Стягнення грошової компенсації частини вартості майна при вирішенні спору щодо поділу майна подружжя

Коли сторони не можуть дійти згоди щодо поділу майна, вони звертаються до суду. Як за сторонами спору визнається право на будівельні матеріали і конструктивні елементи будинку? Можливо його слід залишити одній зі сторін, а іншій - присудити компенсацію?

Згідно з частиною першою ст. 319 Цивільного кодексу України власник володіє, користується і розпоряджається своїм майном на власний розсуд.

Відповідно до  частин першої та  другої ст.  60 Сімейного кодексу України майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності. Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об’єктом права спільної сумісної власності подружжя. Таке ж положення містить і  норма частин 3 та 5 ст. 368 ЦК.

Визначаючи обсяг майна, яке є спільною сумісною власністю подружжя, обов’язково слід установлювати правовий режим його належності подружжю загалом або дружині/чоловікові окремо в контексті положень ст. 57, 58 СК.

Згідно з пп. 24, 30 постанови Пленуму Верховного Суду України від  21.12.2007 №  11 «Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про право на шлюб, розірвання шлюбу, визнання його недійсним та поділ спільного майна подружжя», не належить до спільної сумісної власності майно одного з подружжя, набуте особою до шлюбу; набуте за час шлюбу на підставі договору дарування або в порядку спадкування; набуте за час шлюбу, але за кошти, які належали одному з подружжя особисто (п. 3 ч. 1 ст. 57 СК).

Отже, належність майна до спільної сумісної власності подружжя визначається не тільки фактом придбання його під час шлюбу, але й спільною участю подружжя коштами або працею в набутті майна.

Застосовуючи норму ст. 60 СК та визнаючи право спільної сумісної власності подружжя на майно, суд повинен установити не тільки факт набуття майна під час шлюбу, але й той факт, що джерелом його набуття були спільні сумісні кошти або спільна праця подружжя. Тобто статус спільної сумісної власності визначається такими критеріями:

1) час набуття майна;

2) кошти, за які таке майно було набуте (джерело набуття).

Норма ст. 60 СК вважається застосованою правильно, якщо набуття майна відповідає цим критеріям в їх сукупності.

Тлумачення ст. 60 СК свідчить, що законом встановлено про презумпцію спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу. Разом із тим зазначена презумпція може бути спростована й один із подружжя може оспорювати поширення правового режиму спільного сумісного майна на певний об’єкт, в тому числі в судовому порядку. Тягар доказування обставин, необхідних для  спростування презумпції, покладається на того з подружжя, який її спростовує.

За приписами ст. 60 — 63, 68 СК будь-яке майно (крім речей індивідуального користування та речей, які виключені з цивільного обороту), набуте подружжям за  час шлюбу, належить дружині та  чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини самостійного заробітку (доходу). Дружина та чоловік мають рівні права на володіння, користування і розпорядження цим майном, якщо інше не встановлено домовленістю між ними. Розірвання шлюбу не припиняє права спільної сумісної власності на майно, набуте за час шлюбу.

Відповідно до ч. 2 ст. 331 ЦК право власності на новостворене нерухоме майно (житлові будинки, будівлі, споруди тощо) виникає з моменту завершення будівництва (створення майна). Якщо законом передбачено прийняття нерухомого майна до експлуатації, право власності виникає з моменту його прийняття до експлуатації. Якщо право власності відповідно до закону підлягає державній реєстрації, право власності виникає з моменту державної реєстрації.

За змістом норм ст. 181, 331 ЦК новостворене нерухоме майно набуває юридичного статусу житлового будинку після прийняття його до експлуатації і з моменту державної реєстрації права власності на нього. Однак до цього, не будучи житловим будинком з юридичного погляду, об’єкт незавершеного будівництва є сукупністю будівельних матеріалів, тобто речей як предметів матеріального світу, щодо яких можуть виникати цивільні права та обов’язки, тому такий об’єкт є майном, яке за передбачених законом умов може належати на праві спільної сумісної власності подружжю і з дотриманням будівельних норм і правил підлягати поділу між ними.

Поняття об’єкт незавершеного будівництва трактується в українському законодавстві також по-різному. До завершення будівництва можна розглядати існування таких об’єктів, як: 1) будівельні матеріали, 2)  об’єкт незавершеного будівництва як нерухомість, 3) будівельні матеріали разом із об’єктом незавершеного будівництва (як головна річ та приналежність, оскільки вони необхідні для подальшого будівництва).

У Законі України «Про іпотеку» терміни «неподільний об’єкт незавершеного будівництва», «подільний об’єкт незавершеного будівництва», «об’єкт незавершеного будівництва», «майбутній об’єкт нерухомості» вживаються у значеннях, наведених у Законі України «Про гарантування речових прав на об’єкти нерухомого майна, які будуть споруджені в майбутньому». За ним:

майбутній об’єкт нерухомості  — передбачена проектною документацією на будівництво складова частина подільного об’єкта незавершеного будівництва, яка після прийняття в експлуатацію закінченого будівництвом об’єкта стане самостійним об’єктом нерухомого майна (квартира, гаражний бокс, інше житлове або  нежитлове приміщення, машиномісце тощо). Майбутні об’єкти нерухомості поділяються на майбутні об’єкти житлової нерухомості (квартира, інше житлове приміщення тощо) та майбутні об’єкти нежитлової нерухомості (гаражний бокс, інше нежитлове приміщення, машиномісце тощо);

неподільний об’єкт незавершеного будівництва — об’єкт нерухомого майна, який буде споруджено в майбутньому (будівля, споруда), щодо якого отримано право на  виконання будівельних робіт та який не прийнято в експлуатацію, за умови, що у складі такого об’єкта відсутні майбутні об’єкти нерухомості. Неподільні об’єкти незавершеного будівництва поділяються на  неподільні житлові об’єкти незавершеного будівництва (об’єкти, які відповідно до класифікатора відносяться до будівель житлових) та неподільні нежитлові об’єкти незавершеного будівництва (об’єкти, які відповідно до класифікатора відносяться до будівель нежитлових та інженерних споруд);

об’єкт незавершеного будівництва — подільний об’єкт незавершеного будівництва та  неподільний об’єкт незавершеного будівництва.

Відповідно до ст. 1 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» державна реєстрація права власності на об’єкт незавершеного будівництва, обтяжень такого права проводиться у порядку, визначеному цим Законом, з  урахуванням особливостей правового статусу такого об’єкта. Державна реєстрація спеціального майнового права на об’єкт незавершеного будівництва, майбутній об’єкт нерухомості, обтяжень такого права проводиться у порядку, визначеному цим Законом, з дотриманням вимог Закону № 2518. Державній реєстрації прав підлягає спеціальне майнове право на об’єкт незавершеного будівництва, майбутній об’єкт нерухомості.

На практиці усталеним вже є використання терміну «об’єкт незавершеного будівництва» по відношенню до нерухомості, яка ще хоча і не збудована та не введена в експлуатацію, але право власності на яку вже зареєстровано відповідно до Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень». Такі об’єкти не можуть бути предметом договору купівлі-продажу майнових прав, оскільки по відношенню до них існує речове право — право власності, зареєстроване в установленому порядку. Їх оплатне відчуження відбувається в порядку, визначеному ст. 657 ЦК, та з урахуванням інших особливостей, установлених до нерухомого майна.

Майнові права на об’єкти незавершеного будівництва складаються з права власності на рухоме майно (використані в  процесі будівництва будівельні матеріали), права інтелектуальної власності на проєкт будівництва та  низки прав і  вимог, що  випливають із договірних зобов’язань.

Таким чином, під майновими правами на об’єкт будівництва мається на увазі сукупність різних за своєю природою об’єктів цивільних прав, але під сумнів ставиться існування майнових прав на об’єкт будівництва як окремого об’єкта цивільних прав.

Відповідно до ч. 2 ст. 331 ЦК право власності на нерухоме майно виникає з моменту завершення будівництва, здачі будинку в експлуатацію і державної реєстрації. Таким чином, у забудовника до завершення будівництва, здачі будинку в експлуатацію і державної реєстрації право власності на будинок виникнути не може. Тоді чим у такому разі він володіє? Забудовник до моменту завершення будівництва все ж таки має певні права на об’єкт будівництва. Саме ці права і називаються майновими. Суть цього майнового права зводиться до того, що забудовник вправі набути право власності на об’єкт будівництва після його введення в експлуатацію. Саме ці права забудовник і передає покупцю за договором купівлі-продажу майнових прав.

За  ч.  1 ст.  69 СК дружина і  чоловік мають право на поділ майна, що належить їм на праві спільної сумісної власності, незалежно від розірвання шлюбу.

У разі поділу майна, що є у спільній сумісній власності, вважається, що  частки співвласників у  праві спільної сумісної власності є рівними, якщо інше не встановлено домовленістю між ними або законом (ч. 2 ст. 372 ЦК). Схожу норму має ст. 70 СК: у разі поділу майна, що є об’єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором.

При вирішенні спору про поділ майна суд може відступити від засади рівності часток подружжя за обставин, що мають істотне значення, зокрема якщо один із  них не  дбав про матеріальне забезпечення сім’ї, ухилявся від участі в утриманні дитини (дітей), приховав, знищив чи пошкодив спільне майно, витрачав його на шкоду інтересам сім’ї. За рішенням суду частка майна дружини, чоловіка може бути збільшена, якщо з нею, ним проживають діти, а також непрацездатні повнолітні син, дочка, за умови, що розмір аліментів, які вони одержують, недостатній для забезпечення їхнього фізичного, духовного розвитку та лікування.

Якщо дружина та чоловік не домовилися про порядок поділу майна, спір може бути вирішений судом. При цьому суд бере до уваги інтереси дружини, чоловіка, дітей та інші обставини, що мають істотне значення. Згідно з ч. 2 ст. 183 ЦК неподільною є річ, яку не можна поділити без втрати її цільового призначення.

Неподільні речі присуджуються одному з  подружжя, якщо інше не визначено домовленістю між ними (ч. 1, 2, 4 ст. 71 СК), або реалізується через виплату грошової чи  іншої матеріальної компенсації вартості його частки (ч. 2 ст. 364 ЦК). За змістом ч. 4 ст. 71 СК присудження одному з подружжя грошової компенсації замість його частки у праві спільної сумісної власності на майно допускається лише за його згодою, крім випадків, передбачених ЦК.

Відповідно до ч. 3 ст. 370 ЦК виділ частки з майна, що  є у  спільній сумісній власності, здійснюється у порядку, встановленому ст. 364 цього Кодексу, частиною другою якої передбачено, що якщо виділ у натурі частки зі спільного майна не допускається згідно із законом або є неможливим (ч. 2 ст. 183 цього Кодексу), співвласник, який бажає виділу, має право на одержання від інших співвласників грошової або іншої матеріальної компенсації вартості його частки.

У пп. 1 — 3 ч. 1 ст. 365 ЦК передбачено, що право особи на частку у спільному майні може бути припинене за рішенням суду на підставі позову інших співвласників, якщо: частка є незначною і не може бути виділена в натурі; річ є неподільною; спільне володіння і користування майном є неможливим.

Розглянемо приклад судової практики щодо спору про визнання спільною сумісною власністю та поділ майна подружжя.

У листопаді 2017 р. ОСОБА_1 звернулась до суду з позовом до ОСОБА_2 про визнання спільною сумісною власністю та поділ майна, якщо дружина та чоловік не домовилися про його порядок.

Позов мотивований тим, що з 28 лютого 2002 р. сторони перебували в зареєстрованому шлюбі, у період якого вони придбали автомобіль марки Renault Trafic, право власності на який зареєстрований за ОСОБА_2, та побудували житловий будинок за АДРЕСА_1.

Позивач стверджувала, що  зазначене майно є спільною власністю подружжя як таке, що придбано за спільні кошти та внаслідок спільної праці подружжя.

Оскільки сторони не можуть дійти згоди щодо поділу вказаного майна, а вона має намір реалізувати своє право власності, ОСОБА_1 просила суд визнати спільною сумісною власністю подружжя автомобіль марки Renault Ttafic, реєстраційний номерний знак НОМЕР_1; стягнути з ОСОБА_2 грошову компенсацію, що становить 1/2 частини ринкової вартості транспортного засобу; припинити її частку у праві власності на 1/2 частину вказаного автомобіля; визнати спільною сумісною власністю подружжя житловий будинок за АДРЕСА_1, виділивши їй у натурі 1/2 частину житлового будинку.

Були неоднократні судові засідання протягом 2017 — 2019 р.

Зокрема, у постанові Верховного Суду від 21 листопада 2018 р. зазначено, що до суду касаційної інстанції від ОСОБА_5 надійшла касаційна скарга, у якій він, посилаючись на неправильне застосування норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати оскаржувані судові рішення в частині визнання незавершеного будівництвом домоволодіння спільною сумісною власністю подружжя та визнання права власності на його S частину за позивачем, ухвалити в цій частині нове рішення про відмову у задоволенні позову. Зазначає, що суди не врахували того, що будинок був придбаний ним у 2001 році, тобто до укладення між сторонами шлюбу, тому є його особистою приватною власністю. Апеляційний суд вийшов за межі позовних вимог, оскільки позивач просила визнати за нею право власності на S частину житлового будинку, а не S частину незавершеного будівництвом домоволодіння.

Касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з таких підстав. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з’ясованих обставин, на які сторони посилаються, як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Таким вимогам оскаржувані судові рішення не відповідають. Суд першої інстанції, незважаючи на відсутність відомостей про те, що відповідач був належним чином повідомлений про дату, час і місце судового розгляду, розглянув справу без його участі. Ураховуючи те, що процесуальні гарантії забезпечення належного розгляду справи стосовно відповідача були порушені через непоінформованість останнього про дату, час і місце розгляду справи в суді першої інстанції, заочне рішення Прилуцького міськрайонного суду Чернігівської області від 26 лютого 2018 р. та постанова апеляційного суду Чернігівської області від 19 липня 2018 р. підлягає скасуванню з  направленням справи на  новий розгляд до суду першої інстанції.

За постановою Чернігівського апеляційного суду від 24 жовтня 2019 р. судом з’ясовано, що висновки спеціалістів щодо вартості спірного майна були складені у травні 2018 р. Представник позивача у травні 2019 р. подав до суду клопотання про призначення судово-будівельної та автотоварознавчої експертиз, посилаючись на те, що дослідження обставин щодо самочинного будівництва потребує спеціальних знань у галузі будівництва, проєктування та ін.

Оскільки попередні висновки спеціалістів було складено у травні 2018 р., позивач не позбавлена права на проведення експертизи для визначення вартості спірного майна на момент розгляду справи.

Проте судом не враховано, що будинок за АДРЕСА_1 не  введений в  експлуатацію, тобто фактично є  об’єктом незавершеного будівництва. Крім  того, у своєму листі № 15 від 13 вересня 2019 р. судовий експерт Чернігівської РТПП вказує, що  проведення експертизи та надання відповідного висновку можливе після реєстрації нерухомого об’єкта як житловий будинок у державному реєстрі речових прав на нерухоме майно, встановити ринкову вартість такого об’єкта як у цілому, так і 1/2 його частини без його державної реєстрації неможливо. Також зазначено, що в ухвалі суду не вказано місце розташування спірного автомобіля для огляду його технічного стану і в матеріалах справи відсутнє свідоцтво про реєстрацію транспортного засобу в уповноважених органах.

Таким чином, висновки суду не відповідають обставинам справи, що відповідно до п. 3 ч. 1 ст. 379 ЦПК України є підставою для скасування ухвали суду і направлення справи для продовження розгляду до суду першої інстанції.

Позивач у 2019 р. знову звернулася до Прилуцького міськрайонного суду Чернігівської області з позовом до ОСОБА_2 про визнання спільною сумісною власністю, поділ майна та припинення частки в майні зі своїми уточненими позовними вимогами.

Суд, заслухавши учасників справи, дослідивши наявні у справі докази, повно і всебічно з’ясувавши обставини, на які сторони посилаються, як на підставу своїх вимог і заперечень, доходить висновку, що позов підлягає частковому задоволенню з таких підстав:

Судом установлено, що  ОСОБА_2 та  ОСОБА_1 перебували в  зареєстрованому шлюбі з  28  лютого 2002 р., що підтверджується копією Свідоцтва про шлюб від 17 червня 2017 р. серії НОМЕР_2, який між сторонами розірвано.

25  липня  2001  р. ОСОБА_2 на  підставі Договору купівлі-продажу житлового будинку було придбано житловий будинок з надвірними будівлями за адресою: АДРЕСА_1.

На підставі рішення виконавчого комітету Прилуцької міської ради № 617 від 29 жовтня 2002 р. ОСОБА_2 надано дозвіл на реконструкцію старого будинку та будівництво гаража розміром 6,30 х 8,30 м за АДРЕСА_1 та наданий дозвіл головного архітектора міста Прилуки №  125 від  1  листопада  2002  р. на  будівництво гаража, який дійсний до 29 жовтня 2004 р.

Зазначені обставини сторони не спростовують і не заперечують.

Судом установлено, що згідно з Договором купівлі-продажу житлового будинку від 25 липня 2001 р., ОСОБА_2 купив жилий будинок з надвірними будівлями, що  знаходиться за  АДРЕСА_1. На  зазначеній земельній ділянці було розміщено один житловий дерев’яний будинок житловою площею 91,8 кв. м, загальна площа будинку 142,2 кв. м, зазначений у плані під літерою А-1, сарай Б-1, огорожа № 2, вбиральня У-1.

За  інформацією КП «Прилуцьке МБТІ» Чернігівської обласної ради від  30  червня  2017  р. №  1201, згідно з технічною інвентаризацією станом на 31 грудня 2012 р. установлено, що право власності на будинок під літ. А-2 з господарськими будівлями за адресою АДРЕСА_1 не  зареєстровано. Реконструкція старого будинку та будівництво гаража надано ОСОБА_2 на підставі рішення № 617 Прилуцької міської ради від 29 жовтня 2002 р. Згідно з технічною інвентаризацією станом на 19 грудня 2007 р. виявлено, що в будинку під літ. А-2 повна заміна конструктивних елементів із збільшенням розмірів та надбудовою другого поверху. Будинок під літ. А-1 з господарськими будівлями знесено. Старий будинок під літ. А-1 зареєстровано за  ОСОБА_2 на  підставі договору купівлі-продажу житлового будинку від 25 липня 2001 р., посвідченого Могиленко Л. М., приватним нотаріусом Прилуцького міського нотаріального округу, зареєстровано в реєстрі за № 4477.

Крім  того, судом установлено, що  згідно з обліковою карткою приватного транспортного засобу, наданою територіальним сервісним центром № 7442 РСЦ МВС в Чернігівській області, 23 жовтня 2010 р. зареєстровано на ім’я ОСОБА_2 , автомобіль Renault Ttafic, реєстраційний номерний знак НОМЕР_1 , 2004 р. випуску.

Згідно зі Звітом № 037/18 експерта Даценка Г. Д. про оцінку майна транспортного засобу автомобіля Renault Ttafic, реєстраційний номерний знак НОМЕР_1, ринкова вартість автомобіля, визначена на  засадах незалежної оцінки, на 21 травня 2018 р. становить 114790 грн (а. с. 90).

За позовом дружини, членів сім’ї забудовника, які спільно будували будинок, а також спадкоємців суд має право здійснити поділ об’єкта незавершеного будівництва, якщо, враховуючи ступінь його готовності, можна визначити окремі частини, що підлягають виділу, і технічно можливо довести до кінця будівництво зазначеними особами.

Отже, об’єкт незавершеного будівництва, зведений за час шлюбу, може бути визнаний об’єктом права спільної сумісної власності подружжя із визначенням часток. При цьому суд може визнати право на частину об’єкта незавершеного будівництва за кожною зі сторін.

Ураховуючи викладене, на  підставі належним чином оцінених доказів, врахувавши вищевказані правові позиції та  ті обставини, що  будинок, який був придбаний ОСОБА_2 на підставі договору купівлі-продажу від 25 липня 2001 р., повністю знесений і на його місці за час шлюбу за спільні кошти подружжя ОСОБА_1 та ОСОБА_2 побудували незавершений будівництвом житловий будинок за адресою АДРЕСА_1, право власності на який не зареєстровано; при цьому відповідачем не надано суду належних і допустимих документальних доказів, які б достовірно і безсумнівно підтвердили, що спірний будинок побудований ним за його власні кошти до укладення шлюбу з ОСОБА_1 чи то набутий за час шлюбу на підставі договору дарування або в порядку спадкування; набутий за час шлюбу, але за кошти, які належали йому особисто, суд доходить висновку, що незавершений будівництвом житловий будинок є об’єктом права спільної сумісної власності подружжя.

Проте, враховуючи, що право власності на новостворений будинок на  час розгляду справи судом не зареєстровано за жодною із сторін і він є об’єктом незавершеного будівництва, тому позовні вимоги в частині визнання права власності на житловий будинок та виділення в натурі Ѕ частини житлового будинку підлягають частковому задоволенню в частині визнання спільною сумісною власністю подружжя ОСОБА_1 та ОСОБА_2 саме незавершеного будівництвом житлового будинку за АДРЕСА_1 та визнання права на 1/2 частину незавершеного будівництвом спірного будинку за ОСОБА_1.

Щодо позовних вимог у частині визнання спільною сумісною власністю подружжя транспортного засобу  — автомобіля, стягнення грошової компенсації та припинення частки у праві власності на цей автомобіль, суд ураховує, що майно, яке є об’єктом права спільної сумісної власності подружжя, ділиться між ними в натурі.

Враховуючи, що за час перебування у шлюбі сторонами було придбано автомобіль Renault Ttafic, реєстраційний номерний знак НОМЕР_1, який зареєстровано на  ім’я відповідача ОСОБА_2, тобто цей транспортний засіб є об’єктом права спільної сумісної власності подружжя, і зазначені обставини сторони не спростовують та не заперечують; беручи до уваги інтереси позивача, що мають істотне значення, яка категорично заперечила щодо користування автомобілем, який, зі слів відповідача, потребує ремонту, протягом 15 днів у місяці, та враховуючи, що ОСОБА_1 погоджується на присудження судом сплати грошової компенсації замість своєї частки у праві спільної сумісної власності на спірний автомобіль, пред’явивши цей позов, тому позовні вимоги в частині визнання спільною сумісною власністю подружжя транспортного засобу автомобіля Renault Ttafic, реєстраційний номерний знак НОМЕР_1, стягнення грошової компенсації, що становить Ѕ частину ринкової вартості транспортного засобу та припинення частки у праві власності на Ѕ частину цього автомобіля, підлягають задоволенню в повному обсязі.

Рішенням Прилуцького міськрайонного суду Чернігівської області від 06 травня 2020 р.11, залишеним без змін постановою Чернігівського апеляційного суду від 23 жовтня 2020 р.12, позов задоволено частково.

Визнано спільною сумісною власністю подружжя ОСОБА_1 та ОСОБА_2 транспортний засіб — автомобіль Renault Trafic, реєстраційний номер НОМЕР_1. Стягнуто з  ОСОБА_2 на  користь ОСОБА_1 грошову компенсацію, що  становить  1/2 частину вартості транспортного засобу  — автомобіля Renault Ttafic, а саме 57395 грн. Припинено частку ОСОБА_1 у праві власності на 1/2 частину транспортного засобу — автомобіля Renault Trafic.

Визнано спільною сумісною власністю подружжя ОСОБА_1 та  ОСОБА_2 незавершений будівництвом житловий будинок за АДРЕСА_1. Визнано за ОСОБА_1 право власності на 1/2 частину незавершеного будівництвом житлового будинку за АДРЕСА_1.

Вирішуючи спір, суди встановили, що  житловий будинок, придбаний ОСОБА_2 на підставі договору купівлі-продажу від 25 липня 2001 р., повністю знесено і на його місці, під час перебування у шлюбі, за спільні кошти подружжя, зведено житловий будинок, який незавершений будівництвом і право власності на який не зареєстровано.

Доказів, які б підтверджували, що житловий будинок побудований ОСОБА_2 за власні кошти або  до укладення шлюбу із  ОСОБА_1, матеріали справи не містять, у зв’язку з чим суди вважали, що незавершений будівництвом житловий будинок є об’єктом права спільної сумісної власності подружжя, а позивачу належить право власності на 1/2 його частину.

Встановивши, що право власності на новостворений будинок на час розгляду справи не зареєстровано за жодною із сторін і він є об’єктом незавершеного будівництва, суд першої інстанції, з висновком якого погодився апеляційний суд, дійшов висновку про неможливість виділення ОСОБА_1 в натурі 1/2 частини спірного житлового будинку.

За час перебування у шлюбі сторони також придбали автомобіль Renault Trafic, який є об’єктом права спільної сумісної власності подружжя, що не заперечується відповідачем. Звертаючись до суду, ОСОБА_1 погодилась на  присудження грошової компенсації замість належної їй частки у праві спільної власності на спірний автомобіль, у зв’язку з чим позовні вимоги в цій частині підлягають задоволенню.

25  листопада  2020  р. ОСОБА_2 подав касаційну скаргу на рішення Прилуцького міськрайонного суду Чернігівської області від 6 травня 2020 р. та постанову Чернігівського апеляційного суду від 23 жовтня 2020 р.

Позиція Верховного Суду

Касаційна скарга підлягає частковому задоволенню.

У  справі, яка переглядається, суди встановили, що  автомобіль марки Renault Trafic, реєстраційний номер НОМЕР_1, був набутий сторонами під час перебування у шлюбі, у зв’язку з чим є об’єктом права спільної сумісної власності подружжя.

Правовідносини, в яких позивач просить припинити не право власності відповідача у спільному майні з виплатою компенсації, а своє право на частку в майні з отриманням компенсації на свою користь, є відмінними за своєю природою і регулюються статтею 364 ЦК, яка передбачає, що  співвласник, частка якого в  майні не  може бути виділена в  натурі, має право на отримання від інших співвласників грошової або іншої матеріальної компенсації вартості цієї частки.

У  такому випадку, заявляючи відповідні вимоги, позивач погоджується на отримання грошової компенсації, а відповідач, у свою чергу, не завжди згоден її  виплачувати. При цьому залишення неподільної речі у спільній власності без проведення реального поділу не позбавить того з подружжя, хто фактично цією річчю користується, можливості користуватися нею в подальшому. Одночасно інший з подружжя позбавляється як можливості користуватися спірною річчю, хоча вона перебуває у спільній власності, так і грошової компенсації, яку інша сторона добровільно на депозитний рахунок не внесла.

Звертаючись до суду з цим позовом, ОСОБА_1 просила визнати спільною сумісною власністю подружжя автомобіль, припинити її право власності на 1/2 частини транспортного засобу та стягнути з відповідача на її корить грошову компенсацію вартості 1/2 частини автомобіля.

Автомобіль є неподільною річчю і не може бути поділений у натурі між сторонами без втрати свого цільового призначення.

У справі, яка переглядається, позивач не претендує на те, щоби автомобіль залишити собі, припинивши право відповідача на частку у праві спільної сумісної власності з компенсацією йому за цю частку. Навпаки вона дала згоду на те, щоби отримати грошову компенсацію за частку у праві спільної сумісної власності на автомобіль від відповідача.

У постанові від 08.02.2022 у справі № 209/3085/20 Велика Палата Верховного Суду зауважила, що приписи ч. 4, 5 ст. 71 СК і ст. 365 ЦК з урахуванням принципу розумності (п. 6 ч. 1 ст. 3 ЦК) треба розуміти так:

(а) правила про необхідність попереднього внесення коштів на депозитний рахунок суду стосуються тих випадків, коли позивач (один із подружжя чи колишній чоловік, колишня дружина) згідно зі ст. 365 ЦК заявив вимогу про припинення права відповідача на частку у спільній власності (такі кошти забезпечують отримання відповідачем грошової компенсації);

(б) якщо позивач (один із подружжя чи колишній чоловік, колишня дружина) таку вимогу не  заявив (а вимагає, наприклад, поділити неподільну річ шляхом виділення її у власність відповідача та стягнення з нього грошової компенсації замість частки позивача у праві спільної сумісної власності на цю річ), то підстави для внесення ним відповідної суми коштів на депозитний рахунок суду відсутні.

Крім того, у цій постанові Велика Палата Верховного Суду зробила висновок, що вимога позивача про стягнення з відповідача грошової компенсації замість частки позивача у праві спільної сумісної власності на майно подружжя не породжує обов’язку відповідача попередньо внести відповідну суму на депозитний рахунок суду.

Також Велика Палата Верховного Суду зазначила, що згода відповідача на виплату грошової компенсації позивачеві, право власності якого на частку у праві спільної сумісної власності припиняється, не є обов’язковою. За змістом ч. 4 ст. 71 СК згоду на отримання такої компенсації замість частки у праві спільної сумісної власності на майно при його поділі має надати той із подружжя, на чию користь таку компенсацію присуджує суд. Цей припис узгоджується з приписом ч. 2 ст. 364 ЦК , за змістом якого саме той співвласник, який бажає виділу, має надати згоду на  одержання від інших співвласників грошової компенсації вартості його частки у неподільній речі.

Факт відсутності у відповідача коштів для одноразової виплати компенсації позивачеві сам по собі не може бути ознакою надмірності тягаря з такої виплати. Якщо у цього відповідача будуть відсутні кошти, зокрема регулярні доходи, для реального виконання рішення суду, за яким на користь позивача треба виплатити компенсацію, то під час виконавчого провадження виконавець може звернути стягнення на майно відповідача, у тому числі на присуджену йому річ (ст. 56 Закону України «Про виконавче провадження»).

За таких обставин, висновок судів попередніх інстанцій про наявність підстав для  сплати ОСОБА_2 на  користь ОСОБА_1 грошової компенсації вартості 1/2 частини автомобіля замість належної їй частки у праві спільної власності на автомобіль, є законним та  таким, що  направлений на  справедливий захист її прав, з урахуванням дотримання балансу інтересів сторін.

Задовольняючи позовні вимоги у вказаній частині, суди попередніх інстанцій вважали, що незавершений будівництвом житловий будинок є  об’єктом права власності, а  за позивачем можливо визнати право власності на  1/2 частину незавершеного будівництвом житлового будинку.

Верховний Суд, з  огляду на  постанову Великої Палати Верховного Суду від  12.05.2023 у  справі № 511/2303/19, яка підлягає врахуванню у розглядуваній справі, не в повній мірі погоджується із вказаними висновками судів попередніх інстанцій, з огляду на наступне.

За приписами ч. 2 ст. 331 ЦК право власності на новостворене нерухоме майно виникає з моменту завершення будівництва, а якщо договором або законом передбачено прийняття нерухомого майна до експлуатації — з моменту прийняття його до експлуатації, а в разі, коли право власності на нерухоме майно відповідно до закону підлягає державній реєстрації — з моменту державної реєстрації.

Згідно з ч. 3 ст. 331 ЦК до завершення будівництва (створення майна) особа вважається власником матеріалів, обладнання тощо, які були використані в процесі цього будівництва (створення майна).

Отже, новостворене нерухоме майно набуває юридичного статусу житлового будинку після прийняття його в експлуатацію та з моменту державної реєстрації права власності на нього. До цього, не будучи житловим будинком, з юридичної точки зору, об’єкт незавершеного будівництва є  сукупністю будівельних матеріалів, тобто речей як предметів матеріального світу, щодо яких можуть виникати цивільні права та обов’язки, отже, є майном, яке за умов, передбачених законом, може належати на  праві спільної сумісної власності подружжю та може бути предметом поділу між подружжям.

Поняття ж самочинного будівництва, правові підстави та умови визнання права власності на самочинно збудоване нерухоме майно визначені у ст. 376 ЦК, яка унормовує відносини, що виникають у тих випадках, коли вимоги закону та інших правових актів при створенні нової речі (самочинному будівництві) були порушені.

Згідно з ч. 1 ст. 376 ЦК житловий будинок, будівля, споруда, інше нерухоме майно вважаються самочинним будівництвом, якщо вони збудовані або будуються на земельній ділянці, що не була відведена для цієї мети, або без відповідного документа, який дає право виконувати будівельні роботи, чи належно затвердженого проєкту, або з істотними порушеннями будівельних норм і правил.

За  загальним правилом особа, яка здійснила або здійснює самочинне будівництво нерухомого майна, не набуває права власності на нього (ч. 2 ст. 376 ЦК ). Проте в окремих випадках ст. 376 ЦК передбачає можливість визнання судом права власності на  самочинно збудоване нерухоме майно.

Таким чином, поняття «об’єкт незавершеного будівництва» (ч. 3 ст. 331 ЦК ) та «самочинно збудований об’єкт» (ч. 1 ст. 376 ЦК ) мають різний правовий статус та відмінне законодавче регулювання.

Інструкція щодо проведення поділу, виділу та розрахунку часток об’єктів нерухомого майна, затверджена наказом Міністерства з питань житлово-комунального господарства України від 18.06.2007 № 55, визначає порядок проведення робіт з поділу, виділу та  розрахунку часток житлових будинків, будівель, споруд, іншого нерухомого майна, крім земельних ділянок, та застосовується суб’єктами господарювання, які здійснюють технічну інвентаризацію об’єктів нерухомого майна при підготовці проєктних документів щодо можливості проведення робіт з поділу, виділу та розрахунку часток об’єктів нерухомого майна.

Згідно з пунктом 2.3 зазначеної Інструкції не підлягають поділу об’єкти нерухомого майна, до складу яких входять самочинно збудовані (реконструйовані, переплановані) об’єкти нерухомого майна. Питання щодо поділу об’єктів нерухомого майна може розглядатись лише після визнання права власності на них відповідно до закону.

Висновок про те, що самочинно збудоване нерухоме майно не є об’єктом права власності, а тому не може бути предметом поділу, зробив і Верховний Суд України у постановах від 04.12.2013 у справі № 6-130цс13 та від 30.09.2015 у справі № 6-286цс15, а також Верховний Суд у  складі Касаційного цивільного суду у постановах від 06.03.2019 у справі № 361/4685/17, від 15.04.2020 у справі № 307/3957/14-ц, від 03.06.2020 у  справі №  722/1882/16-ц, від  16.03.2021 у  справі № 562/542/19, від 15.11.2021 у справі № 279/790/18, від 17.11.2021 у справі № 182/4522/19, від 16.02.2022 у  справі №  495/6053/19, від  09.03.2023 у  справі № 127/28862/21.

У постанові Верховного Суду від 03.06.2020 у справі № 722/1882/16-ц колегія суддів зазначила, що  визнання права власності на будівельні матеріали та конструктивні елементи, використані для самочинного будівництва, є неправильно обраним способом захисту цивільного права. З приводу поділу будівельних матеріалів та конструктивних елементів, з яких складалися об’єкти незавершеного будівництва на території домоволодіння, суди підкреслили, що така позовна вимога фактично зводиться до узаконення самочинного будівництва у непередбачений законом спосіб, тобто до  визнання права власності. Це є  неприпустимим, зокрема згідно зі ст. 376 ЦК.

Послідовна і судова практика Великої Палати Верховного Суду у висновку про те, що особа не набуває права власності на самочинне будівництво (див. постанови від  23.06.2020 у  справі №  680/214/16, від 14.09.2021 у справі № 359/5719/17 та від 12.04.2023 у справі № 511/2303/19).

При цьому в  постанові від  12.04.2023 у  справі № 511/2303/19 Велика Палата Верховного Суду відступила від  висновку Верховного Суду України, висловленого у  постанові від  07.09.2016 у  справі № 6-47цс16, про те, що оскільки спірний об’єкт незавершеного будівництва збудований за  час шлюбу за спільні кошти подружжя та є об’єктом спільної сумісної власності подружжя; будівництво його закінчено й він фактично експлуатується за своїм функціональним призначенням, але не приймається в експлуатацію і право власності на нього не оформлюється з вини відповідача; позивачка позбавлена можливості здійснити вказані дії, що перешкоджає їй реалізувати своє право на поділ набутого за час шлюбу зазначеного майна, є підстави для визнання за позивачкою права на частину спірного об’єкта незавершеного будівництва.

Оскільки з  урахуванням вищенаведеної позиції Великої Палати Верховного Суду у  постанові від 12.04.2023 у справі № 511/2303/19 та  з огляду на встановлені у справі обставини (повне знесення будинку, придбаного ОСОБА_2 на підставі договору купівлі-продажу від 25.07.2001; за наявності дозволу на реконструкцію старого будинку і будівництво гаража фактичне зведення нового будинку, який не прийнято в експлуатацію та право власності на який не зареєстровано), спірне майно не набуло юридичного статусу житлового будинку, а суди попередніх інстанцій дійшли помилкового висновку про визнання спільною сумісною власністю подружжя ОСОБА_1 та ОСОБА_2 житлового будинку та його поділ, що є підставою для скасування оскаржених судових рішень у вказаній частині та ухвалення нового рішення про відмову в задоволенні позову.

У зв’язку із викладеним також необхідно змінити рішення суду першої інстанції в частині розміру судового збору, стягнутого із ОСОБА_2.

Відповідно до вимог ст. 328 та 329 ЦК право власності набувається на підставах, що не заборонені законом.

За  змістом зазначених норм матеріального права до прийняття новоствореного нерухомого майна в  експлуатацію та  його державної реєстрації право власності на  це новостворене нерухоме майно як об’єкт цивільного обороту не виникає, у такому випадку особа є власником лише матеріалів, обладнання, які були використані в процесі цього будівництва (створення майна).

За загальним правилом у разі неможливості поділу незакінченого будівництвом будинку суд може визнати право за сторонами спору на будівельні матеріали і конструктивні елементи будинку або з урахуванням конкретних обставин залишити його одній зі сторін, а іншій присудити компенсацію.

Визнаючи при цьому право власності на матеріали чи обладнання, суд у своєму рішенні має зазначити (назвати) ці матеріали чи обладнання.

Разом із  тим у  розглядуваній справі вимоги про визнання за сторонами спору права на будівельні матеріали і конструктивні елементи будинку або присудження відповідної грошової компенсації не заявлялись та судами не вирішувались, як і відсутні в матеріалах справи відомості про перелік таких матеріалів чи обладнання.

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду постановив касаційну скаргу ОСОБА_2 задовольнити частково.

Рішення Прилуцького міськрайонного суду Чернігівської області від 06.05.2020 та постанову Чернігівського апеляційного суду від 23.10.2020 у частині вирішення позовних вимог ОСОБА_1 про визнання спільною сумісною власністю подружжя житлового будинку за АДРЕСА_1 та виділення ОСОБА_1 1/2 його частини в натурі скасувати і ухвалити в цій частині нове судове рішення про відмову в задоволенні позову.

Рішення Прилуцького міськрайонного суду Чернігівської області від 06.05.2020 у частині стягнення із  ОСОБА_2 на  користь ОСОБА_1 судового збору в розмірі 1344,80 грн змінити, зменшивши його розмір до 704,80 грн.

В іншій частині рішення Прилуцького міськрайонного суду Чернігівської області від 06.05.2020 та постанову Чернігівського апеляційного суду від 23.10.2020 залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Висновки

— Конструкція ст. 60 СК свідчить про застосування презумпції спільності права власності подружжя на  майно, яке набуте ними в  період шлюбу. Разом із  тим зазначена презумпція може бути спростована, й один із подружжя може оспорювати в судовому порядку поширення правового режиму спільного сумісного майна на певний об’єкт.

— Якщо дружина та чоловік не домовилися про порядок поділу майна, зокрема в натурі (ст. 71 СК), спір може бути вирішений судом. При цьому суд бере до  уваги інтереси дружини, чоловіка, дітей та  інші обставини, що  мають істотне значення. Неподільні речі присуджуються одному із подружжя, якщо інше не визначено домовленістю між ними. Присудження одному із  подружжя грошової компенсації замість його частки у  праві спільної сумісної власності на майно, зокрема на житловий будинок, квартиру, земельну ділянку, допускається лише за  його згодою, крім випадків, передбачених ЦК. Присудження одному з подружжя грошової компенсації можливе за умови попереднього внесення другим із подружжя відповідної грошової суми на  депозитний рахунок суду.

— Аналіз змісту положень ст. 71 СК дає підстави для  висновку про те, що  частини четверта та  п’ята цієї статті виступають як єдиний правовий механізм захисту інтересів того з подружжя, який погоджується на компенсацію належної йому частки у спільному майні за  рахунок іншого з  подружжя, з  подальшим припиненням права власності на цю частку. Оцінюючи положення ч. 5 ст. 71 СК як такі, що застосовуються до правовідносин, які виникають при зверненні одного з подружжя до іншого з вимогами про припинення його права на частку у спільному майні, слід виходити з того, що ця норма права не вимагає обов’язкового внесення на депозитний рахунок грошової компенсації у справах за спорами, в яких про припинення своєї частки у спільному майні і отримання компенсації на свою користь заявляє позивач.

— Принцип обов’язкового отримання згоди особи на присудження іншій стороні грошової компенсації, крім випадків, передбачених ЦК (ст. 365 цього Кодексу), в першу чергу застосовується до правовідносин, які виникають при зверненні одного з  подружжя до  суду з  вимогами про припинення права іншого з подружжя на частку у спільному майні з одночасним присудженням грошової компенсації. Гарантуючи, що компенсація буде виплачена, слід внести необхідну суму на депозитний рахунок суду.

— Поняття «об’єкт незавершеного будівництва» (ч. 3 ст. 331 ЦК та «самочинно збудований об’єкт» (ч. 1 ст. 376 ЦК) мають різний правовий статус та відмінне законодавче регулювання.

Вісник НААУ № 6 (92)