Отримати компенсацію за несвоєчасні виплати при звільненні військовослужбовця допоможе КЗпП

Через прогалину в спеціальному законодавстві щодо відповідальності за несвоєчасний розрахунок при звільненні військовослужбовця, суди визнають можливим застосування ст. 117 Кодексу законів про працю, що дає можливість компенсувати затримку виплат.

Спеціальне і загальне

Питання виплат військовослужбовцям докладно врегульоване спеціальним законодавством. Згідно з ч.1 ст. 9 Закону «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» держава гарантує військовослужбовцям достатнє матеріальне, грошове та інші види забезпечення в обсязі, що відповідає умовам військової служби, стимулює закріплення кваліфікованих військових кадрів.

У частині четвертій ст. 2 Закону «Про військовий обов’язок і військову службу» передбачено, що порядок проходження військової служби, права та обовʼязки військовослужбовців визначаються цим та іншими законами, відповідними положеннями про проходження військової служби та іншими нормативно-правовими актами. Закінченням проходження військової служби вважається день виключення військовослужбовця зі списків особового складу в/ч (ч.3 ст. 24).

Згідно з п. 242 Положення про проходження громадянами України військової служби у Збройних Силах України, затвердженого Указом Президента від 10.12.2008 №1153/2008, особа, звільнена з військової служби, на день виключення зі списків особового складу в/ч має бути повністю забезпечена грошовим, продовольчим і речовим забезпеченням. Військовослужбовець до проведення з ним усіх необхідних розрахунків не виключається без його згоди зі списків.

Грошова компенсація виплачується військовослужбовцям з моменту виникнення права на отримання предметів речового майна відповідно до норм забезпечення у разі, зокрема, звільнення з військової служби. Компенсація виплачується за місцем військової служби за їх заявою (рапортом) на підставі наказу командира (начальника) військової частини, територіального органу, територіального підрозділу, закладу, установи, організації, а командирам (начальникам) військової частини – наказу старшого командира (начальника), у якому зазначається розмір грошової компенсації на підставі довідки про вартість речового майна, що належить до видачі, оригінал якої додається до відомості щодо виплати грошової компенсації (п.п. 3, 4 Порядку виплати військовослужбовцям Збройних Сил, Національної гвардії, Служби безпеки, Служби зовнішньої розвідки, Державної прикордонної служби, Державної спеціальної служби транспорту, Державної служби спеціального звʼязку та захисту інформації і Управління державної охорони грошової компенсації вартості за неотримане речове майно, затвердженого постановою Кабміну від 16.03.2016 №178).

За загальним правилом ці норми спеціального законодавства є пріоритетними. Тож на порядок та умови визначення норм оплати праці (грошового забезпечення), а також порядку вирішення повʼязаних спорів норми Кодексу законів про працю не поширюються.

Втім, трудове законодавство може застосовуватися у випадках, коли норми спеціального законодавства не регулюють спірних правовідносин. Одним із таких питань є відповідальність за затримку розрахунку при звільненні військовослужбовців зі служби (зокрема, за затримку виплати грошового забезпечення). Відтак, допустимим є застосування норм статей 116 та 117 КЗпП як таких, що є загальними.

За правилами КЗпП

У цьому контексті Верховний Суд у справі № 520/1897/22 нагадав (постанова від 21.02.2024), що ці приписи Кодексу установлюють загальне правило, згідно з яким у випадку звільнення працівника власник або уповноважений ним орган зобовʼязаний виплатити йому всі належні суми у день звільнення, а якщо в указаний строк цього не було зроблено з вини власника або уповноваженого ним органу, то підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки до дня фактичного розрахунку.

Ч.1 ст. 117 КЗпП містить умови, за наявності яких уступає в дію правило про виплату середнього заробітку за весь час затримки до дня фактичного розрахунку. Вони повʼязані з фактами звільнення працівника та невиплатою йому з вини власника або уповноваженого ним органу належних сум у день звільнення.

Відтак за правилами ст. 116 КЗпП при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, провадиться в день звільнення. Якщо працівник у день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після предʼявлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про суми, нараховані та виплачені працівникові при звільненні, із зазначенням окремо кожного виду виплати роботодавець повинен письмово повідомити працівника в день їх виплати. У разі спору про розмір сум, нарахованих працівникові при звільненні, роботодавець у будь-якому разі повинен у визначений цією статтею строк виплатити не оспорювану ним суму.

За змістом ст. 117 КЗпП в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у визначені строки, при відсутності спору про їх розмір підприємство має виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку. При наявності спору власник повинен сплатити відшкодування в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору.

Таким чином, передбачене ст. 117 КЗпП відшкодування за затримку розрахунку при звільненні за своєю правовою природою є спеціальним видом відповідальності роботодавця, що нараховується в розмірі середнього заробітку і спрямоване на захист прав звільненого працівника щодо отримання ним у передбачений законом строк винагороди за виконану роботу.

Водночас невиконання роботодавцем у добровільному порядку обовʼязку виплатити працівникові середній заробіток за затримку розрахунку при звільненні зумовлює виникнення нового спору про стягнення суми відшкодування в судовому порядку.

Нові правила

Законом від 01.07.2022 № 2352-ІХ «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо оптимізації трудових відносин» (далі – Закон №  2352-IX) статтю 117 КЗпП було викладено в такій редакції:

«У разі невиплати з вини роботодавця належних звільненому працівникові сум у строки, визначені ст. 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку, але не більш як за шість місяців.

При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум роботодавець повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування у разі, якщо спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору, але не більш як за період, встановлений частиною першою цієї статті».

Верховний Суд у постанові від 24.04.2025 у справі № 400/14213/23, зауважив що неодноразово висловлював правові позиції щодо застосування приписів ст. 117 КЗпП у редакції Закону України № 2352-ІХ у подібних правовідносинах.

Вона полягає в тому, що якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору. Таке правове регулювання є способом досягнення балансу між захистом прав працівника та додержанням принципів справедливості і співмірності у трудових відносинах, ураховуючи фактичні обставини, за яких стався несвоєчасний розрахунок, та міру добросовісної поведінки роботодавця.

Ухвалення судового рішення про стягнення з роботодавця виплат, передбачених при звільненні, за загальними правилами, встановленими Цивільним кодексом, не припиняє відповідний обовʼязок роботодавця, тому відшкодування, передбачене ст. 117 КЗпП, спрямоване на компенсацію працівнику майнових втрат, яких він зазнає внаслідок несвоєчасного здійснення з ним розрахунку з боку роботодавця, у спосіб, спеціально передбачений для трудових відносин, за весь період такого невиконання, у тому числі й після прийняття судового рішення.

За певних умов суд може зменшити розмір відшкодування, ураховуючи:

• розмір простроченої заборгованості, період затримки, а також те, з чим вона була повʼязана;
• імовірний розмір майнових втрат працівника, повʼязаних із затримкою розрахунку при звільненні;
• інші обставини справи, встановлені судом (дії працівника та роботодавця у спірних правовідносинах, співмірність імовірного розміру майнових втрат працівника та заявлених позивачем до стягнення сум середнього заробітку за несвоєчасний розрахунок при звільненні).

Такий підхід у частині необхідності застосування принципів розумності, справедливості та пропорційності при визначенні суми розміру середнього заробітку за час затримки розрахунку запроваджено Великою Палатою ВС у постановах від 26.06.2019 та від 26.02.2020 у справах №761/9584/15-ц та №821/1083/17.

Нові висновки

Але такі висновки викладені щодо приписів ст. 117 КЗпП у редакції, яка діяла до набрання чинності Законом № 2352-ІХ. На це пізніше звернув увагу сам ВС (див. напр. постанову від  29.02.2024 у справі №  460/42448/22).

Підхід щодо способів зменшення суми середнього заробітку, який підлягає стягненню у звʼязку із затримкою розрахунку при звільненні, був побудований з урахуванням, зокрема, того, що оплаті середнім заробітком підлягав весь час затримки по день фактичного розрахунку, оскільки на той час стаття 117 КЗпП не обмежувала період, за який може стягуватися середній заробіток у звʼязку із затримкою розрахунку при звільненні.

Разом з тим відповідно до ст. 117 КЗпП (у чинній редакції Закону № 2352-ІХ) час затримки розрахунку при звільненні, який підлягає оплаті середнім заробітком, обмежений шістьма місяцями.

У такій категорії справ, у разі коли спірний період стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні одночасно охоплюється дією редакцій ст. 117 КЗпП, як до змін, внесених Законом № 2352-ІХ та і після їхнього внесення, то за такого правового врегулювання спірний період варто умовно поділяти на 2 частини: до набрання змінами чинності (19 липня 2022 року) і після цього.

Надалі з метою забезпечення єдності практики вирішення спорів у подібних правовідносинах питання щодо застосування приписів ст. 117 КЗпП  у редакції Закону № 2352-ІХ до подібних триваючих правовідносин було предметом дослідження судовою палатою з розгляду справ щодо виборчого процесу та референдуму, а також захисту політичних прав громадян Касаційного адміністративного суду ВС у справі №440/6856/22 (постанова від 06.12.2024).

Верховний Суд зауважив, що з моменту набрання чинності Закону № 2352-ІХ (19 липня 2022 року) положення ст. 117 КЗпП, у попередній редакції втратили чинність, у звʼязку із чим було змінено правове регулювання відносин, які підпадають під дію ст. 117 КЗпП. Після цієї дати підлягає застосуванню стаття кодексу у редакції Закону № 2352-ІХ.

Водночас, якщо мають місце тривалі правові відносини, які виникли раніше, то в такому випадку правове регулювання здійснюється таким чином: правовідносини, які мають місце у період до 19 липня 2022 року, урегульовані згідно з положенням ст. 117 КЗпП (у попередній редакції, тобто без обмеження строком виплати у шість місяців); у період з 19 липня 2022 року підлягають застосуванню норми ст. 117 КЗпП (у новій редакції Закону № 2352-ІХ, яка передбачає обмеження виплати такому працівникові шістьма місяцями).

Окремо ВС відзначив недоречність розповсюдження висновків ВП ВС, викладених у постанові від 26.09.2019 у справі №  761/9584/15-ц (щодо пропорційного зменшення середнього заробітку), на правовідносини, які регулюються ст. 117 КЗпП (у редакції Закону № 2352 -ІХ).

Також ВС звернув увагу на те, що критерії зменшення розміру середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні працівника, які викладено у постанові ВП ВС від 26.09.2019 у справі №  761/9584/15-ц, побудовані саме з урахуванням того, що ст. 117 КЗпП (у редакції Закону № 3248-ІV) не обмежувала періоду, за який може стягуватися середній заробіток у звʼязку із затримкою розрахунку при звільненні. Такі критерії визначено Великою Палатою, зокрема, і з метою уникнення недобросовісності як роботодавця, так і працівника у таких правовідносинах.

До і після

Аналогічним чином положення cтатті 117 КЗпП були застосовані у справі № 360/380/23 (постанова від 10.04.2024). ВС зауважив, що у питанні щодо обчислення розміру середнього заробітку за затримку розрахунку при звільненні у період до 19 липня 2022 року необхідно застосовувати приписи ст. 117 КЗпП у редакції, яка діяла до цієї дати і не передбачала строкових обмежень. Тому за висновками Суду має бути застосований принцип співмірності, окреслений у практиці ВП ВС.

Що стосується періоду після 19 липня 2022 року, яким законодавець обмежив виплату шістьма місяцями, то розрахунки необхідно зробити без застосування принципу співмірності цієї суми щодо коштів, які роботодавець невчасно сплатив працівникові.

Зрештою суд констатував, що необхідно ураховувати норми ст. 117 КЗпП у редакції, яка діяла до 19 липня 2022 року, а на їх виконання підлягають встановленню:

• розмір середнього заробітку за весь час затримки розрахунку при звільненні;
• загальний розмір належних позивачеві при звільненні виплат;
• частка коштів, яка була виплачена позивачу при звільненні порівняно із загальним розміром належних позивачеві при звільненні виплат;
• частка коштів, яка не була виплачена позивачу при звільненні порівняно із загальним розміром належних позивачеві при звільненні виплат.

Також належить враховувати приписи чинної редакції ст. 117 КЗпП щодо періоду з 19 липня 2022 року, яким законодавець обмежив виплату шістьма місяцями, проте без застосування принципу співмірності цієї суми щодо коштів, які роботодавець невчасно сплатив працівникові.

Верховний Суд сформував таку правову позицію: в подібних ситуаціях допускається застосування норм КЗпП. Зокрема, ідеться про ст. 116 та 117 КЗпП, які передбачають обов’язок роботодавця здійснити повний розрахунок у день звільнення працівника та встановлюють матеріальну відповідальність у разі затримки.

***

Отже судова практика виходить з того, що відсутність у спеціальному законодавстві норм, які регулюють відповідальність за несвоєчасну виплату при звільненні, не позбавляє звільненого військовослужбовця права на отримання належних коштів у розумні строки. У разі затримки виплати застосування загальних норм трудового законодавства є допустимим, оскільки вони не суперечать змісту та природі правовідносин, які виникають у зв’язку із завершенням військової служби.

Грошове забезпечення військовослужбовця, хоч і не є заробітною платою в класичному розумінні, втім виконує аналогічну функцію – забезпечення життєвих потреб особи за виконання нею обов’язків перед державою. Тому затримка з виплатою цих сум порушує соціальні гарантії та може бути предметом судового захисту із застосуванням норм КЗпП.

З огляду на викладене у зв’язку з відсутністю в спеціальному законодавстві, яке регулює оплату праці військовослужбовців, норм, що встановлюють відповідальність за невиплату або несвоєчасну виплату належних сум при звільненні, до таких правовідносин допустимим є застосування статей 116 і 117 КЗпП як загальних норм. І відповідні правові позиції Верховного Суду сприяють формуванню єдиної судової практики та забезпеченню ефективного захисту прав звільнених військовослужбовців.

Матеріал опубліковано у виданні «Юридична практика».

Автор публікації: Наталія Кайда

Наталія Кайда

членкиня Ради Комітету НААУ з трудового права

Аби першим отримувати новини адвокатури, підпишіться на канал Національної асоціації адвокатів України у Telegram.