Ініціатива оспорення нікчемності договору дарування валюти | НААУ

Головна цитата

«Якщо перераховані кошти перевищували п’ятдесятикратний розмір неоподатковуваного мінімуму доходів громадян, то договір дарування нерухомої речі укладається в письмовій формі та підлягає нотаріальному посвідченню»

Публікація

Ініціатива оспорення нікчемності договору дарування валюти

14:24 Пн 15.04.24 Автор : Вісник НААУ 9350 Переглядів Версія для друку

Визнання нікчемності правочину при поділу спільного майна подружжя має бути посвідчений нотаріально. Ця проблема є актуальною, оскільки має важливе значення та потребує з’ясування питання щодо ініціативи (суд чи заінтересовані особи) виявлення нікчемності правочину.

Відповідно до ст. 190 Цивільного кодексу України майном як особливим об’єктом вважаються річ, сукупність речей, а також майнові права та обов’язки.

Згідно з ч. 1, 2 ст. 325 ЦК суб’єктами права приватної власності є фізичні та юридичні особи. Вони можуть бути власниками будь-якого майна, за винятком окремих видів майна, які відповідно до закону не можуть їм належати. Склад, кількість і вартість майна, яке може бути у власності фізичних та юридичних осіб, не є обмеженими.

Сімейні відносини регулюються на засадах справедливості, добросовісності та розумності, відповідно до моральних засад суспільства (ч. 9 ст. 7 Сімейного кодексу України).

Загальні засади (принципи) приватного права мають фундаментальний характер та інші джерела правового регулювання, насамперед акти сімейного законодавства, мають відповідати змісту загальних засад. Це проявляється в тому, що загальні засади (принципи) є за своєю суттю нормами прямої дії та повинні враховуватися, зокрема, при тлумаченні норм, які містяться в актах сімейного законодавства.

Для  приватного права апріорі властивою є  така засада, як розумність.

Розумність характерна як для оцінки/врахування поведінки учасників цивільного обороту, тлумачення матеріальних приватно-правових норм, що здійснюється при вирішенні спорів, так і для тлумачення процесуальних норм (див., зокрема, постанову Верховного Суду у  складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від  16.06.2021 у справі № 554/4741/19, постанову Верховного Суду у  складі Об’єднаної палати Касаційного цивільного суду від 18.04.2022 у справі № 520/1185/16-ц, постанову Великої Палати Верховного Суду від 08.02.2022 у справі № 209/3085/20).

Особистою приватною власністю дружини, чоловіка є, зокрема: майно, набуте нею, ним до  шлюбу; майно, набуте нею, ним за час шлюбу, але на підставі договору дарування або в порядку спадкування; майно, набуте нею, ним за час шлюбу, але за кошти, які належали їй, йому особисто (пункти 1, 2, 3 ч. 1 ст. 57 СК).

У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 18.06.2018 у справі № 711/5108/17 (провадження № 61-1935св18) зроблено висновок щодо застосування п. 3 ч. 1 ст. 57 СК і зазначено, що «у випадку набуття одним із подружжя за час шлюбу майна за власні кошти таке майно є особистою приватною власністю».

Тобто у  разі набуття одним із  подружжя коштів на  підставі договору дарування такі кошти є  його особистою приватною власністю. Договір дарування валютних цінностей фізичних осіб між собою на суму, яка перевищує п’ятдесятикратний розмір неоподатковуваного мінімуму доходів громадян, укладається у письмовій формі та підлягає нотаріальному посвідченню.

Таким чином, якщо один із подружжя під час шлюбу набуває певне майно за рахунок особистих коштів, то таке майно не може визнаватися спільним майном подружжя. У цьому разі об’єкт роздільної власності подружжя лише змінює свою форму, оскільки кошти, за рахунок яких майно було набуте, і сама річ мають однаковий правовий режим — режим роздільності. Це правило стосується як грошей, які були набуті одним із  подружжя до  шлюбу, так і  тих, які були отримані одним із подружжя під час шлюбу — за договором дарування, внаслідок спадкування тощо. Тобто у цьому разі виникає право роздільної приватної власності подружжя і має місце трансформація одного об’єкта цієї власності в інший. Однак оскільки така трансформація сталася за час шлюбу, відповідно до ч. 2 ст. 60 СК тягар доказування відсутності спільного майна подружжя лягає на того, хто це оспорює. Така особа має довести, що спірну річ вона придбала за кошти, що належать їй особисто.

Особистою власністю дружини, чоловіка є  речі (майно), придбані нею (ним) за кошти, які належали їй (йому) особисто. Законодавець має на увазі кошти, які були набуті до шлюбу або отримані під час шлюбу за  реалізоване майно, яке належало подружжю до шлюбу, а також за договором дарування чи в порядку спадкування.

Статус спільної сумісної власності визначається такими чинниками, як час набуття майна та  кошти, за які таке майно було набуте (джерело набуття).

У  разі придбання майна хоча й у  період шлюбу, але за особисті кошти одного з подружжя, це майно не може вважатися об’єктом спільної сумісної власності подружжя, а є особистою приватною власністю того з подружжя, за особисті кошти якого воно придбане.

Тому сам по собі факт придбання спірного майна в період шлюбу не є безумовною підставою для віднесення такого майна до об’єктів права спільної сумісної власності подружжя (постанова Верховного Суду від 22.01.2020 у справі № 711/2302/18 (провадження № 61-13953св19).

Відповідно до ст. 60 СК майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від  того, що один із них не мав із поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу).

У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 19.05.2021 у справі № 203/284/17 (провадження № 61-7751св19) зазначено, що: «статтею 60 СК встановлено презумпцію спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу. Разом із тим зазначена презумпція може бути спростована й один із подружжя може оспорювати поширення правового режиму спільного сумісного майна на певний об’єкт, у тому числі в судовому порядку. Тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції, покладається на того з подружжя, хто її спростовує».

Тобто для  подружжя передбачено презумпцію спільності права власності. Ця презумпція може бути спростована і жінка та (або) чоловік можуть оспорювати поширення правового режиму спільного сумісного майна на певний об’єкт, у тому числі в судовому порядку. Тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції, покладається на того з подружжя, який її спростовує. Той із подружжя, який заявляє про спростування зазначеної презумпції, зобов’язаний довести обставини, що  її спростовують, на підставі належних і допустимих доказів.

Вважається, що  кожна річ, набута за  час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об’єктом права спільної сумісної власності подружжя.

У ч. 1 ст.  61 СК передбачено, що  об’єктом права спільної сумісної власності подружжя може бути будьяке майно, за  винятком виключеного з  цивільного обороту.

Згідно зі ст. 63 СК дружина та чоловік мають рівні права на володіння, користування і розпоряджання майном, яке належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено домовленістю між ними.

Відповідно до ч. 3 ст. 368 ЦК майно, набуте подружжям за час шлюбу, є їхньою спільною сумісною власністю, якщо інше не встановлено договором або законом.

Відповідно до ч. 2 ст. 372 ЦК у разі поділу майна, яке є у спільній сумісній власності, вважається, що частки співвласників у праві спільної сумісної власності є рівними, якщо інше не встановлено домовленістю між ними або законом. За рішенням суду частка співвласника може бути збільшена чи зменшена з урахуванням обставин, які мають істотне значення.

Дружина і  чоловік мають право на  поділ майна, що належить їм на праві спільної сумісної власності, незалежно від розірвання шлюбу (ч. 1 ст. 69 СК).

Відповідно до ст.  70 СК у  разі поділу майна, яке є об’єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором. При вирішенні спору про поділ майна суд може відступити від засади рівності часток подружжя за обставин, які мають істотне значення, зокрема, якщо один із них не дбав про матеріальне забезпечення сім’ї, ухилявся від  участі в  утриманні дитини (дітей), приховав, знищив чи пошкодив спільне майно, витрачав його на шкоду інтересам сім’ї. За рішенням суду частка майна дружини, чоловіка може бути збільшена, якщо з  нею, ним проживають діти, а також непрацездатні повнолітні син, дочка, за умови, що розмір аліментів, які вони отримують, недостатній для забезпечення їхнього фізичного, духовного розвитку та лікування.

Отже, наведеними нормами права передбачено презумпцію віднесення придбаного під час шлюбу майна до спільної сумісної власності подружжя. Це означає, що ні дружина, ні чоловік не зобов’язані доводити наявність права спільної сумісної власності на майно, набуте у шлюбі, оскільки воно вважається таким, що належить подружжю.

Якщо майно придбане під час шлюбу, то реєстрація прав на нього (транспортний засіб, житловий будинок чи іншу нерухомість) лише на ім’я одного з подружжя не спростовує презумпцію належності його до спільної сумісної власності подружжя.

Заінтересована особа може довести, що майно придбане нею у шлюбі, але за її особисті кошти. У цьому разі презумпція права спільної сумісної власності на це майно буде спростована.

Якщо ж заява одного з подружжя про те, що річ була придбана за його особисті кошти, не буде належним чином підтверджена, презумпція права спільної сумісної власності подружжя залишиться непохитною.

Таким чином, тягар доказування у справах цієї категорії покладено на того з подружжя, хто заперечує проти визнання майна об’єктом спільної сумісної власності подружжя.

Відповідно до ч. 1 — 3 ст. 71 СК майно, яке є об’єктом права спільної сумісної власності подружжя, ділиться між ними в натурі. Якщо дружина та чоловік не домовилися про порядок поділу майна, спір може бути вирішений судом. При цьому суд бере до уваги інтереси дружини, чоловіка, дітей та інші обставини, які мають істотне значення. Неподільні речі присуджуються одному з подружжя, якщо інше не визначено домовленістю між ними.

Тлумачення ч.  1 ст.  71 СК свідчить, що  як поділ спільного сумісного майна в натурі, так і визначення розміру часток кожного з  них може здійснюватися на підставі: договору подружжя; рішення суду за наявності спору між подружжям.

Велика Палата Верховного Суду в  постанові від 08.02.2022 р. у справі № 209/3085/20 зауважує, що найбільш ефективне вирішення спору про поділ спільної сумісної власності подружжя досягається тоді, коли вимоги позивача охоплюють усе спільно набуте у шлюбі майно, зокрема неподільне. Це відповідатиме принципу процесуальної економії, згідно з яким штучне подвоєння судового процесу є неприпустимим, бо вирішення справи у  суді має усунути необхідність у новому зверненні до суду для вжиття додаткових засобів захисту (див. постанови Великої Палати Верховного Суду від  19.01.2021 р. у  справі № 916/1415/19 (п.  6.13), від 26.01.2021 р. у  справі № 522/1528/15-ц (п. 82)). Спосіб захисту права є ефективним тоді, коли він забезпечуватиме поновлення порушеного права, а в разі неможливості такого поновлення — гарантуватиме можливість отримати відповідну компенсацію. Тобто цей захист має бути повним і забезпечувати у такий спосіб досягнення мети правосуддя і процесуальну економію (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від  22.09.2020 у справі № 910/3009/18.

Якщо дружина та чоловік не домовилися про порядок поділу майна, спір може бути вирішений судом (речення перше абзацу другого ч. 1 ст. 71 СК). Тобто суд має вирішити переданий на його розгляд спір про поділ спільної сумісної власності саме тоді, коли подружжя не домовилося про порядок такого поділу. Вирішення цього спору, зокрема щодо неподільної речі, не має зумовлювати у співвласників потребу після судового рішення домовлятися про порядок поділу цього ж майна, а саме про виплату одному з них компенсації іншим співвласником і про гарантії її отримання. Якщо одна зі сторін спору довірила його вирішення суду, відповідний конфлікт потрібно вичерпати внаслідок ухвалення судового рішення та подальшого його виконання (див. п. 27 постанови Великої Палати Верховного Суду від 08.02.2022 у справі № 209/3085/20 (провадження № 14-182цс21)).

За змістом частин 1 та 7 ст. 41 Конституції України, частин 1 і 5 ст. 319 ЦК кожен має право володіти, користуватися та розпоряджатися своєю власністю, і таке використання не може завдавати шкоди правам, свободам і гідності громадян, інтересам суспільства.

Нікчемний правочин (ч. 2 ст. 215 ЦК) є недійсним вже в момент свого вчинення (ab initio) і незалежно від волі будь-якої особи, автоматично (ipso iure). Нікчемність правочину має абсолютний ефект, оскільки діє щодо всіх.

Нікчемний правочин не створює юридичних наслідків, тобто не зумовлює переходу/набуття/зміни/ встановлення/припинення прав ні для кого. Саме тому посилатися на нікчемність правочину може будь-хто. Суд, якщо виявить нікчемність правочину, має її враховувати за власною ініціативою в силу свого положення (ex officio), навіть якщо жодна із зацікавлених осіб цього не вимагає.

Як нікчемні законодавець, зокрема, кваліфікує договори, вчинені з порушенням вимоги про нотаріальне посвідчення правочину (ч. 1 ст. 220 ЦК).

У разі недотримання сторонами вимоги закону про нотаріальне посвідчення договору такий договір є нікчемним (ч. 1 ст. 220 ЦК).

Тлумачення ч. 1 ст. 220 ЦК з урахуванням принципу розумності свідчить, що вимога про нотаріальне посвідчення має прямо бути передбачена в тій чи іншій нормі закону, а не слідувати з розширеного її тлумачення і мати імпліцитний характер. Тобто людина розумна й обачна внаслідок аналізу відповідної норми має усвідомлювати існування очевидного обов’язку вчинити відповідний договір у письмовій формі з нотаріальним посвідченням, недотримання якого призводить автоматично (ipso iure) до нікчемності.

Розглянемо приклад судової практики щодо позовних вимог про поділ спільного майна подружжя.

Позивачка (ОСОБА_1) звернулася до суду з позовом про поділ спільного майна подружжя. Ухвалою Дніпровського районного суду м. Києва від 12.01.2023 р. долучено до матеріалів справи заяву представника позивача про уточнення позовних вимог.

Вислухавши пояснення позивача ОСОБА_1, представника позивача ОСОБА_2, відповідача ОСОБА_3, представника відповідача ОСОБА_4, дослідивши матеріали справи, проаналізувавши зібрані за справою докази в їх сукупності, суд доходить такого висновку.

Як убачається з матеріалів справи, ОСОБА_1 та ОСОБА_3 07.07.2007 зареєстрували шлюб у Дарницькому районному в м. Києві відділі державної реєстрації актів цивільного стану Головного територіального управління юстиції у м. Києві, що підтверджено свідоцтвом про шлюб, виданим Дарницьким районним у м. Києві відділом державної реєстрації актів цивільного стану Головного територіального управління юстиції у м. Києві від 17.01.2017, актовий запис № 562.

Від шлюбу сторони мають спільну малолітню дитину, ОСОБА_6, що  підтверджено свідоцтвом про народження, виданим Дніпровським районним у м. Києві відділом державної реєстрації актів цивільного стану Головного територіального управління юстиції у м. Києві від 07.04.2017 р., актовий запис № 950.

Судом установлено, що відповідно до наявних у матеріалах справи свідоцтв про народження позивач ОСОБА_1 мала діда за лінією батька — ОСОБА_7, який відповідно до свідоцтва про смерть від 30.10.2019 р. помер.

За життя 30.10.2013 р. дідом позивача ОСОБА_7 було продано ОСОБА_9 однокімнатну квартиру АДРЕСА_3, що підтверджено договором купівлі-продажу квартири, посвідченим приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Бондар К. Ю., зареєстрованим у реєстрі за № 1798. Продаж квартири здійснено за домовленістю сторін за 768 546,00 грн, з  яких  15 986,00  грн були передані за  попереднім договором, посвідченим приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Бондар К. Ю. 11.10.2013 р.

Укладенню зазначеного договору купівлі-продажу квартири передувало відкриття ОСОБА_7 в ПАТ «Банк Кіпру» поточного рахунку № НОМЕР_2 у національній валюті згідно з  договором банківського рахунку № НОМЕР_3 від 29.10.2013 р. За даними виписки за особовим рахунком за  30.10.2013  р. ПАТ «Банк Кіпру» у м. Києві, ОСОБА_9 перераховано на поточний рахунок ОСОБА_7 № НОМЕР_2 грошові кошти в сумі 752 560,00 грн. 30.10.2013 р. ОСОБА_1 відкрито в ПАТ «Банк Кіпру» поточний рахунок № НОМЕР_4 у національній валюті згідно з  договором банківського рахунку № НОМЕР_5 від 30.10.2013 р.

За  даними платіжного доручення №  002 від 30.10.2013 р. ПАТ «Банк Кіпру» у м. Києві, ОСОБА_7 з його поточного рахунку № НОМЕР_2 перераховано на поточний рахунок позивача ОСОБА_1 № НОМЕР_4, відкритий у ПАТ «Банк Кіпру», грошові кошти в сумі 752 560,00 грн. Цього ж дня, 30.10.2013 р., між ПАТ «Банк Кіпру» та ОСОБА_1 укладено договір № ДВ-407/3408 (вклад) банківського вкладу на вимогу «Комфортний», за умовами якого ОСОБА_1 з поточного рахунку № НОМЕР_4 (договір № 52429 від 30.10.2013 р.) перераховано вклад на власний вкладний рахунок на вимогу № НОМЕР_6 у сумі 752 560,00 грн, що також підтверджено заявою на видачу готівки № 8722190 від 30.10.2013 р., квитанцією № 8722183 від 30.10.2013 р.

За даними виписки за особовим рахунком ОСОБА_1 (договір № ДВ-407/3408 від 30.10.2013 р.), на рахунку позивача № НОМЕР_6 наявний вклад з урахуванням нарахованих банком відсотків на загальну суму 791 202,58 грн.

31.03.2014 р. приватним нотаріусом видане свідоцтво, яким підтверджено, що ОСОБА_1 знаходилась у приміщенні нотаріальної контори з метою укладення договору купівлі-продажу квартири АДРЕСА_1, про що  телеграмою повідомлявся продавець квартири ОСОБА_10 (а. с. 80, 81, 82).

01.04.2014  р. за  заявою про видачу готівки № 2755897 ПАТ «Банк Кіпру» видано ОСОБА_1 грошовий вклад із процентами за договором № ДВ-407/3408 (вклад) банківського вкладу на вимогу «Комфортний» від 30.10.2013 р. на суму 791 202,58 грн.

03.04.2014 р. між ПАТ «Банк «Фінанси та Кредит» та ОСОБА_1 на підставі анкети-заяви № 41626 укладено договір про відкриття поточного рахунку № НОМЕР_7 у  гривні, на  який ОСОБА_1 внесено грошові кошти в сумі 978 000,00 грн.

03.04.2014 р. позивачем ОСОБА_1 придбано в ОСОБА_8 трикімнатну квартиру вартістю 978 000,00 грн, що підтверджено договором купівлі-продажу квартири, посвідченим приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Ковальчуком С. П., зареєстрованим у реєстрі за № 2436, витягом із державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності, квитанцією № 1, випискою за рахунком ОСОБА_1 і платіжним дорученням № 2 про перерахування ОСОБА_1 03.04.2014 р. з її поточного рахунку № НОМЕР_7 у ПАТ «Банк «Фінанси та Кредит» на рахунок продавця ОСОБА_8 у ПАТ «Банк «Фінанси та Кредит» грошових коштів вартості придбаної квартири в розмірі 978 000,00 грн.

Проаналізувавши наявні в матеріалах справи докази, суд визнає доведеним факт придбання спірної квартири як за  особисті кошти позивача ОСОБА_1 у розмірі 791 202,58 грн, що становить 80,90 % вартості квартири, так і за спільні кошти подружжя в сумі 186 797,42 грн, що становить 19,10 % вартості квартири, оскільки в матеріалах справи наявні платіжні/розрахункові документи на підтвердження перерахування дідом позивача ОСОБА_7 на рахунок позивача в ПАТ «Банк Кіпру» вищезазначеної суми коштів у  розмірі 752 560,00 грн, які отримано ОСОБА_7 від продажу його особистої квартири за договором купівлі-продажу від  30.10.2013  р. та  які негайно  30.10.2013  р. перераховано на поточний рахунок онуки, позивача ОСОБА_12, в ПАТ «Банк Кіпру». У свою чергу, зазначену суму коштів цього ж дня 30.10.2013 р. позивачем внесено на власний поточний рахунок як вклад під проценти в ПАТ «Банк Кіпру» за договором № ДВ-407/3408 (вклад) банківського вкладу.

З огляду на наявність у продавця спірної квартири рахунку, відкритого у ПАТ «Банк «Фінанси та Кредит», позивачем задля оплати вартості спірної квартири шляхом перерахування коштів на  рахунок продавця 01.04.2014 р. було знято особисті кошти в ПАТ «Банк Кіпру», які є вкладом за договором № ДВ-407/3408, і внесено зняту суму коштів із доданням спільних із відповідачем коштів на відкритий позивачем поточний рахунок у ПАТ «Банк «Фінанси та Кредит», з якого надалі 03.04.2014 р. було перераховано кошти на рахунок продавця в сумі вартості придбаної квартири у розмірі 978 000,00 грн.

Таким чином, суд визнає обґрунтованою вимогу позивача про визнання за нею права особистої власності на частину квартири, оскільки позивачем доведено факт внесення нею особистих коштів у рахунок вартості квартири в розмірі 791 202,58 грн. від загальної вартості квартири — 978 000,00 грн.

Судам, вирішуючи спори між подружжям про майно, необхідно встановлювати обсяг спільного нажитого майна, наявного на час припинення спільного ведення господарства, з’ясовувати джерело і час придбання зазначеного майна.

Аналізуючи наявні в матеріалах справи докази, беручи до уваги пояснення та заперечення сторін спірних правовідносин, установивши факт особистої власності позивача ОСОБА_1 на частину спірної квартири і враховуючи відсутність домовленості подружжя щодо поділу спільного майна, яке складає частину квартири та автомобіль «Додж» 2017 р. випуску, номерний знак НОМЕР_1, суд вважає правомірним здійснити поділ такого майна шляхом визнання за позивачем ОСОБА_1 та відповідачем ОСОБА_3 права власності на частину кожному від частини квартири (тобто по 1/8 частині спільної нерухомості кожному) і шляхом визнання права власності щодо частини кожному на автомобіль «Додж» 2017 р. випуску, оскільки судом установлено, що спірне майно придбано у період зареєстрованого шлюбу за спільні кошти подружжя, є спільною сумісною власністю подружжя за відсутності доказів протилежного, тому правовий режим спільного майна подружжя на спірне майно надає право поділу такого майна між подружжям у рівних частинах.

Ураховуючи вартість частини відповідача у спірній квартирі та вартість частини позивача у спірному автомобілі з урахуванням інфляції, інтереси позивача, відповідача та їх спільної малолітньої дитини щодо порядку подальшого користування та розпорядження майном, ознаку неподільності майна, яке є об’єктом предмета спору, суд вважає, що присудження кожному з подружжя неподільної речі, яка знаходиться в їх користуванні, забезпечить повний захист права власності у спосіб, заявлений позивачем, задля досягнення мети правосуддя і принципу процесуальної економії, згідно з  яким штучне подвоєння судового процесу є неприпустимим. З огляду на викладене, суд дійшов висновку, що позов ОСОБА_1 до ОСОБА_3 про розірвання шлюбу та  поділ спільного майна подружжя підлягає задоволенню.

Рішенням Дніпровського районного суду м. Києва від 02.02.2023 р. позов ОСОБА_1 задоволено.

У поданій апеляційній скарзі ОСОБА_1, посилаючись на неправильне застосування норм матеріального і порушення норм процесуального права, просить скасувати рішення суду першої інстанції та ухвалити нове рішення.

Розглянувши справу в межах доводів апеляційної скарги, перевіривши законність і обґрунтованість ухваленого рішення у цій частині, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційна скарга підлягає частковому задоволенню з таких підстав.

Задовольняючи позов, суд першої інстанції вважав, що спільним сумісним майном, яке набуте сторонами за час шлюбу і за спільні кошти, є частина квартири та автомобіль. При визначенні часток у праві спільної сумісної власності суд виходив із  того, що  частини спірної квартири були придбані за  особисті кошти позивача, подаровані їй дідом, тому є  її особистою власністю; автомобіль було придбано за спільні кошти.

Однак колегія суддів не може погодитися з таким висновком.

Із  матеріалів справи вбачається, що, дійсно, 30.10.2013 р. дідом позивача  — ОСОБА_4 продано належну йому на праві власності квартиру АДРЕСА_2 ОСОБА_11 за 768 546 грн. У цей же день 752 560 грн перераховані з рахунку ОСОБА_4 на рахунок ОСОБА_2 в ПАТ «Банк Кіпру». 01.04.2014 р. ОСОБА_2 зняла з рахунку кошти в розмірі 791 202 грн 58 коп., 03.04.2014 р. відкрила рахунок у ПАТ «Банк «Фінанси та Кредит», з якого в цей же день кошти в сумі 978 000 грн. були перераховані на рахунок ОСОБА_5 — продавця квартири.

Установлено, що  на час укладення договору купівлі-продажу спірної квартири та оформлення права власності на спірну квартиру за ОСОБА_2 остання перебувала у зареєстрованому шлюбі з ОСОБА_1, дід ОСОБА_2 — ОСОБА_4 не обумовив передання коштів від реалізації своєї квартири виключно онуці, а не в інтересах її сім’ї.

Крім того, будь-яких правочинів, зокрема договору дарування коштів ОСОБА_2 її дідом, у розумінні вимог ст. 57 СК, що могло б свідчити, що ці кошти є особистим майном обдарованого, укладено не було.

У зв’язку з викладеним висновок суду, що спірна квартира є особистою приватною власністю дружини (позивача), не відповідає встановленим обставинам і не ґрунтується на вищезазначених нормах матеріального права.

Оскільки презумпція спільності права власності подружжя на придбане в період шлюбу майно не спростована, у справі відсутні будь-які належні та допустимі докази, які б підтверджували придбання нерухомого майна за особисті кошти ОСОБА_2, колегія суддів доходить висновку про те, що спірна квартира, а також автомобіль Dodge Journey 2017 р. випуску, VIN-код, НОМЕР_1, державний реєстраційний номер НОМЕР_2 є спільною сумісною власністю подружжя та підлягають поділу між колишнім подружжям шляхом визнання за кожним із них права власності на 1/2 спірного майна.

При цьому суд апеляційної інстанції відхиляє доводи ОСОБА_1 щодо необхідності поділу іншого спільного майна — Mitsubishi Galant 1999 р. та визнання за ним права власності на музичну систему програвання вінілових платівок із тих підстав, що вони не були предметом позовних вимог, тому поділу в судовому порядку в межах цієї справи не підлягають.

Посилання в  апеляційній скарзі на  порушення судом першої інстанції норм процесуального права частково є обґрунтованими, однак, ураховуючи те, що суд першої інстанції неправильно застосував норми матеріального права, що є безумовною підставою для скасування рішення суду першої інстанції та ухвалення нового судового рішення, відсутня необхідність у їх детальному перегляді.

Оскільки суд апеляційної інстанції дійшов висновку про часткове задоволення позову та визнання за сторонами права власності на спірне майно в рівних частинах, то судові витрати підлягають поділу порівну.

Постановою Київського апеляційного суду від 11.07.2023 апеляційну скаргу ОСОБА_2 задоволено частково. Рішення Дніпровського районного суду м. Києва від 02.02.2023 р. скасовано й ухвалено нове судове рішення. Позов ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про поділ спільного майна подружжя задоволено частково.

У  серпні  2023  р. ОСОБА_1 засобами поштового зв’язку подала касаційну скаргу на  постанову Київського апеляційного суду від 11.07.2023 р.

Ухвалою Верховного Суду від 29.09.2023 р. відкрито касаційне провадження у справі.

Позиція Верховного Суду

У  справі, яка переглядається, апеляційний суд установив, що: на момент набуття спірної квартири ОСОБА_1 перебувала у шлюбі з ОСОБА_2; презумпція спільності права власності подружжя на придбане в  період шлюбу майно не  спростована; у  справі відсутні будь-які належні та допустимі докази, які б підтверджували придбання нерухомого майна за особисті кошти ОСОБА_1. За таких обставин апеляційний суд зробив обґрунтований висновок про часткове задоволення позову.

Аргументи касаційної скарги про те, що  апеляційним судом не  враховані доводи про дарування ОСОБА_1 грошей ОСОБА_4, які підтверджені належними допустимими доказами, касаційний суд відхиляє з таких підстав.

У справі, що переглядається, позивачка наполягала на тому, що як договір дарування має бути кваліфіковане перерахування 30.10.2013 р. ОСОБА_4 (дідом позивачки) коштів у розмірі 752 560 грн на рахунок позивачки ОСОБА_1. З аналізу ч. 5 ст. 719 ЦК у редакції, чинній станом на 30.10.2013 р., можна зробити висновок, що вимога про необхідність нотаріального посвідчення прямо передбачена у цій нормі для дарування коштів у сумі, яка перевищує п’ятдесятикратний розмір неоподатковуваного мінімуму доходів громадян. Перераховані кошти в розмірі 752 560 грн перевищували станом на 30.10.2013 р. п’ятдесятикратний розмір неоподатковуваного мінімуму доходів громадян. Ураховуючи встановлені судами обставини, відсутні підстави стверджувати про дотримання ОСОБА_4 та  ОСОБА_1 вимоги про нотаріальне посвідчення правочину. Натомість суд, якщо виявить нікчемність правочину, має її враховувати за власною ініціативою в силу свого положення (ex officio), навіть якщо жодна із заінтересованих осіб цього не вимагає.

Аргумент касаційної скарги про те, що апеляційний суд не врахував висновки, зроблені в постанові Великої Палати Верховного Суду від 08.02.2022 р. у справі № 209/3085/20 (провадження № 14-182цс21), касаційний суд відхиляє з таких підстав.

Доводи касаційної скарги не дають підстав для висновку, що постанова апеляційного суду прийнята без дотримання норм матеріального і  процесуального права та зводяться до переоцінки доказів у справі, що знаходиться поза межами повноважень Верховного Суду. У зв’язку з наведеним касаційний суд вважає, що касаційну скаргу належить залишити без задоволення; постанову апеляційного суду — без змін, тому судовий збір за подання касаційної скарги покладається на особу, яка її подала; касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.

Таким чином, робимо висновки:

— вимога про необхідність нотаріального посвідчення договору дарування нерухомої речі прямо передбачена у ч. 2 ст. 719 ЦК для дарування коштів у сумі, яка перевищує п’ятдесятикратний розмір неоподатковуваного мінімуму доходів громадян. У цьому разі на такий договір поширюють дію загальні вимоги цивільного законодавства про передання й оформлення прав власності на нерухоме майно;

— якщо перераховані кошти перевищували п’ятдесятикратний розмір неоподатковуваного мінімуму доходів громадян, то  договір дарування нерухомої речі укладається в письмовій формі та підлягає нотаріальному посвідченню;

— якщо не  було укладено будь-яких правочинів, зокрема, договору дарування коштів у розумінні вимог ст. 57 СК, що  могло б свідчити, що  ці кошти є особистим майном обдарованого, то відсутні підстави стверджувати про дотримання вимоги про нотаріальне посвідчення правочину. Але суд, якщо виявить нікчемність правочину, має її враховувати за власною ініціативою в силу свого положення (ex officio), навіть якщо жодна із  заінтересованих осіб цього не вимагає.

ВІСНИК НААУ № 3 (99)

Автор публікації: Ольга Розгон

Аби першим отримувати новини адвокатури, підпишіться на канал Національної асоціації адвокатів України у Telegram.

Інші публікації автора

Вестник:№ 5 травень 2024 -;
Міжнародна благодійна допомога для НААУ;
Стратегія НААУ 2021-2025;
Доступ до адвокатської професії -;
Рекомендації щодо захисту професейних та;
АНАЛІЗ ПОРУШЕНЬ ПРАВ ТА ГАРАНТІЙ;
Навчальні продукти для адвокатів;
НеВестник 4

Категорії

Надішліть файл із текстом публікації у форматі *.doc, фотографію за тематикою у розмірі 640х400 та Ваше фото.

Оберіть файл