Дифамаційні спори: хто і що має доводити

У спорах про захист честі, гідності та ділової репутації часто помилково виходять із того, що негативна інформація автоматично є недостовірною. Верховний Суд пропонує інший підхід: кожна сторона має довести свою частину правової позиції.

Презумпція, якої більше немає

Чинний Цивільний кодекс, ухвалений у 2003 році, уперше розгорнуто врегулював питання захисту честі, гідності та ділової репутації як особистих немайнових благ. У первинній редакції ч. 3 ст. 277 ЦК містилася так звана презумпція добропорядності: негативна інформація, поширена про особу, вважалася недостовірною, якщо той, хто її поширив, не доведе протилежного.

Така конструкція втратила нормативну основу після набрання чинності Законом №1170-VII від 27.03.2014, яким цю норму було виключено. Тому у спорах про спростування недостовірної інформації негативний характер повідомлення сам по собі вже не означає його недостовірності і не звільняє позивача від доказування.

Такі спори розглядаються за загальними правилами доказування. Позивач має довести факт поширення інформації, її недостовірність, а також порушення своїх особистих немайнових прав чи ділової репутації. Водночас відповідач, який поширив фактичне твердження або відповідає за його поширення, має показати, які заходи він вживав, щоб переконатися в достовірності цієї інформації. Така логіка випливає, зокрема, з ч. 2 ст. 302 ЦК, за якою фізична особа, що поширює інформацію, зобов’язана переконатися в її достовірності.

Саме співвідношення загальних правил доказування і цього обов’язку стало предметом оцінки Верховного Суду у справах № 487/863/22 та № 755/17554/19.

Негативне не означає недостовірне

У справі № 487/863/22 юридична особа просила захистити її ділову репутацію через поширення відповідачем інформації про якість продукції. Позивач вважав такі твердження недостовірними і посилався, зокрема, на результати перевірок Держпродспоживслужби, за якими порушень у його діяльності не було виявлено.

Відповідач, своєю чергою, подав докази, які, на його думку, підтверджували підстави для поширених тверджень. Йшлося про результати лабораторного дослідження продукції, з яких він вивів спірні висновки.

Суди першої та апеляційної інстанцій відмовили у задоволенні позову. Верховний Суд погодився з таким підходом (постанова КЦС ВС від 12.06.2024) і зазначив, що спірна інформація була фактичним твердженням. Водночас це не означало, що вона автоматично є недостовірною лише через негативний характер для позивача.

ВС нагадав, що позивач має довести обґрунтованість свого позову, зокрема факт поширення інформації та її недостовірність. Відповідач, який поширив фактичне твердження, повинен показати, які заходи він вживав, щоб переконатися в достовірності інформації, та надати докази, які, на його переконання, підтверджують її достовірність.

Окремо Суд звернув увагу на стандарт більшої переконливості, за яким висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається вірогіднішим, ніж протилежний. Обставина не може вважатися доведеною лише тому, що інша сторона її не спростувала. Інакше, за логікою ВС, принцип змагальності втрачав би сенс.

У цій справі докази позивача не підтвердили недостовірності поширеної інформації. Спірні твердження були сформульовані та логічно виведені з протоколу лабораторних випробувань, поданого відповідачем. Тому сам по собі негативний зміст інформації не став підставою для її спростування.

Застосовуючи формулу «позивач не довів», суди мали на увазі не сам факт ненадання доказів недостовірності інформації, а результат оцінки всіх матеріалів справи. За підсумками розгляду вони встановили, що поширена інформація не містила ознак недостовірної.

Джерело не замінює перевірку

Іншу ситуацію суди розглядали у справі № 755/17554/19. Позивач просив захистити честь, гідність і ділову репутацію через поширення у Facebook та Telegram-каналі негативної інформації про нього. Він просив визнати її недостовірною, зобов’язати відповідача спростувати поширені відомості та стягнути моральну шкоду.

Суди першої та апеляційної інстанцій частково задовольнили позов. Вони виходили з того, що спірна інформація була висловлена у формі фактичних тверджень, а її достовірність не довів відповідач.

Останній у касаційній скарзі наполягав, що йшлося про оціночні судження, а після виключення ч. 3 ст. 277 ЦК на нього не може покладатися обов’язок доводити достовірність поширеної інформації.

Верховний Суд частково погодився з доводами відповідача в тому, що не вся спірна інформація була фактичними твердженнями (постанова КЦС ВС від 10.07.2024). Саме тому попередні рішення було скасовано, ухвалено нове рішення, яким позов задоволено частково. Водночас щодо тієї частини інформації, яка стосувалася конкретної фактичної поведінки позивача і мала стверджувальний характер, Суд застосував інший підхід.

Касація нагадала, що відповідно до ч. 2 ст. 302 ЦК фізична особа, яка поширює інформацію, зобов’язана переконатися в її достовірності. За правилами ст. 81 ЦПК кожна сторона повинна довести обставини, на які посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, а доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

У цій справі відповідач посилався на те, що інформацію отримав з інших публікацій у відкритому доступі, а також із довідки, складеної за даними, які надходили на його електронну адресу. Проте, за оцінкою ВС, незалежно від джерела отримання інформації відповідач мав переконатися в її достовірності. Право не розголошувати джерело не перешкоджає особі, яка поширила інформацію, довести її достовірність шляхом надання підтвердних документів.

Матеріали справи таких документів не містили. Тому Верховний Суд дійшов висновку, що відповідач не довів достовірності фактичних тверджень і не показав, що перед поширенням інформації перевірив її на предмет правдивості. У цій частині поширення інформації без належної перевірки було визнано порушенням прав позивача.

Практичний орієнтир

Отже, практика Верховного Суду свідчить, що після виключення ч. 3 ст. 277 ЦК дифамаційний спір більше не може будуватися на припущенні, що будь-яка негативна інформація автоматично є недостовірною. Позивач має довести факт поширення інформації, її негативний характер, невідповідність дійсності, а також порушення особистих немайнових прав або шкоду діловій репутації.

Водночас скасування «презумпції добропорядності» не звільняє відповідача від процесуальної активності. Якщо поширена інформація має характер фактичного твердження, особа, яка її поширила, повинна бути готовою пояснити, на чому ґрунтувалися такі відомості, які джерела використовувалися і які дії були вчинені для перевірки їх достовірності.

Матеріал опубліковано у виданні «Юридична практика».

Автор публікації: Вікторія Кучерявенко

Вікторія Кучерявенко

член Ради Комітету НААУ з питань цивільного права та процесу

Аби першим отримувати новини адвокатури, підпишіться на канал Національної асоціації адвокатів України у Telegram.