Оспорювання правочину, який вчинений під впливом обману

Проблема оспорювання правочину, вчиненого під впливом обману, набуває важливого значення, адже потребує з’ясування, яка сторона правочину може ставити під сумнів неправильне формування волі за наявності обману й оспорювати на цій підставі вчинений нею правочин.

За ст. 179 Цивільного кодексу України річчю є  предмет матеріального світу, щодо якого можуть виникати цивільні права та обов’язки.

Рухомими речами є речі, які можна вільно переміщувати у просторі (ч. 3 ст. 181 ЦК).

Статтею 182 ЦК визначено, що подільною є річ, яку можна поділити без втрати її цільового призначення. Неподільною є річ, яку не можна поділити без втрати її цільового призначення.

За правилами, визначеними у ст. 186 ЦК, річ, призначена для  обслуговування іншої (головної) речі та пов’язана з нею спільним призначенням, є її приналежністю. Приналежність слідує за головною річчю, якщо інше не встановлено договором або законом.

Відповідно до ст. 187 ЦК складовою частиною речі є все те, що не може бути відокремлене від речі без її пошкодження або істотного знецінення. При переході права на  річ її  складові частини не  підлягають відокремленню.

Якщо кілька речей утворюють єдине ціле, що дає змогу використовувати його за призначенням, вони вважаються однією річчю (складна річ) (ч. 1 ст. 188 ЦК).

Відповідно до ч. 1 ст. 57 Сімейного кодексу України особистою приватною власністю дружини, чоловіка є: 1) майно, набуте нею, ним до шлюбу; 2) майно, набуте нею, ним за час шлюбу, але на підставі договору дарування або в порядку спадкування; 3) майно, набуте нею, ним за час шлюбу, але за кошти, які належали їй, йому особисто; 4) житло, набуте нею, ним за час шлюбу внаслідок його приватизації відповідно до Закону України «Про приватизацію державного житлового фонду»; 5) земельна ділянка, набута нею, ним за час шлюбу внаслідок приватизації земельної ділянки, що перебувала в її, його користуванні, або отримана внаслідок приватизації земельних ділянок державних і  комунальних сільськогосподарських підприємств, установ та організацій, або отримана із земель державної та комунальної власності в межах норм безоплатної приватизації, визначених Земельним кодексом України.

Згідно з ч. 1 ст. 60 СК майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від  того, що один із них не мав із поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу).

За ч. 1ст. 202 ЦК правочин — це дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов’язків.

Відповідно до ч. 1 ст. 626 ЦК договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або  припинення цивільних прав та обов’язків.

За правилом ч. 1 ст. 627 ЦК, відповідно до ст. 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента і визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

Статтею 628 ЦК передбачено, що зміст договору становлять умови, визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов’язковими відповідно до актів цивільного законодавства.

Договір є обов’язковим для виконання сторонами (ст. 629 ЦК).

Статтею 655 ЦК визначено, що за договором купівлі-продажу одна сторона (продавець) передає або зобов’язується передати майно (товар) у власність другій стороні (покупцеві), а покупець приймає або зобов’язується прийняти майно (товар) і сплатити за нього певну грошову суму.

Згідно з ч. 1 ст. 656 ЦК предметом договору купівлі-продажу може бути майно (товар), яке є у продавця на момент укладення договору або буде створене (придбане, набуте) продавцем у майбутньому.

Відповідно до положень ст. 657 ЦК договір купівлі-продажу земельної ділянки, єдиного майнового комплексу, житлового будинку (квартири) або іншого нерухомого майна укладається у письмовій формі та підлягає нотаріальному посвідченню, крім договорів купівлі-продажу майна, що перебуває в податковій заставі.

Якщо право власності на нерухоме майно відповідно до закону підлягає державній реєстрації, право власності виникає з моменту державної реєстрації (ч. 2 ст. 331 ЦК).

Тлумачення ч. 1 ст. 203 ЦК свідчить, що під змістом правочину розуміється сукупність умов, викладених у ньому. Зміст правочину в першу чергу має відповідати вимогам актів цивільного законодавства, перелічених у ст. 4 ЦК. Утім більшість законодавчих актів мають комплексний характер, і в них поряд із приватно-правовими можуть міститися норми різноманітної галузевої приналежності. За такої ситуації необхідно вести мову про те, що зміст правочину має не суперечити вимогам, установленим у приватно-правовій нормі, хоча б вона містилася в будь-якому нормативно-правовому акті, а не лише акті цивільного законодавства.

Правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним (ст. 204 ЦК).

Презумпція правомірності правочину означає те, що вчинений правочин вважається правомірним, тобто таким, що зумовлює набуття, зміну чи припинення, породжує, змінює або  припиняє цивільні права та обов’язки, доки ця презумпція не буде спростована. Таким чином, до спростування презумпції правомірності правочину всі права, набуті сторонами за ним, можуть безперешкодно здійснюватися, а  створені обов’язки підлягають виконанню.

У приватному праві недійсність (нікчемність чи оспорюваність) може стосуватися або «вражати» договір, правочин, акт органу юридичної особи, державну реєстрацію чи документ.

У ЦК закріплений підхід, при якому оспорюваність правочину конструюється як загальне правило. Навпаки, нікчемність правочину має місце тільки у разі, коли існує пряма вказівка закону про кваліфікацію того чи  іншого правочину як нікчемного. Оспорюваний правочин визнається недійсним судом, якщо одна зі сторін або інша зацікавлена особа заперечує його дійсність на  підставах, установлених законом (ч. 3 ст. 215 ЦК). Правочин, недійсність якого не встановлена законом (оспорюваний правочин), породжує правові наслідки (набуття, зміну або припинення прав та обов’язків), на які він був спрямований до моменту визнання його недійсним на  підставі рішення суду. Оспорювання правочину відбувається тільки за ініціативою його сторони чи іншої зацікавленої особи шляхом пред’явлення вимог про визнання правочину недійсним (позов про оспорювання правочину, ресцисорний позов).

Кожна особа має право на захист свого цивільного права у  разі його порушення, невизнання чи  оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу (ч. 1 ст. 15, ч. 1 ст. 16 ЦК).

Порушення права пов’язане з позбавленням його суб’єкта можливості здійснити (реалізувати) своє приватне (цивільне) право повністю або частково. Для застосування того чи іншого способу захисту необхідно встановити, які ж приватні (цивільні) права (інтереси) позивача порушені, невизнані або оспорені відповідачем і за захистом яких приватних (цивільних) прав (інтересів) позивач звернувся до суду.

Як роз’яснив Пленум Верховного Суду України у постанові від  06.11.2009  №  9 «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними» (пп. 19, 20), відповідно до ст. 229 — 233 ЦК правочин, вчинений під впливом помилки, обману, насильства, зловмисної домовленості представника однієї сторони з іншою стороною або внаслідок впливу тяжкої обставини, є оспорюваним. Обставини, щодо яких помилилася сторона правочину (ст. 229 ЦК), мають існувати саме на момент вчинення правочину. Особа на підтвердження своїх вимог про визнання правочину недійсним повинна довести, що така помилка дійсно мала місце, а також що вона має істотне значення. Правочин визнається вчиненим під впливом обману у випадку навмисного введення іншої сторони в оману щодо обставин, які впливають на вчинення правочину. На відміну від помилки, ознакою обману є умисел у діях однієї зі сторін правочину. Наявність умислу в діях відповідача, істотність значення обставин, щодо яких особу введено в оману, і сам факт обману повинна довести особа, яка діяла під впливом обману. Обман щодо мотивів правочину не має істотного значення.

Якщо одна зі сторін правочину навмисно ввела іншу сторону в оману щодо обставин, які мають істотне значення (ч. 1 ст. 229 цього Кодексу), такий правочин визнається судом недійсним. Обман має місце, якщо сторона заперечує наявність обставин, які можуть перешкодити вчиненню правочину, або  якщо вона замовчує їх існування (ч. 1 ст. 230 ЦК).

Тлумачення ст. 230 ЦК свідчить, що під обманом розуміється умисне введення в оману сторони правочину його контрагентом щодо обставин, які мають істотне значення. Тобто при обмані завжди наявний умисел з боку другої сторони правочину, яка, напевно, знаючи про наявність або відсутність тих чи інших обставин і про те, що друга сторона, якби вона володіла цією інформацією, не вступила б у правовідносини, невигідні для неї, спрямовує свої дії для досягнення цілі — вчинити правочин. Обман може стосуватися тільки обставин, які мають істотне значення (абз. 2 ч. 1 ст. 229 ЦК).

Отже, стороні, яка діяла під впливом обману, необхідно довести: по-перше, обставини, які не відповідають дійсності, але які є істотними для вчиненого нею правочину; по-друге, що їх наявність не відповідає її волі перебувати у відносинах, породжених правочином; по-третє, що невідповідність обставин дійсності викликана умисними діями другої сторони правочину.

Обман може виражатися: в активних діях недобросовісної сторони правочину (наприклад, повідомлення іншій стороні помилкових відомостей, надання підроблених документів тощо); у пасивних діях недобросовісної сторони правочину, яка утримується від дій, які вона повинна була зробити (зокрема, умисне умовчання про обставини, що мають істотне значення, тощо).

Особа на підтвердження своїх вимог про визнання правочину недійсним повинна довести на підставі належних і допустимих доказів, у тому числі пояснень сторін і  письмових доказів, наявність обставин, які вказують на помилку, — неправильне сприйняття нею фактичних обставин правочину, що вплинуло на її волевиявлення, і що ця помилка дійсно була і має істотне значення.

Лише в разі встановлення цих обставин норми ч. 1 ст. 229, ст. 230 і ст. 203, 717 ЦК у сукупності вважаються правильно застосованими.

Розглянемо приклад судової практики щодо позовних вимог про оспорювання правочину, який вчинений під впливом обману.

ОСОБА_1 звернувся до Дзержинського районного суду м. Харкова з позовом до ОСОБА_3, ОСОБА_4 про визнання недійсним договору купівлі-продажу житлового приміщення, в обґрунтування якого зазначив, що 04.10.2021 р. йому стало відомо, що його колишня дружина — ОСОБА_3 згідно з договором купівлі-продажу № 4215 від 01.10.2021 р. продала громадянину Туреччини ОСОБА_5 квартиру загальною площею 66,2 кв. м. Право власності на  зазначену квартиру першим відповідачем набуто на  підставі посвідченого приватним нотаріусом договору дарування № 1258 від 09.10.2013 р. При цьому позивач зазначає, що ОСОБА_3 набула право власності лише на квартиру загальною площею 66,2 кв. м, тоді як власником усього майна, яке було придбане протягом 2010 — 2011 років і до теперішнього часу знаходиться у квартирі, є ОСОБА_1.

Оскільки під час продажу квартири 01.10.2021 р. ОСОБА_6 не повідомила відповідачу ОСОБА_5, що їй не належить майно, яке знаходилося у квартирі, позивач вважає, що ОСОБА_3 шляхом обману незаконно продала покупцю все дороговартісне майно, яке зберігається у зазначеній квартирі. При цьому, на переконання позивача, квартира разом із будівельними та  оздоблювальними матеріалами, усім технічним обладнанням, сантехнікою, вбудованими меблями, столярними виробами, побутовою технікою, які знаходяться у квартирі, є неподільною річчю, яку не можна поділити без втрати її цільового призначення. Тобто ОСОБА_3 продала неподільну річ (квартиру) без згоди позивача як співвласника неподільної речі. Таким чином, ОСОБА_6 навмисно упевнила ОСОБА_7 у тому, що вона є одноосібним власником усього майна, яке знаходиться у квартирі, що є обманом. З огляду на викладене позивач вважає, що ОСОБА_3 навмисно ввела покупця квартири в оману для формування його волі як учасника правочину і приховала від нього обставини, які не тільки могли завадити вчиненню правочину, а і зробили б укладення правочину неможливим.

На підставі викладеного ОСОБА_1 просив суд визнати недійсним укладений між ОСОБА_3 і громадянином Туреччини ОСОБА_8 договір купівлі-продажу №  4215 від  01.10.2021  р. квартири загальною площею 66,2 кв. м, посвідчений приватним нотаріусом, реєстраційний номер об’єкта нерухомого майна № __, рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, індексний номер: 60719393 від 01.10.2021 р.

У судовому засіданні позивач позовні вимоги підтримав і просив задовольнити.

Представник ОСОБА_3 у судовому засіданні просив відмовити у задоволенні позовних вимог із підстав їх недоведеності, оскільки в  ОСОБА_3 не  було жодних обмежень щодо одноособового відчуження вищезазначеного об’єкта нерухомості, тому відсутній факт омани, а  укладення оспорюваного правочину не порушує майнові права позивача. Крім того, зазначив, що позивачем не наведено, яким чином наслідки оспорюваного правочину вплинули на його права та інтереси.

Заслухавши учасників справи, дослідивши матеріали справи, суд дійшов висновку про задоволення позовних вимог з огляду на таке.

Судом установлено, що на підставі договору дарування № 1254 від 09.10.2013 р., посвідченого приватним нотаріусом З., ОСОБА_9 подарувала ОСОБА_1 квартиру загальною площею 66,2 кв. м.

У свою чергу, ОСОБА_1 09.10.2013 р. на  підставі договору дарування, посвідченого приватним нотаріусом за № 1258, подарував квартиру ОСОБА_3.

За умовами договору обдаровувана набула право власності на квартиру загальною площею 66,2 кв. м, яку сторони оцінили в 529137,00 грн.

ОСОБА_3, PHОКПП НОМЕР_1, на підставі договору купівлі-продажу № 4215 від 01.10.2021 р., посвідченого приватним нотаріусом, продала громадянину Туреччини А. квартиру загальною площею 66,2 кв. м. Відповідно до п. 2.1 Договору вартість квартири склала 2700000 грн (два мільйони сімсот тисяч гривень).

Судом установлено, що за спірним договором купівлі-продажу і  фактичними правовідносинами, які склалися, продавець продала покупцю квартиру разом з усіма меблями та речами, які там знаходилися.

Із долучених позивачем доказів (договори, специфікації, товарні чеки, квитанції тощо) вбачається, що загальна вартість таких речей і меблів понад 416000 грн. При цьому вартість квартири за договором дарування становила 529137,00 грн.

Зазначені обставини, а  також доводи позивача як сторони договору свідчать, що коштовні меблі та інші речі не були предметом договору дарування від 09.10.2013 р. У п.  5 Договору зазначено, що  квартира передається у  технічному стані, придатному для  нормального використання. Технічні характеристики відповідають технічному паспорту від 18.01.2010 р.

При цьому договір від  09.10.2013 р. не  містить жодного положення щодо дарування меблів і речей, які знаходяться у квартирі.

Окрім того, судом ураховано, що  в договорі зазначено, що  технічні характеристики відповідають технічному паспорту від 18.01.2010 р. При цьому всі речі та меблі для облаштування квартири придбано після 18.01.2010 р., що свідчить про те, що квартира дарувалася без урахування придбаних дарувальником речей і меблів.

За таких обставин відсутні підстави вважати, що ОСОБА_3 була власником усіх речей і меблів, якими була облаштована квартира.

За таких обставин суд доходить висновку, що дійсно при укладенні договору купівлі-продажу № 4215 від  01.10.2021  р. ОСОБА_3 повідомила ОСОБА_5 недостовірні відомості про те, що вона є власником усього майна, яке знаходиться у квартирі.

У зв’язку з чим наявні підстави вважати, що без згоди позивача як власника рухомих речей було б неможливим укладення договору купівлі-продажу квартири на тих умовах, на яких він укладений. Суд вважає доведеною ту обставину, що ОСОБА_3 ввела покупця квартири в оману для формування його волі як учасника правочину і приховала від нього обставини, які не  тільки могли завадити вчиненню правочину, а  й зробили б укладення правочину неможливим.

Ураховуючи викладені обставини, суд дійшов висновку, що  договір купівлі-продажу №  4215 від 01.10.2021 р. між ОСОБА_3 і громадянином Туреччини ОСОБА_8 квартири, укладений внаслідок обману, тому відповідно до ст. 230 ЦК визнається судом недійсним.

Позовні вимоги ОСОБА_1 до ОСОБА_3, ОСОБА_4 про визнання недійсним договору купівлі-продажу житлового приміщення задовольнити.

Визнати недійсним, укладений внаслідок обману між ОСОБА_3 і  громадянином Туреччини ОСОБА_8 договір купівлі-продажу №  4215 від  01.10.2021  р. квартири АДРЕСА_1, загальною площею  66,2 кв. м, посвідчений приватним нотаріусом, реєстраційний номер об’єкта нерухомого майна №___, рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, індексний номер: 60719393 від 01.10.2021 р.

Стягнути в  рівних частинах з  ОСОБА_3, адреса: АДРЕСА_2, та ОСОБА_4 на користь ОСОБА_1, судовий збір у розмірі 908,00 грн, тобто по 454,00 грн із кожного.

Отже, рішенням Дзержинського районного суду міста Харкова від 05.10.2023 р. позов ОСОБА_1 задоволено.

В апеляційній скарзі ОСОБА_2 в особі представника ОСОБА_4 просить рішення суду першої інстанції скасувати й ухвалити нове про відмову в задоволенні позову, посилаючись на порушення судом норм матеріального і процесуального права.

В обґрунтування апеляційної скарги зазначає, що  спірна квартира належить їй особисто на  праві власності, була їй подарована позивачем на підставі договору дарування від 09.10.2013 р. Надані позивачем договори купівлі протягом 2010-2011 років будівельних матеріалів, сантехніки та ін. не підтверджують факту їх використання / встановлення у спірній квартирі.

Також зазначає, що позивач не був стороною оспорюваного правочину, не міг володіти інформацією щодо обставин вчинення правочину, які мають істотне значення для його укладання, тому не міг пред’явити позов із підстав статей 229, 230 ЦК.

Крім того, оспорюваним правочином чітко визначено, що предметом купівлі-продажу є лише квартира, власником якої вона є, а не будь-які меблі чи речі, що там перебувають.

Поміж іншого, звертає увагу на те, що, як зазначає позивач, речі (будівельні матеріали, меблі, сантехніка та ін.) були ним придбані у період 2010-2011 років, тоді як квартира була їй подарована позивачем у 2013 році.

Також із апеляційною скаргою звернувся ОСОБА_3 в особі представника ОСОБА_5, в якій просить рішення суду першої інстанції скасувати й ухвалити нове про відмову в задоволенні позову, посилаючись на порушення судом норм матеріального і процесуального права.

В обґрунтування апеляційної скарги зазначає, що  суд неправильно застосував положення ст.  230 ЦК, оскільки неможливо встановити факт обману без особи, яку обманули.

Крім того, претензії позивача стосуються меблів та інших речей, але не стосуються безпосередньо нерухомого майна (квартири). Жодної законної підстави недійсності оспорюваного правочину позивачем не зазначено.

Вказує, що здійснені ремонтні роботи є невід’ємною частиною квартири та  не є  окремим об’єктом спільної сумісної власності подружжя. Оскільки власником спірної квартири є  ОСОБА_2, то  вона також є власником усіх поліпшень, які були зроблені до набуття останньою квартири у власність.

Судова колегія, заслухавши доповідь судді, перевіривши матеріали справи, обговоривши доводи апеляційних скарг, вважає, що апеляційні скарги підлягають задоволенню з таких підстав.

Ухвалюючи рішення про задоволення позову суд першої інстанції виходив із  того, що  при укладенні спірного договору купівлі-продажу квартири ОСОБА_2 повідомила ОСОБА_7 недостовірні відомості, а саме про те, що вона є власником усього майна, яке знаходиться у квартирі, тим самим ввела покупця квартири в оману для формування його волі як учасника правочину і приховала від нього обставини, які не тільки могли завадити вчиненню правочину, а й зробили б укладення правочину неможливим.

Проте погодитися з таким висновком суду колегія суддів не може виходячи з такого.

Судовим розглядом установлено та  підтверджується наявними в  матеріалах справи доказами, що  09.10.2013  р. на  підставі договору дарування, посвідченого приватним нотаріусом Харківського міського нотаріального округу, за реєстровим номером 1254, ОСОБА_10 подарувала ОСОБА_1 квартиру.

09.10.2013  р. на  підставі договору дарування, посвідченого приватним нотаріусом Харківського міського нотаріального округу З, за реєстровим номером 1258, ОСОБА_1 подарував квартиру ОСОБА_2.

01.10.2021 р. між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 було укладено договір купівлі-продажу, посвідчений приватним нотаріусом Харківського міського нотаріального округу, за реєстровим номером 4215, згідно з умовами якого ОСОБА_2 продала ОСОБА_3 квартиру АДРЕСА_1 за ціною 2700000 грн.

У  позовній заяві ОСОБА_1 як на  підставу позовних вимог посилається на те, що зазначений договір купівлі-продажу був укладений під впливом обману. Вважає, що ОСОБА_2 навмисно ввела покупця квартири в оману, запевнивши його, що вона є одноосібним власником усього майна, яке знаходиться у квартирі.

Таким чином, підставою для визнання недійсним правочину, який укладається під впливом обману, є умисел у діях однієї зі сторін правочину.

Водночас наявність умислу в діях відповідача, істотність значення обставин, щодо яких особу введено в оману, і сам факт обману повинна довести особа, яка діяла під впливом обману (позивач). Обман щодо мотивів правочину не має істотного значення (аналогічні висновки викладено у постановах Верховного Суду від 16.12.2021 у справі № 910/15715/19, від 19.09.2023 у справі № 910/17098/21).

Ураховуючи вищевикладене, суб’єктом введення в  оману є  сторона правочину, тому лише сторона договору, яка, на її думку, діяла під впливом обману, може бути позивачем у справі та звертатися до суду за захистом своїх прав.

Матеріали справи свідчать, що спірний договір купівлі-продажу квартири від 01.10.2021 р. був укладений між ОСОБА_2 та ОСОБА_3.

Згідно з п. 4.1 цього договору сторони стверджують, що цей договір:

— відповідає дійсним намірам сторін, у них відсутні заперечення щодо кожної з умов договору, вони однаково розуміють значення, умови цього договору та його правові наслідки для кожної зі сторін, про що свідчать їхні особисті підписи на цьому договорі;

— не має характеру уявного та удаваного правочину, що вони, громадяни, які уклали та підписали цей договір, розуміють значення своїх дій, що цей договір укладений ними не внаслідок помилки, обману, насильства, погрози або збігу тяжких обставин.

Сторонами договору не заперечується факт укладання спірного договору з дотримання вимог закону.

У свою чергу ОСОБА_1 не є стороною оспорюваного правочину та жодним чином не міг володіти інформацією щодо обставин вчинення правочину, які маються істотне значення для його укладання.

Доказів того, що оскаржуваним правочином зачіпаються його права та інтереси позивачем не надано і матеріали справи не містять.

Колегія суддів також звертає увагу на те, що предметом договору купівлі-продажу є  саме квартира (п. 1.1 договору), а не речі, розташовані в ній.

Як свідчать матеріали справи, зазначена квартира належала ОСОБА_2 на праві власності на підставі договору дарування від 09.10.2013 р., реєстровий № 1258, а отже, була її особистою приватною власністю відповідно до вимог ст. 57 СК, у зв’язку з чим відповідачка мала право самостійно розпоряджатися належним їй нерухомим майном (квартирою) на власний розсуд.

Доказів того, що позивачем були здійснені поліпшення зазначеної квартири, які істотно збільшили її вартість, останнім не надано та матеріали справи не містять.

Посилання ОСОБА_1 на договір купівлі-продажу №  10.070 від  09.03.2010  р. про купівлю сантехніки, договір купівлі-продажу №  10.072 від 10.03.2010 р. про купівлю плитки, договір купівлі-продажу №  11 від 31.03.2010 р. про купівлю кухонної техніки, договір купівлі-продажу №  50 від  25.12.2010  р. про купівлю елементів кухні, договір купівлі-продажу № 70-А від 02.03.2011 р. про купівлю меблів, договір поставки №  15/9/10 від  15.09.2010  р. про поставку столярних виробів колегією суддів не  приймаються, оскільки останні були укладені ще до укладення договору дарування квартири 09.10.2013 р., тобто набуття у власність відповідачем ОСОБА_2 зазначеної квартири.

Ураховуючи вищевикладене, апеляційний суд доходить висновку, що  рішення суду першої інстанції підлягає скасуванню з ухваленням нового про відмову в задоволенні позову.

Отже, постановою Харківського апеляційного суду від 24.04.2024 р. 7 апеляційні скарги ОСОБА_2, в інтересах якої діяв представник ОСОБА_6, та ОСОБА_3, в інтересах якого діяв представник ОСОБА_7, задоволено, рішення Дзержинського районного суду міста Харкова від 05.10.2023 р. скасовано, позов ОСОБА_1 залишено без задоволення. Стягнуто з  ОСОБА_1 на  користь ОСОБА_2 судовий збір за  подання апеляційної скарги в  розмірі 1362,00 грн.

Стягнуто з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_3 судовий збір за  подання апеляційної скарги в розмірі 1362,00 грн.

Постанова суду апеляційної інстанції мотивована тим, що:

— підставою для визнання недійсним правочину, який укладається під впливом обману, є умисел у діях однієї зі сторін правочину. Водночас наявність умислу в діях відповідача, істотність значення обставин, щодо яких особу введено в оману, і сам факт обману повинна довести особа, яка діяла під впливом обману (позивач). Обман щодо мотивів правочину не має істотного значення (аналогічні висновки викладено у постановах Верховного Суду від 16.12.2021 у  справі №  910/15715/19, від  19.09.2023 у  справі № 910/17098/21);

— суб’єктом введення в оману є сторона правочину, тому лише сторона договору, яка, на її думку, діяла під впливом обману, може бути позивачем у справі та звертатися до суду за захистом своїх прав;

— оспорюваний договір купівлі-продажу квартири від 01.10.2021 р. був укладений між ОСОБА_2 та ОСОБА_5, у п. 4.1 якого сторони дійшли згоди, що: цей договір відповідає дійсним намірам сторін, у них відсутні заперечення щодо кожної з умов договору, вони однаково розуміють значення, умови цього договору та його правові наслідки для кожної зі сторін, про що свідчать їхні особисті підписи на цьому договорі; цей договір не має характеру уявного та удаваного правочину; вони розуміють значення своїх дій; цей договір укладений ними не внаслідок помилки, обману, насильства, погрози або збігу тяжких обставин;

— сторони договору не  заперечили факт укладення оспорюваного договору з дотримання вимог закону;

— ОСОБА_1 не є стороною оспорюваного правочину, тому не міг володіти інформацією щодо обставин вчинення правочину, які мають істотне значення для його укладення. Доказів того, що цим правочином зачіпаються його права та інтереси, позивач не надав і матеріали справи не містять;

— предметом договору купівлі-продажу є саме квартира (п. 1.1 договору), а не речі, які в ній знаходяться;

— спірна квартира належала ОСОБА_2 на  праві власності на  підставі договору дарування від  09.10.2013  р., реєстровий №  1258, а  отже, була її особистою приватною власністю відповідно до вимог ст. 57 СК, що свідчить про те, що відповідачка мала право самостійно розпоряджатися належним їй нерухомим майном (квартирою) на власний розсуд;

— доказів того, що позивач здійснив поліпшення зазначеної квартири, які істотно збільшили її вартість, він не надав і матеріали справи не містять;

— посилання ОСОБА_1 на придбання майна за договорами купівлі-продажу: від 09.03.2010 р. № 10.070 про купівлю сантехніки, від 10.03.2010 р. № 10.072 про купівлю плитки, від 31.03.2010 р. № 11 про купівлю кухонної техніки, від 25.12.2010 р. № 50 про купівлю елементів кухні, від 02.03.2011 р. № 70-А про купівлю меблів і  договором поставки від  15.09.2010  р. №  15/9/10 про поставку столярних виробів колегія суддів відхилила, оскільки ці договори були укладені ще до  укладення договору дарування квартири — 09.10.2013 р., тобто набуття у власність ОСОБА_2 зазначеної квартири;

— підстави для задоволення позову ОСОБА_1 відповідно до статей 229, 230 ЦК відсутні.

ОСОБА_1 16.05.2024 р. засобами поштового зв’язку подав до Верховного Суду касаційну скаргу на постанову Харківського апеляційного суду від 24.04.2024, у якій просить:

— скасувати постанову апеляційного суду;

— залишити в силі рішення суду першої інстанції;

— вирішити питання про розподіл судових витрат.

Позиція Верховного Суду

У відкритті касаційного провадження слід відмовити з таких мотивів.

Суди встановили, що  09.10.2013 р. ОСОБА_8 подарувала ОСОБА_1 квартиру АДРЕСА_1 на  підставі договору дарування № 1254.

09.10.2013  р. ОСОБА_1 подарував цю квартиру ОСОБА_2. Відповідно до  умов договору обдаровувана набула право власності на квартиру АДРЕСА_1 загальною площею  66,2 кв. м, яку сторони оцінили в 529 137,00 грн. 01.10.2021 р. ОСОБА_2 (продавець) та  ОСОБА_9 (покупець) уклали договір купівлі-продажу № 4215, згідно з  умовами якого останній набув у  власність спірну квартиру. Вартість квартири становить 2 700 000,00 грн (п. 2.1 договору).

Для  приватного права апріорі властивою є  така засада, як розумність. Розумність характерна як для  оцінки / врахування поведінки учасників цивільного обороту, тлумачення матеріальних приватно-правових норм, що здійснюється при вирішенні спорів, так і  для тлумачення процесуальних норм (див., зокрема, постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 16.06.2021 у справі № 554/4741/19, постанову Верховного Суду у складі Об’єднаної палати Касаційного цивільного суду від 18.04.2022 у справі № 520/1185/16-ц, постанову Великої Палати Верховного Суду від 08.02.2022 у справі № 209/3085/20).

Відсутність порушеного, невизнаного або  оспореного відповідачем приватного (цивільного) права (інтересу) позивача є самостійною підставою для відмови в позові (див., зокрема, постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 15.03.2023 у справі №  753/8671/21 (провадження №  61-550св22), постанову Верховного Суду у складі Об’єднаної палати Касаційного цивільного суду від 18.09.2023 у справі № 582/18/21 (провадження № 61-20968 сво 21)).

Завданням цивільного судочинства є саме ефективний захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів. Такий захист можливий за умови, що права, свободи чи інтереси позивача власне порушені, а учасники використовують цивільне судочинство для  такого захисту (див., зокрема, постанову Верховного Суду у складі Об’єднаної палати Касаційного цивільного суду від 04.07.2018 у справі № 638/2304/17 (провадження № 61-7008св18)).

Спосіб захисту порушеного права повинен бути таким, що найефективніше захищає або відновлює порушене право позивача, тобто повинен бути належним. Належний спосіб захисту повинен гарантувати особі повне відновлення порушеного права та/або  можливість отримання нею відповідного відшкодування (див. п.  8.54 постанови Великої Палати Верховного Суду від 11.01.2022 у справі № 910/10784/16 (провадження № 12-30гс21)).

Приватно-правовими нормами визначене обмежене коло підстав відмови у судовому захисті цивільного права та  інтересу особи, зокрема до  них належать: необґрунтованість позовних вимог (установлена судом відсутність порушеного права або охоронюваного законом інтересу позивача); зловживання матеріальними правами; обрання позивачем неналежного способу захисту його порушеного права / інтересу; сплив позовної давності (див., зокрема, постанову Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 08.11.2023 у справі № 761/42030/21 (провадження № 61-12101св23), постанову Верховного Суду в складі Об’єднаної палати Касаційного цивільного суду від 11.12.2023 у справі № 607/20787/19 (провадження № 61-11625сво22)).

Спростування презумпції правомірності правочину відбувається тоді: коли недійсність правочину прямо встановлена законом (тобто має місце його нікчемність); якщо він визнаний судом недійсним, тобто існує рішення суду, яке набрало законної сили (тобто оспорюваний правочин визнаний судом недійсним) (див. постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 28.07.2021 у справі № 759/24061/19 (провадження № 61-8593св21)).

Недійсність договору як приватно-правова категорія покликана не допускати або присікати порушення приватних прав та інтересів або ж їх відновлювати. До  правових наслідків недійсності правочину належить те, що він не створює юридичних наслідків. Тобто правовим наслідком недійсності договору є по своїй суті «нівелювання» правового результату, породженого таким договором (тобто вважається, що не відбулося переходу / набуття / зміни / встановлення / припинення прав узагалі) (див. постанову Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 21.12.2021 у справі № 148/2112/19 (провадження № 61-18061св20)).

Для визнання судом оспорюваного правочину недійсним необхідним є: пред’явлення позову однією зі сторін правочину або іншою зацікавленою особою; наявність підстав для оспорення правочину; встановлення, чи порушується (не визнається або оспорюється) суб’єктивне цивільне право чи інтерес особи, яка звернулася до суду. Як наявність підстав для визнання оспорюваного правочину недійсним, так і порушення суб’єктивного цивільного права чи інтересу особи, яка звернулася до суду, має встановлюватися саме на момент вчинення оспорюваного правочину (див., зокрема, постанову Верховного Суду у складі Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 17.06.2021 у справі № 761/12692/17 (провадження № 61-37390свп18)).

Під вимогами, яким не повинен суперечити правочин, мають розумітися ті правила, що містяться в імперативних приватно-правових нормах (див., зокрема, постанову Верховного Суду у  складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 18.05.2022 у справі № 613/1436/17 (провадження № 61-17583св20)).

Наявність підстав для  визнання договору недійсним має встановлюватися судом на момент його укладення. Тобто недійсність договору має існувати в момент його укладення, а не в результаті невиконання чи неналежного виконання зобов’язань, що виникли на підставі укладеного договору. Невиконання чи  неналежне виконання зобов’язань, які виникли на підставі оспорюваного договору, не є підставою для його визнання недійсним (див. постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 22.06.2020 у справі № 177/1942/16-ц (провадження № 61-2276св19)).

Зміст правочину має не суперечити вимогам, установленим у  приватно-правовій нормі, хоча б вона містилася в будь-якому нормативно-правовому акті, а не лише акті цивільного законодавства. Під вимогами, яким не повинен суперечити правочин, мають розумітися ті правила, що містяться в імперативних приватно-правових нормах (див. постанову Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 18.05.2022 у справі № 613/1436/17 (провадження № 61-17583св20)).

Касаційний суд вже звертав увагу, що:

— під помилкою розуміється неправильне, помилкове, таке, що не відповідає дійсності, уявлення особи про природу чи елементи вчинюваного нею правочину. Законодавець надає істотне значення помилці щодо: природи правочину; прав та обов’язків сторін; властивостей і якостей речі, які значно знижують її цінність; властивостей і якостей речі, які значно знижують можливість використання за цільовим призначенням. Особа на  підтвердження своїх вимог про визнання правочину недійсним на підставі ст. 229 ЦК повинна довести, що така помилка дійсно мала місце, а також те, що вона має істотне значення;

— під природою правочину слід розуміти сутність правочину, яка дозволяє відмежувати його від інших правочинів. Причому природа правочину охоплюватиме собою його характеристику з позицій: а) оплатності або безоплатності (наприклад, особа вважала, що укладає договір довічного утримання, а насправді уклала договір дарування); б) правових наслідків його вчинення (наприклад, особа вважала, що укладає договір комісії, а насправді це був договір купівлі-продажу з відстроченням платежу);

— помилка, яка істотним чином впливає на формування волі сторони правочину, повинна існувати на момент його вчинення. Схематично вплив обставин, які мають істотне значення, можливо відобразити таким чином: «немає істотної помилки — відсутнє вчинення правочину». Незнання закону не включено до переліку помилок, яким надається істотне значення. Це, по суті, є відображенням ще римського принципу ignorantia juris nocet;

— поза віднесенням до обставин, які можуть бути розцінені як такі, що мають істотне значення, знаходиться мотив правочину. Мотив правочину — це стимул його вчинення і  дозволяє встановити, чому саме особа вчинює правочин. Тому мотив, за  яким вчинено правочин, правового значення не має. Хоча законодавець і вказує на допустимість надання мотиву правочину значення істотної помилки у випадках, установлених у законі, проте таких випадків на рівні норми закону законодавець не передбачив (див., зокрема, постанову Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 26.10.2022 у справі № 947/32485/20 (провадження № 61-7209св22), постанову Верховного суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 01.12.2022 у справі № 335/15805/17 (провадження № 61-7595св22)).

У постанові Верховного Суду в  складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від  03.10.2018 у справі № 759/17065/14-ц (провадження №  61-2779св18) зроблено висновок щодо застосування ст.  229 ЦК і  зазначено, що  «під помилкою розуміється неправильне, помилкове, таке, що  не відповідає дійсності, уявлення особи про природу чи елементи вчинюваного нею правочину. Законодавець надає істотне значення помилці щодо: природи правочину; прав та обов’язків сторін; властивостей і якостей речі, які значно знижують її  цінність; властивостей і  якостей речі, які значно знижують можливість використання за цільовим призначенням. Особа на підтвердження своїх вимог про визнання правочину недійсним на підставі ст. 229 ЦК повинна довести, що така помилка дійсно мала місце, а також те, що вона має істотне значення. Під природою правочину слід розуміти сутність правочину, яка дозволяє відмежувати його від інших правочинів. Причому природа правочину охоплюватиме собою його характеристику з позицій: а) оплатності або безоплатності (наприклад, особа вважала, що  укладає договір довічного утримання, а  насправді уклала договір дарування); б) правових наслідків його вчинення (наприклад, особа вважала, що укладає договір комісії, а  насправді це був договір купівлі-продажу з відстроченням платежу)».

У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 26.10.2022 у справі № 947/32485/20 (провадження № 61-7209св22) зазначено, що «під помилкою розуміється неправильне, помилкове, таке, що не відповідає дійсності уявлення особи про природу чи елементи вчинюваного нею правочину. Законодавець надає істотне значення помилці щодо: природи правочину; прав та обов’язків сторін; властивостей і якостей речі, які значно знижують її цінність; властивостей і якостей речі, які значно знижують можливість використання за цільовим призначенням. Особа на підтвердження своїх вимог про визнання правочину недійсним на підставі ст.  229 ЦК повинна довести, що  така помилка дійсно мала місце, а  також те, що  вона має істотне значення. Під природою правочину слід розуміти сутність правочину, яка дозволяє відмежувати його від інших правочинів. Причому природа правочину охоплюватиме собою його характеристику з позицій: а) оплатності або  безоплатності (наприклад, особа вважала, що  укладає договір довічного утримання, а насправді уклала договір дарування); б) правових наслідків його вчинення (наприклад, особа вважала, що укладає договір комісії, а насправді це був договір купівлі-продажу з відстроченням платежу)».

У постанові Верховного Суду України від 29.04.2014 у справі № 3-11гс14 зроблено висновок, що «обман має місце, якщо сторона заперечує наявність обставин, які можуть перешкоджати вчиненню правочину, або якщо вона замовчує їх існування. Виходячи із змісту зазначеної норми, правочин визнається вчиненим внаслідок обману у разі навмисного введення іншої сторони в оману щодо обставин, які впливають на вчинення правочину. Наявність умислу в діях відповідача, істотність значення обставин, щодо яких особу введено в оману, і сам факт обману повинна довести особа, яка діяла під впливом обману. Обман щодо мотивів правочину не має істотного значення. Суб’єктом введення в оману є сторона правочину як безпосередньо, так і через інших осіб за домовленістю».

Апеляційний суд установив, що: ОСОБА_1 не  є стороною оспорюваного правочину, тому не міг володіти інформацією щодо обставин вчинення правочину, які мають істотне значення для  його укладення; доказів того, що оспорюваним правочином зачіпаються його права та інтереси, позивач не надав і матеріали справи не містять; предметом договору купівлі-продажу є саме квартира АДРЕСА_1 (п.  1.1 договору), а  не речі, які в  ній знаходяться; спірна квартира належала ОСОБА_2 на праві власності на підставі договору дарування від 09.10.2013 р., реєстровий № 1258, а отже, була її особистою приватною власністю відповідно до  вимог ст.  57 СК, що  свідчить про те, що  відповідачка мала право самостійно розпоряджатися належним їй нерухомим майном (квартирою) на власний розсуд; доказів того, що  позивач здійснив поліпшення зазначеної квартири, які істотно збільшили її вартість, він не надав і матеріали справи не містять;

За  таких обставин, установивши, що  підстави для  визнання договору купівлі-продажу квартири від 01.10.2021 р. недійсним відсутні, суд апеляційної інстанції зробив обґрунтований висновок про відмову в задоволенні позову.

ЄСПЛ зауважує, що спосіб, у який ст. 6 Конвенції застосовується до апеляційних і касаційних судів, має залежати від особливостей процесуального характеру, а також до уваги мають бути взяті норми внутрішнього законодавства та роль касаційних судів у них. Вимоги до прийнятності апеляції з питань права мають бути більш жорсткими, ніж для звичайної апеляційної скарги. З урахуванням особливого характеру ролі Верховного Суду як касаційного процедура, яка застосовується у Верховному Суді, може бути більш формальною (Levages Prestations Services v. France, № 21920/93, § 45, ЄСПЛ, від 23.10.1996; Brualla Gomez De La Torre v. Spain, № 26737/95, § 37, 38, ЄСПЛ, від 19.12.1997).

Аналіз змісту касаційної скарги та  оскарженої постанови апеляційного суду свідчить, що  касаційна скарга є  необґрунтованою, оскільки Верховний Суд уже викладав у своїй постанові висновок щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах, порушеного в касаційній скарзі, та суд апеляційної інстанції переглянув судове рішення відповідно до такого висновку.

Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду ухвалив відмовити ОСОБА_1 у відкритті касаційного провадження за касаційною скаргою на постанову Харківського апеляційного суду від 24.04.2024 у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2, ОСОБА_3 про визнання недійсним договору купівлі-продажу житлового приміщення.

Таким чином, робимо висновки:

— особа, яка не є стороною оспорюваного правочину, не може володіти інформацією щодо обставин вчинення правочину, які мають істотне значення для його укладення;

— уявлення про справжню волю може існувати тільки в особи, яка помилялася, а зовнішньому сприйняттю це може бути взагалі недоступно. Тому тільки сторона правочину, яка його вчинила під впливом обману, може ставити під сумнів неправильне формування волі за наявності обману та оспорювати на цій підставі вчинений нею правочин.

ВІСНИК НААУ № 7-8 (103)

Аби першим отримувати новини адвокатури, підпишіться на канал Національної асоціації адвокатів України у Telegram.