Праця і соціальний захист в окупації: правові виклики для України

З початком війни перед державою постало питання захисту прав громадян, зокрема і трудових, на тимчасово окупованих територіях. Міжнародне гуманітарне право, хоча безпосередньо і не регулює трудові права, усе ж закладає основи захисту цивільних осіб.

Конвенційне право

Відповідно до ст. 51 Женевської конвенції про захист цивільного населення під час війни від 12.08.1949 окупаційна держава не може вимагати від осіб, що перебувають під захистом, застосовувати силу для забезпечення безпеки приміщень, де вони виконують обов'язкову працю. Робота повинна виконуватися лише в межах окупованої території, на якій перебувають такі особи. Кожна така особа, наскільки це можливо, повинна бути залишена на своєму звичайному місці роботи. Робота повинна належним чином оплачуватися і відповідати фізичним та інтелектуальним можливостям працівників.

Дія чинного в окупованій країні законодавства, яким регулюються умови та гарантії праці, зокрема стосовно оплати праці, робочих годин, обладнання, попередньої підготовки та компенсації за виробничі травми та професійні захворювання, поширюється на осіб, що перебувають під захистом, залучених до робіт, зазначених у цій статті. У жодному разі примусове залучення до праці не повинно призводити до участі працівників в організаціях військового або напіввійськового характеру.

Окрім того, у ст. 55 IV Конвенції про закони і звичаї війни на суходолі та додатку до неї також передбачено відповідальність окупаційної влади за підтримання громадського порядку та забезпечення добробуту населення, що опосередковано включає права працівників. Держава-окупант розглядається лише як управляючий і узуфруктуарій адміністративних будівель, нерухомості, лісів та сільськогосподарських угідь, які належать державі-супротивнику і перебувають на окупованій території. Держава-окупант повинна зберігати капітальну цінність цих майнових об'єктів і управляти ними згідно з правилами узуфрукту.

Про заборону примусової праці також зазначено і в ст. 4 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод. Ніхто не може бути присилуваний виконувати примусову чи обов'язкову працю. Але практика Європейського суду з прав людини щодо трудових прав на окупованих територіях обмежена. Справи стосуються виключно питань, які пов’язані з примусовою працею. Основні питання, які досліджуються у практиці ЄСПЛ, – це принципи захисту від експлуатації і справедливе поводження в зонах конфлікту.

Досвід Кіпру

Одним із ключових є рішення у справі «Кіпр проти Туреччини» 2001 року, де йшлося про примусове переміщення та поводження з греками-кіпріотами в умовах турецької окупації. Хоча справа не стосувалася безпосередньо трудових прав, у ній розглядалися питання окупації та зобов'язання держави-окупанта.

Скарги були пов'язані з турецькими військовими операціями на півночі Кіпру в липні та серпні 1974 року та триваючим поділом території Кіпру. Важлива подія в триваючому поділі Кіпру відбулася в листопаді 1983 року з проголошенням «Турецької Республіки Північного Кіпру» (ТРПК) і подальшим введенням в дію «Конституції ТРСК». Цей розвиток подій був засуджений Радою Безпеки ООН. Резолюцією 541 (1983) створення ТРПК було названо юридично недійсним. Також Комітет міністрів Ради Європи вирішив, що він продовжує вважати уряд Республіки Кіпр єдиним законним урядом Кіпру, і закликав поважати суверенітет, незалежність, територіальну цілісність і єдність Республіки Кіпр.

Уряд-заявник надав докази на підтримку своєї скарги про те, що греки-кіпріоти, які проживають на півострові Карпас на півночі Кіпру, зазнають постійного гнітючого поводження, яке є повним запереченням їхніх прав і приниженням їхньої людської гідності. На додаток до переслідувань і залякувань, яких вони зазнали від турецьких поселенців і які лишилися безкарними, греки-кіпріоти в анклаві працювали в умовах обмежень, що порушували багато з основних прав, закріплених у Конвенції. Постійні щоденні порушення їхніх прав не могли бути виправлені на місцевому рівні через відсутність ефективних засобів правового захисту в судах «ТРПК».

Євросуд постановив, що порушення статті 13 Конвенції не було встановлено через стверджувану практику незабезпечення ефективних засобів правового захисту для кіпріотів-турків, які проживають на півночі Кіпру.

Моніторинг МОП

Варто звернути увагу і на документи, розроблені Міжнародною організацією праці. Так, Конвенція № 29 про примусову чи обов’язку працю (1930 р.), яка була ратифікована 10.08.1956, забороняє використання примусової праці, за винятком специфічних випадків, що визначені міжнародним правом.  Конвенція № 111 про дискримінацію в області праці та занять (1958 р.) забороняє дискримінацію праці, що є важливим аспектом, особливо в умовах окупації, коли трудові права можуть бути порушені через національні або етнічні розбіжності.

Міжнародна організація праці регулярно проводить моніторинг ситуацій з правами працівників у різних країнах і регіонах, включаючи окуповані території. Ці звіти можуть стати основою надалі для дій на міжнародному рівні, які включають рекомендації державам – членам ООН щодо необхідності захисту прав працівників та звернення до Європейського суду з прав людини стосовно забезпечення виконання міжнародних стандартів.

Також існує опція залучення до спеціальних місій з метою моніторингу та документування порушень трудових прав на окупованих регіонах. Як приклад діяльності розгляду питання трудових прав на окупованих територіях можна навести ситуацію щодо невиплати заробітної плати для більш ніж 200 тис. палестинських робітників, зайнятих в Ізраїлі.

У сукупності доказів

Для українських громадян, які сьогодні працюють на ТОТ, виникає низка проблем: використання примусової праці, відсутність соціальних гарантій, у тому числі соціальних виплат, обмеження доступу до правосуддя з метою захисту своїх трудових прав. Реалізація прав на загальнообов`язкове державне соціальне страхування здійснюється відповідно до законодавства України, при цьому будь-який акт (рішення, документ), виданий органами на ТОТ, які створені у порядку, не передбаченому законом, є недійсним і не створює правових наслідків.

У цьому контексті цікавою є справа  № 200/6694/21-а, у якій фігурували документи окупаційної влади. Касаційний адміністративний суд зауважив, що суди першої та апеляційної інстанцій взагалі не дослідили надані довідки про результати визначення ступеня втрати професійної працездатності, що видані «Міністерством охорони здоровʼя ДНР Республіканський центр МСЕК», та застосували «намібійські винятки» (принцип міжнародного права). Вони не взяли до уваги, що документи, видані органами та установами (зокрема лікувальними закладами), що розташовані на ТОТ, можуть братися до уваги судом як виняток та оцінюватися разом з іншими доказами в їх сукупності та взаємозв`язку під час розгляду справи. Але не дослідили, який факт можуть підтвердити ці документи, який позивач не може підтвердити у порядку, визначеному національним законодавством та на території України, підконтрольній українській владі.

Виконання владних повноважень

Проблеми прав державних службовців розглядалися Касаційним кримінальним судом у справі № 638/5446/22. Особа працювала в окупаційній «військово-цивільній адміністрації», отримувала зарплату в російських рублях, що підтверджувалося як показаннями свідків, так і документами.

Тож у ВС погодилися з висновками судів попередніх інстанцій у частині доведеності винуватості особи у вчиненні злочину колабораціонізму. Адже відповідно до ч. 5 ст. 111-1 КК, передбачена відповідальність за добровільне зайняття громадянином України посади, пов`язаної з виконанням організаційно-розпорядчих або адміністративно-господарських функцій, у незаконних органах влади, створених на тимчасово окупованій території, у тому числі в окупаційній адміністрації держави-агресора.

Окупаційна адміністрація Російської Федерації – це сукупність державних органів і структур Російської Федерації, функціонально відповідальних за управління тимчасово окупованими територіями та підконтрольних Російській Федерації самопроголошених органів, які узурпували виконання владних повноважень на тимчасово окупованих територіях та які виконували чи виконують властиві органам державної влади чи органам місцевого самоврядування функції на тимчасово окупованій території України, у тому числі органи, організації, підприємства та установи, включаючи правоохоронні та судові органи, нотаріусів та суб`єктів адміністративних послуг (п. 6 ст. 1-1 Закону України «Про забезпечення прав і свобод та правовий режим на  тимчасово окупованій території України»). У складі цього правопорушення важливим для кваліфікації є місце його вчинення – тимчасово окупована територія України.

З урахуванням вищенаведеного суди встановили, що особа, опинившись в окупації внаслідок захоплення насильницьким незаконним способом території представниками держави-агресора, не бажаючи втрачати роботу, зайняла посаду та виконувала організаційно-розпорядчі та адміністративно-господарські функції.

Отже, питання прав працівників на окупованих територіях зазвичай стосується дотримання прав людини і заборони на примусову працю. Однак Європейський суд з прав людини і Міжнародна організація праці мають можливість оцінювати реальні порушення прав працівників в умовах окупації та реагувати на численні порушення прав людей на працю в умовах окупації.

Автор публікації: Вікторія Поліщук

Вікторія Поліщук

адвокат, голова Комітету НААУ з питань трудового права

Аби першим отримувати новини адвокатури, підпишіться на канал Національної асоціації адвокатів України у Telegram.