Спільне виховання дитини не має зводитися до формули 50/50, — круглий стіл

Після розлучення батьків спільне виховання дитини може стати механізмом реалізації рівності батьківських прав. Але така модель потребує чітких критеріїв і не може застосовуватися автоматично, без урахування віку дитини, рівня конфлікту між батьками, ризиків насильства та можливості виконання майбутнього рішення.

Про це йшлося під час круглого столу «Спільна батьківська опіка як гарантія забезпечення прав дитини», проведеного Комітетом НААУ з питань захисту прав людини. Відкриваючи захід, заступниця голови Тетяна Гнатюк нагадала, що у Верховній Раді перебувають законопроєкти, спрямовані на врегулювання порядку визначення місця проживання дитини після розлучення батьків:

• №12123 від 15.10.2024 «Про внесення змін до Сімейного кодексу України щодо спільної опіки батьків над дітьми»;
• №12132 від 17.10.2024 «Про внесення змін до Сімейного кодексу України щодо запровадження моделі спільної батьківської опіки батьків над дитиною після розлучень як основної».

Членкиня комітету Мирослава Сорока звернула увагу, що чинне сімейне законодавство вже закріплює рівність батьків. Зокрема, стаття 141 Сімейного кодексу передбачає рівні права та обов’язки матері й батька щодо дитини, а стаття 157 визначає, що питання виховання дитини вирішуються батьками спільно. Водночас після припинення сімейних відносин постає практичне питання: як саме кожен із батьків братиме участь у вихованні дитини.

За словами адвокатки, рішення про визначення місця проживання дитини фактично не обмежується встановленням того, з ким вона житиме. На практиці воно часто формує модель, у якій один із батьків набуває домінуючої ролі у щоденному житті дитини, а інший залежить від його волі щодо спілкування, участі у вихованні та прийнятті рішень. Йдеться, зокрема, про питання навчання, медичних послуг, розвитку та інших важливих аспектів життя дитини.

У цьому контексті М.Сорока пояснила, що законопроєкти пропонують різні підходи: один розглядає спільну опіку як альтернативний спосіб врегулювання сімейного конфлікту, інший — як основну модель вирішення таких ситуацій. На її думку, гнучка модель, у якій спільне виховання є одним із варіантів, є більш адаптивною до реальних обставин і містить менше ризиків для інтересів дитини.

Спікерка підкреслила, що основна модель є складнішою в реалізації, оскільки суд у кожній справі має оцінювати конкретні обставини: прив’язаність дитини, матеріальне забезпечення кожного з батьків, психологічний вплив, виховну функцію та інші фактори. Суд не повинен бути обмежений лише одним варіантом, а має обрати рішення, яке відповідає інтересам дитини: визначення місця проживання з одним із батьків, спільне виховання, інший графік участі або іншу модель.

Голова підкомітету у справах сім’ї та дітей Комітету ВР з питань гуманітарної та інформаційної політики Тетяна Скрипка повідомила, що обидва аналізовані законопроєкти комітет рекомендував направити на доопрацювання. За її словами, у грудні 2025 року створено робочу групу, оскільки жоден із документів не вирішує повністю питання, яким чином батьки мають брати участь у спільному вихованні дитини.

Народний депутат також звернула увагу на термінологію. Вона зазначила, що поняття «спільна опіка» щодо дітей, які мають батьків, потребує обережного використання, оскільки в чинному законодавстві опіка пов’язана з дітьми-сиротами та дітьми, позбавленими батьківського піклування. Тому спершу необхідно визначити зміст нового поняття в законі, а вже потім використовувати його як юридичний термін.

Тезу про те, що формальна рівність батьків не завжди означає фактичну рівновагу у вихованні, спілкуванні та прийнятті рішень щодо дитини підтримала членкиня Комітету НААУ з питань захисту прав людини Ірина Смірнова. Вона зазначила, що після визначення місця проживання дитини один із батьків часто отримує ширші можливості впливу, а інший фактично зводиться до ролі того, хто «спілкується» за графіком. Серед труднощів спікерка назвала обмежені механізми забезпечення рівної участі у вихованні та відсутність розвиненої культури спільного батьківства.

Окремо учасники обговорили медіацію як інструмент врегулювання спорів між батьками. Представниця Асоціації сімейних медіаторів України Наталія Петренко зазначила, що медіатори підтримують закріплення медіації у відповідному регулюванні. За її словами, в одному із законопроєктів уже передбачено право батьків врегулювати спірні питання шляхом звернення до медіатора та подальшого укладення угоди за результатами медіації. Водночас у проєкті нового Цивільного кодексу йдеться про обов’язок батьків спочатку спробувати мирні способи врегулювання питань батьківської відповідальності.

На роль органів опіки та піклування у спорах звернула увагу членкиня Ради Комітету НААУ з питань захисту прав людини Олена Гайдай. За її словами, нині ці органи переважно діють у парадигмі визначення, з ким із батьків дитині краще проживати. Натомість спільне виховання потребує іншого підходу — організації стабільного життя дитини між двома батьками. О.Гайдай зазначила, що в межах чинного регулювання органи опіки фактично змушені обирати «кращого» з батьків, тоді як можливість гнучкого розподілу часу і відповідальності між ними враховується недостатньо.

Окремий блок дискусії стосувався питань безпеки. Т.Гнатюк наголосила, що у випадках домашнього, фізичного або сексуального насильства ключовим орієнтиром для суду має бути не рівність батьків, а найкращі інтереси дитини. За її словами, безпека дитини має пріоритет над будь-якими формами реалізації батьківських прав, а суди мають оцінювати не лише доведений факт насильства, а й ризик його впливу на дитину.

Серед ризиків, які мають враховуватися, були названі повторна травматизація, психологічна шкода, фізична небезпека, ризик ескалації насильства, тиск і маніпуляції, а також конфлікт лояльності, коли дитина змушена обирати між батьками. У цьому контексті спільне виховання не може застосовуватися автоматично і допускається лише за відсутності ризиків для дитини.

Аби першим отримувати новини адвокатури, підпишіться на канал Національної асоціації адвокатів України у Telegram.