Стаття 5 Конвенції. Право на свободу та особисту недоторканність: практика ЄСПЛ

Європейська прецедентна практика акцентує першоосновне значення права на свободу у демократичному суспільстві, його взаємозв’язок з доктриною правовладдя (верховенства права) та правомірних сподівань (легітимні очікування). Загальною ціллю статті 5 Конвенції є забезпечення того, що нікого не може бути позбавлено свободи «свавільним чином». Саме з цим «аксіоматичним постулатом» страсбурзька прецедентна практика у питанні щодо конкретних підстав затримання (пункти a — f п. 1 ст. 5 Конвенції) підкреслює процесуальну та матеріально-правову правомірність законного арешту або ув’язнення особи.

Правоположення, які містяться у рішеннях ЄСПЛ у справах за статтею 5 Конвенції щодо України:

Суд наголошує, що ст. 5 Конвенції гарантує основоположне право на свободу та недоторканність, яке є  найважливішим у  «демократичному суспільстві» у  розумінні Конвенції. Кожен має право на  захист цього права, що означає не бути позбавленим свободи або мати гарантії від продовження позбавлення свободи, крім випадків, коли таке позбавлення відбувалось за умов, установлених у п. 1 ст. 5 Конвенції. Цей перелік винятків, установлений у вищезазначеному положенні, є вичерпним і лише вузьке тлумачення цих винятків відповідає цілям цього положення, а саме — гарантувати, що нікого не буде свавільно позбавлено свободи (див. рішення від 14.10.2010 у справі «Хайредінов проти України» (Khayredinov v. Ukraine), № 38717/04, п. 26). Будь-яке свавільне тримання під вартою не може відповідати п. 1 ст. 5 Конвенції. У цьому контексті термін «свавільність» розуміється ширше, ніж лише невідповідність національному законодавству. Як наслідок, законне позбавлення свободи за національним законодавством усе одно може бути свавільним і, таким чином, може порушувати Конвенцію, зокрема, коли з боку державних органів мала місце недобросовісність або введення в оману (див. рішення від 09.07.2009 у справі «Моорен проти Німеччини» (Mooren v. Germany) [ВП], заява № 11364/03, пп. 72, 77 та  78), або  коли таке позбавлення свободи не  було необхідним за  конкретних обставин (див. рішення від 27.02.2007 у справі «Нештак проти Словаччини» (Nesta v. Slovakia), заява № 65559/01, п. 74) (п. 62 справа «Луценко проти України»).

Як і будь-яке позбавлення свободи за п. 1 ст. 5 Конвенції, затримання згідно з підпунктом «c» має бути «законним» і проводитися «відповідно до процедури, встановленої законом». Ці два вирази по суті посилаються на національне законодавство та встановлюють обов’язок дотримуватися його матеріальних та процесуальних норм (див. рішення у справі «Мерабішвілі проти Грузії» [ВП] (Merabishvili v. Georgia) [GC], заява № 72508/13, п. 186, від 28.11.2017). Отже, питання, яке має розглянути Суд, полягає в тому, чи було затримання заявниці законним відповідно до національного законодавства (п. 95 справа «Александровська проти України»).

Суд повторює, що пункт 2 статті 5 Конвенції містить первинну гарантію того, що будь-яка затримана особа повинна знати, чому її позбавляють свободи. Згідно з цим положенням кожна затримана особа має бути повідомлена простою, непрофесійною, зрозумілою для  неї мовою про основні юридичні та  фактичні підстави її  затримання, щоб вона мала можливість, якщо вважатиме за  потрібне, звернутися до  суду з  оскарженням законності затримання (див., серед нещодавніх джерел, рішення від 28.04.2011 у справі «Нечипорук і Йонкало проти України» (Nechiporuk and Yonkalo v. Ukraine), заява № 42310/04, п. 208). У випадку проведення декількох окремих розслідувань державні органи мають надати відповідній особі хоча б мінімум інформації про кожне з них, якщо матеріали цих розслідувань дають підстави для взяття її під варту (див. рішення від 15.12.2009 у справі «Лева проти Молдови» (Leva v. Moldova), заява № 12444/05, п. 61) (п. 77 справа «Луценко проти України»).

Суд повторює, що однією з вимог п. 3 ст. 5 Конвенції є те, що судовий контроль за триманням під вартою має бути автоматичним. Він не може залежати від попереднього клопотання затриманого. Така вимога змінить не лише природу гарантії, передбаченої п. 3 ст. 5 Конвенції, яка відрізняється від тієї, що передбачена п. 4 ст. 5 Конвенції, що гарантує право на ініціювання судового провадження щодо перегляду судом законності тримання під вартою. Вона може навіть скасувати підставу гарантії, передбаченої п. 3 ст. 5 Конвенції, що полягає в захисті особи від свавільного тримання під вартою, шляхом забезпечення того, що постанова про взяття під варту підлягає незалежному судовому розгляду (див. рішення у справі «Аквіліна проти Мальти» (Aquilina v. Malta) [ВП], заява №  25642/94, п. 49, ECHR 1999-111) (п. 85 справа «Луценко проти України»).

Суд зауважує, що скарга заявниці за п. 5 ст. 5 Конвенції є  аналогічною скаргам, розглянутим Судом у низці інших справ проти України (див., як нещодавній приклад, рішення у справі «Сінькова проти України» (Sinkova v. Ukraine), заява № 39496/11, пп. 79-84, від 27.02.2018). Суд доходить висновку, що у зв’язку з необґрунтованим триманням під вартою заявниця не  мала забезпеченого правовою санкцією права на відшкодування, як вимагається п. 5 ст. 5 Конвенції. Отже, було порушено це положення (п. 100 справа «Авраамова проти України»).

Правоположення, які містяться у рішенні ЄСПЛ у справі за ст. 5 Конвенції (конкретний приклад):

Рішення по справі «Атанасіє Рістич проти Сербії», заява № 38336/21 від 26.08.2025.

Заявник, Атанасіє Рістич, є громадянином Сербії, народився в 1994 році та проживає в Белграді. Пан Рістич був заарештований у 2017 році і доставлений до поліцейського відділку після втечі від правоохоронців. Він зізнався, що проковтнув поліетиленовий пакет з наркотиками, чинячи опір при затриманні. Справа стосується того, що його доставили до Військово-медичної академії в Белграді, де, як стверджується, його скували кайданками, поставили під нагляд і дали проносне (як стверджується, йому не сказали, що саме це за препарат). В результаті було вилучено поліетиленовий пакет з амфетаміном і кофеїном у порошку. Він провів у лікарні загалом 90 годин.

Посилаючись на статті 3 (заборона нелюдського та  принижуючого гідність поводження), 5 (право на свободу та безпеку) та 13 (право на ефективний засіб правового захисту), пан Рістич скаржиться, зокрема, на те, що поводження з ним у лікарні було принижуючим гідність, а його фактичне утримання там було незаконним та довільним.

2.Оцінка Суду

Суд повторно наголошує, що будь-яке позбавлення волі, окрім того, що воно має підпадати під один з винятків, передбачених підп. (а) до (f ) ст. 5 § 1, має бути «законним». У випадках, коли йдеться про «законність» затримання, включаючи питання про те, чи було дотримано «процедуру, передбачену законом», Конвенція посилається, в основному, на національне законодавство і встановлює обов’язок дотримуватися матеріальних та процесуальних норм цього законодавства (див. Denis and Irvine v. Belgium [GC], № 62819/17 та 63921/17, § 125, 01.06.2021) (п. 37).

Однак дотримання національного законодавства є недостатнім: ст. 5 § 1 додатково вимагає, щоб будьяке позбавлення свободи відповідало меті захисту особи від свавілля (див., серед багатьох інших джерел, Winterwerp v. the Netherlands, 24.10.1979, §  37, Серія A №  33; Witold Litwa v. Poland, №  26629/95, §§ 72-73, ЄСПЛ 2000-III; та S., V. and A. v. Denmark [ВП], № 35553/12 та 2 інші, § 74, 22.10.2018). Затримання буде «свавільним», якщо, незважаючи на дотримання букви національного законодавства, мав місце елемент недобросовісності або  обману з  боку органів влади (див., наприклад, Bozano v. France, 18.12.1986, § 59, Серія A №  111, та  Mooren v. Germany [GC], № 11364/03, §§ 77-79, 09.07.2009), або якщо національні органи влади не спробували правильно застосувати відповідне законодавство (див. Benham v. the United Kingdom, 10.06.1996, § 47, Reports of Judgments and Decisions 1996-II; Liu v. Russia, №  42086/05, § 82, 06.12.2007; та  Marturana v. Italy, №  63154/00, §80, 04.03.2008) (п. 38).

Звертаючись до обставин цієї справи, Суд зазначає, і Уряд не заперечував проти цього, що з 19 по 23 листопада 2016 року не було складено жодного протоколу про арешт заявника та подальше тримання його під вартою (п. 39).

У зв’язку з цим Суд зазначає, що відсутність протоколу арешту само по собі повинно вважатися найсерйознішим недоліком, оскільки Суд послідовно дотримується думки, що невизнане затримання особи є повним запереченням фундаментально важливих гарантій, що містяться у ст. 5 § 1 Конвенції, та свідчить про найгрубіше порушення цього положення. Відсутність записів про такі факти, як дата, час і місце затримання, ім’я затриманого, причини затримання та ім’я особи, яка його здійснює, слід розглядати як несумісну з вимогою законності та самою метою ст. 5 § 1 Конвенції (див. Menesheva v. Russia, № 59261/00, §§ 87 та 89, ECHR 2006-III; Fedotov v. Russia , № 5140/02 , §§ 78 та 79, 25.10.2005; та Kurt v. Turkey, 25.05.1998, § 125, Reports 1998-III). Суд не може погодитися з аргументом Уряду про те, що терміновість ситуації завадила поліції належним чином зафіксувати арешт та  затримання заявника, та робить висновок, що його позбавлення волі не відповідало гарантіям ст. 5 § 1 Конвенції (п. 40).

Що стосується ст. 5 § 2 Конвенції, Суд повторює, що  це положення містить базову гарантію того, що будь-яка заарештована особа повинна знати, чому її позбавляють волі, і є невід’ємною частиною системи захисту, що надається ст. 5 (див., наприклад, Khlaifia and Others v. Italy [GC], № 16483/12, § 115, 15.12.2016). Якщо особа була поінформована про причини її арешту або затримання, вона може, якщо вважає за потрібне, звернутися до суду, щоб оскаржити законність її затримання (див. Fox, Campbell and Hartley v. the United Kingdom, 30.08.1990, § 40, Серія A № 182, та Čonka v. Belgium, № 51564/99, § 50, ECHR 2002-I). Будь-яка особа, яка має право на швидке вирішення питання про законність свого затримання, не може ефективно скористатися цим правом, якщо їй не буде своєчасно та належним чином повідомлено про причини позбавлення волі (див. Van der Leer v. the Netherlands, 21.02.1990, § 28, Серія A № 170-A; Shamayev and Others v. Georgia and Russia, № 36378/02, § 413, ECHR 2005-III; та Grubnyk v. Ukraine, № 58444/15, §§ 97 та 99, 17.09.2020). Звертаючись до цієї справи, Суд зазначає, що заявника дійсно не було повідомлено про причини його арешту, всупереч вимогам ст. 5 § 2 Конвенції (п. 41).

Стаття 5 § 3 Конвенції також надає особам, заарештованим або  утриманим під вартою за  підозрою у вчинені кримінального правопорушення, гарантію від будь-якого свавільного або невиправданого позбавлення волі (див. Aquilina v. Malta [GC], № 25642/94, § 47, ECHR 1999-III, та Stephens v. Malta (№ 2), № 33740/06, § 52, 21.04.2009). Судовий контроль за втручанням виконавчої влади у право особи на свободу є важливою складовою гарантії, передбаченої ст. 5 § 3 (див. Brogan and Others v. the United Kingdom, 29.11.1988, § 58, Серія A № 145-B; Pantea v. Romania, № 33343/96, § 236, ECHR 2003-VI (витяги); та Assenov and Others v. Bulgaria, 28.10.1998, §146, Reports of Judgments and Decisions 1998-VIII). Що стосується цієї справи, заявник був явно позбавлений можливості звернутися до суду для перевірки законності його затримання (п. 42).

Нарешті, Суд наголошує, що ст. 5 § 4 Конвенції передбачає, що заарештовані або затримані під вартою особи мають право на перегляд судом процесуальних та  матеріальних умов, які є  суттєвими для  «законності» у розумінні Конвенції, позбавлення їх волі (див., наприклад, Oravec v. Croatia, № 51249/11, § 64, 11.07.2017, з подальшими посиланнями). У разі відсутності у цих осіб будь-яких судових засобів правового захисту для оскарження законності їхнього затримання, розгляд скарги відповідно до ст. 5 § 4 вважається виправданим, незалежно від тривалості затримання (див., наприклад, mutatis mutandis, Moustahi v. France, № 9347/14, §§ 103 та 104, 25.06.2020). З огляду на це та в контексті цієї справи, де заявнику не було надано можливості звернутися до суду з метою перегляду його тримання, Суд вважає, що ст. 5 § 4 Конвенції не лише застосовується, але й що її вимоги не були дотримані (там же) (п. 43).

З огляду на вищевикладене, Суд доходить висновку, що мало місце порушення прав заявника, гарантованих пп. 1, 2, 3 та 4 ст. 5 Конвенції (п. 44).

З цих підстав Суд одноголосно:

1. Визнає скарги за ст. 5 Конвенції прийнятними, а решту заяви — неприйнятною;

2. Постановляє, що мало місце порушення пп. 1, 2, 3 та 4 ст. 5 Конвенції;

3. Постановляє

(а) що держава-відповідач має виплатити заявнику протягом трьох місяців з дати, коли рішення набуде статусу остаточного відповідно до ст. 44 § 2 Конвенції, наступні суми, які мають бути конвертовані у валюту держави-відповідача за курсом, що діє на дату розрахунку:

(і) 6000 євро (шість тисяч євро) плюс будь-який податок, що  може нараховуватися, як компенсація моральної шкоди,

(іі) 1726 євро (одна тисяча сімсот двадцять шість євро) плюс будь-який податок, що може бути нарахований заявнику, як компенсація судових витрат;

(b) що з моменту закінчення вищезазначених трьох місяців і до моменту розрахунку на вищезазначену суму нараховуються прості відсотки за ставкою, що дорівнює граничній кредитній ставці Європейського центрального банку протягом періоду прострочення, плюс три процентні пункти;

4. Відхиляє решту вимог заявника щодо справедливої сатисфакції.

ВІСНИК НААУ № 7-8 (113)

Автор публікації: Віталій Ковтун

Віталій Ковтун

доцент кафедри конституційного права України Національного юридичного університету імені Ярослава Мудрого, доцент, к. ю. н.

Автор публікації: Марина Ковтун

Марина Ковтун

шеф-редакторка Вісника НААУ, адвокат, доцентка кафедри адміністративного права Національного юридичного університету імені Ярослава Мудрого, доцентка, к. ю. н.

Аби першим отримувати новини адвокатури, підпишіться на канал Національної асоціації адвокатів України у Telegram.