Застава як засіб впливу: розмір не завжди має логіку

Визначення у кримінальному провадженні розміру застави потребує виняткової обережності. Необхідно зберегти баланс між забезпеченням належної процесуальної поведінки людини та дотриманням її фундаментальних прав, зокрема права на свободу.

Зворотний ефект

Кримінальний процесуальний кодекс прописує чітку матрицю оцінки: суд бере до уваги обставини кримінального правопорушення, майновий та сімейний стани особи, а також визначені ризики, які прокурор зобовʼязаний довести. Показово, що тяжкість злочину як самостійний критерій для визначення розміру застави не виокремлюється. Вона може лише опосередковано враховуватися у межах аналізу загальних «обставин кримінального правопорушення».

Але у практиці Вищого антикорупційного суду саме звернення до «тяжкого» чи «особливо тяжкого» злочину часто слугує стартовим майданчиком для виходу за межі, встановлені КПК. Часто сама лише тяжкість інкримінованого діяння, безвідносно до конкретних доказів, використовується для штучного обґрунтування наявності процесуальних ризиків, зокрема – переховування. А це також спотворює мету та підстави застосування запобіжного заходу. За резонансними корупційними епізодами суди оперують штампом «особлива суспільна небезпека» й піднімають планку застави на десятки мільйонів гривень. Коли ж провадження не перебуває під прожектором ЗМІ, кваліфікація навіть за особливо тяжкою статтею може завершитися у суді порівняно скромною сумою застави.

Диспропорційність проявляється, коли, наприклад, за підозрою у легалізації доходів, отриманих злочинним шляхом (тяжкий злочин), підозрюваному встановлюється п’ятнадцятимільйонна застава. При цьому за підозрою у заволодінні майном шляхом зловживання службовим становищем в особливо великих розмірах ВАКС обмежується двома мільйонами. Формально другий злочин тяжчий, однак саме в першому випадку застава виявилася вищою. І така різниця не пояснюється доведеними ризиками переховування, що не відповідає принципу рівності перед законом.

Статистичний зріз за лютий 2025 року підсилює контраст: середня застава у справах про тяжкі злочини становить близько 6,4 млн грн, тоді як щодо особливо тяжких – лише 4,8 млн гривень. Це демонструє, що тяжкість злочину на практиці не використовується для забезпечення логічної пропорційності (де більш небезпечне діяння могло б обґрунтовувати вищу межу застави за інших рівних умов), а слугує радше ситуативним аргументом для виправдання бажаної суми.

Виключні обставини

Європейський суд з прав людини неодноразово наголошував, що застава – це процесуальна, а не каральна міра. У справах «Істоміна проти України» та «Гафа проти Мальти» суд фактично підкреслив, що розмір має бути доступним для конкретної особи. Якщо сума завідомо непідйомна, це дорівнює непрямій відмові у звільненні. Виняток, підтверджений рішенням «Мангурас проти Іспанії», можливий лише за по‑справжньому екстраординарних обставин, коли завдані збитки становлять загрозу публічному інтересу надзвичайних масштабів. В українській практиці логіку «екстраординарності» часто переносять на буденні провадження, не аналізуючи водночас майновий стан підозрюваного та альтернативні запобіжні заходи, визначені законом як обовʼязкові до розгляду.

Але залишається фактом те, що непомірна застава має побічний ефект: вона спонукає підозрюваних укладати угоди про визнання винуватості чи відмовлятися від активної позиції захисту, аби скоротити фактичне перебування під вартою. Це деформує змагальність і штучно зменшує частку виправдувальних вироків. А це негативно впливає на якість доказової бази. Застава, покликана забезпечити явку, фактично змінює баланс сил у процесі і майже неприховано використовується як засіб упливу на підозрюваного, обвинуваченого.

У межах чинного законодавства суд дійсно має право виходити за верхню межу застави, але у виключних випадках. Однак в ухвалах слідчих суддів практично завжди бракує конкретизації. Що саме робить справу «виключною»? Як обрана сума співвідноситься з ризиками, платоспроможністю й іншими можливими запобіжними заходами? Питання залишаються без відповіді. Натомість лунає посилання на «суспільний резонанс» або «значну шкоду», які самі собою не підтверджують необхідності перевищувати визначені межі (часто на стадії досудового розслідування не підтверджується навіть розмір шкоди). Такий підхід щодо розміру шкоди суперечить засаді презумпції невинуватості, оскільки фактично покладає на підозрюваного значний фінансовий тягар ще до визнання його вини судом. І подібні ухвали не відповідають необхідному рівню «особливої ретельності», якого вимагає ЄСПЛ. Тож виникає підґрунтя для скарг до Страсбурга.

Напрям змін

Отже, застава залишається одним із наріжних каменів системи запобіжних заходів українського кримінального процесуального законодавства, покликаних гарантувати, що підозрюваний не ухилятиметься від правосуддя. Від її правильного застосування залежить не тільки ефективність кримінального провадження, а й дотримання фундаментального права на свободу, закріпленого Конституцією та статтею 5 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод.

Водночас, як тільки до суспільного запиту на справедливість  додається медійний тиском, застава фактично втрачає свій процесуальний сенс і перетворюється на приховану форму репресії.

Тому корекцію ситуації варто почати з вироблення єдиних методичних орієнтирів. Необхідно сформулювати індикативні діапазони для кожної категорії злочинів, а також перелік обставин, що об’єктивно виправдовують відступ від встановлених розмірів. Тяжкість злочину може залишатися базовим, але не самодостатнім орієнтиром і обов’язково повинна співвідноситися з доведеними ризиками переховування, впливу на свідків або повторного правопорушення. Гнучка прив’язка до реального майнового стану й можливості сплатити суму зробила б заставу справді альтернативою триманню під вартою, а не його завуальованим безальтернативним триманням під вартою.

До появи подібних стандартів українська практика визначення застави й надалі коливатиметься між символічними та астрономічними величинами. Конкретний розмір визначатиметься не кримінально‑процесуальними факторами, а інформаційним контекстом та суб’єктивними уявленнями конкретного судді. Втім, лише чітко мотивована, пропорційна та доступна для особи застава реалізує свою істинну мету – гарантію належної процесуальної поведінки із забезпеченням права на свободу. Такий баланс не лише зменшить кількість скарг до ЄСПЛ, а й укріпить довіру суспільства до правосуддя, демонструючи, що фінансова вимога спирається на право, а не на резонанс чи популізм.

Матеріал опубліковано у виданні «Юридична практика».

Автор публікації: Богдан Глядик

Богдан Глядик

член Комітету НААУ з питань захисту прав людини

Аби першим отримувати новини адвокатури, підпишіться на канал Національної асоціації адвокатів України у Telegram.