Право людини на власність: практичний підхід до ст. 1 протоколу №1 до ЄКПЛ (ч. 1)

Чи можна повернути земельну ділянку власнику, яка була незаконно захоплена попередньою владою або повернути збитки, завдані компаніям через рішення судів – про що каже практика ЄКПЛ?

Рішення по справі «Рамадж проти Албанії» (case of Ramaj v. Albania), заява № 17758/06 від 10.12.2024

Заява в основному стосувалася скарг за статтею 1 Протоколу № 1 до Конвенції на невиконання національного судового та адміністративного рішення, які були винесені на користь заявника та визнали його право власності на земельну ділянку. Справа стосувалася земельної ділянки, яка була захоплена комуністичним режимом. Рішення суду 2004 року про відновлення права власності заявника на землю так і не було виконано, а органи влади неодноразово відмовляли йому в реєстрації права власності.

Суд установив, що  спосіб, у  який органи влади вирішували ситуацію заявника, був недостатньо чітким і прозорим. Втручання органів виконавчої влади у питання реєстрації прав власності, неякісні карти земельних ділянок, відсутність чітких процедур у випадках перетину прав власності, а також розбіжності у національній правовій практиці щодо дотримання судових рішень про реєстрацію — все це призвело до того, що заявник понад 26 років перебував у стані невизначеності щодо свого майна. Суд рекомендував національним органам влади встановити ефективні та прозорі процедури і функціональну систему реєстрації нерухомого майна з метою забезпечення поваги до прав власників.

Суд постановив, що  не було порушення захисту власності щодо частини земельної ділянки, яка була зайнята незаконними будівлями. Ці конкретні частини землі фактично були експропрійовані, і заявник міг подати заяву на компенсацію, чого він, очевидно, не зробив. Проте він постановив, що мало місце порушення права на захист власності щодо решти земельної ділянки.

2. Оцінка суду

(а) Загальні принципи Стаття 1 Протоколу № 1 містить три окремі правила: перше правило, викладене в першому реченні першого абзацу, має загальний характер і проголошує принцип мирного володіння власністю; друге правило, що міститься у другому реченні першого абзацу, стосується позбавлення майна та підпорядковує його певним умовам; третє правило, викладене у другому абзаці, визнає, що Договірні держави мають право, серед іншого, контролювати використання власності відповідно до загальних інтересів. Однак ці три правила не є різними в сенсі непов’язаності. Друге і третє правила стосуються конкретних випадків втручання у  право на  мирне володіння майном,  тому повинні тлумачитися у світлі загального принципу, викладеного в першому правилі (див. Sporrong and Lönnroth v. Sweden, 23.09.1982, § 61, Series A no. 52; Kozacıoğlu v. Turkey [GC], no. 2334/03, § 48, 19.02.2009; and Vistiņš and Perepjolkins v. Latvia [GC], no. 71243/01, § 93, 25.10.2012) (п. 103 рішення).

Основною метою статті 1 Протоколу № 1 є захист особи від необґрунтованого втручання держави у мирне володіння своїм майном. Однак відповідно до статті 1 Конвенції кожна Договірна Сторона «забезпечує кожній людині, яка перебуває під її юрисдикцією, права і свободи, визначені в [цій] Конвенції». Виконання цього загального обов’язку може тягнути за  собою позитивні зобов’язання, пов’язані із забезпеченням ефективного здійснення прав, гарантованих Конвенцією. У контексті статті 1 Протоколу № 1 ці позитивні зобов’язання можуть вимагати від  держави вжиття заходів, необхідних для захисту права власності (див. Sovtransavto Holding v. Ukraine, no. 48553/99, § 96, ECHR 2002-VII), особливо коли існує прямий зв’язок між заходами, яких заявники можуть законно очікувати від органів влади, та їхнім ефективним користуванням своїм майном (див. Öneryıldız v. Turkey [GC], no. 48939/99, § 134, ECHR 2004-XII) (п. 104 рішення).

Межі між позитивними та  негативними зобов’язаннями держави за  статтею  1 Першого протоколу не піддаються точному визначенню (див. Broniowski, § 144) (п. 105 рішення).

Незалежно від того, чи аналізується справа з точки зору позитивного обов’язку держави чи з точки зору втручання державного органу, яке має бути виправданим, критерії, які слід застосовувати, не відрізняються по суті. В обох контекстах слід звернути увагу на справедливий баланс між конкуруючими інтересами особи та суспільства в цілому. Також вірно, що цілі, зазначені у статті 1 Першого протоколу, можуть мати певне значення для оцінки того, чи було досягнуто справедливого балансу між вимогами відповідного суспільного інтересу та основним правом заявника на власність. В обох контекстах держава користується певною свободою розсуду у визначенні кроків, яких необхідно вжити для забезпечення дотримання Конвенції (там само, § 144) (п. 106 рішення).

Суд має визначити — незалежно від того, чи можна кваліфікувати поведінку як втручання, чи як бездіяльність, чи як поєднання того й іншого — чи упередження, заподіяне заявнику, було виправданим у  світлі відповідних принципів. Оцінка пропорційності вимагає загального розгляду різних інтересів, які розглядаються, з урахуванням того, що Конвенція спрямована на захист прав, які є «практичними та ефективними» («practical and effective») (див. Beyeler v. Italy [ВП], № 33202/96, § 114, ECHR 2000-I). Крім того, у кожній справі, пов’язаній із стверджуваним порушенням статті  1 Протоколу №  1, Суд повинен встановити, чи була відповідна особа змушена нести непропорційний тягар внаслідок дії або бездіяльності держави (див. Former King of Greece and Others v. Greece [GC], № 25701/94, § 89, ECHR 2000-XII). Ця оцінка також включає характер втручання, поведінку заявника та державних органів (див. Perdigão v. Portugal [GC], no. 24768/06, § 68, 16  листопада  2010, and Szkórits v. Hungary, no. 58171/09, § 40, 16.09.2014) (п. 107 рішення).

Розглядаючи відповідність обґрунтувань, представлених Урядом, Конвенції, Суд ще раз наголошує на особливій важливості принципу «належного урядування». Він вимагає, щоб у випадках, коли йдеться про питання загального інтересу, зокрема, коли питання зачіпає фундаментальні права людини, такі як право власності, органи державної влади повинні діяти своєчасно та належним і, перш за все, послідовним чином (див. Beyeler, cited above, § 120; Öneryıldız, cited above, § 128; Megadat.com SRL v. Moldova, no. 21151/04, § 72, ECHR 2008; and Moskal v. Poland, № 10373/05, § 51, 15.09.2009). Зокрема, органи державної влади зобов’язані мінімізувати ризик помилок і забезпечити, щоб виправлення помилок не призводило до непропорційного тягаря для зацікавлених осіб (див., наприклад, Lelas v. Croatia, no. 55555/08, § 74, 20 May 2010, and Toşcuţă and Others v. Romania, № 36900/03, § 37, 25.11.2008) (п. 108 рішення).

(c) Висновки

Суд зазначає, що спосіб, у який органи державної влади вирішували ситуацію заявника у цій справі, був непослідовним і непрозорим. Зокрема, органи влади надали заявнику різні причини для  відмови в  реєстрації його власності, деякі з яких спонукали його вважати, що нерухомість зрештою буде зареєстрована. Лише 1 червня 2015 року Vlora IPRO (Бюро реєстрації нерухомого майна (Zyra e Regjistrimit të Pasurive të Paluajtshme — «IPRO») у м. Вльора) вперше повідомила заявника, що його власність збігається з уже зареєстрованою власністю інших приватних осіб (див. пункт 34 вище) (п. 134 рішення).

Суд зазначає, що проблеми, які призвели до невиконання остаточного рішення щодо права власності заявника, як видається, мають структурний характер і виходять за межі цієї конкретної справи. Втручання виконавчої влади у право власності, неякісні кадастрові карти, відсутність чітких процедур для поширених конфліктних ситуацій, а також розбіжності у вітчизняній правовій практиці щодо дотримання судової реєстрації — все це сприяло тому, що власність заявника не реєструвалася протягом більш ніж 26 років (п. 135 рішення).

Позитивні зобов’язання згідно зі статтею  1 Протоколу № 1 до Конвенції вимагали від національних органів влади вжити практичних заходів для забезпечення того, щоб рішення щодо права власності заявника підлягали виконанню та  не блокувалися діями чи бездіяльністю органів державної влади (порівняйте з Văleanu and Others, згадане вище, §§ 247- 52). Не ведучи належного реєстру нерухомого майна, призупиняючи реєстраційне провадження на підставі розпоряджень Прем’єр-міністра та реєструючи право власності третіх осіб без достатньої прозорості, національні органи влади залишили заявника в стані невизначеності щодо реалізації своїх конвенційних прав (п. 136 рішення).

Що стосується частини землі, яка не була зайнята самовільним будівництвом, основна відповідальність за  нереєстрацію права власності заявника лежить на  державних органах влади (див. mutatis mutandis Drăculeţ v. Romania, № 20294/02, §§ 47-50, 06.12.2007). Суд вважає, що навіть якщо бездіяльність заявника отримати або відновити право власності на частину його землі в цій справі сприяла невиконанню, це не може звільнити органи влади від їх обов’язку виконати остаточне та обов’язкове рішення про визнання правового титулу протягом такого тривалого періоду часу (п. 137 рішення).

Суд дійшов висновку, що невиконання владою остаточного та обов’язкового рішення суду поклало на заявника непропорційний та надмірний тягар і що органи влади не змогли знайти справедливий баланс між вимогами суспільного інтересу, з одного боку, та право заявника на мирне володіння своїм майном, з іншого. Відповідно мало місце порушення статті 1 Протоколу № 1 до Конвенції щодо частини землі, яка не зайнята самовільним будівництвом (п. 138 рішення).

З цих підстав Суд одноголосно

1. Постановляє, що син заявника, пан Едуарт Рамадж, має право продовжувати поточне провадження замість нього;

2. Оголошує скаргу за  статтею  1 Протоколу №  1 до Конвенції прийнятною;

3. Постановляє, що не було порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції щодо частини ділянки, зайнятої виключно самовільним будівництвом;

4. Постановляє, що мало місце порушення статті 1 Протоколу № 1 до Конвенції щодо решти земельної ділянки;

5. Постановляє, що немає необхідності розглядати скарги за пунктом 1 статті 6 і статтею 13 Конвенції щодо доступу до суду, тривалості виконавчого провадження та відсутності ефективного засобу правового захисту;

6. Постановляє, що питання про застосування статті 41 не готове для вирішення в частині, що стосується матеріальної шкоди внаслідок порушень, виявлених у цій справі, і відповідно:

(а) залишає зазначене питання за собою;

(б) пропонує Уряду та заявнику подати протягом трьох місяців з дати, коли рішення стане остаточним відповідно до пункту 2 статті 44 Конвенції, свої письмові зауваження з цього приводу та, зокрема, повідомити Суд про будь-яку угоду, що вони можуть досягти;

(c) залишає за собою подальшу процедуру та делегує Президенту Палати повноваження встановлювати її, якщо це необхідно;

7. Постановляє:

(а) що держава-відповідач має сплатити заявнику протягом трьох місяців з дати, коли це рішення стане остаточним відповідно до пункту 2 статті 44 Конвенції, наступні суми, які мають бути конвертовані у валюту держави-відповідача за  курсом: застосовні на  дату розрахунку:

(і) 4000 євро (чотири тисячі євро) плюс будь-які податки, які можуть бути стягнені, відшкодування моральної шкоди;

(іі) 10 000 євро (десять тисяч євро), плюс будь-які податки, які можуть бути стягнені із заявника, як відшкодування судових витрат;

(б) що зі спливом вищезазначених трьох місяців і до моменту розрахунку на вищезазначені суми нараховуватиметься простий відсоток у розмірі граничної позичкової ставки Європейського центрального банку протягом періоду несплати плюс три відсоткові пункти;

8. Відхиляє решту вимог заявника щодо справедливої сатисфакції.

Рішення по справі «ЗАТ «Профарма» та ЗАТ «Бона Діагноз» проти Литви» (case of UAB Profarma and UAB Bona Diagnosis v. Lithunia), заяви № 46264/22, № 50184/22 від 07.01.2025

Справа стосується цивільного провадження, в якому національні суди анулювали кілька контрактів між компаніями-заявниками та державою щодо закупівлі експрес-тестів на COVID-19. Компанії-заявники скаржилися за статтею 1 Протоколу № 1 до Конвенції на те, що їх зобов’язали повернути державі значну частину коштів, які вони отримали за цими контрактами.

Факти.

У березні 2020 року, під час національного надзвичайного стану, оголошеного в Литві через поширення COVID-19, перша компанія-заявник уклала контракт на закупівлю від Міністерства охорони здоров’я та Національної лабораторії нагляду за громадським здоров’ям (NVSPL), згідно з яким вона зобов’язалася поставити 510 000 швидких тестів загальною вартістю 6 050 000 євро. Договір про закупівлю було укладено за переговорною процедурою безпосередньо з першою компанією-заявником без публікації.

У той самий день укладання контракту перша компанія-заявник підписала договір купівлі-продажу з другою компанією-заявником, за яким остання зобов’язалася поставити першій 510 000 швидких тестів загальною ціною 5 904 800 євро. Згодом друга компанія-заявник найняла субпідрядників кілька інших компаній, щоб допомогти їй отримати необхідну кількість тестів, зрештою придбавши тести за 1 135 360 євро.

Прокурор відкрив досудове розслідування за підозрою у зловживанні службовим становищем окремими посадовими особами, шахрайстві та легалізації майна, набутого злочинним шляхом, у тому числі керівниками та працівниками двох компаній-заявників. Водночас прокурор порушив цивільний позов проти компаній-заявників про визнання недійсними договору про закупівлю та договору купівлі-продажу. Прокурор стверджував, що держава переплатила за швидкі тести, що призвело до неправомірного збагачення компаній-заявників, і отже, їх слід зобов’язати повернути переплачену суму.

Суд першої інстанції відхилив позов прокуратури, але це рішення було скасовано в апеляційному порядку. Договір про закупівлю та договір купівлі-продажу визнано недійсними: перший через невідповідність імперативним правовим нормам, як-от  порушення принципів прозорості та раціонального використання державних коштів, а  другий  — як такий, що  суперечить добрим звичаям. Апеляційний суд також постановив, що реституція в натуральній формі була неможливою, оскільки більшість експрес-тестів уже було використано, а решту не можна було повернути продавцю з різних причин. Таким чином, він вважав, що державі слід дозволити залишити тести, але компанії-заявники повинні повернути державі суму, яку було переплачено, а саме 4 142 600 євро з відсотками за прострочення у розмірі 5 % на рік.

Верховний Суд відмовив компаніям-заявникам прийняти до розгляду касаційні скарги.

Закон — стаття 1 Протоколу № 1:

(а) Застосовність — Суд установив, що суми, які компанії-заявники отримали за спірними контрактами, становили їхнє «майно» у значенні статті 1 Першого протоколу, незважаючи на подальше анулювання цих контрактів. Обидві компанії-заявники отримали оплату відповідно до договору про закупівлю та договору купівлі-продажу та виконали зобов’язання, які вони взяли на себе за цими договорами. Крім того, ані в національному провадженні, ані в провадженні в Суді не  було стверджено, що  у компаній-заявників були підстави поставити під сумнів дійсність цих контрактів до їх анулювання.

Висновок: стаття 1 Протоколу № 1 застосовна.

2. Оцінка суду

(а) Наявність втручання та застосовне правило

Уряд визнав, що наказ компаніям-заявникам повернути частину грошей, які вони отримали за відповідними контрактами, становив втручання в їх право на  мирне володіння своїм майном (див. пункт  190 вище). Суд не бачить підстав дійти іншого висновку (п. 197 рішення).

Суд вважає, що цю справу слід розглядати у світлі загального принципу, викладеного в першому правилі статті  1 Протоколу №  1, який проголошує принцип мирного володіння власністю (див., mutatis mutandis, Kurban, згадане вище, §§ 74-75, і справи, наведені там) (п. 198 рішення).

(б) Чи було втручання передбачено законом

(і) Щодо розірвання двох договорів

Апеляційний суд постановив, що договір про закупівлю між NVSPL і  першою компанією-заявником мав бути визнаний недійсним як такий, що суперечить імперативним правовим нормам і  добрим звичаям (див. пункти 89 і 103 вище), і що Угода купівлі-продажу між двома компаніями-заявниками мала бути визнана недійсною як така, що суперечить добрим звичаям (див. пункт 107 вище) (п. 199 рішення).

Можливість анулювання договорів на підставі їх суперечності імперативним правовим нормам або добрим звичаям передбачена, відповідно, у статті 1.80 та  статті  1.81 Цивільного кодексу (див. пункти  140 та 142 вище) (п. 200 рішення).

Відповідно Суд переконався, що анулювання спірних контрактів як таких, що суперечать імперативним правовим нормам та/або добрим звичаям, було передбачено законом, і  тому оскаржуване втручання було законним для цілей аналізу відповідно до статті 1 Протоколу № 1 до Конвенції (п. 204 рішення).

(іі) Щодо способу застосування реституції

Суд повторює, що  поняття «закон» відповідно до статті 1 Протоколу № 1 до Конвенції включає як статутне право, так і прецедентне право (див. Bežanić and Baškarad v. Croatia, № 16140/15 та 13322/16), § 62, 19.05.2022, і  справи, наведені в  ньому). Таким чином, він відхиляє аргумент компаній-заявників про те, що  спосіб, у  який було застосовано реституцію в їхній справі, не мав жодних правових підстав (див. пункт 187 вище) (п. 208 рішення).

Далі він повторює, що для того, щоб відповідати вимозі передбачуваності, норма повинна дозволяти громадянам — у разі потреби з відповідною порадою — передбачити, до розумного за обставинами ступеня, наслідки, до яких може призвести така дія. Такі наслідки не обов’язково передбачити з абсолютною впевненістю: досвід показує, що це неможливо (див. Centro Europa 7 S.r.l. and Di Stefano v. Italy [ВП], № 38433/09, § 141, ЄСПЛ 2012) (п. 209 рішення).

У світлі вищевикладеного Суд визнає, що  спосіб реституції, обраний апеляційним судом, мав правову основу, яка була достатньо доступною, точною та передбачуваною за обставин. Відповідно втручання, про яке йдеться, було передбачено законом, як того вимагає стаття 1 Першого протоколу до Конвенції (п. 210 рішення).

(c) Чи переслідувало втручання законну мету

Уряд стверджував, що оскаржуване втручання мало на меті запобігти змові та захистити державні кошти (див. пункт 192 вище). Компанії-заявники не заперечували, що це були законні цілі в суспільних інтересах, і Суд не бачить підстав вважати інакше (див. згадане вище рішення у справі «Kurban», § 78) (п. 211 рішення).

(d) Чи було втручання пропорційним переслідуваній меті Суд повторює, що  має існувати розумне співвідношення пропорційності між використаними засобами та метою, яку прагнуть досягти за допомогою будь-яких заходів, застосованих державою. Таким чином, у  кожній справі, яка стосується ймовірного порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції, Суд повинен з’ясувати, чи через дії чи бездіяльність держави відповідна особа мала нести непропорційний і надмірний тягар (див. Lekić v. Slovenia [GC], № 36480/07, § 110, 11.12.2018, і цитовані справи там) (п. 212 рішення).

У цій справі Суд не  знайшов підстав ставити під сумнів тлумачення та застосування національного законодавства національними судами або їхню оцінку та висновки. У завдання Суду входило не визначення наслідків визнання договору про закупівлю та/ або будь-яких пов’язаних контрактів недійсними, а визначення того, чи накладали рішення національних судів, які намагалися виправити помилки в процедурі державних закупівель, індивідуальний і надмірний тягар на компанії-заявники. Суд установив, що в цій справі вони не були.

Національні суди визнали, що  за цих обставин було неможливо застосувати реституцію в  натуральній формі та  відновити ситуацію, яка існувала до  оскаржуваних операцій, оскільки договір про закупівлю було повністю виконано, а  держава вже використала більшість тестів, отриманих за цим контрактом. Апеляційний суд постановив, що збереження спірних контрактів суперечило б суспільним інтересам, і зобов’язав заявника відшкодувати державі суму, яку вона переплатила за тести. У зв’язку з цим Суд повторив, що добросовісність сторін контракту була важливим фактором при визначенні будь-якої компенсації, яка має бути присуджена після анулювання контракту.

Незважаючи на те, що державні органи не діяли відповідно до  своїх адміністративних зобов’язань відповідно до законодавства про державні закупівлі, за обставин цієї справи це не могло виправдати звільнення компаній-заявників від порушення зобов’язань, покладених на них застосовним цивільним законодавством, таким чином вони мали б право утримувати надмірний прибуток, отриманий за рахунок державного бюджету.

Контекст у  цій справі характеризувався збігом адміністративної процедури вибору постачальника, з одного боку, та договірної операції між обраним постачальником і замовником, з іншого боку. Процедура закупівлі, за яку відповідали відповідні державні органи, стосувалась пошуку потенційних постачальників та відбору постачальника із забезпеченням прозорого та конкурентного доступу до процесу закупівель. Водночас, однак, необхідно було враховувати той факт, що постачальники, які брали участь у державних закупівлях, були суб’єктами господарювання, які активно переслідували власні комерційні інтереси. Відповідно договірні відносини між постачальниками та замовниками у сфері державних закупівель не можна було прирівняти до ситуацій, у яких органи державної влади здійснювали довірені їм адміністративні повноваження щодо осіб або організацій, які перебували в підпорядкованому становищі.

У зв’язку з цим Суд визнав важливим зазначити, що  розглядувана процедура державних закупівель відбулася під час пандемії COVID-19, коли потреба в діях органів влади з особливою оперативністю збільшила ймовірність допущення помилок.

У  будь-якому випадку, беручи до  уваги свої висновки щодо поведінки компаній-заявників, Суд не  зміг дійти висновку, що  відсутність фінансових наслідків для NVSPL (Міністерство охорони здоров’я та Національна лабораторія нагляду за громадським здоров’ям (Nacionalinė visuomenės sveikatos priežiūros laboratorija  — «NVSPL»), державна установа, підконтрольна Міністерству охорони здоров’я, сама по собі була уповноваженою, щоб зробити втручання у права власності компаній-заявників непропорційним. Відповідно Суд встановив, що національні органи влади не перевищили широкі межі розсуду, надані їм у поточному контексті (п. 213-233 рішення).

З цих підстав Суд одноглосно

1. Вирішує приєднатися до заявок;

2. Оголошує заяви прийнятними;

3. Постановляє, що  не було порушення статті  1 Протоколу № 1 до Конвенції щодо обох компаній-заявників.

ВІСНИК НААУ № 3 (109)

Автор публікації: Віталій Ковтун

Віталій Ковтун

доцент кафедри конституційного права України Національного юридичного університету імені Ярослава Мудрого, доцент, к. ю. н.

Автор публікації: Марина Ковтун

Марина Ковтун

шеф-редакторка Вісника НААУ, адвокат, доцентка кафедри адміністративного права Національного юридичного університету імені Ярослава Мудрого, доцентка, к. ю. н.

Аби першим отримувати новини адвокатури, підпишіться на канал Національної асоціації адвокатів України у Telegram.