Заборона суперечливої поведінки у справах щодо визнання права спільної сумісної власності та поділу майна

Якщо особа, яка має суб’єктивне право (наприклад, право власності, право на частку в спільній власності), добровільно висловила безпосередньо або своєю поведінкою дала зрозуміти, що відмовляється від належного їй майнового права, то така особа пов’язана своїм рішенням і не має права його змінити згодом.

Згідно з ч. 1 ст. 57 Сімейного кодексу України особистою приватною власністю дружини, чоловіка є: 1) майно, набуте нею, ним до шлюбу; 2) майно, набуте нею, ним за час шлюбу, але на підставі договору дарування або в порядку спадкування; 3) майно, набуте нею, ним за час шлюбу, але за кошти, які належали їй, йому особисто; 4) житло, набуте нею, ним за час шлюбу внаслідок його приватизації відповідно до Закону України «Про приватизацію державного житлового фонду»; 5) земельна ділянка, набута нею, ним за час шлюбу внаслідок приватизації земельної ділянки, що перебувала в її, його користуванні, або отримана внаслідок приватизації земельних ділянок державних і  комунальних сільськогосподарських підприємств, установ та організацій, або отримана із земель державної та комунальної власності в межах норм безоплатної приватизації, визначених ЗК України.

Спільною сумісною власністю подружжя, зокрема, можуть бути: квартири, жилі й садові будинки; земельні ділянки та насадження на них, продуктивна і робоча худоба, засоби виробництва, транспортні засоби; грошові кошти, акції та інші цінні папери, паєнакопичення в житлово-будівельному, дачно-будівельному, гаражно-будівельному кооперативі; грошові суми та майно, належні подружжю за  іншими зобов’язальними правовідносинами, тощо.

Отже, належність майна до спільної сумісної власності подружжя визначається не тільки фактом придбання його під час шлюбу, але й спільною участю подружжя коштами або працею в набутті майна. Застосовуючи цю норму права (ст. 60 СК) та визнаючи право спільної сумісної власності подружжя на майно, суд повинен установити не тільки факт набуття майна під час шлюбу, але й той факт, що джерелом його набуття були спільні сумісні кошти або спільна праця подружжя.

Тобто критеріями, які дозволяють надати майну статус спільної сумісної власності, є: 1) час набуття такого майна; 2) кошти, за які таке майно було набуте (джерело набуття); 3) мета придбання майна, яка дозволяє надати йому правовий статус спільної власності подружжя.

Оскільки законом презюмується виникнення права спільної сумісної власності щодо майна, набутого подружжям у шлюбі, то обов’язок із доведення тієї обставини, що майно, придбане у шлюбі, є особистою власністю одного з подружжя, покладений на останнього.

Згідно із  правовою позицією, викладеною в постанові Верховного Суду від  22.01.2020  р. у  справі № 771/2302/18, «статус спільної сумісної власності визначається такими чинниками, як час набуття майна та  кошти, за  які таке майно було набуте (джерело набуття). У разі придбання майна хоча й у період шлюбу, але за особисті кошти одного з подружжя, це майно не може вважатися об’єктом спільної сумісної власності подружжя, а є особистою приватною власністю того з подружжя, за особисті кошти якого воно придбане. Тому сам по собі факт придбання спірного майна в період шлюбу не є безумовною підставою для віднесення такого майна до об’єктів права спільної сумісної власності подружжя. Заінтересована особа може довести, що майно придбане нею у шлюбі, але за її особисті кошти. У цьому разі презумпція права спільної сумісної власності на це майно буде спростована. Якщо ж заява одного з подружжя про те, що річ була куплена на її особисті кошти, не буде належним чином підтверджена, презумпція права спільної сумісної власності подружжя залишиться непохитною. Таким чином, тягар доказування у справах цієї категорії покладено на того із подружжя, хто заперечує проти визнання майна об’єктом спільної сумісної власності подружжя.

Відповідно до ч. 1 ст. 60 СК майно, набуте подружжям за  час шлюбу, належить дружині та  чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один із них не мав із поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу).

Вважається, що  кожна річ, набута за  час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об’єктом права спільної сумісної власності подружжя.

До складу майна, що підлягає поділу, включається спільне майно подружжя, наявне у нього на час розгляду справи, у тому числі яке знаходиться у третіх осіб. При поділі майна враховуються також борги подружжя та правовідносини за зобов’язаннями, що виникли в інтересах сім’ї (див., зокрема, постанову Верховного Суду у складі Об’єднаної палати Касаційного цивільного суду від 12.06.2023 у справі № 712/8602/19 (провадження № 61-14809сво21).

Спільною сумісною власністю подружжя, що підлягає поділу, можуть бути будь-які види майна чи майнових прав, за винятком тих, які згідно із законом не можуть їм належати (виключені з цивільного обороту), незалежно від того, на ім’я кого з подружжя вони були набуті чи оформлені (див., зокрема, постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 05.01.2024 у справі № 755/12204/18 (провадження № 61-2401св21).

У доктрині зазвичай виокремлюється компенсаційна функція приватного права, яка спрямована на відновлення порушених цивільних прав і полягає в наданні таких засобів (зазвичай, грошей), завдяки яким це стало б можливим. Так, при пошкодженні майна особи сплачується його вартість або гроші, необхідні для ремонту; при завданні шкоди здоров’ю особи — кошти для лікування, протезування, реабілітації тощо; при поширенні неправдивої інформації про особу — її спростування та  грошова компенсація моральної шкоди та ін. «Сompensare» (з лат.)) означає відшкодовувати або урівноважувати. За своєю суттю компенсація у приватному праві — це певні дії задля справедливого «урівноваження» майнової чи немайнової втрати (внаслідок, наприклад, завдання шкоди чи припинення повністю або  частково певного суб’єктивного права) шляхом сплати особі грошей як загального еквіваленту всіх цінностей або передання їй будь-якого майна такого роду, якості та вартості, що дадуть змогу «залагодити» понесену втрату. Саме тому цивільний закон конструкцій безкомпенсаційного припинення права приватної власності на  земельну ділянку (чи  права на  частку) на підставі рішення суду у справах про поділ спільного майна подружжя або про визнання права на частку в праві спільної власності без вимог щодо поділу майна в натурі не містить. При цьому вирішення такого спору не  має зумовлювати у  співвласників потребу після судового рішення домовлятися про порядок поділу цього ж майна, а саме про виплату одному з них компенсації та про гарантії її отримання, або ж звертатися до суду з відповідним позовом в іншій справі. Як наслідок, у цих справах об’єкт нерухомості, який розташований на земельній ділянці, що належить на праві приватної власності одному з подружжя, залишається у власності подружжя, який є власником земельної ділянки, а інший з подружжя має право вимагати виплати грошової компенсації понесених під час перебування у шлюбі витрат на поліпшення належного подружжю майна або  врахування відповідної компенсації при поділі іншого майна подружжя. Саме через рішення про стягнення відповідної компенсації суд справедливо «урівноважує» інтереси подружжя. При цьому не виключається поділ подружжям у натурі будинку, будівлі, споруди, що є спільною сумісною власністю подружжя, які знаходяться на такій земельній ділянці, та набуття особою, яка не мала права власності на земельну ділянку.

Проте таке припинення права приватної власності відповідача на земельну ділянку (на частку у праві) за вимогою другого з подружжя можливе за умови одночасного присудження власнику грошової компенсації замість його частки у праві власності на земельну ділянку або врахування відповідної компенсації вартості земельної ділянки (її частки) при поділі іншого майна подружжя. Тому за вимогою другого з подружжя про припинення права приватної власності відповідача на земельну ділянку (на частку у праві) судам слід вирішувати питання щодо попереднього внесення позивачем відповідної грошової суми на депозитний рахунок суду за правилом ч. 5 ст. 71 СК, що є гарантією відшкодування власнику вартості такої частки (див. постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 11.12.2024 у справі № 369/3056/21 (провадження № 61-8040св23).

Тлумачення ст. 61 СК свідчить, що спільною сумісною власністю подружжя, яке підлягає поділу, можуть бути будь-які види майна, за винятком тих, які згідно із законом не можуть їм належати (виключені з цивільного обороту), незалежно від  того, на  ім’я кого з подружжя вони були набуті. Конструкція норми ст. 60 СК свідчить про презумпцію спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу. Разом із тим зазначена презумпція може бути спростована й один із подружжя може оспорювати поширення правового режиму спільного сумісного майна на певний об’єкт, у тому числі в судовому порядку.

Частиною 1 ст. 70 СК передбачено, що у разі поділу майна, яке є об’єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором.

При вирішенні спору про поділ майна суд може відступити від засади рівності часток подружжя за обставин, що мають істотне значення, зокрема якщо один із них не дбав про матеріальне забезпечення сім’ї, ухилявся від участі в утриманні дитини (дітей), приховав, знищив чи пошкодив спільне майно, витрачав його на шкоду інтересам сім’ї.

За рішенням суду частка майна дружини, чоловіка може бути збільшена, якщо з нею, ним проживають діти, а  також непрацездатні повнолітні син, дочка, за умови, що розмір аліментів, які вони отримують, недостатній для забезпечення їхнього фізичного, духовного розвитку та лікування.

Сторони договору можуть погодити перелік запевнень, що надаються стороною або сторонами щодо обставин, які мають значення для укладення, виконання або припинення такого договору. Сторона, яка умисно або з необережності надала іншій стороні неправдиві запевнення про обставини, що мають значення для укладення, виконання або припинення договору, зобов’язана відшкодувати стороні, яка покладалася на такі запевнення, збитки, завдані у зв’язку з неправдивістю таких запевнень, якщо інше не передбачено договором (ст. 650-1 Цивільного кодексу України).

Розглянемо приклад судової практики щодо позовних вимог про визнання права спільної сумісної власності, визнання права власності та поділ спільного майна колишнього подружжя.

10.10.2019 ОСОБА_6 звернулася до Святошинського районного суду м. Києва з позовом про визнання права спільної сумісної власності, визнання права власності та поділ спільного майна колишнього подружжя.

З весни 2017 р. позивач ОСОБА_6 та  відповідач ОСОБА_2 припинили шлюбні відносини.

Рішенням Дарницького районного суду м. Києва від 26.02.2019 з ОСОБА_2 стягнуто аліменти на користь ОСОБА_6 на утримання дітей у розмірі 1/3 частини від його заробітку (доходу) щомісячно, але не менше ніж 50% прожиткового мінімуму для  дитини відповідного віку, починаючи з 09.01.2019 і до досягнення дітьми повноліття (справа № 753/521/19).

Рішенням Святошинського районного суду м. Києва від 03.06.2019 шлюб між сторонами розірвано (справа № 369/14575/18).

За  час шлюбу позивачем і  відповідачем набуто грошові кошти, нерухоме та рухоме майно. Оскільки шлюбні відносини ґрунтувалися на принципі взаємної довіри, позивач не заперечувала проти оформлення права власності на придбане і збудоване майно на ім’я відповідача.

За час шлюбу позивачем із відповідачем також накопичені грошові кошти, розміщені на  депозитних рахунках в українських банках.

12.06.2008 на підставі договору дарування, посвідченого приватним нотаріусом, відповідач ОСОБА_2 набув право власності на земельну ділянку. Відповідно до умов правочину земельна ділянка вільна від забудови.

Оскільки батьки позивача неодноразово надавали подружжю грошову допомогу, то відповідач обіцяв ОСОБА_6, що  частина земельної ділянки буде оформлена на її ім’я, однак обіцянку не виконав. Це підтверджується тим, що 12.03.2008 мати відповідача ОСОБА_2 — ОСОБА_4 склала нотаріально посвідчену довіреність, якою уповноважила відповідача бути її представником з усіх питань, пов’язаних із продажем або даруванням позивачу цієї земельної ділянки. На підтвердження існування домовленості слугує також заява ОСОБА_10 від 12.03.2008, посвідчена приватним нотаріусом, якою останній підтвердив свою обізнаність про намір його дружини ОСОБА_4 продати будь-кому чи подарувати ОСОБА_2 або ОСОБА_6 цю земельну ділянку.

20.05.2014 проведена державна реєстрація земельної ділянки.

Під час шлюбу сторони за рахунок спільних коштів і  спільної праці подружжя на  земельній ділянці побудували триповерховий будинок. Будинок повністю побудований, підключений до усіх комунікацій, фактично експлуатується за  своїм функціональним призначенням, однак не приймається до експлуатації та права власності на нього не оформлюються з вини відповідача.

Оскільки позивач має право на частину незавершеного будівництвом будинку, то відповідно до чинного законодавства до неї повинно перейти право власності й на частину земельної ділянки для обслуговування цієї частини будинку.

25.09.2009 сторони придбали транспортний засіб марки «BMW 320» 2000 р. випуску та  зареєстрували його на ім’я ОСОБА_2. 31.12.2014 сторони придбали транспортний засіб марки «Mercedes-Benz Vito 111 CDI», 2006 р. випуску, який зареєстрували на ім’я ОСОБА_2.

25.09.2013 відповідачем в інтересах сім’ї укладено договір про участь у будівництві об’єкта нерухомості Б-0706/5/494 з ПАТ «НЕО ВІТА», відповідно до якого було набуте право власності на  квартиру шляхом укладення договору купівлі-продажу облігацій у кількості 7470 одиниць номінальною вартістю однієї облігації 69 грн. 23 коп.

25.09.2013 між відповідачем і ПАТ «НЕО ВІТА» укладено Акт прийому-передачі цієї квартири. 26.11.2014 право власності на квартиру зареєстроване на ім’я ОСОБА_2 та видано свідоцтво про право власності. Ця квартира є  об’єктом спільної сумісної власності подружжя.

Також під час шлюбу позивачем і  відповідачем за спільні кошти придбано речі, які знаходяться у будинку на загальну суму 1183000,00 грн. Зазначене майно придбане під час перебування у зареєстрованому шлюбі за спільні кошти подружжя. Усі доходи, отримані від праці, позивач вкладала у придбання спільної з відповідачем власності. Також сторонам неодноразово грішми допомагали батьки ОСОБА_6.

Позивач зверталася до відповідача з питанням поділу спільного сумісного майна, однак ОСОБА_2 у цьому їй відмовив. Просить задовольнити позов.

Ухвалою судді Святошинського районного суду м. Києва від 21.10.2019 справа передана на розгляд до  Броварського міськрайонного суду Київської області.

Заслухавши пояснення учасників справи, покази свідків, дослідивши письмові матеріали справи, суд установив такі факти та відповідні їм правовідносини.

При розгляді цієї справи по суті відповідач ОСОБА_2 не довів належності йому зазначеної квартири на праві особистої власності. Не визнаючи позовні вимоги у  цій частині, відповідач зазначив, що  для її придбання він особисто позичив у своєї сестри ОСОБА_3 грошові кошти у розмірі 23000 доларів США, які зобов’язався повернути у строк до 30.07.2019. На підтвердження цих обставин відповідачем надано копію розписки від 01.04.2006.

Наявність боргового документа не  свідчить про особисту власність відповідача на цю квартиру. При цьому судом ураховується, що у разі, якщо для придбання у  шлюбі майна використовувалися запозичені кошти одним із  подружжя, вони вважаються використаними в  інтересах сім’ї та  не є  особистою власністю одного з подружжя.

Відповідна правова позиція визначена ухвалою ВССУ від 15.05.2017 у справі № 718/585/16-ц, за якою майно, придбане за  запозичені (кредитні) кошти й оформлене на одного з подружжя, все одно є об’єктом спільної сумісної власності та підлягає поділу судом, оскільки не входить до переліку майна, передбаченого ст. 57 СК — майно, що є особистою приватною власністю дружини, чоловіка.

Належність квартири до  об’єктів права спільної сумісної власності подружжя також підтверджується тим, що станом на 20.06.2008 відповідач ОСОБА_2 відчужив на користь своїх батьків лише 1/2 частину зазначеної квартири.

Договір про фінансування будівництва житла за програмою 50х50 № 62/Б, укладений 31.03.2006, вартість об’єкта інвестування складає 73298 грн. 00 коп. При цьому сума позики значно перевищувала вартість квартири на момент укладення правочину про фінансування будівництва житла. Станом на 01.04.2006 офіційний курс долара США по відношенню до гривні становив 5,0500 грн за 1 долар.

При поділі зазначеної квартири суд ураховує, що  відповідач ОСОБА_2 розпорядився належною йому 1/2 частиною на свій власний розсуд, відчуживши її на користь третіх осіб. Право власності на іншу 1/2 частину підлягає визнанню за ОСОБА_16 в порядку поділу майна подружжя.

25.09.2013 між ОСОБА_2 та  ОСОБА_17 укладено договір купівлі-продажу цінних паперів.

За цим правочином продавець (ОСОБА_17) зобов’язалася передати у власність покупця (ОСОБА_2), а останній зобов’язався прийняти й оплатити цінні папери на умовах, передбачених у ньому: Емітент облігацій: приватне акціонерне товариство «НЕО ВІТА». Вид і форма випуску облігацій: облігації іменні, цільові, забезпечені. Форма існування облігацій: бездокументарна.

25.09.2013 між приватним акціонерним товариством «НЕО ВІТА» та ОСОБА_2 укладено договір про участь у будівництві об’єкта нерухомості.

25.09.2013 між приватним акціонерним товариством «НЕО ВІТА» та ОСОБА_2 укладено договір про внесення змін і  доповнень до  договору про участь у  будівництві об’єкта нерухомості Б-0706/5/494 від 25.09.2013.

Згідно з  Актом прийняття-передачі квартири від 25.09.2013 приватне акціонерне товариство «НЕО ВІТА» передало ОСОБА_2 для проведення ремонтних та оздоблювальних робіт квартиру і комплект ключів від цієї квартири у кількості 5 штук, а інвестор, у свою чергу, прийняв квартиру разом із ключами. Квартира належить на праві приватної власності ОСОБА_2.

Не  визнаючи вимоги про визнання квартири, відповідач ОСОБА_2 знову ж таки посилається на її придбання за кошти, отримані на підставі розписки від 12.03.2008, за  умовами якої він отримав у  борг від матері ОСОБА_4 грошові кошти у розмірі 105000 доларів США 00 центів.

Суд критично ставиться до поданих стороною відповідача копій розписок як доказу на підтвердження придбання спірного майна (рухомого і нерухомого) та належності йому з цих підстав майна на праві особистої власності. При розгляді цієї справи по суті відповідачем не надані оригінали зазначених розписок, при цьому покази свідків не є доказом існування зобов’язальних відносин щодо передання коштів та їх використання для придбання майна. Крім того, суд ураховує, що на рахунках, відкритих відповідачем на своє ім’я у різних банківських (фінансових) установах станом на 2011 — 2014 рр., були розміщені грошові кошти.

Стосовно вимоги про визнання права власності на частину земельної ділянки та житлового будинку суд зазначає таке.

Не видається за можливе визначити вартість матеріалів, що використовувалися при будівництві будівель, які розташовані на території земельної ділянки з 20.06.2008 р. по теперішній час, оскільки на дослідження не надані документи, що могли б підтвердити їх застосування й у зв’язку з тим, що фактично використані матеріали при будівельних роботах не розглядаються окремо, а становлять собою суцільну інженерну споруду, кожен елемент якої нерозривно пов’язаний із суміжними частинами, і станом на час проведення дослідження не можуть підлягати ідентифікації як будівельні матеріали.

З огляду на викладені обставини, суд дійшов висновку, що спірний житловий будинок був збудований станом на 2006 рік, про що свідчать дані технічного паспорта, відомості, надані органом місцевого самоврядування, та робочий проєкт на газопостачання. Ці докази є допустимими і достатніми. При розгляді цієї справи по суті позивач не надала безспірних доказів, які б свідчили про належність спірного будинку до спільної сумісної власності подружжя, його будівництва під час перебування у шлюбі, за рахунок спільної участі (праці) та за участю спільних коштів. Подані стороною відповідача докази щодо побудови житлового будинку станом на 2006 рік позивачем не спростовані.

У визначеному законом порядку право власності на житловий будинок не зареєстроване. Заявляючи вимогу про визнання права власності на частину будинку, позивач також посилається на п. 1.4 договору дарування від 12.06.2008, посвідченого приватним нотаріусом, за яким дарувальниця (ОСОБА_4) стверджує, що земельна ділянка вільна від забудови. Ця умова договору жодного правового значення не має, не є істотною, є лише ствердженням дарувальниці та не підтверджена відповідними будівельно-технічними документами.

З  огляду на  викладене, суд вважає, що  станом на  момент набуття відповідачем права власності на земельну ділянку спірний житловий будинок був збудований.

Вимог на підставі ст. 62 СК позивачем до суду не заявлено. Спірна земельна ділянка набута відповідачем на підставі договору дарування та відповідно до вимог ст.  57 СК є  його особистою власністю. Підстави для втручання у право особистої приватної власності у цьому випадку відсутні.

Рішенням Броварського міськрайонного суду Київської області від 06.09.2023 позов ОСОБА_1 задоволено частково: визнано об’єктом права спільної сумісної власності колишнього подружжя ОСОБА_1 та  ОСОБА_2 квартиру, квартиру, автомобіль марки «BMW 320», 2000  р. випуску, реєстраційний номер НОМЕР_1, автомобіль марки «Mercedes-Benz Vito» 111 CDI, 2006 р. випуску, реєстраційний номер; у порядку поділу майна колишнього подружжя визнано за ОСОБА_1 право власності на 1/2 частину квартири; залишено у власності ОСОБА_2 1/2 частину квартири; у порядку поділу майна колишнього подружжя визнано за ОСОБА_1 право власності на 1/2 частину квартири; у порядку поділу майна колишнього подружжя визнано за ОСОБА_1 право власності на транспортний засіб — автомобіль марки «BMW 320», 2000 р. випуску; у порядку поділу майна колишнього подружжя залишено у власності ОСОБА_2 транспортний засіб — автомобіль марки «Mercedes-Benz Vito» 111 CDI, 2006 р. випуску; стягнуто з  ОСОБА_2 на  користь ОСОБА_1 різницю вартості транспортних засобів: автомобіля марки «BMW 320», 2000 р. випуску, та автомобіля марки «Mercedes-Benz Vito» 111 CDI, 2006 р. випуску.

Не погоджуючись із таким рішенням суду першої інстанції сторони подали апеляційні скарги.

Постановою Київського апеляційного суду від 20.05.2024 апеляційну скаргу ОСОБА_2 залишено без задоволення; апеляційну скаргу ОСОБА_1 задоволено частково; рішення Броварського міськрайонного суду Київської області від 06.09.2023 у частині відмовлених позовних вимог ОСОБА_1 про припинення права власності на частку в спільному майні скасовано й ухвалено в цій частині нове судове рішення, яким позовні вимоги ОСОБА_1 задоволено; припинено право власності ОСОБА_2 на 1/2 частину квартири; в іншій частині рішення Броварського міськрайонного суду Київської області від 06.09.2023 залишено без змін; вирішено питання щодо розподілу судових витрат.

Постанова апеляційного суду мотивована тим, що доводи і вимоги апеляційної скарги позивача стосуються оскарження рішення суду першої інстанції в частині відмови у задоволенні вимог щодо припинення права власності ОСОБА_2 на 1/2 частину квартири; відмови у визнанні об’єктом спільної сумісної власності колишнього подружжя — об’єкт незавершеного будівництвом садовий будинок, що  розташований на  земельній ділянці; відмови у  визнанні у порядку поділу майна подружжя за ОСОБА_5 права власності на  1/2 частину об’єкта незавершеного будівництва 93 % готовності, садового будинку загальною площею 294,9 кв. м із підсобними господарськими будівлями та спорудами; відмови у визнанні за ОСОБА_5 права власності на 1/2 частину земельної ділянки, цільове призначення: для колективного садівництва. Доводи і вимоги апеляційної скарги відповідача стосуються оскарження рішення суду першої інстанції в  частині визнання квартири та  квартири об’єктами права спільної сумісної власності колишнього подружжя.

Перевіривши в межах доводів апеляційних скарг правильність застосування судом першої інстанції норм матеріального і процесуального права, колегія суддів апеляційного суду повною мірою не може погодитися з висновками суду першої інстанції в оскаржуваній частині, виходячи з такого: для подружжя передбачено презумпцію спільності права власності. Ця презумпція може бути спростована, і жінка та (або) чоловік можуть оспорювати поширення правового режиму спільного сумісного майна на певний об’єкт, у тому числі в судовому порядку. Той із подружжя, який заявляє про спростування зазначеної презумпції, зобов’язаний довести обставини, що її спростовують, на підставі належних, достовірних і допустимих доказів.

Суд першої інстанції не вважав зазначені розписки доказами, які спростовують презумпцію спільності майна подружжя, оскільки вони не  свідчать про те, що саме ці позичені кошти були використані відповідачем для  придбання спірних квартир, з  урахуванням також того, що  на рахунках, відкритих відповідачем на своє ім’я у різних банківських (фінансових) установах, станом на 2011 — 2014 рр. були розміщені грошові кошти: у  ПАТ «Універсал Банк» станом на 26.12.2011 р. залишок на рахунку становив — 20000 грн 00 коп.; станом на 26.06.2013 залишок на рахунку у ПАТ «ВіЕйБі Банк» складав — 45872 дол. США, 19 центів; 02.06.2014 ОСОБА_2 на рахунок, відкритий у ПАТ «ВіЕйБі Банк», внесено грошові кошти у розмірі — 100000 грн.

Колегія суддів апеляційного суду погодилася з таким висновком суду першої інстанції та  наголошує, що за приписами ч. 1 ст. 57 СК особистою приватною власністю дружини, чоловіка є, зокрема, майно, набуте нею, ним за час шлюбу, але на підставі договору дарування або  в порядку спадкування, а  також майно, набуте нею, ним за час шлюбу, але за кошти, які належали їй, йому особисто. Суд першої інстанції правильно також зауважив, що належність квартири до об’єкта права спільної сумісної власності подружжя також підтверджується тим, що станом на 20.06.2008 відповідач ОСОБА_2 відчужив на користь своїх батьків лише 1/2 частину зазначеної квартири. Оскільки належних, достатніх, достовірних і допустимих доказів на  спростування презумпції спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу, відповідачем не надано, суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про задоволення позовних вимог ОСОБА_1 про визнання квартири спільною сумісною власністю подружжя.

Вирішуючи спір у  частині вимог позивача щодо об’єкта незавершеного будівництва — садового будинку, суд першої інстанції на підставі наданих сторонами доказів, урахувавши такі обставини, як джерело і час його набуття, зробив обґрунтований висновок про те, що відповідач ОСОБА_2 спростував презумпцію спільності права власності подружжя на зазначене майно. Матеріали справи не містять доказів, що будівництво спірного об’єкта нерухомості здійснювалося за  час шлюбу і за спільні кошти та працею подружжя, а надані відповідачем у суді першої інстанції письмові докази свідчать про те, що будівництво садового будинку розпочали його батьки ще до укладення шлюбу між сторонами у справі (15.07.2005 р.) і станом на 2006 рік садовий будинок був фактично побудований.

Відповідно, установивши, що відповідачу ОСОБА_2 на підставі нотаріального посвідченого договору дарування земельної ділянки від 12.06.2008 належить земельна ділянка, цільове призначення: для колективного садівництва, площею: 0,1211 га, суд першої інстанції, застосувавши норми матеріального права, зокрема п. 2 ч. 1 ст. 57 СК, яким передбачено, що особистою приватною власністю дружини, чоловіка є майно, набуте нею, ним за час шлюбу, але на підставі договору дарування або в порядку спадкування, дійшов обґрунтованого висновку про відсутність правових підстав для задоволення позовних вимог ОСОБА_5 у частині визнання за нею права власності на 1/2 частину земельної ділянки, цільове призначення: для колективного садівництва.

Колегія суддів апеляційного суду погодилася з такими висновками суду першої інстанції, оскільки вони належним чином мотивовані, ґрунтуються на наявних у справі доказах і правильному застосуванні норм матеріального права.

Як правильно зазначено судом першої інстанції, зазначена умова договору дарування жодного правового значення не має, не є істотною, є лише ствердженням дарувальниці (ОСОБА_4) та не підтверджена відповідними будівельно-технічними документами.

Із дослідженої технічної документації на будинок судом установлено, що спірний житловий будинок був збудований станом на 2006 р., тобто до укладення договору дарування земельної ділянки на користь відповідача. А доводи апеляційної скарги позивача про те, що суд першої інстанції безпідставно взяв до уваги копії документів, долучених третьою особою — ОСОБА_4 до заяви про визнання її третьою особою у справі: технічні паспорти, робочий проєкт на газопостачання тощо, колегія суддів апеляційного суду відхиляє з огляду на таке.

Установивши, що до складу майна, яке підлягало поділу, включено майно у вигляді 1/2 частини квартири, наявне у відповідача на час розгляду справи, суд першої інстанції дійшов правильного висновку про визнання за ОСОБА_1 права власності на 1/2 частину квартири у порядку поділу майна колишнього подружжя, однак дійшов помилкового висновку про відмову в задоволенні вимоги позивача про припинення права відповідача на визначену позивачеві 1/2 частку у спільному майні.

30.12.2024 ОСОБА_5 подала касаційну скаргу, яка підписана представником ОСОБА_6, на рішення Броварського міськрайонного суду Київської області від 06.09.2023 та постанову Київського апеляційного суду від 20.05.2024.

Позиція Верховного Суду

Щодо позовної вимоги про визнання садового будинку об’єктом спільної сумісної власності сторін

При розгляді справ про поділ спільного сумісного майна подружжя (жінки та чоловіка, які проживають однією сім’єю, але не перебувають у шлюбі між собою або в будь-якому іншому шлюбі) встановлення обсягу спільно нажитого майна є передусім питаннями доведення відповідних обставин, спростування чи неспростування презумпції спільної сумісної власності, які суд вирішує в мотивувальній частині свого рішення. Більше того, відповідне судове рішення лише підтверджує наявність режиму спільного сумісного майна, і для такого підтвердження заявлення вимоги про визнання певних об’єктів спільним сумісним майном та, як наслідок, зазначення в резолютивній частині судового рішення про таке визнання не є необхідним. Ефективним способом захисту за  таких умов є  саме вирішення вимоги про поділ спільного сумісного майна (див. п. 70 постанови Великої Палати Верховного Суду від 23.01.2024 у справі № 523/14489/15-ц (провадження № 14-22цс20).

У справі, що переглядається:

суди не врахували, що метою сторін є поділ спільного сумісного майна, набутого за час шлюбу. Тому позовні вимоги про визнання майна об’єктом спільної сумісної власності не є належним способом захисту прав сторін на такий поділ;

тому судові рішення в частині відмови у задоволенні позовної вимоги про визнання садового будинку об’єктом спільної сумісної власності сторін потрібно змінити, виклавши їх мотивувальні частини в редакції цієї постанови, оскільки суди відмовили в їх задоволенні з інших мотивів.

Щодо позовних вимог про відмову у визнанні права на 1/2 частину в праві власності на садовий будинок і земельну ділянку

Якщо особа, яка має суб’єктивне право (наприклад, право власності), висловила безпосередньо або своєю поведінкою дала зрозуміти, що відмовляється від права власності, то така особа пов’язана своїм рішенням і  не має права його змінити згодом. Спроба особи згодом здійснити право суперечитиме попередній поведінці такої особи і  має призводити до  припинення зазначеного права (див. постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 14.12.2022 у справі № 126/2200/20 (провадження № 61-10017св22).

У випадку, якщо особа добровільно відмовилася від видачі свідоцтва про права на частку в праві спільної сумісної власності, а надалі змінила своє рішення та звертається із заявою про видачу такого свідоцтва й оспорення свідоцтва про право на спадщину, в яке включено таке майно, то така особа пов’язана своїм рішенням і  не має права його змінити згодом (див. постанову Верховного Суду у складі Об’єднаної палати Касаційного цивільного суду від 04.11.2024 у справі № 532/1550/23 (провадження № 61-4145сво24).

Аналіз матеріалів справи свідчить, що в нотаріально посвідченому договорі дарування від 12.06.2008 земельної ділянки встановлено, що:

дарувальниця стверджує, що на момент укладання цього договору зазначена вище земельна ділянка не перебуває під арештом або забороною, щодо неї не ведуться судові спори, вона у податковій заставі не перебуває, відносно неї не укладено будь-яких договорів із відчуження чи щодо користування з іншими особами. Треті особи не мають прав на земельну ділянку. Майно, яке є предметом цього договору, не є спільною сумісною власністю. Земельна ділянка вільна від забудов (п. 1.4 договору дарування);

відчужувана земельна ділянка оглянута обдаровуваним. Недоліків, які перешкоджають використанню її  за цільовим призначенням, на  момент огляду не виявлено. Претензій до дарувальниці щодо якісних характеристик відчужуваної земельної ділянки обдаровуваний не має (п. 1.5 договору дарування).

Обміркувавши викладене, касаційний суд зауважує, що:

— парламент на рівні ЦК внормував застосування конструкції запевнень сторонами договору. Вони можуть бути досить різноманітними: запевнення щодо сторони договору, осіб, які діють від її імені, пов’язаних осіб; запевнення про обставини, що правову «долю» договору (зокрема, щодо переважного права, згоди іншого з подружжя, запевнення стосовно майна, права на яке переходять на підставі договору);

— неправдивість запевнень у відносинах між сторонами договору, в  якому містяться ці  запевнення, може зумовлювати; (а) відшкодування стороні, яка покладалася на  такі запевнення, збитків, завданих у зв’язку з неправдивістю таких запевнень; (б) настання інших наслідків, передбачених договором;

— законодавець не  визначив правових наслідків для тієї ситуації, якщо інші суб’єкти покладаються на відповідні запевнення (зокрема, при поділі майна подружжя);

— цей суд неодноразово звертав увагу, що собою становить доктрина venire contra factum proprium (заборони суперечливої поведінки) і зазначав, що поведінкою, яка суперечить добрій совісті та чесній діловій практиці, є, зокрема, поведінка, що не відповідає попереднім заявам або поведінці сторони, за умови, що інша сторона, яка діє собі на шкоду, розумно покладається на них;

— під час спорів про поділ майна подружжя досить часто існують спроби в учасників цивільного обороту використати приватно-правовий інструментарій для того, щоб сформувати пасив (боргів), виключити певне майно з поділу на час виникнення (існування) спору (спорів) про розірвання шлюбу, поділ спільного майна подружжя (чи жінки та чоловіка, які проживали однією сім’єю, але не перебували у шлюбі між собою або в будь-якому іншому шлюбі). Приватне право не може толерувати такі спроби учасників цивільного обороту;

— якщо пов’язані чи  афілійовані особи, наприклад, родичі (мати і син), вчиняють нотаріально посвідчений договір дарування земельної ділянки в 2008 році, що містить запевнення дарувальника (мати) про те, що земельна ділянка вільна від забудов і про огляд земельної ділянки обдаровуваним (син, який на час укладення договору дарування перебував у шлюбі), під час спору в 2019 році між подружжям про поділ майна з метою виключення садового будинку, який знаходиться на земельній ділянці, з поділу, стверджують про його будівництво в 2006 році, то очевидно, що це суперечить їх попередній поведінці й дарувальник (мати, третя особа) та обдаровуваний (син, відповідач) діють очевидно недобросовісно і зловживають правами стосовно другого з подружжя.

У справі, що переглядається:

— суди при відмові у визнанні права на 1/2 частку в праві власності на садовий будинок та земельну ділянку вважали, що спірний будинок був збудований станом на  2006  р., про що  свідчать дані технічного паспорта, відомості, надані органом місцевого самоврядування, та робочий проєкт на газопостачання. Надані стороною відповідача докази щодо побудови житлового будинку станом на  2006  рік позивачкою не спростовані. У визначеному законом порядку право власності на житловий будинок не зареєстроване. Заявляючи вимогу про визнання права власності на 1/2 частину будинку, позивачка також посилається на п. 1.4 договору дарування від 12.06.2008, посвідченого приватним нотаріусом, за яким дарувальниця (ОСОБА_4) стверджує, що  земельна ділянка вільна від забудови. Зазначена умова договору жодного правового значення не має, не є істотною, є лише ствердженням дарувальниці та не підтверджена відповідними будівельно-технічними документами;

— суди не врахували, що поведінкою, яка суперечить добрій совісті та чесній діловій практиці, є, зокрема, поведінка, що не відповідає попереднім заявам або  поведінці сторони, за  умови, що  інша сторона, яка діє собі на шкоду, розумно покладається на них;

— суди не звернули уваги, що законом установлено презумпцію спільності права власності подружжя на майно, набуте ними в період шлюбу. Ця презумпція може бути спростована, й один із подружжя може оспорювати поширення правового режиму спільного сумісного майна на певний об’єкт, у тому числі в судовому порядку. Тягар доведення обставин, необхідних для спростування презумпції, покладається на того з подружжя, який її спростовує. Ураховуючи обставини цієї справи, зокрема, зміст пунктів 1.4, 1.5 нотаріально посвідченого договору дарування від 12.06.2008 земельної ділянки, суперечливої поведінки дарувальника (матері, третя особа) та  обдаровуваного (син, відповідач), тягар доведення обставин, необхідних для  спростування презумпції спільності майна подружжя несе саме відповідач.

За  таких обставин суди по  суті зазначені вимоги не розглянули та зробили передчасний висновок щодо визнання права на 1/2 частку в праві власності на садовий будинок і земельну ділянку. Тому оскаржені рішення в цій частині належить скасувати, а справу в цій частині передати на новий розгляд до суду першої інстанції.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Доводи касаційної скарги дають підстави для висновку, що судові рішення в оскарженій частині частково ухвалені без дотримання норм матеріального і процесуального права. У зв’язку з наведеним колегія суддів вважає, що: касаційну скаргу слід задовольнити частково; судові рішення в частині відмови у задоволенні позовної вимоги про визнання садового будинку об’єктом спільної сумісної власності сторін змінити, виклавши їх мотивувальні частини в редакції цієї постанови; судові рішення в частині відмови у визнанні права на 1/2 частку в праві власності на садовий будинок і земельну ділянку та розподілу судових витрат скасувати і справу в цій частині передати на новий розгляд до суду першої інстанції.

Рішення Броварського міськрайонного суду Київської області від 06.09.2023 і постанову Київського апеляційного суду від  20.05.2024 у  частині відмови у задоволенні позовної вимоги про визнання садового будинку об’єктом спільної сумісної власності сторін змінити, виклавши їх мотивувальні частини в редакції цієї постанови.

Рішення Броварського міськрайонного суду Київської області від 06.09.2023 і постанову Київського апеляційного суду від  20.05.2024 у  частині відмови у визнанні права на 1/2 частку в праві власності на садовий будинок і земельну ділянку та розподілу судових витрат скасувати і справу в цій частині передати на новий розгляд до суду першої інстанції.

Таким чином, робимо висновки:

— правові підстави визнання майна особистою приватною власністю дружини, чоловіка закріплені у ст. 57 СК. Наведене дає правову можливість визнати майно не спільною, а особистою власністю, якщо воно набуте подружжям під час перебування у зареєстрованому шлюбі, проте за особисті кошти, за умови доведення обставин, необхідних для спростування презумпції спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу, тим із подружжя, який її спростовує;

— заявлення вимоги про визнання певних об’єктів спільним сумісним майном та, як наслідок, зазначення в  резолютивній частині судового рішення про таке визнання не є необхідним. Ефективним способом захисту за таких умов є саме вирішення вимоги про поділ спільного сумісного майна;

— у  справі, що  переглядається у  визначеному законом порядку, право власності на житловий будинок не зареєстроване. Заявляючи вимогу про визнання права власності на 1/2 частину будинку, позивачка стверджує, що земельна ділянка вільна від забудови, а зазначена умова договору (п. 1.4 договору дарування) не є істотною, є лише ствердженням дарувальниці та не підтверджена відповідними будівельно-технічними документами;

— якщо родичі (мати і син) вчиняють нотаріально посвідчений договір дарування земельної ділянки в 2008 р., що містить запевнення дарувальника (мати) про те, що земельна ділянка вільна від забудов і про огляд земельної ділянки обдаровуваним (син, який на  час укладення договору дарування перебував у шлюбі), під час спору в 2019 р. між подружжям про поділ майна з метою виключення садового будинку, який знаходиться на земельній ділянці, з поділу, стверджують про його будівництво в 2006 р., то очевидно, що це суперечить їх попередній поведінці й дарувальник (мати, третя особа) та обдаровуваний (син, відповідач) діють очевидно недобросовісно і зловживають правами стосовно другого з подружжя;

— тягар доведення обставин, необхідних для спростування презумпції спільності права власності подружжя на майно, набуте ними в період шлюбу, покладається на того з подружжя, який її спростовує, у цьому випадку — на відповідача.

ВІСНИК НААУ № 5 (111)

Аби першим отримувати новини адвокатури, підпишіться на канал Національної асоціації адвокатів України у Telegram.