Олександр Готін: Які наслідки невідкриття стороні захисту постанови про призначення прокурора (слідчого)?

Кожний громадянин нашої держави очікує, що до нього будуть ставитися як і до всіх інших. Що при розгляді справи в суді він зможе покластися на судові рішення в подібних справах, і, таким чином, передбачити юридичні наслідки своїх дій чи бездіяльності. В суспільстві давно назрів запит: закон один для всіх.

В розгляданих умовах саме Верховний суд повинен забезпечити єдність судової практики, має формувати правові позиції зі застосування місцевими і апеляційними судами норм матеріального та процесуального права, зобов’язаній підтримувати довіру до судової системи, підвищувати авторитет правосуддя і суддів.

Натомість, замість забезпечення єдності судової практики, Верховний суд нерідко сам виступає джерелом її невизначеності та суперечливості. Полярність поглядів колегій суддів Верховного Суду на однотипні ситуації, порушення ними при реалізації дискреційних повноважень розумного балансу ланцюга об’єктивне-суб’єктивне, – дезорієнтує місцеві та апеляційні суди, призводить до збільшення рівня конфліктності в суспільстві, до штучного перенавантаження судової системи масою нових справ, до ураження судів корупцією й, в підсумку, – до порушення принципу рівності громадян перед законом, до зневіри в справедливості та правосудді.

Наочний приклад сказаному – відсутність однозначної правової позиції Касаційного кримінального суду з приводу допустимості доказів у разі не відкриття стороні захисту постанови про призначення в кримінальному провадженні прокурора (слідчого).

Слід зазначити, зазначена дилема – одна із визначальних. Її розв’язання надає відповідь на питання про вид вироку – виправдувальний чи обвинувальний. Адже якщо процесуальні (слідчі) дії в кримінальному провадженні проведені процесуально неуповноваженою особою – то здобуті обвинуваченням докази стають недопустимими з наслідками, що із цього випливають.

Відносно тривалий час Касаційний кримінальний суд послідовно орієнтував суди нижчих ланок на такий підхід до постанови про призначення прокурора (слідчого):

а) згідно ч. ч. 1, 3 ст. 110 КПК процесуальними рішеннями є всі рішення органів досудового розслідування, прокурора. Рішення слідчого, прокурора приймається в формі постанови. Постанова виноситься у випадках, передбачених Кодексом, а також, коли прокурор (слідчий) визнає це за необхідне. Постанова виготовляється на офіційному бланку та підписується службовою особою, яка прийняла відповідне процесуальне рішення (ч. 6 ст. 110 КПК);

б). постанова про призначення прокурора, якою йому чи групі прокурорів надаються в конкретному провадженні передбачені ст. 36 КПК повноваження, є обов’язковою як і підписання відповідною особою, що її винесла.

в). витяг із ЄРДР за відсутності відповідного процесуального рішення керівника органу прокуратури не наділяє прокурора повноваженнями здійснювати нагляд за додержанням законів у формі процесуального керівництва досудовим розслідуванням; аналогічна ситуація і з повноваженнями слідчого.

Саме така позиція Касаційного кримінального суду викладена в постановах від 19.04.2018 р. у справі № 754/7062/15-к, від 19.09.2018 р. у справі № 761/20108/15-к, від 17.12.2019 р. у справі № 235/6337/18, від 29.01.2020 р. у справі № 473/3712/18, від 05.02.2020 р. у справі № 676/5972/17, від 11.02.2020 р. у справі № 761/33311/15-к, від 03.06.2020 р. у справі № 188/1266/18.

В вищенаведених (й у деяких інших) постановах Касаційний кримінальний суд в якості процесуальних підстав залишення чинним виправдувального або скасування обвинувального вироку визначає, зокрема, такі: не відкриття захисту постанови про призначення прокурора (слідчого); не подання цієї постанови до суду як доказу; не підписання постанови процесуально уповноваженою особою; подання суду замість постанови витягу з ЄРДР з відомостями про призначення прокурора (слідчого).

Разом з тим, 19.05.2020 р. у справі № 490/10025/17 Касаційний кримінальний суд прийняв постанову, якою сформулював діаметральну іншу правову позицію з приводу доказового значення в кримінальній справі постанови про призначення прокурора:

а) що відсутність в матеріалах кримінального провадження постанов про призначення слідчих і прокурорів юридично не тягне наслідків у виді визнання доказів, які пов’язані з даними документами, недопустимими;

б) що в випадку із визначенням конкретного слідчого (прокурора) для проведення розслідування рішення приймається, здебільшого, виходячи з суто організаційних міркувань;

в) що ці міркування не можуть бути обґрунтовані вимогами КПК, але в певних випадках їхнє розголошення може бути шкідливим як для розслідування, так і для функціонування відповідного органу;

г) що відомості, які конкретно слідчі здійснюють досудове розслідування і які прокурори здійснюють процесуальне керівництво (за умови, якщо ці відомості внесені в ЄРДР) – являють собою достатній доказ на підтвердження приналежності прокурору (слідчому) процесуальних повноважень; адже тривале проведення розслідування, використання слідчими (прокурорами) ресурсів своїх органів та інші фактори провадження свідчать, що досудове розслідування і процесуальне керівництво проводилися за відповідними рішеннями керівників;

д) що у зв’язку із не наведенням стороною захисту перед судом інших підстав неповноважності слідчих (прокурорів), окрім відсутності постанов про їхнє призначення в кримінальне провадження, – суд відхиляє доводи захисту, що розслідування здійснювалося неуповноваженими слідчими та прокурорами;

е) що з огляду на зазначене, в суду немає необхідності розглядати посилання сторони захисту, що постанови на порушення статті 290 КПК не були їй відкриті.

Доречно відмітити, Касаційний кримінальний суд іще в 2019 році в своїй постанові від 17.12.2019 р. в справі № 235/6337/18 суд передбачив можливість виникнення подібного роду «ідей» у майбутньому й досить детально контр-аргументував як їх потрібно вирішувати на практиці:

– хоча кримінальний процесуальний закон і не містить вимоги, що постанова про визначення прокурора в обов’язковому порядку має бути надана суду разом з обвинувальним актом чи під час судового розгляду, – проте згідно з ч. 2 ст. 92 КПК обов’язок доказування належності та допустимості доказів покладено на сторону, що їх подає; відповідно, за ст.94 КПК обов’язок оцінки доказів з точки зору їхньої допустимості покладено на суд;

– оскільки захист поставив під сумнів легітимність процесуальних дій прокурорів та допустимість отриманих під час досудового розслідування доказів внаслідок відсутності повноважень під час досудового розслідування в відповідних прокурорів, – суд зобов’язаний ретельно перевірити й оцінити надані стороною обвинувачення документи на підтвердження повноважень відповідних прокурорів;

– витяг з ЄРДР за відсутності процесуального рішення керівника органу прокуратури про призначення прокурора в конкретне провадження не наділяє останнього повноваженнями здійснювати нагляд за додержанням законів в формі процесуального керівництва.

Колізії правозастосування Касаційного кримінального суду з розгляданої проблематики вищевикладеним не вичерпуються. В постанові від 24.06.2020 р. у справі № 205/440/15-к касаційний суд, залишаючи в силі обвинувальний вирок, аналогічно визнав безпідставними посилання захисту на відсутність в матеріалах провадження постанов про призначення групи прокурорів, до складу якої увійшов прокурор, що приймав конкретні процесуальні рішення по справі.

На погляд колегії суддів, якщо прокурор постановою про призначення групи прокурорів був призначений в конкретне провадження, то після прийняття рішення про об`єднання цього й інших проваджень він автоматично залишився процесуальним керівником в об’єднаному провадженні. А отже, відсутність в об’єднаному провадженні постанови про призначення прокурора не тягне визнання недопустимими доказів – процесуальних рішень цього прокурора в об’єднаному кримінальному провадженні.

Слід зважити, що в іншій своїй постанові, а саме: від 05.02.2020 р. у справі № 676/5972/17 Касаційний кримінальний суд, якраз-таки навпаки визнав істотним порушення вимог КПК факт не призначення в об’єднане кримінальне провадження прокурорів (слідчих). І, не в останню чергу, саме через це порушення касаційний суд залишив без задоволення касаційну скаргу прокурора, а виправдувальний вирок – в силі.

Відповідно до положень ч. 5, ч. 6 ст. 13 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» від 02.06.2016 р. № 1402-VIII висновки щодо застосування норм права, викладені у постановах Верховного Суду, є обов’язковими для всіх суб’єктів владних повноважень, які застосовують у своїй діяльності нормативно-правовий акт, що містить відповідну норму права.

Висновки щодо застосування норм права, викладені у постановах Верховного Суду, враховуються іншими судами при застосуванні таких норм права.

Кримінальний касаційний суд в постанові від 25.02.2020 р. у справі № 619/1205/17 прямо зазначає: Верховний Суд у своїх рішеннях висловлює правову позицію щодо правозастосування, орієнтуючи в такий спосіб судову практику на однакове застосування норм права.

Логічне виникають низка запитань:

1. Якого орієнтиру мають дотримуватися місцеві, апеляційні суди, Вищий антикорупційний суд, і які рішення Касаційного кримінального суду треба брати за взірець адвокатам, прокурорам, працівникам правоохоронних органів, й усім громадянам, якщо сам касаційний суд видає різнобій правові висновки?

2. Як з позицій рівності громадян перед законом, законності, справедливості правосуддя сприймати постанови Касаційного кримінального суду у справах № 490/10025/17 і № 205/440/15-к, в яких, не зважаючи на відсутність постанов про призначення прокурорів і слідчих, залишені чинними обвинувальні вироки? Адже аналогічні аргументи сторони захисту в кримінальних справах № 754/7062/15-к, № 761/20108/15-к, № 235/6337/18, № 473/3712/18, № 676/5972/17, №761/33311/15-к, № 188/1266/18 фактично стали вирішальною підставою для виправдання обвинувачених осіб?

3. Чи не складається враження, що в деяких кримінальних провадженнях через допущені органами розслідування істотні процесуальні порушення суд, образно кажучи, «витягує» сторону обвинувачення й забезпечує обвинувальний вирок, хоча за об’єктивного розгляду справи такий вирок навряд чи міг бути?

4. Як можна вибудовувати й доводити до підзахисних переваги обраної адвокатом стратегії і тактики захисту, якщо навіть Касаційний кримінальний суд по багатьом позиціям не має чіткого, послідовного та однозначного бачення в застосуванні норм права?

Відповіді на ці питання, вочевидь, риторичні.

Подібні ситуації – непоодинокі випадки. Проблема не єдності практики Кримінального касаційного суду простежується і в питанні передоручення проведення обшуку особам, котрі не визначені відповідною судовою ухвалою. І в питанні наявності в місцевого суду права чи обов’язку приймати в підготовчому засіданні рішення по скаргам сторони захисту. І в поглядах на право органу розслідування оглядати мобільні телефони затриманої особи без окремої судової ухвали про тимчасовий доступ. І по проблемі перекваліфікації злочинів без окремої реєстрації кримінальних правопорушень в ЄРДР і т.д, і т.п.

Мова про ці наріжні «камені» вітчизняного правосуддя, мабуть, – предмет інших публікацій.

Стаття опублікована у виданні "Закон і Бізнес"

Автор публікації: Олександр Готін

Олександр Готін

адвокат, керівник Робочої групи НААУ з напрацювання пропозицій по подоланню неефективності в діяльності Верховного Суду