Прецедентна практика ЄСПЛ щодо застосування заборони дискримінації (стаття 14 ЄКПЛ)

Підвищений рівень звернень до ЄСПЛ за статтею 14 Конвенції за останній час свідчить про особливу значимість справ, які стосуються дискримінації за ознаками статі, раси, кольору шкіри, мови, релігії, політичних чи інших переконань, національного чи соціального походження, належності до національних меншин, майнового стану, народження, сексуальної орієнтації.

Треба вказати, що «межа реалізації» статті 14 традиційно обмежується дискримінацією виключно при захисті прав та  свобод, які встановлені іншими статтями Конвенції. Хоча на практиці здійснюваний захист дискримінаційного характеру (встановлено на міжнародному рівні та на національному законодавчому рівнях держав-учасниць Конвенції) пов’язаний і з соціальними правами, зокрема правом на працю, правом на житло, які прямо не передбачені Конвенцією.

З  історичного аспекту слід вказати на  одну з  перших постанов Європейського Суду у справі «щодо деяких аспектів законів про використання мов в освіті в Бельгії» (1968 р.), де були викладені основні принципи щодо застосування статті 14 Конвенції.

Відповідно до практики Суду принцип недискримінації має «фундаментальний» характер і лежить в основі Конвенції разом з принципом верховенства права, цінностями толерантності та соціального миру (S.A.S. v. France [GC], 2014, § 149; Străin and Others v. Romania, 2005, § 59). Крім того, цей захист доповнюється статтею 1 Протоколу № 12 до Конвенції, яка забороняє дискримінацію загалом при здійсненні будь-якого права, встановленого законом.

Рішення по справі «Салай проти Словаччини» (case of Salay v. Slovakia), заява № 29359/22 від 27.02.2025

Заява стосується стверджуваного дискримінаційного зарахування та навчання заявника, який народився у 1998 році та має ромське походження, спочатку у підготовчому класі початкової школи для дітей, які, як очікувалося, не зможуть виконати основну навчальну програму, а потім у спеціальних класах цієї школи, призначених для дітей з інтелектуальною недостатністю. Ця справа порушує питання за статтею 14 Конвенції у поєднанні зі статтею 2 Протоколу № 1.

3. Оцінка Суду

Відповідні принципи Конвенції щодо стверджуваної дискримінації учнів-ромів у здійсненні їхнього права на освіту були викладені у справах D.H. and Others v. the Czech Republic ([GC], no. 57325/00, §§ 175-81, ECHR 2007, з подальшими посиланнями) and Oršuš and Others v. Croatia ([GC], no. 15766/03, §§ 144 and 146-48, ECHR 2010, з подальшими посиланнями), а також узагальнені у рішеннях Horváth and Kiss v. Hungary (no. 11146/11, §§ 101‑108, 29 January 2013, з подальшими посиланнями) та Lavida and Others v. Greece (no. 7973/10, §§ 61-64, 30 May 2013, з подальшими посиланнями), та включають наступне:

— Дискримінація означає різне ставлення без об’єктивного та  розумного обґрунтування до  осіб, які перебувають у схожих ситуаціях. Однак стаття 14 не  забороняє державі-члену по-різному ставитися до груп з метою виправлення «фактичної нерівності» між ними; дійсно, за  певних обставин невдала спроба виправити нерівність за допомогою різного ставлення може сама по собі призвести до порушення цієї статті.

— Дискримінація за ознакою, зокрема, етнічного походження особи є формою расової дискримінації. Расова дискримінація є особливо злісним видом дискримінації і, з огляду на її небезпечні наслідки, вимагає від органів влади особливої пильності та рішучої реакції. Саме з цієї причини влада повинна використовувати всі доступні засоби для боротьби з расизмом, тим самим зміцнюючи демократичне бачення суспільства, в якому різноманітність сприймається не як загроза, а як джерело збагачення. Суд також постановив, що жодна різниця у ставленні, яка ґрунтується виключно або у вирішальній мірі на етнічному походженні особи, не може бути об’єктивно виправдана в сучасному демократичному суспільстві, побудованому на принципах плюралізму та поваги до різних культур.

— Внаслідок своєї бурхливої історії та постійного виселення роми стали особливою групою неблагополучних і вразливих меншин. Тому вони потребують особливого захисту. Їхнє вразливе становище означає, що їхнім потребам та особливому способу життя слід приділяти особливу увагу як у відповідній нормативно-правовій базі, так і при прийнятті рішень у конкретних справах.

— Слово «поважати» у статті 2 Протоколу № 1 означає більше, ніж «визнавати» або «брати до уваги»; на додаток до переважно негативного зобов’язання, воно передбачає певні позитивні зобов’язання з боку держави. Тим не менш, вимоги поняття «повага», яке з’являється також у  статті  8 Конвенції, значно відрізняються в кожному конкретному випадку, враховуючи різноманітність практик, що застосовуються, і ситуацій, що складаються в державах-учасницях. Як наслідок, Договірні держави користуються широкою свободою розсуду при визначенні заходів, які необхідно вжити для забезпечення дотримання Конвенції з належною увагою до потреб і ресурсів суспільства та окремих осіб.

— У контексті права на освіту членів груп, які в минулому зазнали дискримінації в галузі освіти, що має триваючі наслідки, структурні недоліки вимагають вжиття позитивних заходів, спрямованих, зокрема, на надання допомоги заявникам у подоланні будь-яких труднощів, з якими вони зіткнулися під час проходження шкільної програми. Ці зобов’язання є особливо суворими там, де існує реальна історія прямої дискримінації. Тому для вирішення цих проблем необхідні деякі додаткові кроки, такі як активне і структуроване залучення відповідних соціальних служб.

— Різниця у ставленні може набувати форми непропорційно упередженого впливу загальної політики або заходів, які, хоча й сформульовані в нейтральних термінах, є  дискримінаційними щодо певної групи. Така ситуація може становити «непряму дискримінацію», яка не обов’язково вимагає наявності дискримінаційного наміру.

— Загальна політика або захід, який, на перший погляд, є нейтральним, але має непропорційно шкідливий вплив на осіб або групи осіб, які можуть бути ідентифіковані на  основі етнічного критерію, може вважатися дискримінаційним, незважаючи на  те, що він не спрямований конкретно на цю групу, якщо тільки цей захід не є об’єктивно виправданим законною метою, а засоби досягнення цієї мети є належними, необхідними і пропорційними.

— Дискримінація, що потенційно суперечить Конвенції, може бути результатом фактичної ситуації.

— Якщо доведено, що законодавство спричиняє такий непрямий дискримінаційний ефект, у справах в освітній сфері немає необхідності доводити наявність дискримінаційного наміру з  боку відповідних органів влади.

— Коли йдеться про оцінку впливу заходів або практики на окрему особу чи групу осіб, статистичних даних, які при критичному розгляді виявляються надійними та значущими, буде достатньо для того, щоб скласти докази prima facie, які повинен надати заявник. Це, однак, не означає, що непряма дискримінація не може бути доведена без статистичних даних.

— Якщо заявник, який стверджує про непряму дискримінацію, встановлює спростовувану презумпцію того, що вплив заходу або практики є дискримінаційним, тягар доведення переходить до держави-відповідача. Остання повинна довести, що різниця у ставленні не є дискримінаційною. Враховуючи, зокрема, специфіку фактів і характер звинувачень, висунутих у справах такого типу, на практиці заявникам буде надзвичайно складно довести непряму дискримінацію без такого перенесення тягаря доведення (п. 83).

(б) Чи  мала різниця в  ставленні об’єктивне та розумне обґрунтування

Різниця в ставленні є дискримінаційною, якщо вона «не має об’єктивного та розумного виправдання», тобто якщо вона не  переслідує «законну мету» або  якщо немає «розумного співвідношення пропорційності» між застосованими засобами та метою, яку прагнуть досягти. Більше того, якщо різниця в ставленні ґрунтується на расі, кольорі шкіри або етнічному походженні, поняття об’єктивного та розумного виправдання має тлумачитися якомога точніше (див. Horváth and Kiss, cited above, § 112) (п. 91).

(і) Законна мета

Суд зазначає, що безліч взаємопов’язаних факторів відіграють певну роль у практиці зарахування ромських дітей до системи спеціальної освіти в Словаччині, включаючи, зокрема, аспекти інтелектуальних здібностей та соціально-економічного неблагополуччя (див. пункти 7, 11, 17, 20, 34, 50, 56 та 57) (п. 92).

У минулому Суд постановив, що існування системи спеціальної освіти для дітей з особливими освітніми потребами, яка пов’язана з їхніми інтелектуальними здібностями, в  принципі може бути виправдане як таке, що служить законній меті (там само, § 113). Він вважає зайвим приймати остаточне рішення з цього питання на підставі фактів цієї справи, оскільки навіть якщо припустити, що зарахування заявника до системи спеціальної освіти служило такій законній меті, воно не було пропорційним, як установлено нижче (п. 93).

Оскільки у цій справі згадувалися проблеми з поведінкою заявника, немає жодних ознак на системному чи індивідуальному рівні того, що ці проблеми фактично призвели до його зарахування до спеціальних класів (п. 94).

Аналогічно, не було підтверджено, що мовні проблеми відіграли якусь суттєву роль у його зарахуванні до таких класів (див. пункти 24 та 70 вище) (п. 95).

(іі) Пропорційність

Було встановлено, що відповідне законодавство, яке застосовувалося на практиці на той час, мало непропорційно шкідливий вплив на ромську громаду, і що держава, в ситуації, коли існував очевидний випадок дискримінації, не змогла довести, що вона надала гарантії, необхідні для уникнення неправильного діагнозу та неналежного розміщення учнів ромської національності. Тому Суд вважає, що заявник, мабуть, зазнав дискримінаційного ставлення (п. 115).

Отже, у цій справі мало місце порушення статті 14 Конвенції, розглянутої разом зі статтею 2 Протоколу № 1 (п. 116).

З цих підстав, суд одноголосно

Оголошує заяву прийнятною;

Постановляє, що було порушення статті 14 Конвенції у поєднанні зі статтею 2 Протоколу № 1;

Постановляє:

(a) що держава-відповідач має сплатити заявнику протягом трьох місяців з дня набуття цим Рішенням статусу остаточного відповідно до пункту 2 статті 44 Конвенції 3000 (три тисячі) євро плюс будь-який податок, який може бути стягнуто, відшкодування моральної шкоди;

(b) що  зі спливом вищезазначених трьох місяців і до остаточного розрахунку на зазначену суму нараховуватиметься простий відсоток річних у розмірі граничної позичкової ставки Європейського центрального банку у період невиконання зобов’язань плюс три відсоткові пункти;

Відмовляє у  задоволенні решти вимог заявника щодо справедливої сатисфакції.

Рішення по справі «D.H. та інші проти Чеської Республіки» (case of D.H. and others v. Czech Republic), заява № 57325/00 від 13.11.2007

Заявники стверджували, поміж іншого, що  при здійсненні свого права на освіту вони стали жертвами дискримінації за ознакою расового або етнічного походження.

C. Оцінка Суду

1. Виклад основних принципів Відповідно до прецедентної практики Суду дискримінація означає відмінне поводження, без об’єктивного і розумного обґрунтування, з особами, які перебувають у відносно схожих ситуаціях (див. (Willis v. the United Kingdom) № 36042/97, п. 48, ECHR 2002‑IV) та (Okpisz v. Germany) № 59140/00, п. 33, 25.10.2005)). Однак стаття 14 не забороняє державі-члену поводитися з групами осіб по-різному для того, щоб виправити «фактичну нерівність» між ними; дійсно, у деяких випадках відсутність спроб виправити нерівність за допомогою відмінного поводження сама по собі може призводити до порушення статті 14 (див. Case “relating to certain aspects of the laws on the use of languages in education in Belgium” v. Belgium (merits)), 23.07.1968, с. 34, п. 10, Серія A, № 6); (Thlimmenos v. Greece) [ВП], № 34369/97, п. 44, ECHR 2000-IV); та Stec and Others v. the United Kingdom) [ВП], № 65731/01, п. 51, ECHR 2006‑VI)). Суд також визнав, що загальна політика або захід, які мають непропорційно шкідливі наслідки для конкретної групи, можуть вважатися дискримінаційними, незважаючи на те, що вони не спрямовані конкретно на цю групу (див. згадані вище справи Hugh Jordan та Hoogendijk), і що дискримінація, яка потенційно суперечить Конвенції, може бути результатом фактичної ситуації (див. згадану вище справу Zarb Adami) (п. 175).

Дискримінація за ознакою, поміж іншого, етнічного походження особи являє собою одну з  форм расової дискримінації. Расова дискримінація є особливо обурливим типом дискримінації і, з  причини своїх небезпечних наслідків, вимагає від  влади особливої пильності та енергійного реагування. Саме тому органи влади повинні використовувати всі доступні засоби для боротьби з расизмом, зміцнюючи таким чином демократичне бачення суспільства, в  якому різноманітність сприймається не як загроза, а як джерело збагачення (див. згадані вище справи (Nachova) та (Timishev)). Суд також визнав, що ніяка відмінність у поводженні, обумовлена виключно або вирішальною мірою етнічним походженням особи, не  може бути об’єктивно виправданою в сучасному демократичному суспільстві, побудованому на принципах плюралізму та поваги до різних культур (див. згадану вище справу (Timishev), п. 58) (п. 175).

Суд визнав, що процедура, передбачена Конвенцією, не завжди дозволяє строго застосовувати принцип affirmanti incumbit probatio (той, хто стверджує, повинен довести те, що він стверджує, — див. справу Aktaş v. Turkey, № 24351/94, п. 272, ECHR 2003‑V)). За певних обставин, коли події, які розглядаються судом, цілком або здебільшого відомі тільки органам влади, тягар доведення покладається на органи влади, які повинні дати задовільне і  переконливе пояснення (див. Salman v. Turkey [ВП], № 21986/93, п. 100, ECHR 2000-VII), та Anguelova v. Bulgaria, № 38361/97, п. 111, ECHR 2002‑IV)). У справі Nachova and Others (див. вище, п. 157) Суд не виключив можливості вимагати від уряду держави-відповідача спростувати спірні твердження про дискримінацію в певних випадках, навіть якщо він вважав, що це буде важко зробити в цій конкретній справі, оскільки тут стверджувалося, що насильницькі дії були вмотивовані расовими упередженнями. У зв’язку з цим він зазначив, що в правових системах багатьох країн докази дискримінаційних наслідків політики, рішення або практики звільняли від необхідності доводити намір щодо стверджуваної дискримінації в галузі праці та у сфері надання послуг (п. 179).

Що стосується питання про те, чи можуть статистичні дані розглядатись як доказ у справі, Суд у минулому заявляв, що статистичні дані самі по собі не можуть розкрити практику, яка може бути визначена як дискримінаційна (див. згадану вище справу Hugh Jordan, п. 154). Однак, під час розгляду останніх справ, що стосувалися питання про дискримінацію і в яких заявники вказували на різницю у наслідках уживання загального заходу або конкретної ситуації (див. вищезгадані справи Hoogendijk та Zarb Adami, пп. 77-78), Суд значною мірою спирався на статистичні дані, подані сторонами, з метою встановити відмінність у поводженні з двома групами (чоловіків і жінок) у схожих ситуаціях.

Так, у справі Hoogendijk Суд заявив: «Коли заявник може продемонструвати, спираючись на безперечну офіційну статистику, існування первинних доказів, які вказують на те, що конкретна норма — хоча і сформульована у нейтральній формі — насправді зачіпає явно більший відсоток жінок, ніж чоловіків, уряд держави-відповідача має довести, що це результат об’єктивних факторів, не пов’язаних з будь-якою дискримінацією за ознакою статі. Якщо тягар доведення того, що різниця у наслідках для жінок і чоловіків не має дискримінаційного характеру, не перейде до уряду держави-відповідача, то на практиці заявникам буде надзвичайно складно довести існування непрямої дискримінації.» (п. 180).

З цих підстав суд

1. Відхиляє, одноголосно, попереднє заперечення уряду;

2. Вирішує, тринадцятьма голосами проти чотирьох, що в цій справі мало місце порушення статті 14 у поєднанні зі статтею 2 Протоколу №1;

3. Вирішує, тринадцятьма голосами проти чотирьох:

(a) що  держава-відповідач має виплатити заявникам протягом трьох місяців наступні суми разом з будь-яким податком, який може бути на них нарахований:

(i) кожному з вісімнадцяти заявників 4 000 євро (чотири тисячі євро) як компенсацію моральної шкоди, які підлягають конвертації у чеські крони за курсом на дату платежу;

(ii) спільно всім заявникам 10 000 євро (десять тисяч євро) як компенсацію судових витрат, які підлягають конвертації у чеські крони за курсом на дату платежу;

(b) що зі спливом вищезазначених трьох місяців і до моменту виплати на ці суми має нараховуватися пеня, виходячи з розміру дійсної на цей період граничної позичкової ставки Європейського центрального банку, плюс три відсотки;

4. Відхиляє, одноголосно, решту вимог заявників щодо справедливої сатисфакції.

ВІСНИК НААУ № 5 (111)

Автор публікації: Віталій Ковтун

Віталій Ковтун

доцент кафедри конституційного права України Національного юридичного університету імені Ярослава Мудрого, доцент, к. ю. н.

Автор публікації: Марина Ковтун

Марина Ковтун

шеф-редакторка Вісника НААУ, адвокат, доцентка кафедри адміністративного права Національного юридичного університету імені Ярослава Мудрого, доцентка, к. ю. н.

Аби першим отримувати новини адвокатури, підпишіться на канал Національної асоціації адвокатів України у Telegram.