Як законодавець забув про адвокатську таємницю в Законі про фінансовий моніторинг: розбір правових наслідків

Відповідно до пункту 21 Прикінцевих положень Закону України «Про запобігання та протидію легалізації (відмиванню) доходів, одержаних злочинним шляхом, фінансуванню тероризму та фінансуванню розповсюдження зброї масового знищення» №1702-VIIвід 14.10.2014р., статтю 22 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» було доповнено частинами 6 та 7 наступного змісту:

6. «Подання адвокатом в установленому порядку та у випадках, передбачених Законом України «Про запобігання та протидію легалізації (відмиванню) доходів, одержаних злочинним шляхом, фінансуванню тероризму та фінансуванню розповсюдження зброї масового знищення», інформації центральному органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері запобігання та протидії легалізації (відмиванню) доходів, одержаних злочинним шляхом, фінансуванню тероризму та фінансуванню розповсюдження зброї масового знищення, не є порушенням адвокатської таємниці».

7. «Адвокат не несе дисциплінарної, адміністративної, цивільно-правової та кримінальної відповідальності за подання центральному органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері запобігання та протидії легалізації (відмиванню) доходів, одержаних злочинним шляхом, фінансуванню тероризму та фінансуванню розповсюдження зброї масового знищення, інформації про фінансову операцію, навіть якщо такими діями завдано шкоди юридичним або фізичним особам, та за інші дії, якщо він діяв у межах виконання Закону України «Про запобігання та протидію легалізації (відмиванню) доходів, одержаних злочинним шляхом, фінансуванню тероризму та фінансуванню розповсюдження зброї масового знищення».

Такі зміни до Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» були узгоджені з нормами самого Закону №1702-VIIвід 14.10.2014р., частина 5 статті 8 якого встановлювала право суб’єктів первинного фінансового моніторингу (адвокатів, адвокатських бюро та адвокатських об’єднань) не повідомляти Держфінмоніторинг про свої підозри в разі, коли відповідна інформація стала їм відома за обставин, що є предметом їхньої професійної таємниці.

Тобто Закон №1702-VII від 14.10.2014 р. наділяв адвокатів правом не повідомляти про свої підозри з метою збереження адвокатської таємниці. А якщо таке розкриття відбулося відповідно до вимог Закону №1702-VIIвід 14.10.2014р., то це не було порушенням адвокатської таємниці.

6 грудня 2019 року було прийнято новий Закон України «Про запобігання та протидію легалізації (відмиванню) доходів, одержаних злочинним шляхом, фінансуванню тероризму та фінансуванню розповсюдження зброї масового знищення» № 361-IX. Відповідно до пункту 2 Прикінцевих та перехідних положень вказаного закону, визнано таким, що втратив чинність Закон України «Про запобігання та протидію легалізації (відмиванню) доходів, одержаних злочинним шляхом, фінансуванню тероризму та фінансуванню розповсюдження зброї масового знищення» № 1702-VII від 14.10.2014 р.

У Законі про фінансовий моніторинг № 361-IX норма про адвокатську таємницю відсутня, а Закон № 1702-VII, у якому згадували адвокатську таємницю, утратив чинність. 

За таких умов можна зробити висновок, що й норма Закону № 1702-VII, якою внесено зміни до статті 22 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність», утратили чинність, а отже, статтю 22 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність»  слід застосовувати без частин 6 та 7.

Упевнений, що таку точку зору поділятимуть не всі, а тому допоможу прихильникам і супротивникам указаної думки визначитися із цього питання.

Для того, щоб розібратися в ньому, варто дати відповідь на фундаментальне питання: із внесенням змін одним законом до іншого, чи стає закон, яким уносяться зміни, невід’ємною частиною закону, до якого він уносить зміни та чи втрачає закон, яким вносяться зміни, юридичну силу?

Розібратися в цьому питанні нам допоможе аналіз  практики Конституційного Суду України.

Відомо, що Конституційний Суд України у своїй ухвалі про відмову у відкритті конституційного провадження у справі за конституційним поданням 102 народних депутатів України щодо відповідності Конституції України (конституційності) Закону України «Про внесення змін до Конституції України», Закону України «Про внесення зміни до розділу IV «Прикінцеві та перехідні положення" Закону України «Про Конституційний Суд України» від 5 лютого 2008 року N 6-у/2008 зробив висновок, що положення закону про внесення змін до Конституції України після набрання ним чинності стають невід'ємною складовою Конституції України – окремими її положеннями, а сам закон вичерпує свою функцію.

У своїй Ухвалі Конституційний Суд України запровадив нову категорію «закон вичерпує свою функцію».

На це звернув увагу й суддя Конституційного Суду України І. П. Домбровський, який виклав Окрему думку до вказаної ухвали, яку для подальшого розгляду та вирішення поставленого питання важливо проаналізувати.

Висновок № 1: «Юридично некоректним, зокрема, є викладене в Ухвалі твердження, що «положення закону про внесення змін до Конституції України після  набрання ним чинності стають невід'ємною складовою Конституції України – окремими її  положеннями, а сам закон вичерпує свою функцію». У цьому випадку Суд фактично формує доктрину дії закону про внесення змін до Конституції України безвідносно до оспорюваного Закону України «Про внесення змін до Конституції України» від 8 грудня  2004 року N 2222-IV. Проте закон про внесення змін до Конституції України (до речі, як і будь-який інший закон про внесення змін) може набирати  чинності поетапно».

Висновок №2: «Уважаю, що після  набрання чинності всіма положеннями закону про внесення змін до Конституції України його положення змінюють відповідні положення Конституції України, проте сам закон діє принаймні до того моменту, поки всі положення Конституції України, які були змінені, не будуть знову змінені іншим законом».

Висновок № 3: «Прикметно, що Конституційний Суд України вводить нову для теорії права категорію– «закон вичерпує свою функцію». Не виключаю, що продукування Конституційним Судом України правових позицій, що є природним для цього конституційного органу з огляду на його повноваження, може мати наслідком і формулювання відповідних правових категорій. Водночас уважаю, що прийняті Судом рішення, у тому числі й процесуальні, зокрема, ухвала про відмову у відкритті провадження у справі, мають бути викладені доступним для розуміння способом, а отже, Конституційний Суд України мав би пояснити в Ухвалі, що саме слід розуміти  під словами «закон вичерпує свою функцію».

Слід зауважити, що така категорія «закон, який вичерпує свою дію» не є тотожною категорії «закон, який вносить зміни до іншого закону втрачає чинність». Також у подальшому Конституційний Суд України не став розвивав ідею  «закону, який вичерпує свою дію». Що також підтверджує Рішення Конституційного Суду України у справі за конституційними поданнями Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини від 6 червня 2019 року № 3-р/2019.

Указаним рішення було визнано неконституційними, положення пункту 5 частини першої статті 3, абзацу третього частини третьої статті 45 Закону України «Про запобігання корупції» від 14 жовтня 2014 року № 1700-VII зі змінами, пункту 2 розділу II «Прикінцеві положення» Закону України «Про внесення змін до деяких законів України щодо особливостей фінансового контролю окремих категорій посадових осіб» від 23 березня 2017 року № 1975-VIII.

Що є первинним, закон, що вносить зміни або закон, у який вносяться зміни? Безумовно закон, який вносить зміни, а отже, саме він є і залишається чинним до тих пір, поки його не буде скасовано або поки положення закону, у який внесено зміни, не буде знову змінений іншим законом.

Саме тому Конституційний Суд України у своєму Рішенні від 6 червня 2019 року № 3-р/2019 і визнав неконституційним первинний закон, до якого вносилися зміни разом із законом, яким вносилися зміни. Тобто обидва закони є взаємопов’язаними і діють до тих пір, поки один із них буде змінено іншим законом або скасовано.

Виходячи із правозастосовної практики Конституційного Суду України, підлягає оскарженню закон, у який вносилися зміни разом із законом, яким вносилися зміни, а отже, і скасування закону, яким вносилися зміни до Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» призвели до втрати чинності частин 6 та 7 статті 22 профільного закону адвокатів.

Другий аргумент за те, що частина 6 та 7 статті 22 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» утратила чинність у зв’язку із прийняттям закону № 361-IX, полягає в системному взаємозв’язку пункту 21 Прикінцевих положень Закону № 1702-VII разом із частиною 5 статті 8 Закону № 1702-VII, оскільки саме Закон № 1702-VII містив у собі покликання на професійну (адвокатську) таємницю. Закон № 361-IX уже не мав аналогічної норми щодо професійної (адвокатської) таємниці, яка дає право не повідомляти про свої підозри до Держфінмоніторгу.

На підтвердження цієї думки важливо закцентувати увагу на тому, що в прикінцевих положеннях мають бути прописані ті зміни до інших законів, які покликані збалансувати та врегулювати відносини, що врегульовані таким законом про внесення змін.

Отже, на мою думку, частини 6 та 7 статті 22 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» утратили свою чинність із набуттям чинності Законом України «Про запобігання та протидію легалізації (відмиванню) доходів, одержаних злочинним шляхом, фінансуванню тероризму та фінансуванню розповсюдження зброї масового знищення» № 361-IX від 09.12.2019 р.

Автор публікації: Яків Воронін

Яків Воронін

адвокат, доктор юридичних наук, Голова комітету з питань митного та податкового права НААУ