Порушення правил територіальної підсудності: як ВС учергове створив проблему

Безумовна підстава

Так, одна група суддів ККС обстоює позицію: якщо порушено правила підсудності, то рішення підлягає скасуванню в будь-якому разі. Інша вважає, що у

випадку помилкового визначення територіальної юрисдикції розгляд справи повинен продовжуватись і порушення права засудженого в тому немає.

Так, постановою від 21.01.2020 у справі №264/5559/18 колегія ККС скасувала обвинувальний вирок суду першої та ухвалу апеляційної інстанції та призначила новий розгляд у суді першої інстанції. При цьому касаційний суд послався на положення п.6 ч.2 ст.412 Кримінального процесуального кодексу та сформулював правовий висновок, що порушення правил територіальної підсудності являє собою істотне порушення вимог кримінального процесуального закону і є безумовною підставою для скасування рішення в порядку п.1 ч.1 ст.438 КПК.

Аналогічний підхід до цієї правової дилеми спостерігається й в іншої колегії другої судової палати ККС. У постанові від 23.01.2020 (справа №335/3479/13-к) вона висловила тотожну правову позицію: порушення встановлених правил підсудності відповідно до п.6 ч.2 ст.412 КПК є безумовною підставою для скасування рішення.

Хто почав, того і справа

Натомість інша колегія постановою від 3.03.2020 у справі №569/6966/16 залишила касаційну скаргу сторони захисту без задоволення, а обвинувальний вирок суду першої інстанції й ухвалу апеляційного суду — без змін. Привертає увагу аргументація в цій справі.

Відхиляючи доводи сторони захисту з приводу незаконності складу суду першої інстанції через порушення останнім правил територіальної підсудності, ККС зробив такі правові висновки.

У п.1 ч.1 ст.34 КПК передбачено, що кримінальне провадження передається на розгляд іншого суду тоді, якщо до початку судового розгляду виявилося, що провадження надійшло до суду з порушенням правил підсудності. Адже відповідно до п.4 ч.3 ст.314 КПК на стадії підготовчого засідання суд має право направити обвинувальний акт до відповідного суду для визначення підсудності, якщо виявлена непідсудність провадження.

Далі зазначено: навіть якщо погодитися, що кримінальне провадження помилково направлено до певного місцевого суду, цю хибу не виявлено до початку судового розгляду. Тому відповідно до положень ст.34 КПК (оскільки порушення виявлено після початку судового розгляду) це не є підставою для передачі справи до іншого, територіально компетентного, суду.

Тому ККС не вважає, що розгляд справи з порушенням принципу територіальної підсудності свідчить про порушення права засудженого. Бо, навіть припускаючи помилкове визначення територіальної юрисдикції, суд першої інстанції діяв відповідно до встановлених у КПК правил, тобто продовжив розгляд справи, розпочатий у цьому суді.

До речі, ця колегія суддів тотожно обґрунтувала своє рішення — залишити в силі обвинувальний вирок щодо особи — і в постанові від 19.05.2020 (справа №490/10025/17). ККС послався на правову позицію, сформульовану даною колегією в постанові від 3.03.2020, і ще раз наголосив: помилка у визначенні

підсудності, виявлена після початку судового розгляду, не може бути підставою для передання провадження до іншого суду.

Колегія ККС, позиція якої аналізується, також стверджує: якщо й погодитися, що провадження помилково направлено до територіально неуповноваженого суду, це не свідчить про порушення права засудженого на розгляд справи законним складом суду.

Орієнтація — на різнобій

Отже, юридична спільнота України має в розпорядженні два діаметрально протилежні підходи ККС до правових наслідків порушення місцевим судом правил територіальної підсудності. Невизначеність самого касаційного суду щодо зазначеної проблематики замість стабілізації та створення єдності правозастосовної практики породжує пласт нових гострих проблем.

Який з двох правових підходів повинен обирати апеляційний суд, якщо з боку місцевого суду

виявиться факт порушення територіальної підсудності? Обидва варіанти є правовими висновками, які відповідно до положень ч.6 ст.13 закону «Про судоустрій і статус суддів» мають ураховуватися іншими судами при застосуванні таких норм права.

До речі, ККС у постанові від 25.02.2020 (справа №619/1205/17) прямо наголосив: Верховний Суд у своїх рішеннях висловлює правову позицію щодо правозастосування, орієнтуючи в такий спосіб судову практику на однакове застосування норм права.

Виникає й питання щодо права особи на справедливий суд. Адже не повинна існувати ситуація, коли за одних вихідних умов результати розгляду кримінальних справ для різних суб’єктів абсолютно різні, причому — разюче різні.

Знов-таки, за тотожної ситуації (існування факту порушення судом першої інстанції правил територіальної підсудності) ККС у справі №264/5559/18 прийняв остаточне рішення на користь сторони захисту, скасував обвинувальний

вирок і направив справу на новий розгляд до першої інстанції.

У справі №335/3479/13-к касаційний суд погодився з позицією і захисту, і обвинувачення, що порушення територіальної підсудності — безумовна підстава для скасування рішень. Однак через дотримання місцевим судом розглядуваних правил залишив касаційну скаргу без задоволення.

Водночас у справах №№569/6966/16 і 490/10025/17 ККС при порушенні місцевими судами правил територіальної підсудності відкинув посилання сторони захисту на ці порушення й залишив обвинувальні вироки в силі.

Інструмент для маніпуляцій

Інститут підсудності — це не якийсь формальний, абстрактний, теоретизований кримінально-процесуальний інститут. Його значення настільки велике, що виходить за рамки виключно процесуальних інтересів.

Законодавець, установлюючи правила підсудності,

виходить із того, що правовий статус суду, його функції та суворо визначений порядок діяльності — запорука точного й неухильного додержання процесуальної форми кримінального провадження, гарантія забезпечення правосуддя стосовно всіх учасників розгляду.

Інститут підсудності — публічний інститут кримінального процесуального права. Адже дотримання правил підсудності — обов’язок суду, який не залежить від особистого волевиявлення сторін. За рахунок його запровадження забезпечується оптимальне функціонування судової системи, створюються умови для вирішення поставлених перед нею завдань щодо забезпечення прав людини та громадянина, захищається державний інтерес у справедливому судочинстві.

Натомість порушення правил підсудності, зокрема територіальної, породжує всеосяжний спектр несприятливих для всієї системи правосуддя наслідків.

Певний масив дисциплінарної практики Вищої ради

правосуддя припадає на категорію справ, коли суддів притягають до дисциплінарної відповідальності за порушення правил територіальної підсудності при вирішенні, зокрема, цивільних справ. Водночас ККС неодноразово доводив до юридичної спільноти позицію, що порушення територіальної підсудності не є грубим навіть у кримінальних провадженнях і що винесені в умовах порушення підсудності обвинувальні вироки є легітимними. Тож виникає питання щодо обґрунтованості притягнення до дисциплінарної відповідальності суддів за порушення підсудності в цивільних справах. Адже, як зазначалося, висновки щодо застосування норм права, викладені в постановах ВС, є обов’язковими для всіх суб’єктів владних повноважень, які застосовують у своїй діяльності нормативно-правовий акт, що містить відповідну норму права.

Може, тоді правовий висновок ККС, який відображений у постановах у справах №№569/6966/16 та 490/10025/17, повинен бути орієнтиром для ВРП при прийнятті рішень щодо суддів, котрі допустили порушення принципу

територіальної підсудності при розгляді, зокрема, цивільних справ? І чи може тоді суддя аргументувати відсутність факту дисціплінарного проступку, посилаючись на відповідний правовий висновок ВС, який допускає розгляд судом «не своїх» справ?

Генеруючи подібні ситуації з невизначеністю в ключових правових питаннях, ВС де-факто закладає підвалини корупції. Відсутність єдності підходів у питанні територіальної підсудності спотворює ідею дискреційних повноважень суду. На місце дискреції приходить невиправданий суб’єктивізм, який не має нічого спільного із законністю.

Окремим недоброчесним суб’єктам надається реальний інструмент для маніпуляції законом. Адже, прикриваючись рішенням ВС, стає можливим передати «потрібну» справу на розгляд «правильному, слухняному» суду й отримати від цього, наприклад, корупційний зиск. Іншими словами, окремі рішення ВС самі стають джерелами поширення корупції.

Вочевидь, ККС не просто створив дуалізм правових

позицій. Його рішення з питання наслідків порушення територіальної підсудності вже стало причиною певних юридичних негараздів. За принципом «вірусного поширення», такий підхід здатний створити й інші численні проблеми для правового життя держави.

Матеріал опубліковано у виданні "Закон і бізнес"

Автор публікації: Олександр Готін

Олександр Готін

адвокат, керівник Робочої групи НААУ з напрацювання пропозицій по подоланню неефективності в діяльності Верховного Суду