Зарахування в системі підстав припинення зобов’язання: практичні аспекти

Главою 50 Цивільного кодексу України встановлено перелік найбільш поширених підстав припинення зобов’язань, який з огляду на положення ст. 598 ЦК не може бути охарактеризований як вичерпний, оскільки договором та/або законом можуть бути передбачені й інші підстави припинення зобов’язань.

Підстави припинення зобов’язань, їх юридичне значення

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 22.02.2022 вказується, що підстави для припинення зобов’язання визначені у статтях 598 — 609 ЦК. Разом з тим ч. 1 ст. 598 ЦК визначає, що зобов’язання може бути припинено і  з підстав, визначених договором або законом, а отже, вказує на невичерпність переліку підстав припинення зобов’язання, наведених у ЦК.

Зрозуміло, що закріплений у загальних положеннях про зобов’язання ЦК перелік підстав припинення має істотне практичне значення. По-перше, аналіз відповідних цивільно-правових норм свідчить, що на підставі переліку формується система підстав припинення зобов’язання. По-друге, значення переліку полягає ще й в тому, що застосування однієї підстави виключає застосування іншої. Інакше кажучи, зобов’язання припиняється лише з  однієї підстави, що  міститься у переліку.

При цьому слід ураховувати відмінність припинення зобов’язання і припинення договору, які мають певні розбіжні риси. Про припинення договору йдеться, зокрема, у ст. 105 Закону України від 18.11.2021 № 1909 «Про страхування», за якою цей договір припиняється у разі закінчення строку дії договору страхування; виконання страховиком зобов’язань перед страхувальником у  повному обсязі; несплати страхувальником чергової частини страхової премії у встановлений договором строк (у разі сплати страхової премії частинами); ліквідації страхувальника — юридичної особи або смерті страхувальника — фізичної особи; ліквідації страховика у порядку, встановленому законодавством України; набрання законної сили рішенням суду про визнання договору страхування недійсним. Не викликає сумнівів, що серед наведених підстав є і такі, які можуть бути підставою для припинення договору, але не для припинення зобов’язання. Крім того, визнання договору недійсним (п. 6 ч. 1 ст. 105 ЦК) не може бути підставою ні для припинення договору, ні для припинення зобов’язання в силу того, що недійсний договір не породжує відповідних правових наслідків, крім тих, що пов’язані з його недійсністю (ч. 1 ст. 216 ЦК). Тому внесення визнання недійсним договору до підстав його припинення слід вважати помилковим.

Визначений ст. 598 ЦК перелік не носить вичерпного характеру, зобов’язання можуть припинятися і з інших підстав, передбачених договором або законом. Так, стосовно окремих видів договорів цивільне законодавство України передбачає додаткові підставі припинення відповідних зобов’язань. Іноді закон пов’язує припинення зобов’язання зі спливом (пропущенням) певних строків. Наприклад, кредитор спадкодавця, який не пред’явив вимоги до спадкоємців, що прийняли спадщину, у  строки, встановлені ст.  1281 ЦК, позбавляється права вимоги, що свідчить про припинення зобов’язань перед кредиторами спадкодавця. Верховний Суд вказав, що сплив визначених ст. 1281 ЦК строків пред’явлення кредитором вимоги до спадкоємців має наслідком позбавлення кредитора права вимоги за  основним і  додатковим зобов’язаннями, а також припинення таких зобов’язань.

Про припинення зобов’язання свідчить вказівка законодавця на погашення вимоги (наприклад, ч. 5 ст. 112 ЦК), її втрату кредитором або позбавлення.

Іноді законодавчі акти уміщують досить широке коло підстав припинення зобов’язання. Так, відповідно до ст. 17 Закону України від 05.06.2003 № 898 «Про іпотеку» іпотека припиняється у  разі: припинення основного зобов’язання або закінчення строку дії іпотечного договору; реалізації предмета іпотеки; набуття іпотекодержателем права власності (спеціального майнового права) на предмет іпотеки; визнання іпотечного договору недійсним; знищення (втрати) переданої в іпотеку будівлі (споруди), якщо іпотекодавець не відновив її, з інших підстав. Також ст. 31 Закону України від 06.10.1998 № 161 «Про оренду землі», крім загальних підстав припинення договору, встановлених ЦК, передбачає й такі, як припинення договору оренди землі в разі: викупу земельної ділянки для суспільних потреб та примусового відчуження земельної ділянки з мотивів суспільної необхідності в порядку, встановленому законом; засудження фізичної особи — орендаря до позбавлення волі та відмови членів його сім’ї, які можуть відповідно до закону стати орендарями, або осіб, які використовували цю земельну ділянку разом з орендарем, від виконання укладеного договору оренди земельної ділянки; відчуження права оренди земельної ділянки заставодержателем; набуття права власності на житловий будинок, будівлю або споруду, що розташовані на орендованій іншою особою земельній ділянці; припинення дії договору, у тому числі концесійного договору, укладеного в рамках державно-приватного партнерства.

Визначений чинним законодавством перелік підстав припинення зобов’язань не слід піддавати занадто широкому тлумаченню, зокрема до нього не включаються рішення суду. Відповідно припинення зобов’язання не пов’язується з ухваленням судового рішення, вчиненням нотаріусом виконавчого напису, рішенням іншого юрисдикційного органу. Чинне законодавство не  пов’язує припинення зобов’язання з  прийняттям судового рішення. Наявність судового рішення або виконавчого напису нотаріуса про стягнення заборгованості не припиняє грошових зобов’язань боржника та не виключає його відповідальності за порушення строків розрахунків. Тому подання кредитором позову до боржника не є перешкодою для подання позову про стягнення заборгованості з поручителя за тим самим договором кредиту, якщо на час розгляду справи заборгованість за кредитом не погашено.

У разі невизнання кредитором припинення поруки згідно із статтею 559 ЦК України поручитель має право звернутися до  господарського суду з  позовом про визнання поруки такою, що припинена (п.п. 4.1.5 п.  4.1 розд.  4 постанови Пленуму ВГСУ від  24.11.2014 № 1 «Про деякі питання практики вирішення спорів, що виникають з кредитних договорів»).

Судове рішення по спору щодо зобов’язання, наприклад про стягнення боргу, присудження майна, не припиняє зобов’язання, оскільки рішення має лише підтверджуюче, а  не правопороджуюче значення. Якщо рішення суду про стягнення з відповідача основного боргу, пені, інфляційних нарахувань та процентів річних не виконано, то кредитор має право звернутися до суду з вимогою стягнення з боржника суми, на яку заборгованість за зобов’язанням підвищена в порядку індексації, а також процентів річних від простроченої суми за період після прийняття судом рішення про стягнення відповідної заборгованості. Так, по одній із справ Верховний Суд визнав правильними висновки судів стосовно стягнення інфляційних нарахувань та процентів річних на існуючу заборгованість за невиконаним зобов’язанням.

Не  припиняє зобов’язання позичальника наявність судового рішення про стягнення боргу за кредитним договором. Так, наявність судового рішення про задоволення вимог кредитора, яке не виконано боржником, не припиняє правовідносин сторін кредитного договору, не звільняє останнього від відповідальності за невиконання грошового зобов’язання та не позбавляє кредитора права на отримання сум, передбачених ч. 2 ст. 625 ЦК, оскільки зобов’язання залишається невиконаним належним чином відповідно до вимог ст. 526, 599 ЦК (абз. 2 п. 17 постанови Пленуму ВССУ з розгляду цивільних і кримінальних справ від 30.03.2012 № 5 «Про практику застосування судами законодавства при вирішенні спорів, що виникають із кредитних правовідносин»).

Загальна характеристика та умови зарахування

Підставою припинення зобов’язання є зарахування зустрічних однорідних вимог, строк виконання яких настав, а також вимог, строк виконання яких не встановлений або  визначений моментом пред’явлення вимоги (ст. 601 ЦК).

Цивільне законодавство України допускає припинення зобов’язання зарахуванням, установлюючи сукупність умов його здійснення, регламентуючи обмеження у застосуванні зарахування шляхом установлення переліку зобов’язань, припинення яких зарахуванням не допускається (ст. 602 ЦК), зокрема за договором довічного утримання (догляду) та ін.

У ст. 601 ЦК окреслені вимоги до зобов’язань, які припиняються зарахуванням, вони повинні бути:

— однорідними;

— зустрічними;

— строк виконання повинен настати (або  вони визначені моментом вимоги, або взагалі не містять строку).

Однорідними розглядаються вимоги, які виникли з однорідних підстав (договір, делікт тощо) та мають однорідний предмет. Виходячи з неоднорідності підстав виникнення не підлягають припиненню шляхом зарахування вимоги про сплату покупної ціни за договором купівлі-продажу і вимоги про відшкодування шкоди. Іноді для  визначення однорідності застосовується додатковий критерій — тотожність правової природи зобов’язань. Так, не  можуть бути визнані однорідними вимоги про повернення грошових коштів за договором позики і вимоги про сплату боргу за  переданий товар за  договором купівлі-продажу, неоднорідні зобов’язання по сплаті орендної плати за договором оренди і постачання зерна за договором поставки. Водночас є однорідними зобов’язання по сплаті орендної плати і зобов’язання по сплаті товарів за договором купівлі-продажу. На нашу думку, навіть грошове зобов’язання за  своїм змістом не  є однорідним, оскільки окремі складові його змісту хоча і зводяться до обов’язків по сплаті грошових коштів, тим не  менш можуть мати різний, якісно відмінний правовий режим. Критеріями диференціації слід визнати відмінний строк позовної давності до  різних вимог, дискреційне право суду на зменшення розміру грошової суми, яка підлягає стягненню (неустойка (штраф, пеня), проценти річних за ч. 2 ст. 625 ЦК, черговість погашення вимог за грошовим зобов’язанням (ст. 535 ЦК) та ін.

Відповідно до  абз.  2 п.  26 постанови Пленуму ВССУ з  розгляду цивільних і  кримінальних справ від 30.03.2012 № 5 «Про практику застосування судами законодавства при вирішенні спорів, що виникають із кредитних правовідносин» при вирішенні питання щодо правомірності зарахування однорідних вимог згідно зі ст. 601 ЦК у випадках, коли зустрічні вимоги виражені в різних валютах, слід виходити з того, що такі вимоги є однорідними. У цьому разі зарахування може проводитись за курсом, визначеним сторонами у договорі, а якщо така домовленість відсутня — за офіційним валютним курсом, установленим Національним банком України.

Зміст умови однорідності зарахування не розкривається у законодавстві, тому у судовій практиці при розкритті цієї умови сформувалися різні підходи, особливо у ситуації, коли зарахування супроводжується чи зумовлюється заміною сторони у зобов’язанні за зовнішньоекономічними договорами. У постанові судової палати з розгляду справ щодо податків, зборів та інших обов’язкових платежів КАС ВС від 31.01.2020 у справі № 1340/3649/18 вказано, що  резидент є  вільним у  виборі форми розрахунків за  зовнішньоекономічними операціями з-поміж тих, що не суперечать законам України, а тому перебування таких операцій на контролі саме по собі не спричиняє наслідку у вигляді застосування штрафних санкцій (пені), передбачених статтею 4 Закону № 185/94-ВР. Припинення зобов’язання шляхом зарахування зустрічних однорідних вимог є складовою гарантованого Конституцією України права на свободу підприємницької діяльності та може бути обмежено виключно законами України.

На думку КАС ВС, зустрічний характер вимог передбачає одночасну участь сторін у двох зобов’язаннях, де кредитор за одним зобов’язанням є боржником в іншому. Тобто сторони одночасно беруть участь у двох зобов’язаннях, і при цьому кредитор за одним зобов’язанням є боржником за іншим, і навпаки. Що ж до однорідності вимог, то вона визначається їхньою правовою природою та матеріальним змістом (вираженням) і  не залежить від  підстав, що  зумовили виникнення зобов’язань. Це означає, що вимоги вважаються однорідними, якщо зобов’язання сторін стосовно одна одної мають бути виконані однаково, тоді як підстави виникнення зобов’язань можуть бути різними.

Касаційні суди у складі ВС у низці судових рішень дотримуються послідовної позиції щодо умов, яким мають відповідати вимоги, які можуть підлягати зарахуванню, зокрема, вони мають: 1) бути зустрічними (кредитор за одним зобов’язанням є боржником за іншим, а боржник за першим зобов’язанням є кредитором за другим); 2) бути однорідними (зараховуватися можуть вимоги про передачу речей одного роду, у зв’язку з чим зарахування як спосіб припинення зазвичай застосовується до зобов’язань із передачі родових речей, зокрема грошей). Правило про однорідність вимог поширюється на їхню правову природу, але не стосується підстави виникнення такої вимоги. Отже, допускається зарахування однорідних вимог, які випливають з різних підстав (різних договорів тощо); 3) строк виконання таких вимог настав, не встановлений або визначений моментом пред’явлення вимоги (постанови від 31.01.2020 у  справі №  1340/3649/18; від 16.04.2019 у справі № 911/483/18; від 21.11.2018 у справі № 755/9929/15-ц).

Згодом, ВС фактично звів однорідність до однаковості виконання зобов’язань, вказавши, що зустрічність вимог передбачає одночасну участь сторін у двох зобов’язаннях, де кредитор за одним зобов’язанням є боржником в іншому. Тобто сторони одночасно беруть участь у двох зобов’язаннях, і при цьому кредитор за одним зобов’язанням є боржником за іншим, і навпаки. Що ж до однорідності вимог, то вона визначається їхньою правовою природою та матеріальним змістом (вираженням) і не залежить від підстав, що зумовили виникнення зобов’язань. Це означає, що вимоги вважаються однорідними, якщо зобов’язання сторін стосовно одна одної мають бути виконані однаково, тоді як підстави виникнення зобов’язань можуть бути різними. Відповідно якщо у цих правовідносинах відбулася заміна кредитора, то це не відповідає встановленим вище вимогам однорідності валют зобов’язань як умови зарахування.

Зустрічний характер зобов’язань полягає у тому, що сторони відповідного зобов’язання є одночасно і боржниками, і кредиторами зобов’язання, що підлягає зарахуванню. Інакше кажучи, вимога про зарахування боргу є вимогою боржника, яка спрямована проти кредитора. Щоправда, вказане правило містить і винятки. Так, поручитель має право висунути проти вимоги кредитора заперечення, які міг би висунути сам боржник, за умови, що ці заперечення не пов’язані з особою боржника (ч. 2 ст. 555 ЦК). В силу цієї норми поручитель має право заявити про зарахування вимог кредитора, які пред’явлені поручителю, зустрічними вимогами боржника до кредитора за іншим зобов’язанням.

Що стосується вимоги, пов’язаної із  настанням строку виконання, то для зарахування цей строк повинен настати щодо обох вимог. Вказана умова означає, що ЦК не передбачає припинення зобов’язань шляхом зарахування на майбутнє, оскільки зобов’язання припиняється зарахуванням зустрічних вимог, строк виконання яких настав.

Іноді в літературі вказується на існування такої умови зарахування, як безспірність вимог, що не тільки не поділяється всіма дослідниками, але й суперечить буквальному змісту ст.  601 ЦК. Але на  користь визнання цієї умови вказується, що безспірність вимог, тобто відсутність спору щодо змісту, умов виконання та розміру зобов’язання, ст. 601 ЦК не передбачена, але визнається судовою практикою як необхідна умова припинення зобов’язання шляхом зарахування: зарахування можливе за наявності не тільки зустрічності та  однорідності вимог (гроші, однорідні речі), але й безспірності (постанови ВС від 22.05.2018 у  справі №  910/14692/17, від  05.04.2018 у  справі № 910/13205/17, від 24.01.2018 у справі № 908/3039/16, від 22.01.2021 у справі № 910/11116/19). В іншій справі КГС ВС взагалі застосував досить широке розуміння безспірності, вказавши, що сам факт звернення кредитора до суду не є підставою для визнання заборгованості спірною, позаяк спірність заборгованості з урахуванням положень чинного законодавства визначається не за суб’єктивним ставленням кредитора чи боржника до неї. Наявність спору в суді за позовом кредитора до боржника про стягнення суми заборгованості за кредитним договором не спростовує висновок про безспірність заборгованості цього боржника (пп. 78, 82 постанови КГС ВС від 07.08.2024 у cправі № 910/8291/22).

Незважаючи на  неузгодженість цієї умови зарахування із буквальним змістом ст. 601 ЦК, повністю відмовлятись від цієї пропозиції не можна. Наявність заперечень іншої сторони на заяву про зарахування, особливо коли контрагент обґрунтовує заперечення незаконністю зарахування чи відсутністю хоча б однієї з передбачених коментованою статтею умов, виключає проведення зарахування у добровільному порядку, тобто без відповідного рішення суду. Якщо друга сторона не погоджується з проведенням зарахування, спір підлягає вирішенню по суті з урахуванням усіх матеріалів і обставин справи. Касаційний суд, розглядаючи конкретні справи, непрямим чином вказує на безспірність вимог як одну з умов їх зарахування. Так, касаційний суд погодився з тим, що за наявності заперечень позивача щодо дійсності зобов’язання, його змісту та умов виконання, зазначена у заяві про зарахування однорічних зустрічних вимог сума 4134129,61 грн є спірною та такою, що унеможливлює проведення зарахування зустрічних однорідних вимог на підставі ст. 601 ЦК.

Зарахування – правочин?

У літературі і судовій практиці поділяється думка, що зарахування за своєю природою є одностороннім правочином. Втім, таке твердження є результатом поверхового погляду на його природу. Насправді, зарахування взагалі не може розглядатись як правочин у контексті ч. 1 ст. 202 ЦК, оскільки не є дією особи. Відповідно правила ЦК про правочини саме до зарахування застосовуватись не можуть.

У складі юридичної конструкції цієї підстави припинення договірного зобов’язання слід відрізняти безпосередньо зарахування та заяву про зарахування. Адже сама по собі наявність зустрічних однорідних вимог не призводить до їх зарахування, відповідно не припиняє зобов’язання. Необхідним і достатнім є наявність заяви хоча б однієї із сторін про зарахування зустрічних вимог. Юридична природа заяви про зарахування є складною. У тому випадку, коли договором чи законом припиняючий вплив зарахування пов’язано саме із заявою, останню слід розглядати як односторонній правочин. У випадку, коли зарахування здійснюється в силу вимог нормативно-правових актів, заява про його проведення призводить лише до повідомлення контрагента про припинення зустрічних договірних зобов’язань, що дає підстави кваліфікувати її як юридичний вчинок, а не правочин.

Наголошуємо, що такий підхід до конструкції зарахування не  є єдино прийнятним у  цивілістичних дослідженнях і судовій практиці. Існує позиція, що в легальній конструкції припинення зобов’язання зарахуванням розрізняються: а) зарахування; б) заява про зарахування. На це звертає увагу і Верховний Суд у постанові КЦС ВС від 15.01.2020 у справі № 209/3022/16-ц, вказуючи, що тлумачення ст. 601 ЦК свідчить, що потрібно розмежовувати зарахування та заяву про зарахування. Адже сама по  собі наявність зустрічних однорідних вимог не призводить до їх зарахування і, відповідно, не припиняє зобов’язання. Необхідним і достатнім є наявність заяви про зарахування зустрічних вимог хоча б однієї із сторін.

Існує позиція, що заява про зарахування є одностороннім правочином — волевиявленням однієї із сторін зобов’язання, тобто дією особи, спрямованою на припинення цивільних прав та обов’язків (ст. 202 ЦК). До  правовідносин, які виникли з  односторонніх правочинів, застосовуються загальні положення про зобов’язання та про договори, якщо це не суперечить актам цивільного законодавства або суті одностороннього правочину (ч. 5 ст. 202 ЦК). Як зазначалося, такий підхід не враховує диференціації природи заяви про зарахування, зумовленої специфікою кожного договору.

Цивільним законодавством не  пред’являються будь-які спеціальні вимоги щодо форми заяви про зарахування, однак у тому випадку, коли заява набуває характеру правочину, на неї поширюються всі правила щодо форми правочинів.

Юридичний результат зарахування у вигляді припинення зобов’язання досягається лише тоді, коли наявні всі елементи цієї конструкції, саме лише подання заяви про зарахування не свідчить про проведення зарахування. У тому разі коли заява про зарахування є правочином, зарахування слід розглядати як виконання цього правочину.

Так, рішенням суду відмовлено в позові банку до металургійного комбінату, за участю третьої особи — гірничо-збагачувального комбінату, про стягнення боргу, який виник внаслідок неналежного виконання умов договору поставки, договору кредитної лінії та  договору поруки. Банк звернувся із  касаційною скаргою до Вищого господарського суду України, в якій просив рішення скасувати, позов задовольнити. Між відповідачем та третьою особою було укладено договір поставки, виконання якого було забезпечено порукою, за якою банк виступив поручителем. Раніше між банком і третьою особою було укладено договір кредитної лінії з  надання гірничо-збагачувальному комбінату кредиту для поповнення власних обігових коштів. Суд установив подання заяви про проведення зарахування, у відповідь на яку третя особа надіслала банку листа про прийняття заяви про зарахування. Таким чином, третя особа зазначила, що має до  банку, як до  поручителя за  договором поставки, грошові вимоги у сумі 307451, 80 грн, у свою чергу банк має до третьої особи вимоги за договором кредитної лінії на суму 307451, 80 грн. Позивач вважав, що він виконав зобов’язання відповідача за договором шляхом проведення зарахування зустрічних однорідних вимог, останній повинен сплатити банку зазначену суму, а саме: 307451, 80 грн. Однак, на думку ВГСУ, факт подання заяви про зарахування (наявність правочину) не свідчить про проведення зарахування (виконання правочину). Наслідком заяви про зарахування є відображення іншою стороною в бухгалтерському обліку відповідних змін. Оскільки підставою для переходу до поручителя всіх прав кредитора є виконання зобов’язання боржника, сам факт заяви про зарахування не є підставою для встановлення факту виконання і, відповідно, припинення зобов’язання. Для встановлення такого факту необхідні докази виконання заяви про зарахування, яких банк суду не надав. Отже, в ході судового розгляду не  знайшло свого підтвердження виконання зобов’язання відповідача, забезпеченого порукою, перед третьою особою, а тому відсутні підстави для  стягнення з  відповідача заборгованості. З огляду на викладене, касаційна інстанція погодилася з висновками про обґрунтованість відмови в позові, залишивши касаційну скаргу банку без задоволення.

Заява однієї із сторін про зарахування зустрічних вимог для  досягнення бажаного правового ефекту не потребує відповіді з боку адресата, а потребує лише сприйняття (отримання) заяви останнім.

Наслідком подання заяви про зарахування зустрічних вимог, за наявності передбачених умов для зарахування, є остаточне і безповоротне припинення відповідних зобов’язань. З  цього випливає, що  заява про зустрічне зарахування припинення не може супроводжуватись умовою чи застереженням або ж посиланням на відповідний строк.

У ст. 600 ЦК не визначено момент припинення зобов’язання при зарахуванні, тому у випадку застосування заяви про зарахування моментом припинення зобов’язання зарахуванням є отримання боржником повідомлення про відповідні дії кредитора.

Слід звернути увагу на редакцію ч. 2 ст.  602 ЦК, за якою зарахування може здійснюватися за заявою однієї із сторін. Тобто законодавець визначив один, але не єдиний спосіб здійснення зарахування, тому не можна виключати здійснення зарахування за домовленістю кредитора і боржника.

Судова практика цілком позитивно сприймає можливість здійснення зарахування на підставі відповідним чином оформленої домовленості сторін. Так, ВС погодився з тим, що зарахування може бути здійснене на підставі протоколу узгодження остаточного розрахунку, зазначивши з цього приводу наступне.

У  цивільному праві одним із  способів припинення зобов’язань є  зарахування, при якому погашаються зустрічні однорідні вимоги, строк виконання яких настав, або не встановлений, або визначений моментом пред’явлення вимоги (ст. 601 ЦК).

Для проведення зарахування необхідна наявність певних умов, а саме: вимоги повинні бути зустрічними (тобто такими, що випливають зі взаємних зобов’язань між двома особами) та однорідними (як правило, йдеться про взаємні вимоги грошових сум в одній і тій самій валюті); має настати строк виконання за всіма зустрічними вимогами.

Зарахування є  односторонньою операцією, для якої достатньо заяви однієї сторони. Проте воно може здійснюватися за згодою обох сторін — у разі підписання ними угоди про припинення зобов’язання шляхом зарахування зустрічних однорідних вимог.  Відповідно зарахування вважається вчиненим із дати підписання заяви однією стороною або договору щодо зарахування — обома.

У разі якщо зарахування відбувається на вимогу однієї сторони, друга сторона може його оспорити, посилаючись на недійсність пред’явлених до зарахування вимог. Однак законодавством не передбачено можливості відмови від вчиненого стороною зарахування.

Особливості зарахування в окремих зобов’язаннях

При вирішенні спорів про зарахування однорідних зустрічних вимог, коли боржник банку одночасно є кредитором банку, під час процедури ліквідації банку суди повинні виходити з вимог ст. 601 — 602 ЦК, ст. 92 — 96 Закону України від 07.12.2000 № 2121 «Про банки і банківську діяльність» та враховувати, що цим Законом встановлено чіткий порядок задоволення вимог кредиторів, визнаних ліквідатором, який не передбачає можливості індивідуального задоволення вимог конкретного кредитора (абз. 1 п. 26 постанови Пленуму ВССУ з розгляду цивільних і кримінальних справ від 30.03.2012 № 5 «Про практику застосування судами законодавства при вирішенні спорів, що виникають із кредитних правовідносин»). ВС з приводу здійснення зарахування вимог до  банку погодився з висновком про неможливість зарахування зустрічних вимог у процедурі ліквідації банку з посиланням на ст. 602 ЦК, оскільки це призвело б до порушення порядку погашення вимог кредиторів, установленого вищевказаним Законом № 2121.

Зарахування зустрічних вимог можливе на будь-якій стадії розвитку взаємовідносин сторін, у  тому числі і при здійсненні виконання судового рішення. З цього питання наявний висновок КГС ВС, викладений у постанові від 08.09.2021 у справі № 761/33621/18, який стосується застосування положень ст.  602 ЦК, що зарахування зустрічних вимог можливе на будь-якій стадії розвитку відносин сторін, у тому числі й на стадії виконання судового рішення. Закон України від 02.06.2016 № 1404 «Про виконавче провадження» не  містить заборони щодо можливості проведення зарахування зустрічних вимог на  стадії виконання судового рішення.

Відповідно до п. 22 постанови Пленуму ВСУ «Про деякі питання практики розгляду спорів, пов’язаних з  обігом векселів», зобов’язання, яке випливає з векселя, може бути припинене шляхом зарахування зустрічної грошової вимоги, що породжує ті самі наслідки, що й оплата за векселем. Розглядаючи спори, пов’язані із припиненням цивільних зобов’язань шляхом зарахуванням зустрічних однорідних вимог за векселями, суди мають враховувати таке. Вимоги, що випливають з векселя, є грошовими. Отже, для їх зарахування необхідно, щоб зобов’язання, які при цьому припиняються, також були грошовими, тобто щоб зустрічна вексельна та основна цивільна вимоги мали предметну однорідність.

Сторона, що ініціює зарахування, повинна довести наявність у неї права вимоги за векселями. Вирішуючи питання про проведення заліку, треба з’ясувати, чи  надано при направленні відповідної заяви докази наявності зустрічних вексельних вимог.

Cвого часу ВГСУ зазначив, що за правовою природою припинення зобов’язання зарахуванням зустрічної вимоги це — одностороння угода, яка оформляється заявою однієї із сторін, і якщо інша сторона не погоджується з  проведенням такого зарахування, вона вправі звернутися за  захистом своїх охоронюваних законом прав до господарського суду.

Оскільки Публічне акціонерне товариство «Укргазвидобування» відступило право вимоги до ПАТ «Дніпропетровськгаз» за векселем Товариству з обмеженою відповідальністю «Компанія ЯППІ Лімітед» на підставі договору відступлення права вимоги від 04.03.2004, суди попередніх інстанцій дійшли обґрунтованого висновку про відсутність порушеного права та охоронюваного законом інтересу позивача.

Відповідачі, укладаючи правочин про залік зустрічних однорідних вимог від 07.12.2004, погодилися з проведенням такого зарахування.

Обмеження і недопустимість зарахування

Стаття 602 ЦК визначає випадки обмеження можливості зарахування зустрічних вимог. Так, не допускається зарахування зустрічних вимог:

1) про відшкодування шкоди, завданої каліцтвом, іншим ушкодженням здоров’я або смертю;

2) про стягнення аліментів;

3) щодо довічного утримання (догляду);

4) у разі спливу позовної давності;

4-1) за зобов’язаннями, стороною яких є неплатоспроможний банк, крім  випадків, установлених законом;

5) в  інших випадках, установлених договором або законом.

Наявність таких обмежень обумовлена як специфікою змісту зобов’язань, так і їх суб’єктів. Неприпустиме зарахування зустрічних вимог у зобов’язаннях з  відшкодування шкоди, завданої каліцтвом, іншим ушкодженням здоров’я або смертю (ст. 1195, 1200 ЦК); про стягнення аліментів; про довічне утримання (ст. 755 ЦК). Тобто щодо вимог, які мають особистий характер. Обмежуючи застосування зарахування, законодавець виходить із того, що в протилежному випадку під загрозою буде суто цільовий характер цих видів зобов’язань.

Законом або договором можуть бути передбачені й інші випадки, коли зарахування зустрічних вимог не допускається. Зокрема, забороняється проведення розрахунків з бюджетом у негрошовій формі, у тому числі шляхом взаємозаліку, застосування векселів, бартерних операцій та зарахування зустрічних платіжних вимог у фінансових установах, за винятком операцій, пов’язаних з державним боргом, та випадків, передбачених законом про Державний бюджет України (ч. 6 ст. 45 Бюджетного кодексу України). У процедурі банкрутства погашення вимог кредиторів шляхом заліку зустрічних однорідних вимог проводиться за згодою кредитора (кредиторів) у випадках, якщо це не порушує майнові права інших кредиторів (ч. 5 ст. 64 Кодексу України з питань процедур банкрутства).

Стаття 602 ЦК не містить заборони на зарахування зустрічних однорідних вимог на стадії виконавчого провадження як засобу виконання зобов’язання, визначеного рішенням суду, отже, зарахування зустрічних вимог можливе на будь-якій стадії розвитку відносин сторін, у тому числі й на стадії виконання судового рішення (постанова КЦС ВС від 08.09.2021 у справі № 761/33621/18).

Колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції, що  зважаючи на  відсутність доказів оскарження заяви Акціонерного товариства «Оператор газорозподільної системи «Дніпропетровськгаз» про припинення зобов’язання зарахуванням зустрічних однорідних позовних вимог від 25.04.2024, підлягає задоволенню клопотання Акціонерного товариства «Оператор газорозподільної системи «Дніпропетровськгаз» про визнання виконавчого документа таким, що не підлягає виконанню.

Наведена правова позиція допускає зарахування зустрічних вимог і у випадку, коли відповідне рішення набуло законної сили, а відповідний виконавчий документ перебуває на примусовому виконанні.

Верховний Суд вказав, що  обмеження і  заборони зарахування можуть бути встановлені лише законом, зазначивши, що випадки, у яких суб’єктам забороняється припиняти зобов’язання шляхом зарахування зустрічних однорідних вимог, мають бути визначені виключно в законах України. Однак жодних обмежень на використання такого способу розрахунку за зовнішньо-економічними операціями законами України не передбачено.

Потребує відповіді питання про наслідки вчинення зарахування всупереч установленій коментованою статтею забороні. Твердження, що порушення встановленої законом або договором заборони тягне недійсність здійсненого заліку, не узгоджується із формальним змістом статті, яка прямо встановлює такі наслідки. Вбачається, що варто говорити не про недійсність зарахування, а про те, що зарахування не відбулося, відповідно зобов’язання не припинилося. Це не виключає звернення зацікавленої особи до суду з вимогами про захист своїх прав у разі проведення зарахування всупереч вимогам ст. 602 ЦК.

Список використаної літератури:

• Про практику застосування у вирішенні спорів деяких норм чинного законодавства (за матеріалами справ, розглянутих Верховним Судом України): Інформаційний лист ВГСУ від 20.11.2008 № 01-8/685. Вісник господарського судочинства. 2009. № 1. С. 41.
• Цивільне право України: Загальна частина / За ред. І. А. Бірюкова і Ю. О. Заіки. К.: Алерта; 2014. С. 498.
• Постанова ВГСУ від 14.02.2006. Судова практика у справах господарського судочинства. Договірні зобов’язання. / За заг. ред. І. І. Балаклицького. К.: Юрисконсульт, 2007. С. 107-111.
• Про деякі питання практики розгляду спорів, пов’язаних з обігом векселів: Постанова Пленуму ВСУ від 08.06.2007 № 5. Вісник Верховного Суду України. 2007. № 8. С. 2.

ВІСНИК НААУ № 6 (112)

Автор публікації: Олег Печений

Олег Печений

доцент кафедри цивільного права Національного юридичного університету України імені Ярослава Мудрого, к. ю. н., член НКР ВР

Аби першим отримувати новини адвокатури, підпишіться на канал Національної асоціації адвокатів України у Telegram