Ад’ютант, дипломат, адвокат і біограф: життєпис доктора Осипа Суховерського (1888 – 1962)

Галицько-Буковинська біографістика річ цікава і доволі вагома. Без неї фактично неможливо складати своєрідний пазл у вивченні вагомих історичних процесів у літописі краю. Не випадково тут було вжито термін «галицько-буковинська». Вся справа в тім, що значній частині діячів з Галичини або Буковини часто доводилось поєднувати свої періоди життя в обох регіонах. Так було в житті Ольги Кобилянської, у долі генпрокурора і нарком’юста УСРР Василя Порайка, старшин Легіону УСС Антіна Вариводи, Володимира Орзи, австро-угорського капітана Василя Оробка та у життєписі львівського адвоката з Чернівців, четаря Легіону УСС, дипломата, мецената і студентського активіста Осипа Суховерського (1888 — 1962).

Осип Суховерський народився 9 січня 1888 року в Чернівцях. Про ранній період життя відомо вкрай мало. Історія поки що не дала нам ані імені батьків, ані будь-якої історії з дитинства діяча. Очевидно, що як вихідцю з міщанської родини, Осипу Суховерському цілком логічно було продовжувати здобувати освіту у рідному місті. Таким закладом для нього стала Друга державна німецько-українська гімназія у м. Чернівці. Після її завершення в 1906 році Осип Суховерський вступає на правничий факультет Чернівецького університету імені Франца-Йосифа. У грудні 1906-го отримує стипендію в рамках спеціальної програми для  студентів-українців. Розмір стипендії склав 210 австро-угорських крон.

З врахування того, що після офіційної реєстрації австро-угорською владою Українського Студентського Союзу у Львові у вересні 1909-го як консолідуючої організації нашої молоді, по-новому розвивається боротьба за українську вищу освіту і на Буковині. Одним із таких борців стає Осип Суховерський, який на студентському вічі  31  жовтня  1909 р. закликав до рівноправного використання української мови у стінах Чернівецького університету.

Хоч і Суховерський на вічі наголошував на  ряді інших проблем українських студентів у  Чернівцях, зокрема і на національній дискримінації, результати віча не дали бажаних результатів. Через те, що влада не почула вимоги буковинського студентства до ректорату Чернівецького університету, згодом кількість українців на юридичному факультеті суттєво зменшилась. Натомість О. Суховерський, який, на відміну від своїх побратимів по Львівському університетові в 1910 — 1911, не зазнав жодних утисків як студентський активіст.

Після отримання свідоцтва абсольвента Суховерський у серпні 1910 року вирішує продовжити навчання на докторантурі. Для цієї мети він отримав урядову стипендію у 200 крон, яку розділяв разом із іншими двома студентами. 20 червня 1911 р. Осипу Суховерському під час офіційної промоції у стінах Чернівецького університету було присвоєно ступінь доктора права. З тих пір до свого імені він додавав звання доктор (д-р). На яку тему була його дисертація — встановити не вдалось. З врахування того, що керівником його докторантури був професор права Фердинанд Коглер, ймовірніше за все, це була тема, яка мала відношення до теорії держави і права. Саме такі наукові інтереси були відображені в усіх відомих праця професора Коглера.

З 1911 по 1914 рр. Осип Суховерський продовжував проживати у Чернівцях, де здобував адвокатську практику. Очевидно, що якби не початок Великої війни у серпні 1914, доктор Суховерський міг би здати кваліфікаційні іспити і відкрити власну справу в рідних Чернівцях. Правда, цю ідею йому як правнику за фахом і адвокатові за покликанням довелось відкласти.

У серпні 1914-го його було призначено командиром чети (взводу) в  щойно сформований Легіон Українських січових стрільців. Не маючи досвіду військової служби, посаду взводного йому надали як через наявність вищої правничої освіти, так і через організаторські навички у громадсько-культурному житті. Згодом Суховерському надали посаду сотенного писаря, що цілком відповідало його спеціальності як правника з вищим ступенем освіти.

17  серпня  1915  р. Осип Суховерський був призначений ад’ютантом курінного отамана Легіону УСС Сеня Горука. Завдяки численним опублікованим фотографіям і листівкам про Легіон на сайті діаспорного діяча Василя Лопуха, автору цих рядків вдалось побачити як О. Суховерського, так і багато спільних фотографій з С. Горуком. На них можна побачити, що відносини д-ра Суховерського і колишнього журналіста, одного із лідерів товариства «Сокіл» Сеня Горука були теплими. Вони не нагадували відносини шефа і підлеглого, а скорше, відносини побратимів, компаньйонів по побуту, друзів і порадників. Хоча Горук та Суховерський були людьми різних поколінь, але вони були людьми одного часу, спільних поглядів та інтересів. На окремих фото їх можна бачити під час спільного відпочинку за газетами, вивченням карт і документів.

У лютому 1916 р. Суховерський і Горук ледь не були розділені через ініціативу командира 1-го полку УСС Гриця Коссака щодо відправки д-ра Суховерського на Волинь. Пропонувалось, що він може стати одним із українських комісарів у зайнятих австро-угорцями територіях Волинської губернії. Через те, що конфлікт між Коссаком та старшинами добігав до логічного кінця, Суховерський так і не був направлений на Волинь.

У серпні — вересні 1916-го Суховерському довелось показати свою мужність у боях з росіянами поблизу гори Лисоня на Тернопільщині. Його не раз бачили у боях зі звичайними стрільцями, яких він особисто вів в бій на окупантів. Згодом його особиста участь зіграє потрібну роль у конфлікті, який стався між 1-м полком УСС і командуванням 11-го австро-угорського корпусу фельдмаршала Петера фон Гофмана. Останній вважав, що в бою 14 серпня 1916-го поблизу Лисоні бійці 1-го полку УСС не надали росіянам достатній опір і в паніці поспішно залишили позиції. На військово-польовому суді О. Суховерський проявив себе як блискучий правник і своєрідний адвокат-захисник для всього січового стрілецтва. Суховерський на судді зміг довести, що у ситуації, яка склалась поблизу Лисоні, винно насамперед командування дивізії, адже воно не надало можливості стрільцям підготувати для себе належну оборону і воно само не попередило українців, що вони відступають з-під позицій на Стрипі.

Блискуча доказова база та ораторське мистецтво Суховерського дозволило звільнити стрільців від покарання. Згодом через катастрофу, яка сталась біля села Потутори біля Бережан, 30 вересня 1916 р. Сень Горук, який був командиром по куреню у Осипа Суховерського, потрапив до російського полону. Дещо раніше, 3 вересня 1916, і сам Осип Суховерський ледь не став жертвою полону. Того ж дня в полон потрапило ще декілька старшин  1-го полку УСС. Завдяки оперативному втручанню стрільців 7-ї сотні УСС Суховерський був відбитий у росіян і згодом повернувся в стрій. 16 вересня 1916 р. він особисто брав участь у розвідці, де під час пошуку турецького союзного підрозділу ледь не потрапив під обстріл. Його відвага показувала, що навіть у найскладніших ситуаціях йому як штабному офіцерові не було страшно виконувати і безпосередні фронтові задачі.

За яких обставин д-р Суховерський опинився восени 1917 року у Києві — загадка. Цілком ймовірно, що у битві під Конюхами в липні 1917 він разом з багатьма іншими січовими стрільцями потрапив у російський полон. Подібно до  випадку над Стрипою у  вересні 1916 р., він зміг визволитись, але значно пізніше по часу через очевидні обставини. Точно відомо, що з листопада 1917 р. він перебував на посаді діловода різних дипломатичних установ УНР. 29 березня 1918 р. йому було надано звання старшого урядовця з особливих доручень. Станом на квітень 1918 р. доктор Осип Суховерський очолював консульський відділ міністерства міжнародних справ УНР.

У зв’язку з тим, що з 30 квітня 1918 р. Осип Суховерський продовжив служити на дипломатичній службі в Українській Державі гетьмана Павла Скоропадського і ця держава потребувала налагодження контактів поза межами України, 27 серпня 1918 р. діяч отримав чергову посаду. Цього разу йшла мова про позицію консульського агента в Новомиколаївську (тепер Новосибірськ). Місія з прибуттям Суховерського до Сибіру не вдалась, оскільки стати консулом Української Держави в  одній зі столиць цього регіону не  було можливим через численні перешкоди більшовицької Москви. Востаннє українська дипломатія спробувала отримати у Кремля дозвіл на призначення О. Суховерського українським консулом у Новомиколаївськ 25 жовтня 1918 р.

Не діставшись до Сибіру і затримавшись на кілька місяців у  Москві, Суховерський згодом повернувся в Україну, де до влади прийшла Директорія, і продовжував працю дипломата. Одна з останніх згадок про О. Суховерського в цій сфері датована жовтнем 1919- го. Тоді він був одним із  представників української військово-санітарної місії УНР в Берліні.

До Галичини й у Львів, зокрема, Суховерський переїхав на початку 1920-х. У проміжку між 1921 — 1923  рр. він одружився з  відомою хореографинею Оксаною Федів. Те, що це сталось у цей час, засвідчує той факт, що в 1924 р. праця Оксани Суховерської «Рухові забави й гри з мелодіями й примівками» вийшла у Львові накладом Осипа Суховерського. В 1926 році Осип Суховерський відкрив адвокатську практику у містечку Вашківці на Буковині. Через те, що адвокатура на Буковині не була такою прибутковою, як за австрійських часів, у 1927 році Суховерський переїздить до Жовкви. Оскільки Львів і за мірками міжвоєнного часу був містом з доволі великою конкуренцією поміж адвокатами, Осип Суховерський спершу відкрив свою контору у містечку Куликів у січні 1932 року. Всередині того ж року він перевів її до містечка Винники. У жовтні 1932 року Осип Суховерський переніс свою канцелярію з Винник до Львова.

Про справи, які доводилось вести Осипу Суховерському, відомо небагато. Можливо, вони не мали такого суспільного резонансу, як справа газети «Діло» у вересні 1938 року. Тоді він виступав як професійний захисник-заступник відповідального редактора цього видання. Головним завданням на цім процесі було довести перед судом, що публікація пастирського листа Отця-глави УГКЦ митрополита Андрея Шептицького щодо захисту прав українських православних церков на Холмщині та Поліссі була законним висвітленням трагічних подій в цих регіонах. Суховерський доводив, що така публікація не була порушенням закону. Він намагався перевести процес із площини «державної зради» на  площину захисту прав людини і  свободи віросповідання. В рамках процесу захиснику Суховерському 13 вересня 1938 року доводилось застосувати активну наступальну тактику.

Він наполягав також і на виклику свідків, які бачили руйнування  114 православних церков. Серед свідків був і голова Польської православної церкви митрополит Діонісій. В  такий спосіб Суховерський намагався легалізувати через судову трибуну правду про репресії польської влади, яку цензура намагалась сховати. І хоч трибунал під головуванням доктора Льокера відхилив клопотання Суховерського і затвердив право на конфіскацію накладу газети «Діло», роль адвоката Суховерського у  справі була вагомою. Його спроба захистити українську пресу була прикладом того, що українська адвокатура того часу використала зал суду як єдину доступну платформу для публічного протесту проти дискримінації українців за їх право на рідну віру.

У 1939 р. О. Суховерський на якийсь час вимушено не проживав у Львові і зміг повернутись лише у серпні того ж року. Про це він традиційно сповістив у «Ділі». Тоді його контора розташовувалась у будинку на площі Ринок 43. Повернення до  практики було недовгим, адже вже у вересні 1939-го у Львів увійшли червоні війська. Повернутись до практики Осип Суховерський зміг лише в 1941 р. Тоді він розмістив свою канцелярію на вул. Танненштрассе  4 (зараз Новаківського). З поверненням Галичини під радянський контроль, з середини 1944 по 18 січня 1950 Суховерський працював у Львівській Національній бібліотеці ім. Василя Стефаника при Академії наук УРСР. Останні роки життя провів на пенсії у Львові, де і помер 24 лютого 1962 року. Він був похований на полі № 21 на Янівському цвинтарі. У 1977 р. поруч з ним була похована і його дружина. Оскільки подружжя не мало дітей, могилу подекуди доглядають різні громадсько-культурні організації Львова.

У майбутньому хотілося б, щоб про долю Осипа Суховерського вдалось знайти більше матеріалів, більше інформації про справи, які він вів як адвокат. Слід сподіватись, що на його честь буде вулиця у Львові чи Чернівцях, меморіальна дошка на місці хоча б однієї з його адвокатських контор. Такі люди, як Осип Суховерський, не мають бути забутими ані поміж військових, ані між адвокатами чи дипломатами. Чин пана Осипа має бути взірцем для кожного справжнього чоловіка і для кожного українського адвоката у наші дні.

ВІСНИК НААУ № 6 (122)

Автор публікації: Андрій Бойда

Андрій Бойда

історик, лауреат літературно-мистецької премії імені Марка Черемшини (2025), учасник Всеукраїнського проєкту «Історія адвокатури України» Центру досліджень адвокатури і права НААУ

Аби першим отримувати новини адвокатури, підпишіться на канал Національної асоціації адвокатів України у Telegram.