні суди встановили, що влада Іспанії мала позитивне зобов’язання захищати громадське здоров’я шляхом застосування профілактичних заходів проти поширення вірусу, а також захищати життя та фізичну цілісність громадян. Зрівноважуючи право на зібрання з правом на життя та фізичну цілісність і конституційним зобов’язанням держави захищати громадське здоров’я, національні суди підкреслили «величезний масштаб» («the enormous magnitude») впливу пандемії COVID-19 на населення Іспанії та систему охорони здоров’я у відповідний час. Пам’ятаючи про широку свободу розсуду держави в питаннях охорони здоров’я та беручи до  уваги статистичні дані, які виявляють особливо високу кількість підтверджених випадків COVID-19 в  Іспанії та, зокрема, в  Галісії, а  також тисячі зареєстрованих смертей, пов’язаних із COVID-19, у країні в той час, про який йдеться, Суд не знайшов жодних підстав для відступу від цієї оцінки.

З огляду на це національні суди встановили, що за конкретних обставин справи зобов’язання захищати життя та здоров’я інших людей і зобов’язання держави охороняти здоров’я населення мають перевагу над правом на зібрання. Роблячи це, вони приділяли значну увагу захисту здоров’я самих демонстрантів, а також здоров’я третіх осіб. Суди двох рівнів юрисдикції оцінили маршрут, запропонований організаторами, і таким чином оцінили відповідні місцеві умови. Вони детально розглянули ключові аргументи профспілки-заявника та навели аргументи, які були явно доречними.

Аргументи національних судів щодо порушення дорожнього руху, якщо взяти їх окремо, були недостатніми. Розташування слід було оцінити разом із  стверджуваною недостатністю заходів захисту, властивих запропонованій формі демонстрації. Дійсно, суди встановили, що обрана профспілкою-заявником форма демонстрації все ж могла мати негативний вплив на безпеку учасників та інших осіб. Профспілка-заявник ніколи не вказувала, навіть приблизно, потенційну кількість учасників і не стверджувала, що запланований захід був задуманий як невеликий. Таким чином, аналіз національним судом ризиків у сценарії, коли була «масова відповідь на заклик» взяти участь, не може бути оцінений як необґрунтований. Національні суди встановили, по суті, що тип демонстрації, запропонований профспілкою-заявником,  — тобто колона окремих автомобілів — у будь-якому випадку був недостатнім для запобігання ризику зараження, незалежно від обраного маршруту.

Роль Суду не включала ретроспективну оцінку того, чи міг на момент розгляду справи підхід, обраний національними судами, сприйматися як надто обережний. З огляду на безпрецедентні умови, такі як ті, що виникли в перші місяці пандемії COVID-19, навіть надмірно обережний підхід не можна вважати непропорційним законним цілям, які переслідуються. Аргументи заявника були швидко розглянуті судами, які відхилили їх з посиланням на вагомі міркування щодо охорони здоров’я, характерні для ранньої стадії пандемії та пов’язані з запропонованою демонстрацією. З огляду на конкретні обставини справи та з огляду на їхню детальну оцінку цих обставин, національні суди не можуть вважатися такими, що не вивчили потенційні рішення для проведення запланованої демонстрації, або, загалом, надали недостатні причини для рішення про заборону демонстрації (пп. 85–94 рішення).

Висновок

У світлі вищезазначеного, беручи до уваги широкі межі розсуду органів влади, а також винятковий фактичний контекст справи, пов’язаний із ранніми стадіями пандемії, Суд дійшов висновку, що органи влади досягли справедливого балансу між законними цілями «захисту здоров’я» та «захисту прав і свобод інших», з одного боку, та вимогами свободи зібрань, з іншого. Вони ґрунтували свої рішення на прийнятній оцінці фактів і на підставах, які були відповідними та достатніми. Таким чином, у цій справі вони не вийшли за межі свого розсуду (див., mutatis mutandis, Kudrevičius and Others, п. 182) (п. 95 рішення).

Оскільки оскаржуване втручання було «необхідним у демократичному суспільстві» у значенні ст. 11 Конвенції, у цій справі не було порушення цього положення (п. 96 рішення).

З цих підстав суд

1. Оголошує одноголосно прийнятною скаргу за ст. 11 щодо стверджуваного порушення права профспілки-заявника на свободу зібрань;

2. Постановляє шістьма голосами проти одного, що порушення ст. 11 Конвенції не було.

Відповідно до п. 2 ст. 45 Конвенції та п. 2 правила 74 Регламенту Суду, окрема думка судді Муру-Вікстрьом (Judge Mourou-Vikström) додається до  цього рішення.

Окрема думка судді Муру-Вікстрьом (dissenting opinion of Judge Mourou-Vikström)

Я не можу погодитися з висновком Палати про відсутність порушення ст. 11 Конвенції у цій справі.

Для попереднього розгляду слід мати на увазі два факти:

1. Традиційні першотравневі мітинги на захист прав трудящих мають не просто символічне значення. Хоча не заперечувалося, що заборона не була пов’язана з профспілковим характером демонстрації і не була таємно спрямована на  придушення протестів, результатом була заборона зібрань і, отже, здійснення основних соціальних прав.

2. Криза в  галузі охорони здоров’я, очевидно, була вагомою причиною для вжиття заходів і введення обмежень з метою захисту громадського здоров’я, особливо на ранніх стадіях епідемії. Однак до будь-яких обмежень фундаментальних прав слід застосовувати виважений та індивідуальний підхід. Саме під час кризових чи  надзвичайних ситуацій, а також у так званих виняткових і тимчасових обставинах пильність щодо порушень прав має бути максимальною.

У зв’язку з цим пропорційність заборони була проблематичною в цій справі, де загальна заборона, без урахування альтернативних рішень, мала перевагу над збереженням свободи зібрань.

Правова основа — фундаментальна техніко-правова складова втручання — також викликала питання/

Юридична основа

Початкова відповідь Уряду на  повідомлення профспілки-заявника про демонстрацію була неоднозначною та прямо посилалася на Королівський Указ № 469/20, просто зазначивши, що  в ньому не згадується демонстрація 1 травня, як потенційна частина діяльності, на яку не поширюється обмеження на пересування. Тому легко було зробити висновок, що мітинг 1 травня, який полягав у процесії автівок, підпадав під загальне обмеження свободи пересування.

На таку саму правову основу посилався Вищий Суд юстиції Галісії, який пояснив, що Королівський указ має силу закону та базує заборону мітингу 1 травня на основі Указу, зокрема на ст. 7 § 1, яка встановлює загальну заборону на поширення.

Однак 14.04.2021 Конституційний Суд визнав несумісними з Конституцією пп. 1, 3 і 5 Королівського указу про обмеження свободи пересування.

Тому зрозуміло, що як початкове рішення уряду, так і рішення Верховного Суду Галісії ґрунтувалися на правовій основі, яку судилося визнати неконституційною.

Що  стосується апеляції amparo, слід зазначити, що вона була відхилена Конституційним Судом, який зазначив, що, на  відміну від  облогового та  надзвичайного стану, стан тривоги, оголошений у контексті епідемії COVID-19, не допускає призупинення свободи пересування. Він також вважав неможливим вирішити, чи Указ перешкоджав свободі демонстрацій сам по собі чи як наслідок обмеження свободи пересування.

Щоб вийти за рамки цього питання та усвідомлюючи вразливість правової основи, Конституційний Суд вважав доцільним «залишити осторонь… Указ» як правову основу для заборони, яку він потім вирішив включити до ширшого кола «надзвичайних заходів», вжитих «у контексті кризи охорони здоров’я».

Таким чином, з вищенаведених міркувань доцільно зробити висновок, по-перше, що обмеження свободи пересування та  винятки, передбачені Указом, були оголошені неконституційними, і, по-друге, що свобода демонстрації, яка є фундаментальним правом, не може бути обмежена в рамках «стану тривоги», механізму, який дозволяв менші обмеження свобод, ніж стан облоги чи надзвичайний стан.

Таким чином, правова основа для  втручання, як видається, дещо змінилася або коливалася протягом різних проваджень. Добре усвідомлюючи слабкість цієї основи, яка призвела до висновку про те, що Королівський указ був неконституційним, Конституційний Суд відмовився від нього на користь звичайного закону, як це втілено в ст. 21 Конституції про право на мирні зібрання та в Законі про право на зібрання (Органічний закон № 9/1983 від 15.07.1983).

Слід зазначити, що у разі наявності обґрунтованих підстав вважати, що громадський порядок може бути порушений, Закон «Про право на зібрання» передбачав, що органи влади повинні запропонувати альтернативні рішення, включаючи зміну дати, тривалості або маршруту демонстрації. При розгляді пропорційності заборони слід ураховувати, чи були зроблені такі домовленості.

Пропорційність заборони

У той час як правова основа є технічним і об’єктивним фактором, міркування пропорційності пов’язані зі спробою досягти належного балансу, а отже, обов’язково з більш суб’єктивною формою оцінки.

У цьому випадку плани організаторів щодо демонстрації, яка мала загалом тривати лише півтори години, були особливо пристосовані до проблем громадського здоров’я. Демонстранти мали брати участь в окремих автомобілях, рекомендувалося використовувати маски та рукавички. Крім того, здавалося цілком можливим усунути ризик передачі на початку процесії або коли демонстранти розійшлися, про що повідомила влада.

Національна влада не  запропонувала альтернативного маршруту для  кортежу демонстрантів і  не розглядала домовленості про пропуск машин швидкої допомоги та  поліцейських машин після того, як процесія почалася.

Схоже, що такі домовленості були неможливими, і це не тільки дозволило б зберегти фундаментальне право на демонстрацію, але й запобігло б надзвичайно згубному стримуючому ефекту, який неминуче випливає з таких загальних заборон.

ВІСНИК НААУ № 4 (110)

Аби першим отримувати новини адвокатури, підпишіться на канал Національної асоціації адвокатів України у Telegram.