Мінімальна ринкова вартість як критерій визнання активів необґрунтованими

У справах про визнання активів необґрунтованими ключовим є правильне визначення їх вартості. ЦПК вимагає застосовувати мінімальну ринкову вартість, однак на практиці її нерідко підміняють іншими показниками, що впливає на законність позову і рішення суду.

Три правила оцінювання

Визнання необґрунтованими активів та їх стягнення в дохід держави – це процес, який здійснюється за визначеним законом алгоритмом.

Правило перше: суд визнає необґрунтованими активи, якщо судом на підставі поданих доказів не встановлено, що активи або грошові кошти, необхідні для придбання активів, щодо яких поданий позов про визнання їх необґрунтованими, були набуті за рахунок законних доходів (ст. 291 ЦПК).

Правило друге: для пред’явлення вказаного позову та для визнання судом активів необґрунтованими потрібно встановити передбачену законом (ч. 2 ст. 290 ЦПК) різницю між вартістю спірних активів і законними доходами особи, уповноваженої на виконання функцій держави або місцевого самоврядування.

Правило третє: для визначення вартості таких активів застосовується: 1) вартість їх набуття; 2) у разі їх набуття безоплатно чи за ціною, нижчою за мінімальну ринкову, мінімальна ринкова вартість таких або аналогічних активів на дату набуття (ч. 3 ст. 290 ЦПК).

Отже, у першому випадку вказана різниця встановлюється шляхом співставлення вартості набутих активів та законних доходів особи, уповноваженої на виконання функцій держави або місцевого самоврядування. При цьому презюмується, що такі активи були набуті за ціною, не нижчою за мінімальну ринкову.

У другому випадку встановлення різниці між вартістю спірних активів і законними доходами особи потребує визначення мінімальної ринкової вартості таких або аналогічних активів на дату набуття.

Таким чином, у цьому процесі мінімальній ринковій вартості закон відводить особливу роль – вона є єдиним мірилом для оцінювання спірних активів з подальшим їх порівнянням із законними доходами особи (встановленням вказаної різниці).

Це означає, що:

– визначення мінімальної ринкової вартості спірних активів є обов’язковою умовою для визнання їх необґрунтованими;

– жоден інший порівняльний критерій не може бути покладений в основу позову та судового рішення про визнання необґрунтованими активів та стягнення їх в дохід держави.

Натомість, як свідчить дослідження судової практики у цій категорії справ, прокурори (позивачі) і суд не завжди дотримуються зазначених приписів закону.

Мінімальна ринкова вартість і ринкова вартість

Проблема виникає уже «на старті» процесу і стосується розуміння мінімальної ринкової вартості як окремо передбаченої законом категорії, визначення її співвідношення з іншими видами вартості, передусім – ринковою вартістю.

Слід зазначити, що ринкова вартість майна – це вартість, за якою майно може бути продано на відкритому ринку, тобто, за ціною, на яку погодилися як продавець, так і покупець. У цьому зв’язку доречно навести поширену тезу про те, що річ (майно) коштує стільки, скільки за нього можуть заплатити (в іншому варіанті – за скільки його можуть продати). 

Ринкова вартість є діапазоном цін, в межах якого може відбутися продаж майна (активу). У цьому діапазоні існує щонайменше мінімальна, середня та максимальна ринкова вартість.

Водночас для визначення активів необґрунтованими застосовується не будь-яка ринкова вартість активів, а саме їх мінімальна ринкова вартість. Тобто, та, яка «є найменшою з усіх можливих вартостей, за якою відповідний актив або аналогічне майно могло бути відчужене за реальних ринкових умов на дату його набуття, за угодою між обізнаними, розсудливими та не примушеними сторонами (постанова АП ВАКС від 10 квітня 2026 року у справі № 991/4079/25).

Загалом практика у цих справах зорієнтована на встановлення найнижчого вартісного значення певного активу у ринковому діапазоні цін.

Так, вирішуючи у зазначеній справі питання визначення мінімальної ринкової ціни транспортного засобу [щодо якого було пред’явлено позов про визнання необґрунтованим активом], колегія суддів зазначила, що «визначення вартості здійснювалося із застосуванням порівняльного підходу з використанням формули, передбаченої Методикою товарознавчої експертизи та оцінки колісних транспортних засобів, з коригуванням середньої ринкової вартості в бік зменшення з урахуванням року випуску, умов експлуатації та технічного стану. Суд дійшов висновку, що таке коригування фактично дозволило визначити найнижчу можливу вартість продажу транспортних засобів у реальних ринкових умовах, яка відповідає змісту мінімальної ринкової вартості».

В іншій справі апеляційний суд залишив в силі ухвалу суду першої інстанції про призначення оціночно-будівельної експертизи, якою перед експертами були поставлені питання про те: 1) яка мінімальна ринкова та ринкова вартість відповідної квартири із наявним станом на дату придбання ремонтом; 2) яка мінімальна ринкова та ринкова вартість відповідного машиномісця на певну дату;  3) яка мінімальна ринкова та ринкова вартість гаражу на певну дату.

Таким чином, суди першої та апеляційної інстанцій чітко розмежували ці дві різні за своїм змістом та юридичним значенням категорії, підкресливши, що без проведення такої експертизи неможливо правильно визначити вартість спірних активів за наявності в матеріалах справи суттєвих розбіжностей стосовно їх вартості (постанова АП ВАКС від 12 травня 2026 року у справі № 991/7578/25).

Однак, попри чіткий та однозначний припис закону про застосування для визнання активів необґрунтованими виключно мінімальної ринкової вартості, судам вищих інстанцій доводиться особливо наголошувати на цьому моменті, спрямовуючи прагнення позивачів та рішення судів нижчих інстанцій у законне русло.

Так, оцінюючи рішення суду першої інстанції та аналізуючи доводи сторін, колегія суддів АП ВАКС констатувала, що вона  враховує консультації оцінювача, у яких «визначено мінімальну ринкову вартість земельних ділянок на дати їх набуття, що відповідає вимогам ч. 3 ст. 290 ЦПК України». Натомість вважає неналежними доказами висновки іншого оцінювача, якими встановлена ринкова вартість земельних ділянок (постанова від 7 квітня 2026 року у справі № 991/2834/25).

Водночас існує практика, у якій суб’єкти правозастосування демонструють інші підходи до визнання активів необґрунтованими.

Термінологічне різноманіття

При дослідженні цієї категорії справ впадає в око різноманіття застосованих понять щодо визначення вартості спірних активів. Чого, власне, не повинно бути в принципі, оскільки, по-перше, кожному терміну (поняттю) притаманний свій правовий зміст, по-друге, згідно з приписами закону єдиним порівняльним мірилом визнання необґрунтованими активів є їхня мінімальна ринкова вартість. Мінімальна ринкова вартість і лише мінімальна ринкова вартість активів може підставою для ініціювання питання про визнання  активів необґрунтованими, подання позову та для задоволення такого позову судом.

Натомість суб’єкти, які задіяні у процесі первинного збору матеріалів, підготовки та подання позову, розгляду справи та постановлення судового рішення (НАЗК-НАБУ-САП-ВАКС), для визначення вартості одних і тих же спірних активів послуговуються різними термінологічними назвами їх вартості: ринкова вартість, середньо ринкова вартість, мінімальна ринкова вартість, мінімальна вартість, реальна вартість, дійсна вартість, дійсна ринкова вартість, орієнтовна ринкова вартість, фактична ціна продажу тощо.

У процесі поетапного руху справи відбувається маніпулювання цими термінами, «перетворення» одного терміну в інший, а в кінцевому підсумку вони  специфічним чином трансформуються у «мінімальну ринкову вартість».

У такий спосіб обставини справи підводяться під приписи ч. 3 ст. 290 ЦПК  для створення видимості правомірності застосованого позивачем способу визначення вартості активів відповідачів та наявності підстав для визнання спірних активів необґрунтованими.

При цьому позивач не вважає за потрібне бодай обґрунтувати здійснену ним трансформацію одного виду вартості активів в інший – ті ж ринкову чи середньо ринкову вартість у мінімальну ринкову вартість. А суд сприймає таке «прирівнювання» (ототожнення) позивачем інших видів вартості у мінімальну ринкову вартість та кладе його в основу судового рішення.

Відсутність методики

Юридичне «прирівнювання» різних видів ринкової вартості спірних активів, їх заміна один на інший та зрештою трансформування їх у «мінімальну ринкову вартість» пояснюють, зокрема, відсутністю в Україні методики визначення мінімальної ринкової вартості тих чи інших активів. Мовляв, існує нормативно встановлена методика визначення ринкової вартості колісних транспортних засобів, нерухомого майна (зокрема, земельних ділянок) тощо, а ось методики визначення мінімальної ринкової вартості таких об’єктів наразі немає. І це, начебто, дозволяє встановлену за відповідною методикою ринкову вартість активу вважати його мінімальною ринковою вартістю.

Але така аргументація не має під собою правових підстав. Понад те, вона може бути додатковим доказом того, що насправді мінімальної ринкової вартості спірних активів у справі визначено не було.

Якщо держава у законі визначила мінімальну ринкову вартість активів як ключовий критерій визначення активів необґрунтованими, то вона мала б подбати про розробку та затвердження методики визначення мінімальної ринкової вартості активів. Як це зроблено щодо визначення ринкової вартості транспортних засобів, об’єктів нерухомості та інших майнових активів.

Але якщо держава цього не зробила, то це зовсім не означає, що прокурор (як позивач) та суд вправі ігнорувати закон та застосувати інший спосіб визначення вартості активів, ніж передбачений ч. 3 ст. 290 ЦПК. Відсутність затвердженої методики визначення мінімальної ринкової вартості активів не може бути підставою для довільного (точніше – свавільного) застосування статей 290 та 291 ЦПК, зокрема, для визначення різниці між вартістю набутих особою активів та її законними доходами шляхом визначення не мінімальної ринкової вартості цих активів, а якоїсь іншої їх вартості.

Отже, проблема визначення мінімальної ринкової вартості спірних активів – це проблема держави, яка, по-перше, у жодному разі не може бути перекладена на відповідача, по-друге, може бути правомірно розв’язана існуючими засобами.

Як свідчить практика, це може бути зроблено тим же експертним шляхом, коли експерти з використанням існуючих методів обґрунтовано «виходять» на мінімальну ринкову вартість спірних активів, а не встановлюють їх ринкову вартість, яку потім позивач та суд з відомих лише їм підстав трансформують у мінімальну ринкову вартість.

Зрештою, застосовуючи порівняльний метод, який ґрунтується на зіставленні цін продажу таких або аналогічних активів, експерт встановлює наявні на ринку на дату набуття найнижчі та найвищі ціни вказаних активів. Очевидно, що найнижча ціна активів й має визнаватися їх мінімальною  ринковою вартістю.

Натомість на практиці найменші числі (найнижчі ціни) часто використовуються експертами та оцінювачами лише для порівняльного аналізу, тоді як остаточний результат «виводиться» медіанне значення – число, яке стоїть посередині впорядкованого від найменшого до найбільшого набору даних. У такий спосіб встановлюється середньо ринкова вартість спірних активів, яка за законом не є придатною для встановлення передбаченої ч. 2 ст. 290 ЦПК різниці між вартістю спірних активів та законними доходами особи. Незважаючи на це, позивачі та суд кладуть в основу відповідно позову та судового рішення такі результати експертного дослідження/оцінювання.      

Розглядаючи цю проблему в рамках однієї із справ, АП ВАКС констатувала, що відсутність у законодавстві легального визначення поняття «мінімальна ринкова вартість» та спеціальної методики її обчислення не перешкоджає встановленню такої вартості в межах судового розгляду (постанова від 10 квітня 2026 року у справі № 991/4079/25).

Усунення суттєвих розбіжностей у вартості спірних активів

За великим рахунком суть справ щодо визнання необґрунтованих активів зводиться до спору про вартість певних активів, коли кожна із сторін (позивач та відповідач) доводять «свою» вартість таких активів. У таких справах суд виносить рішення на користь тієї сторони, сукупність доказів якої є більш переконливою порівняно з сукупністю доказів іншої сторони (ч. 4 ст. 89 ЦПК).

Тож, використовуючи наявні можливості щодо доведення своєї правоти, сторони часто наводять різну вартість одного і того ж активу. При чому така вартість може відрізнятися навіть у десяток разів.

Зустрічаються ситуації, коли у справі є п’ять, а то і більше документально підтверджених варіантів вартості одного і того ж активу.

Це свідчить про існування суттєвих розбіжностей у визначені вартості спірних активів, що має істотне значення для вирішення конкретного спору.

За таких обставин позивач, якщо він чітко дотримується позиції закону, ще на етапі підготовки позовної заяви зобов’язаний усунути такі розбіжності та у позові навести фактичні дані, які підтверджують необґрунтованість активів особи, тобто наявність визначеної ч. 2 ст. 290 ЦПК різниці між вартістю таких активів та законними доходами такої особи. А таку різницю, як вже неодноразово підкреслювалось, за законом можна визначити лише встановивши мінімальну ринкову вартість активу та порівнявши її із законними доходами особи.

 Однак, до суду направляються позовні заяви, у тексті яких та додатках до них фігурують усі наявні у позивача варіанти вартості спірного активу (встановлені НАЗК, НАБУ, оцінювачем, експертом, підтверджені договорами купівлі-продажу об’єктів тощо), один із яких подається як мінімальна ринкова вартість (нерідко без жодного або неналежного обґрунтування визнання такої вартості).

До цієї сукупності варіантів вартості активу відповідач додає ще й свої. І тоді суд опиняється в ситуації, за якої з великої кількості варіантів вартості активу він має вибрати той, у якому насправді зафіксована мінімальна ринкова вартість спірного активу. Якщо, звичайно, такий варіант у матеріалах справи взагалі присутній.  

Судова практика виходить з того, що «наявність в матеріалах справи суперечливих відомостей свідчить про існування суттєвих розбіжностей у визначені вартості спірних активів, що має істотне значення для вирішення спору» (постанова АП ВАКС від 12 травня 2026 року у справі № 991/7578/25).

Усунення наявних у матеріалах справи суттєвих розбіжностей у визначені вартості спірних активів відповідачів стає обов’язковою умовою правильного вирішення судом цієї справи по суті. Натомість, як показує дослідження судових рішень, суд не завжди належним чином розв’язує вказану проблему розбіжностей. 

Мають місце випадки, коли суд вдавався до ухвалення «вольового» рішення за принципом «суд так вважає» – суд вибирав один із наявних варіантів та постановляв вважати його мінімальною ринковою вартістю спірного активу без наведення жодних правових аргументів. Хоча вибраним ним варіантом мінімальна ринкова вартість спірного активу встановлена не була. У такому підході вбачається  щонайменше порушення приписів ст. 263 ЦПК, відповідно до яких судове рішення повинно бути обґрунтованим.

Правова «дивність» такого підходу полягає ще й у тому, що з усіх наявних у справі варіантів вартості спірних активів суд міг визнати мінімальною ринковою вартістю таких активів той варіант, який передбачав їх максимальну ринкову вартість.

Хто для суду важливіший – оцінювач чи експерт?

З формальної точки зору таке питання в принципі не повинно виникати з огляду на законодавчий статус цих суб’єктів та юридичне значення результатів їхньої діяльності.

Натомість при розгляді справ розглядуваної категорії це питання постає доволі часто та вирішується судом по-різному. При цьому його вирішення ускладнюється тоді, коли у справі є консультації кількох оцінювачів та висновки кількох експертів.

Визначаючи, так би мовити, доказовий пріоритет консультації оцінювача чи висновку експерта (який закон виділяє як окремий вид доказів), суд, в одних випадках, апелює до їхнього змісту (застосованої методики, аргументованості, характеристик порівнювальних об’єктів тощо), в інших – виходить просто із процесуального статусу цих документів.

Як це, для прикладу, зробив апеляційний суд в одній із справ, у якій констатував перевагу висновків експертизи на консультаційними висновками, зазначивши, що консультації відповідного приватного підприємства, «долучені прокурором до позовної заяви, хоча і є результатом роботи незалежного оцінювача, за своєю правовою природою не є результатом процесуальної діяльності судового експерта та не можуть підміняти собою висновок судової експертизи» (постанова АП ВАКС від 12 травня 2026 року у справі № 991/7578/25). Вочевидь суд для такої позиції використав положення ч. 4 ст. 74 ЦПК, згідно з яким допомога та консультації спеціаліста не замінюють висновок експерта.

Водночас в інших справах суд «з легким серцем» ґрунтував своє рішення на консультаціях оцінювача (приватного підприємства). Правда, у низці з них висновків експерта просто-на-просто не було, тому суду й не було з чого вибирати.

Зрозуміло, що за оцінки сукупності доказів важливим є не стільки формальний статус документа, скільки юридична важливість даних, які він містить та на підставі яких може бути встановлена наявність або відсутність обставин, що мають значення для вирішення справи.

Тим більше, що, як показує аналіз висновків експертів, далеко не всі з них можна визнати придатними для того, щоб на них ґрунтувати рішення суду. Навіть якщо виходити з чисто формальних моментів – підстав призначення експертизи, вибору експерта, його компетентності, застосованої методики тощо.

Особливо це стосується ситуацій, коли прокурор на етапі збору матеріалів для позову ініціює проведення експертизи і ставить перед експертом питання про встановлення не мінімальної ринкової вартості спірних активів (як того вимагає закон), а іншої – ринкової чи середньо ринкової.

У таких випадках з самого початку створюється підґрунтя для визнання активів необґрунтованими у незаконний спосіб.

Примітним у багатьох справах є факт користування стороною позивача (зокрема, на етапі збору НАЗК первинних документів) послугами одного і того ж оцінювача (ПП). З одного боку, у цьому нічого протиправного, звичайно, немає, але з іншого – це може давати підстави іншій стороні (відповідачам) для висловлення сумнівів в об’єктивності визначення вартості їхніх активів та обґрунтованості подання стосовно них відповідного позову. Тим більше, коли один і той же оцінювач залучається до оцінки різних видів активів (будинків, транспортних засобів, земельних ділянок, квартир тощо).   

Ринкова вартість – не економічна категорія?!

Правильність судового рішення багато в чому залежить від концептуального підходу, який суд застосовує при вирішенні справи.

У досліджуваних справах такі підходи істотно різняться. Зокрема, в частині розуміння сутності мінімальної ринкової вартості як порівняльного критерію визнання активів необґрунтованими.

Так, наголошуючи на тому, що для визначення мінімальної ринкової вартості активів цивільне процесуальне законодавство не передбачає обов’язкового проведення експертизи, у деяких справах суд виходив з того, що мінімальна ринкова вартість не є економічною категорією, яка потребує залучення спеціальних знань, а є питанням права. А відтак вона визначається в кожній конкретній справі з урахуванням поданих сторонами доказів і визначеного законом стандарту доказування.

Той факт, що мінімальна ринкова вартість визначається у кожній конкретній справі з урахуванням поданих сторонами доказів і визначеного законом стандарту доказування, не підлягає сумніву. Як і те, що жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили, а суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням. Бо це – прямі приписи закону (ст. 89 ЦПК). Не є винятком і висновок експерта, який для суду не має заздалегідь встановленої сили і оцінюється судом разом із іншими доказами. Однак відхилення судом висновку експерта повинно бути мотивоване в судовому рішенні (ст. 110 ЦПК).

Натомість твердження про те, що мінімальна ринкова вартість «не є економічною категорією, яка потребує залучення спеціальних знань», видається помилковим.

Насправді термін «вартість» є економічною категорією, яка відображає у грошовому вимірі цінність товару для ринку. На основі ринкових характеристик мірилом вартості активу є ціна його можливої реалізації на ринку. Економічною категорією є також ринкова вартість, яка має нормативне визначення. В Україні існують національні стандарти оцінки майна (нерухомого майна) і майнових прав, методики експертної грошової оцінки різних видів майна, у яких, зокрема, дається визначення ринкової вартості. Певні з цих питань регламентовані законом.

Так, на законодавчому рівні визначено поняття вартості земельної ділянки (під якою розуміють еквівалент цінності земельної ділянки, виражений у ймовірній сумі грошей, яку може отримати продавець), а також поняття експертної грошової оцінки земельних ділянок, під якою розуміють результат визначення вартості земельної ділянки та пов'язаних з нею прав оцінювачем (експертом з питань оцінки земельної ділянки) із застосуванням сукупності підходів, методів та оціночних процедур, що забезпечують збір та аналіз даних, проведення розрахунків і оформлення результатів у вигляді звіту (Закон «Про оцінку земель»).

Хибність висновків про те, що мінімальна ринкова вартість не є економічною категорією, а її визначення не потребує залучення спеціальних знань, підтверджується також правовою позицією суду апеляційної інстанції, висловленою при розгляді справ про визнання необґрунтованими активів та їх стягнення в дохід держави.

Так, вирішуючи у такій справі питання про призначення оціночно-будівельної експертизи щодо встановлення ринкової вартості квартири [щодо якої було заявлено позов про визнання її необґрунтованим активом], колегія суддів АП ВАКС констатувала, що:

– «погоджується з висновками суду першої інстанції про необхідність застосування спеціальних знань для встановлення мінімальної ринкової вартості спірного майна та, відповідно, про доцільність призначення судової оціночно-будівельної експертизи для усунення протиріч щодо вартості спірних об`єктів нерухомості»;

– «наявність суперечностей у поданих сторонами відомостях щодо обставин, які мають значення для справи і надання оцінки яким очевидно не охоплюється знаннями у галузі права, є однією з підстав для залучення експерта. Без проведення експертизи у даному випадку неможливо встановити вартість спірних активів на час їх придбання»;

– «суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про доцільність призначення судової оціночно-будівельної експертизи, «враховуючи потребу у з`ясуванні обставин, що мають значення для справи, та безпосереднє відношення до підстав та предмету позову, встановлення яких потребує наявності спеціальних знань у сфері іншій, ніж право»;

– «погоджується з висновками суду першої інстанції про необхідність застосування спеціальних знань для встановлення мінімальної ринкової вартості спірного майна та, відповідно, про доцільність призначення судової оціночно-будівельної експертизи для усунення протиріч щодо вартості спірних об`єктів нерухомості» (постанова АП ВАКС від 12 травня 2026 року у справі № 991/7578/25).

Примітним є те, що у справах, у яких суд дотримувався позиції, що мінімальна ринкова вартість не є економічною категорією, а є питанням права, суд не наводив жодних правових критеріїв визначення мінімальної ринкової вартості спірних активів. Більше того, усупереч власній позиції він визнавав таку вартість активів на підставі висновку експерта, яким, до того ж, була встановлена не мінімальна ринкова, а просто ринкова вартість. Що взагалі заплутувало ситуацію з визначенням як мінімальної вартості спірних активів, так і підстав визнання їх необґрунтованими.

Висновки

Встановлення мінімальної ринкової вартості спірних активів є необхідною умовою визнання таких активів необґрунтованими та їх стягнення в дохід держави.

Позивач не вправі доводити необґрунтованість спірних активів, а суд – визнавати активи необґрунтованими, застосовуючи інші критерії, ніж мінімальна ринкова вартість таких активів.

Помилковим є визнання мінімальної ринкової вартості «питанням права», вирішення якого не потребує спеціальних знань. За великим рахунком, усі питання, які суд вирішує у процесі розгляду справи, є питаннями права. Водночас це не спростовує потребу застосування спеціальних знань у відповідній галузі для встановлення мінімальної ринкової вартості того чи іншого активу. Складно уявити, як суд за допомогою виключно «правових критеріїв» може правильно визначити ціну активу.

Процес визнання необґрунтованими активів з самого початку має бути зорієнтований на встановлення мінімальної ринкової вартості спірного активу.

Виходячи з цього, перед експертом/оцінювачем має ставитись питання про встановлення саме мінімальної ринкової вартості спірного активу. Посилання на те, що експерт/оцінювач не може визначити мінімальну ринкову вартість спірного активу через відсутність затвердженої методики визначення мінімальної ринкової вартості того чи іншого виду активів, не може служити аргументом для постановки перед ним питання про встановлення іншої вартості такого активу.

Застосування відповідними владними суб’єктами різних підходів до визначення вартості активів у процесі ініціювання та розгляду справ про визнання активів необґрунтованими призводить до неправильного встановлення обставин, які мають значення для вирішення справи, та порушення принципу правової визначеності як складової верховенства права.

Це позбавляє можливості сформувати єдину судову практику у цій категорії справ, яка б ґрунтувалась на приписах закону. Тим більше за ситуації, коли суди воліють формувати таку практику за парадигмою та аргументами позивачів, не заглиблюючись у з’ясування правильності підходів та обґрунтованості визначення різниці між вартістю спірних активів та законними доходами особи, яка передбачена ч. 2 ст. 290 ЦПК. За такої ситуації відповідачам, на яких законом покладається обов’язок спростування необґрунтованості активів, складно відстоювати свою позицію та розраховувати на законне судове рішення.      

З аналізу низки справ складається враження, що суд бачить своїм завданням не з’ясування  достатньої доведеності необґрунтованості активів на підставі поданих позивачем доказів, а пошук аргументів на користь заявленого прокурором позову. Але закон не ставить ні перед позивачем, ні перед судом завдання визнати активи необґрунтованими за будь-яку ціну та у будь-який спосіб. Згідно з приписами Конституції та ЦПК це може бути здійснено лише за наявності законних підстав, у законний спосіб та з використанням законних засобів.

Недотримання таких приписів, зокрема, в частині визначення мінімальної ринкової вартості спірних активів, вказуватиме, з одного боку, на необґрунтованість позову про визнання необґрунтованими активів, з другого – на наявність у суду законних підстав для відмови у задоволенні такого позову.

Автор публікації: Микола Мельник

Микола Мельник

доктор юридичних наук, професор, адвокат

Аби першим отримувати новини адвокатури, підпишіться на канал Національної асоціації адвокатів України у Telegram.