«Умоцований», «прокуратор», «присяжний повірений»: термінологія в історії адвокатури

Професія адвоката має давню історію, яка на українських землях розвивалася у тісному зв’язку з політичними та правовими трансформаціями. У різні історичні періоди, залежно від державного устрою, правової системи та мовної традиції, змінювались і терміни, якими позначали цю професію. У цій статті розглянемо, які слова вживались на українських землях для означення професії адвоката протягом історії.

У період України-Русі (кінець IX  — середина XIII ст.) сучасного поняття «адвокат» у нашому розумінні ще не  існувало, як не  було і  розвиненої юридичної професії. Проте функції, подібні до адвокатських, частково виконували деякі особи, і в джерелах того часу трапляються назви, які можна вважати прообразами адвоката. Зокрема, «повірений» — це була особа, якій інша особа доручала вести справи в суді або представити її інтереси. Це слово закріпилось і побутувало в литовсько-польському періоді. «Повіреними» могли бути як приватні особи, так і представники дружини чи старшини.

«Посадник» або «тисяцький» — це були чиновники, однак іноді вони могли брати участь у розгляді справ і виступати як «захисники» або «порадники» сторін, особливо у справах бояр чи купців.

Поняття «судовий друг» трапляється вже у пізніших джерелах, але, можливо, побутувало й у період України-Русі. Людина, яка підтримувала сторону в суді, отримувала такий статус. Це могли бути родичі або ті, хто мав певний авторитет. Основним джерелом наших знань про правову традицію давньоруського періоду є «Руська правда» і в ній немає чітко визначеної ролі адвоката. Судові процеси відбувалися усно, тому особи, які вміли добре говорити, могли виступати на захист іншого, не будучи юристами за фахом. Судовий захист, як інституція, ще не був формалізований, тому «адвокати» діяли радше на  основі соціального авторитету, домовленостей чи  родинних зв’язків.

Таким чином, в  добу України-Русі не  існувало слова «адвокат», але функції захисника або представника могли виконувати «повірені», «судові друзі», а іноді навіть представники адміністрації. Назви не  були сталими, а  роль таких осіб визначалася традицією, звичаями та потребами конкретної справи. У Великому князівстві Литовському та Речі Посполитій, куди входили українські землі, судочинство відбувалося польською, латинською або староукраїнською (руською) мовами. У  цей час з’являються терміни:

прокурáтор (від лат. procurator) — особа, уповноважена вести справу іншої людини в суді;

адвокáт — запозичення з латини через польську (лат. advocatеs — прикликаний, від лат. advoco — запрошую);

патрон — слово використовувалось у значенні «заступник» або «захисник».

Перша згадка про прокураторів у львівських актових книгах датується ще 4 листопада 1383 р. Саме цей термін характеризував розвиток міської адвокатури у Галичині, яка у 40-х роках XІV століття була приєднана до Польщі. Отже, у Королівстві Польському прокуратор був повіреним або представником когось у суді. У джерелах XІV століття зустрічаються procuratorеs regis — прокуратори короля, які представляли монарха в судах.

У польській історіографії стверджується, що у XII столітті в усіх документах уже чітко зазначається термін «адвокат».

Адвокатура відіграла важливу роль у культурному житті українського суспільства литовсько-польської доби. Зародившись у  часи докорінних політичних та  економічних реформ XVI століття та  знайшовши своє правове закріплення у Литовських Статутах, інститут адвокатури був покликаний до життя, передусім, необхідністю захисту господарських прав шляхти в умовах пожвавлення економічних відносин.

У Першому Литовському Статуті 1529 року у розділі ХІІІ «Про прокураторів» були зазначені вимоги до адвоката. Ним міг виступати і шляхтич, і простолюдин, однак чужоземець тільки у справах про приниження честі. Основною вимогою до адвоката була особиста присутність на  судовому засіданні. Особлива увага приділялася недопущенню фальсифікації документів клієнта, що подавалися до суду.

У Другому Литовському Статуті 1566 року з’являються нові терміни на позначення особи з адвокатськими повноваженнями: «речник», «умоцований», «поручник». Згідно з положеннями цього Статуту особі надавалося право захисту у кримінальних справах та справах про нерухомість. Клієнт перед судом особисто засвідчував передання справи адвокатові, також запроваджувалася «письмова довіреність» клієнта.

Цінним джерелом дослідження інституту адвокатури на українських землях у складі Великого князівства Литовського є документи Литовської метрики. Інститут адвоката, законодавчо закріплений у Другому Литовському Статуті, набув широкого застосування з початком судової реформи з середини 60-х років XVI століття. Утім, ще адвокатські функції широко продовжують виконувати особи, які не набули статусу професійного адвоката. Вони уповноважуються вчинити ту чи іншу правову дію або разово, або у конкретній справі. Найчастіше адвокати реформаційного періоду у джерелах йменуються умоцованими й дуже рідко позначені терміном «приятель». Для представлення у суді інтересів конкретних осіб адвокат мав отримати письмове доручення («лист умоцований»), за яким, власне, він й ставав на період розгляду справи адвокатом. Термін «прокуратор», яким позначалися адвокати у Другому Литовському Статуті, у цей період не використовується. Він набуває поширення у більш пізній період і широко застосовується у повітовій судовій документації.

Особливості функціонування у козацькій Гетьманщині розвинутої системи адвокатури, як і всієї судової влади, надзвичайно чітко віддзеркалює належність українського світу до європейського поля та його різку відмінність від Московії.

На відміну від Московії, де суд був екзекуційним, в Україні судовий процес базувався на змагальності сторін, що й створювало широкі можливості для розвитку адвокатури. У судових установах Гетьманщини існувала практика участі «довірених» людей. Деякі особи спеціалізувалися на представництві в суді. Відтак, існували такі терміни на позначення особи, на яку покладалися адвокатські функції: повірений — найпоширеніший термін; захисник — уживався у більш загальному значенні.

Термін «стряпчий» на позначення особи, наділеної функціоналом адвоката, побутував у середовищі Української Православної Церкви. Починаючи з XVIII століття це поняття означало чин деяких службових осіб, що виконували різноманітні господарські обов’язки. У XVIII ст. це був урядовець при губернських прокурорах, що здійснював судовий нагляд у повітах. З XIX ст. це була особа, допущена до адвокатської практики в комерційних судах.

Особливу категорію становили монастирські й архієрейські стряпчі, які, крім чернечої діяльності, виконували різні доручення, пов’язані з матеріальними інтересами обителі чи цілої єпархії.

На українських землях в Австро-Угорській імперії новий термін на позначення адвоката з’явився із запровадженням Йосифінського патенту 1781 року. Документ заклав зміни у правовому становищі селянства, яке отримало право звертатися зі скаргою на свого дідича до суду. Селянин отримував ще й право на захист у судових суперечках. Ця функція покладалася на започаткований інститут «пленіпотента»: своєрідного адвоката, переважно уповноваженого у майнових справах від громади. Пленіпотента могли винаймати не тільки селяни, але й дідичі.

В Австро-Угорській імперії відповідно до Тимчасового положення про адвокатуру від 1849 року була утворена Львівська палата адвокатів. Адвокати, котрі розпочинали свою діяльність в Галичині, вносились у відповідний адвокатський реєстр у Львові і підпорядковувалися дисциплінарним органам Львівської палати адвокатів.

Відповідно до Постійного положення про адвокатуру від 6 липня 1868 року в Австро-Угорщині остаточно закріплювалися: самоврядність й автономія адвокатури; повна свобода адвокатської діяльності; незалежність адвокатури від судової влади; правозаступництво і представництво як основні функції діяльності; внутрішньо становий розгляд адвокатськими палатами дисциплінарних питань; принципи визначення розмірів адвокатських гонорарів.

Вимогами до кандидатів в адвокатуру були: австрійське підданство; правоздатність і дієздатність; юридична освіта, звання доктора права; адвокатські іспити (ригоризи); семирічна юридична практика (рік судової і шестирічна адвокатська); для осіб, котрі не менше п’яти років перебували на посаді радника суду, наявність звання доктора права і складання адвокатського іспиту не були обов’язковими. Перевірку дотримання цих вимог здійснював Крайовий апеляційний суд у Львові.

Адвокатська палата здійснювала нагляд за дотриманням правил практичної діяльності кандидатів у адвокатський стан — «аплікантів». Стосовно них існували правила: діючі адвокати мали право приймати для проходження практики тільки кандидатів, котрі зобов’язувались присвятити себе адвокатській справі під їх наглядом і керівництвом; адвокати зобов’язувалися негайно у письмовій формі заявляти раді палати про вибуття або припинення практики кандидатом; рада стежила, щоб апліканти не займалися сторонніми справами, а адвокати-наставники не вносили до списку осіб, котрі проводили інші види діяльності, окрім адвокатської практики.

Для австро-угорського періоду в історії адвокатури України характерний був також термін «конципієнт» на позначення помічника адвоката. Чимало відомих адвокатів того періоду розпочинали свою кар’єру як «конципієнти» в адвокатській канцелярії.

У Російській імперії створення адвокатури як самостійного незалежного інституту було запроваджено судовою реформою 1864 року. З невеликими змінами це законодавство проіснувало до 1917 року. Адвокати називалися «присяжними повіреними» та поділялися на дві категорії — присяжних і приватних повірених. До присяжних повірених закон пред’являв такі ж вимоги, як і до суддів. Положеннями ст. 354 Судових Статутів 1864 р. визначалося, що присяжним повіреним могла бути особа, що мала дипломи університетів або інших вищих навчальних закладів про закінчення курсу юридичних наук або  витриманих іспитах з цих наук (екстернат); особи, що прослужили не  менш як п’ять років по  судовому відомству на посадах, що дозволяють набути практичні навики у провадженні судових справ; помічники присяжних повірених, що займалися практикою під керівництвом присяжних повірених понад п’ять років. Присяжні повірені не були державними службовцями, не мали права на службові відзнаки, вважалося, що присяжний повірений  — це вільна професія, встановлена у державних інтересах. Присяжні повірені визнавалися незалежними у своїх діях від суду під час ведення кримінальних і цивільних справ і підпорядковувалися тільки особливому для них дисциплінарному порядку.

У 1874  р. були видані Правила про приватних повірених, а 7 січня 1876 р. — винесено спеціальне роз’яснення, що жінки повіреними бути не можуть. Приватними повіреними могли бути чоловіки, які досягли 18 років. Організаційно приватні повірені об’єднані не були.

У XX столітті юридична термінологія зазнала значної модернізації. У документах періоду української державності доби Центральної Ради та  Директорії використовували слово адвокат, як загальноєвропейське поняття. Однак з приходом до влади більшовиків терміни «присяжний повірений» та «адвокат» були затавровані як буржуазні. Приватна адвокатська практика була заборонена і адвокатура була поставлена на службу більшовицькому режиму.

У радянському праві 1920-х років адвокатура отримала нову законодавчо оформлену назву своєї професії — «захисник». У 1923 році було створено Київську губернську колегію захисників і 229 захисників увійшли до першого складу колегії, з них 133 по Києву і 96 по округах Київщини.

Офіційне введення термінів «адвокат» і «адвокатура» на території СРСР відбулося у 1939 році, коли Рада Народних Комісарів СРСР затвердила Положення про адвокатуру.

У незалежній Україні термін «адвокат» — єдиний офіційний термін, закріплений у Законі України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» 2012 року.

Протягом історичного шляху адвокатуру представляли і «судові друзі», і «приятелі» та «прокуратори», й «умоцовані» та «поручники»; «стряпчі», «пленіпотенти» та «апліканти» з «конципієнтами»; «присяжні повірені» та «захисники». Всі ці терміни позначали особу, на яку покладався захист людини у суді. Не забуваймо про це, коли відвідуємо музеї та історичні екскурсії, читаємо архівні документи, і тоді зможемо більше дізнатися про історію нашої професії.

Список використаної літератури:

• Старченко Н. Умоцовані — прокуратори — приятелі. Хто вони? (становлення інституту адвокатури на Волині в кінці XVI ст. // Соціум. Альманах соціальної історії. — К.: Інститут історії України НАН України, 2002. Вип. 1. С. 111–144.
• Кудін С. Поняття «адвокат» та «адвокатська діяльність» за правовими пам’ятками українських земель та Московської держави XV — XVII ст. / Адвокатура України: забуте і невідоме. Серія «Нариси адвокатури України». Вип. 2. К.: КВІЦ, 2016. С. 43.
• Блануца А. «У права мовити и справедливости доводити»: інститут захисту у 60 — 70-х роках XVI ст. у Великому князівстві Литовському // UCRAINA LITHUANICA. К. 2015. Т. ІІІ. С. 88 — 115.
• Кагамлик С. Р. Церковні адвокати України кінця XVII — XVIII ст. у захисті Православної Церкви в умовах російського централізму. Серія «Загальна історія адвокатури». Том ІІ. К.: КВІЦ, 2017. 548 с.
• Терлюк І. Австрійські реформи освіченого абсолютизму в Галичині: соціально-економічні та правові трансформації селянства наприкінці XVIIII століття // Вісник Національного університету «Львівська політехніка». Серія: Юридичні науки. 2025. № 1(45). С. 253.

ВІСНИК НААУ № 10 (115)

Автор публікації: Ірина Василик

Ірина Василик

керівник Центру досліджень адвокатури і права, проректор Вищої школи адвокатури НААУ, адвокат, к. іст. н., доцент

Аби першим отримувати новини адвокатури, підпишіться на канал Національної асоціації адвокатів України у Telegram.