Компенсація за шкоду, завдану внаслідок ДТП: дискусійні питання | НААУ

Головна цитата

«Адвокатам варто звертати увагу на аспекти протиріч судової практики та використовувати ті з них, які найбільш відповідають інтересам клієнта»

Публікація

Компенсація за шкоду, завдану внаслідок ДТП: дискусійні питання

13:43 Пн 08.04.24 Автор : Вісник НААУ 10276 Переглядів Версія для друку

Правові позиції Верховного Суду є обов’язковими для всіх суб’єктів владних повноважень, які застосовують у своїй діяльності нормативно-правовий акт, що містить відповідну норму права, а також враховуються іншими судами при застосуванні таких норм права. Аналіз значної кількості правових позиції Верховного Суду у справах щодо стягнення компенсації за шкоду, спричинену внаслідок дорожньо-транспортної пригоди, дозволив виокремити низку питань, на які слід звернути увагу.

Перше питання, яке потребує вирішення, стосується правової позиції КЦС ВС, викладеної у постанові від 06.10.2021 у справі № 362/3043/18. Вона стосується ситуації, коли розмір страхового відшкодування визначається за домовленістю між потерпілим ті страховиком без проведення експертизи на підставі п. 36.2 ст. 36 Закону України «Про обов’язкове страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів». На думку колегії суддів, оскільки рacta non obligant nisi gentes inte quas inita (договори не зобов’язують нікого, крім осіб, які в них беруть участь), тому домовленістю між двома сторонами не може бути збільшено обсяг відповідальності третьої особи, не сторони такого договору.

Але зазначений висновок дещо не узгоджується із таким: «Виплата страхового відшкодування у розмірі, визначеному домовленістю між потерпілим та страховиком, якщо він менше страхової суми (ліміту відповідальності), не створює обов’язку для заподіювача шкоди, який застрахував свою відповідальність відповідно Закону № 1961-IV, відшкодувати різницю між розміром такого відшкодування та  реальним розміром шкоди, заподіяної потерпілому на підставі ст. 1194 ЦК України, якщо заподіювач шкоди доведе, що  розмір страхового відшкодування, визначений за  домовленістю між потерпілим та  страховиком, є меншим, ніж розмір оціненої шкоди, яка підлягала виплаті страховою компанією відповідно п. 22.1 ст. 22 Закону № 1961-IV у межах страхових сум, зазначених у страховому полісі».

Висновок суду, що саме заподіювач шкоди зобов’язаний доводити, що розмір страхового відшкодування, визначений за домовленістю між потерпілим і страховиком, є меншим, ніж розмір оціненої шкоди, яка підлягала виплаті страховою компанією, викликає обґрунтовані сумніви. Імовірно, колегія суддів виходила з того, що позивач (потерпілий) для підтвердження розміру збитку подає до суду розрахунок страховика, на  підставі якого було здійснено страхову виплату, а відповідач (заподіювач або особа, яка за законом несе відповідальність) зобов’язаний надати докази для його спростування.

Розрахунок страховика фактично є  невід’ємною частиною договору між страховиком і  потерпілим, який визначає розмір погодженої ними страхової виплати. З огляду на презумпцію правомірності правочину він вважається правомірним, тобто таким, що породжує, змінює або припиняє цивільні права й обов’язки, доки ця презумпція не  буде спростована, зокрема, на підставі рішення суду, яке набрало законної сили. У разі неспростування презумпції правомірності договору всі права, набуті сторонами правочину за ним, повинні безперешкодно здійснюватися, а обов’язки, що виникли внаслідок укладення договору, підлягають виконанню. Але виникає обґрунтоване питання, чи  правильним є  на підставі зазначеної презумпції зобов’язувати відповідача спростовувати визначений таким розрахунком розмір шкоди, враховуючи, що він не є стороною такої угоди.

Інші аргументи щодо неоднозначності зазначеного вище правового висновку КЦС ВС полягають у площині оцінки доказів судом. Розрахунок страховика приймається судами як належний і допустимий доказ за  певних умов. Наприклад, у  постанові КЦС ВС від 02.06.2021 у справі № 755/518/19 визначено, що за умови, що призначення експертизи з метою з’ясування розміру шкоди не має правового значення для вирішення справи, розрахунок суми страхового відшкодування здійснюється згідно із умовами договору та вимогами спеціального законодавства. Колегія суддів зробила зазначений висновок на підставі п. 7.38 Методики товарознавчої експертизи та оцінки колісних транспортних засобів, затвердженої спільним наказом Міністерства юстиції України, Фонду державного майна України від 24.11.2003 № 142/5/2092, згідно з яким значення коефіцієнта фізичного зносу приймається таким, що дорівнює нулю, для нових складників і складників транспортного засобу, строк експлуатації яких не перевищує: 5 років — для легкових транспортних засобів виробництва країн СНД; 7 років — для інших легкових транспортних засобів, а  також на  підставі матеріалів справи, згідно з яким транспортний засіб марки BMW було випущено у 2017 році. Таким чином, розрахунок страховика було визнано допустимим і належним доказом у цій справі. Але виникають ситуації, коли для визначення розміру страхового відшкодування необхідні спеціальні знання для з’ясування відповідних обставин справи.

Наприклад, рішенням Ленінського районного суду міста Полтави від 03.10.2023 у справі № 553/78/23 задоволено позовні вимоги щодо стягнення компенсації за шкоду, завдану внаслідок ДТП, з відповідача на підставі ст. 1194 Цивільного кодексу України. Суд обґрунтував свою позицію тим, що відповідач не довів відсутність підстав для застосування страховиком коефіцієнта фізичного зносу при розрахунку розміру збитку. Згідно з матеріалами справи транспортний засіб формально підпадає під умови п. 7.38 Методики, але має пошкодження, яке було заподіяно до ДТП, яке згідно з п.п. «г» п. 7.39 Методики може бути підставою для застосування коефіцієнта фізичного зносу. Страховик у  своєму розрахунку послався, зокрема, на зазначений факт як на підставу для застосування коефіцієнта фізичного зносу. Зі свого боку не будь-яке пошкодження транспортного засобу до ДТП є підставою для застосування коефіцієнта фізичного зносу, а тільки таке, що не підпадає під визначення експлуатаційних пошкоджень відповідно до п. 1.6 розділу I Методики. Очевидним є те, що в цьому випадку розрахунок збитків має здійснювати експерт або суб’єкт оціночної діяльності.

Згідно з принципом змагальності сторін саме позивач має довести належними та допустимими доказами свої вимоги, а не навпаки. Але правова позиція КЦС ВС, яка викладена у постанові від 06.10.2021 у справі № 362/3043/18, дозволяє судам першої інстанції ухвалювати такі рішення. Розподіл обов’язку доказування між сторонами у зазначеній категорії спорів, визначений в абз. 3 п. 4 постанови Пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ «Про деякі питання застосування судами законодавства при вирішенні спорів про відшкодування шкоди, завданої джерелом підвищеної небезпеки» від 01.03.2013 № 4, а саме: «З огляду на презумпцію вини заподіювача шкоди (ч. 2 ст.  1166  ЦК) відповідач звільняється від обов’язку відшкодувати шкоду (у тому числі і моральну шкоду), якщо доведе, що шкоди було завдано внаслідок непереборної сили або умислу потерпілого (ч. 5 ст. 1187, п. 1 ч. 2 ст. 1167 ЦК). Потерпілий подає докази, що підтверджують факт завдання шкоди за участю відповідача, розмір завданої шкоди, а також докази того, що відповідач є заподіювачем шкоди або особою, яка відповідно закону зобов’язана відшкодувати шкоду». Зазначений підхід щодо розподілу обов’язку доказування узгоджується з концепцією, згідно з якою істотну роль у розподілі обов’язків доказування відіграють правові презумпції, тобто закріплені в законі припущення про існування певних фактів за пов’язаності з ними інших фактів. Презумпція звільняє сторону, на користь якої її встановлено, від доказування факту. Проте головне призначення презумпції полягає не у звільненні певних фактів від підтвердження доказами, а в найбільш доцільному розподілі обов’язків доказування цих фактів між сторонами. Розмір страхового відшкодування, визначений за домовленістю між потерпілим і страховиком, може повністю збігатися з розміром завданої шкоди, у такому випадку відсутні підстави для стягнення шкоди на підставі ст. 1194 ЦК, або є частиною від загального розміру шкоди. Таким чином, саме позивач (потерпілий), який, безсумнівно, зобов’язаний доводити загальний розмір завданої шкоди, також має доводити, що розмір страхового відшкодування, визначений за домовленістю між потерпілим і страховиком, є меншим ніж розмір оціненої шкоди, яка підлягала виплаті страховою компанією

Крім того, у постанові суду апеляційної інстанції від  28.07.2020 у  справі №  362/3043/18 зазначено, що позивачем не доведено розміру сум, які у відповідності із  законодавством має відшкодувати заподіювач шкоди у разі недостатності суми страхового відшкодування. Слід урахувати, що суд касаційної інстанції залишив зазначену постанову без змін. З огляду на вищезазначене правова позиція КЦС ВС у постанові від 06.10.2021 у справі № 362/3043/18 щодо покладення на заподіювача обов’язку доказування розміру суми, яку він має відшкодувати у разі недостатності суми страхового відшкодування, має бути переглянута.

Наступна правова позиція, яка потребує уваги, викладена у постанові ВСУ від 24.02.2016 № 6-1343цс15: «Витрати закладу на лікування потерпілого від злочину не можуть бути відшкодовані за договором обов’язкового страхування». Зазначену правову позицію активно використовують суди першої та  апеляційної інстанцій. Колегія суддів виходила з  того, що  відповідно до ч. 1 ст. 1206 ЦК особа, яка скоїла злочин, зобов’язана відшкодувати витрати закладу охорони здоров’я на лікування потерпілого від цього злочину, крім випадку завдання шкоди при перевищенні меж необхідної оборони або у стані сильного душевного хвилювання, що виникло раптово внаслідок насильства або тяжкої образи з боку потерпілого. Згідно зі ст. 999 ЦК законом може бути встановлений обов’язок фізичної або юридичної особи бути страхувальником життя, здоров’я, майна або відповідальності перед іншими особами за свій рахунок чи за рахунок заінтересованої особи (обов’язкове страхування). До відносин, що випливають із обов’язкового страхування, застосовуються положення ЦК, якщо інше не встановлено актами цивільного законодавства.

До сфери обов’язкового страхування відповідальності належить цивільно-правова відповідальність власників наземних транспортних засобів згідно зі спеціальним Законом № 1961-IV. Відповідно до п. 22.1 ст.  22 Закону №  1961-IV у  разі настання страхового випадку страховик у межах страхових сум, зазначених у страховому полісі, відшкодовує у встановленому цим законом порядку оцінену шкоду, заподіяну внаслідок ДТП життю, здоров’ю, майну третьої особи. Метою здійснення обов’язкового страхування цивільно-правової відповідальності ст. 3 Закону № 1961-IV визначає забезпечення відшкодування шкоди, заподіяної життю, здоров’ю та/або майну потерпілих внаслідок ДТП, а також захист майнових інтересів страхувальників. Об’єктом ОСЦПВ є майнові інтереси, що не суперечать законодавству, пов’язані з відшкодуванням особою, цивільно-правова відповідальність якої застрахована, шкоди, заподіяної життю, здоров’ю, майну потерпілих внаслідок експлуатації забезпеченого транспортного засобу (ст. 5 Закону № 1961-IV).

Згідно зі ст. 6 Закону № 1961-IV страховим випадком є ДТП, що сталася за участю забезпеченого транспортного засобу, внаслідок якої настає цивільно-правова відповідальність особи, відповідальність якої застрахована, за шкоду, заподіяну життю, здоров’ю та/ або майну потерпілого. Враховуючи наведене вище, сторонами договору ОСЦПВ власників наземних транспортних засобів є  страхувальник і  страховик. При цьому договір укладається з метою забезпечення прав третіх осіб (потерпілих) на відшкодування шкоди, завданої цим третім особам (потерпілим) унаслідок скоєння ДТП за участю забезпеченого транспортного засобу. Отже, витрати лікувального закладу на лікування потерпілого від  злочину не  можуть бути відшкодовані за договором обов’язкового страхування страховою компанією. У постанові ВСУ не визначені підстави такого рішення. Можливо, витрати лікувального закладу на лікування потерпілого не є шкодою в розумінні ст. 22-31 Закону № 1961-IV і тому не відшкодовуються страховиком. Можливо, колегія суддів не вважає лікувальний заклад третьою особою, права та інтереси якої забезпечуються договором ОСЦПВ. Ці питання залишені колегією суддів без відповіді.

Можемо припустити, що колегія суддів виходила з того, що відносини з приводу стягнення витрат на лікування з особи, яка вчинила кримінальне правопорушення, на користь лікувального закладу є регресними. У випадку регресу одне зобов’язання замінює собою інше, але переходу прав від одного кредитора до іншого не відбувається. При цьому регрес регулюється загальними нормами цивільного права, зокрема ст. 1191 ЦК України. Таким чином, деліктні відносини, у яких кредитором є потерпілий, а боржником заподіювач шкоди, або особа, яка на підставі закону несе відповідальність, припиняються після того, як лікувальний заклад витрачає кошти на лікування потерпілого. Після чого виникають нові регресні відносини, у яких кредитором є лікувальний заклад, а боржником заподіювач шкоди, або особа, яка на підставі закону несе відповідальність. З огляду на зазначене лікувальний заклад не є потерпілим у розумінні ст. 1 Закону № 1961-IV, відповідно не є суб’єктом страхових відносин ОСЦПВ згідно зі ст. 4 Закону № 1961-IV.

На  перший погляд, така аргументація спірної правової позиції є досить переконливою. Але аналіз правових відносин через виокремлення елементів їх складу є вузьким підходом (мікрорівневим), який є фрагментарним і не враховує загальнотеоретичну концепцію про взаємозв’язок всіх явищ. Макронауковий підхід вивчення проблемних правовідносин неможливо здійснити без аналізу довколишніх правовідносин, до яких необхідно відносити основи виникнення (зміни, припинення) правовідносин, їх передумови, похідні та супутні відносини. З огляду на те, що існує фахова думка про похідний характер регресної вимоги щодо основного зобов’язання, на підставі якого вона виникає, слід звернути увагу на загальну мету ОСЦПВ, яка полягає у забезпеченні відшкодування шкоди, заподіяної життю, здоров’ю та/або майну потерпілих внаслідок ДТП та захисту майнових інтересів страхувальників. Компенсація страховиком на підставі полісу ОСЦПВ витрат на лікування потерпілого закладу охорони здоров’я, по-перше, не порушує інтереси потерпілого, а по-друге, захищає майновий інтерес страхувальника (заподіювача шкоди або особи, яка несе цивільну відповідальність на підставі закону). Тільки таким чином можливо реалізувати мету ОСЦПВ, закріплену у ст. 3 Закону № 1961-IV. Страхувальник прогнозовано очікує, що у випадку заподіяння ним шкоди третім особам він не буде нести витрати на лікування потерпілого в межах страхової суми. Виникає ситуація, що у випадку, якщо потерпілий самостійно сплачує витрати на лікування, то інтерес страхувальника захищений. А у випадку, якщо ті самі витрати бере на себе лікувальний заклад, то страхувальник змушений нести додаткові витрати, від  яких його мав би позбавити страховик, що зі свого боку дещо дискредитує інститут ОСЦПВ. Крім того, запропонований підхід кореспондується з правовим висновком ВП ВС, викладеним у постанові від 04.07.2018 у справі № 755/18006/15-ц, згідно з яким визначено першочерговість відшкодування завданого збитку за рахунок страховика.

Інше питання стосується неузгодженості правових позицій КЦС ВС та КГС ВС, ККС ВС з приводу порядку визначення розміру шкоди у  разі визнання транспортного засобу фізично знищеним. Розмір шкоди, пов’язаної з  фізичним знищенням ТЗ, визначається на підставі п. 8.2 Методики та ст. 30.1 Закону № 1961- IV. Транспортний засіб вважається фізично знищеним, якщо його ремонт є технічно неможливим чи економічно необґрунтованим. Ремонт вважається економічно необґрунтованим, якщо визначені звітом (актом) чи  висновком про оцінку, виконаним оцінювачем або експертом відповідно до законодавства, витрати на  відновлювальний ремонт транспортного засобу перевищують вартість транспортного засобу до ДТП. Згідно зі ст. 30.2 Закону № 1961-IV, якщо транспортний засіб вважається знищеним, його власнику відшкодовується різниця між вартістю транспортного засобу до та після ДТП, а також витрати на евакуацію транспортного засобу з місця ДТП. Згідно з абз. 2 п. 15 постанови Пленуму ВССУ від 01.03.2013 № 4 порядок відшкодування шкоди, пов’язаної з  фізичним знищенням ТЗ, регламентовано ст. 30 Закону № 1961-IV, який згідно зі ст. 8 ЦК України (аналогія закону) може застосовуватися не  лише страховиком, а  й іншими особами, які здійснюють діяльність, що є джерелом підвищеної небезпеки, та  відповідають за  завдану шкоду. Різниця між вартістю матеріального збитку, що дорівнює ринковій вартості авто на момент ДТП, та  утилізаційною вартістю авто і  є та  сума, яку має отримати потерпілий у випадку фізичного знищення авто від страховика. Слід пам’ятати, що ст. 30 Закону № 1961-IV до 04.11.2012 мала іншу редакцію. У статті 30.2 Закону № 1961-IV було передбачено, що власник транспортного засобу мав право не погоджуватися з  визнанням транспортного засобу фізично знищеним. У такому випадку йому відшкодовувалася різниця між вартістю ТЗ до та після ДТП, а також витрати на евакуацію транспортного засобу з місця ДТП. Тобто залишки авто залишались у потерпілого, а їх вартість вираховувалася із  суми відшкодування. Крім  того, ст. 30.3 Закону № 1961-IV було передбачено, якщо потерпілий погоджувався на визнання транспортного засобу фізично знищеним, то  отримував відшкодування шкоди у розмірі, який відповідав вартості ТЗ до ДТП та витратам на евакуацію транспортного засобу з місця ДТП, а право на залишки транспортного засобу отримував страховик чи Моторне (транспортне) страхове бюро України (МТСБУ). У чинній редакції не передбачено право потерпілого не погоджуватися з визнанням транспортного засобу фізично знищеним, а авто визнається фізично знищеним виключно на підставі висновку експертизи або оцінки. Також не передбачено можливості переходу права на залишки авто до страховика або МСТБУ. Таким чином, суд має можливість стягнути зі страховика та/або заподіювача шкоди виключно різницю між вартістю матеріального збитку, що дорівнює ринковій вартості авто на момент ДТП, та утилізаційною вартістю авто.

Згідно з правовою позицією, яка викладена в постанові КЦС ВС від 17.02.2021 у справі № 753/11069/16-ц, неможливо задовольнити вимоги про відшкодування майнової шкоди з огляду на вартість автомобіля до ДТП з одночасним залишенням автомобіля у власності позивача. Відповідно якщо відсутні докази, які доводять розмір утилізаційної вартості авто, суд позбавлений можливості встановити правильний розмір відшкодування, яке має бути стягнуте з відповідача, і зобов’язаний відмовити у задоволенні позовних вимог.

Зі свого боку у постанові від 18.02.2020 у справі № 908/807/18 КГС ВС дійшов висновку, що ст. 30 Закону № 1961-IV з огляду на суб’єктний склад правовідносин застосовується виключно у разі відшкодування шкоди страховиком. Відмовляючи у задоволенні позовних вимог, суд апеляційної інстанції зазначив, що заявлений позивачем розмір збитків не відповідає вимогам ст. 30 Закону № 1961-IV. У автотоварознавчому дослідженні № 06/03 від 06.03.2018 зазначено, що транспортний засіб є фізично знищеним, оскільки вартість його ремонту дорівнює його вартості до ДТП, а  тому розмір відшкодування матеріальної шкоди, належної позивачу, становить різницю між вартістю транспортного засобу до та після ДТП. Проте позивачем не надано доказів на підтвердження вартості транспортного засобу після ДТП та відповідно не встановлена різниця між вартістю транспортного засобу до та після ДТП, що безпосередньо впливає на розрахунок суми збитку. Колегія суддів КГС ВС не погодилася з цим висновком апеляційного господарського суду та зазначила, що вказана стаття застосовується для визначення складових витрат, які підлягають відшкодуванню саме страховиком цивільно-правової відповідальності. На  думку колегії суддів, ст. 30 Закону № 1961-IV визначає, які саме витрати у зв’язку з фізичним знищенням транспортного засобу відшкодовуються страховиком цивільної відповідальності, однак у цьому спорі позивач пред’явив вимоги не до страховика цивільно-правової відповідальності, а до особи, яку вважає заподіювачем шкоди, у  зв’язку з чим суд апеляційної інстанції передчасно застосував її до відносин між сторонами у справі. Таким чином, якщо відповідачем є фізична особа — підприємець або юридична особа (володілець авто або роботодавець заподіювача), то при визначенні розміру шкоди не застосовуються положення ст. 30 Закону № 1961-IV, відповідно позивач не зобов’язаний доводити різницю між вартістю авто до та після ДТП. Позивачу достатньо надати суду, наприклад, звіт про оцінку, у якому буде визначено розмір матеріальних збитків без встановлення залишкової вартості авто після ДТП, що збільшує розмір відшкодування.

Зі свого боку ККС ВС всупереч правовій позиції КЦС ВС відносно застосування ст. 30 Закону № 1961- IV, щодо відшкодування матеріальної шкоди, пов’язаної з фізичним знищенням ТЗ, вважає, якщо позивач не заперечує проти передання залишків транспортного засобу відповідачу, можливе стягнення вартості транспортного засобу до ДТП без вирахування вартості транспортного засобу після ДТП. Право відповідача вимагати передати йому залишки транспортного засобу після відшкодування ним шкоди є  диспозитивним. Відповідно за відсутності такого клопотання відповідача позивачу має бути відшкодовано різницю між вартістю транспортного засобу до та після ДТП. Крім того, слід зазначити, що судова практика щодо стягнення відшкодування майнової шкоди в повному обсязі з огляду на вартість автомобіля до ДТП з одночасним переданням залишків авто у власність відповідача є  дуже сумнівною з  огляду на  те, що  вона ґрунтується не на нормах, закріплених у законі, а на п. 9 постанови Пленуму ВСУ від 27.03.1992 № 6 «Про практику розгляду судами цивільних справ за позовами про відшкодування шкоди», а також на абз. 2. п. 14 Постанови Пленуму ВССУ від 01.03.2013 № 4 «Про деякі питання застосування судами законодавства при вирішенні спорів про відшкодування шкоди, завданої джерелом підвищеної небезпеки».

З огляду на зазначене вбачається необхідним вирішення питання щодо застосування ст.  30 Закону № 1961-IV на рівні Великої Палати Верховного Суду з  урахуванням зазначених вище правових позицій КЦС ВС. А поки цього не відбулося, адвокатам варто звертати увагу на висловлені в цій статті аспекти протиріч судової практики та використовувати ті з них, які найбільш відповідають інтересам клієнта.

ВІСНИК НААУ № 3 (99)

Автор публікації: Дмитро Щеглов

Аби першим отримувати новини адвокатури, підпишіться на канал Національної асоціації адвокатів України у Telegram.

Інші публікації автора

Вестник:№ 5 травень 2024 -;
Міжнародна благодійна допомога для НААУ;
Стратегія НААУ 2021-2025;
Доступ до адвокатської професії -;
Рекомендації щодо захисту професейних та;
АНАЛІЗ ПОРУШЕНЬ ПРАВ ТА ГАРАНТІЙ;
Навчальні продукти для адвокатів;
НеВестник 4

Категорії

Надішліть файл із текстом публікації у форматі *.doc, фотографію за тематикою у розмірі 640х400 та Ваше фото.

Оберіть файл