Щирість, повага і довіра: що важливо у спілкуванні з військовими та ветеранами

Війна змінює людину не лише досвідом фронту чи втрат, а насамперед — уявленнями про безпеку, справедливість і межі власної витримки. Тому комунікація з військовими та ветеранами виходить за межі психологічної тематики і стає питанням суспільної культури, правозахисної практики та навіть професійної етики адвокатів.

11 вересня Національна асоціація адвокатів України за підтримки International Bar Association (IBA) провела вебінар «Діалог з героями: важливі принципи комунікації з військовими та ветеранами». Спікеркою заходу, що відбувся у межах проєкту «Підтримка ментального здоров’я українських адвокатів під час війни», стала психологиня Євгенія Журавель.

Унікальність досвіду

Вона акцентувала увагу, що бойовий досвід належить до тих життєвих випробувань, які докорінно змінюють людину. Це не лише екстремальні умови, загроза життю чи щоденне перебування у ситуації небезпеки. Насамперед це зіткнення з подіями, які виходять за межі звичного людського досвіду і потребують від психіки надзусиль для адаптації. На відміну від цивільних стресових ситуацій, бойовий досвід має низку специфічних чинників: усвідомлення необхідності застосовувати зброю проти іншої людини, яка зовні нічим не відрізняється; постійна присутність гучних звуків вибухів і пострілів; відчуття загрози з боку рівних собі. Такі обставини ставлять під виклик природні захисні механізми, оскільки людині доводиться долати вроджений бар’єр проти знищення собі подібних.

Особливість бойового досвіду полягає ще й у тому, що він залишає слід незалежно від результату конкретної ситуації. Людина може вийти з бою фізично неушкодженою, але пережитий досвід змінює її ставлення до себе й оточення. При цьому далеко не кожен військовий обов’язково набуває психотравму: багато залежить від особистісних якостей, попереднього досвіду подолання криз і навіть від сімейного чи культурного бекґраунду. Проте сам факт перебування в умовах війни стає переломним моментом, що формує інший світогляд і потребує від суспільства делікатнішого та відповідальнішого підходу до спілкування з людьми, які пройшли через фронт.

Від стресу до ПТСР

Кожна критична подія викликає стресову реакцію, але не завжди вона переростає у психотравму. Важливо розрізняти кілька станів за часовим перебігом. Гостра стресова реакція виникає від перших хвилин після травми і може тривати до двох діб. Для військових окремо виокремлюють гострий стрес учасника бойових дій та операцій (Combat and operational stress reaction, COSR) — комплексні порушення, що зберігаються до чотирьох діб. Якщо симптоми тривають довше, від двох днів до одного місяця, йдеться вже про гострий стресовий розлад (Acute stress disorder, ASD).

Якщо негативні прояви зберігаються від одного до трьох місяців, це визначають як гостру форму посттравматичного стресового розладу (ПТСР). Симптоми, що не минають понад три місяці, свідчать про хронічну форму ПТСР. Окремо існує ПТСР із відтермінованим проявом, коли перші ознаки захворювання виникають лише через пів року чи пізніше після травматичної події.

Кожен із цих станів має характерні симптоми: від порушення сну, ступору чи паніки — до флешбеків, нічних кошмарів, уникання ситуацій, які нагадують про травму, підвищеної пильності або агресивності. Важливо пам’ятати, що не кожен військовий чи ветеран обов’язково матиме ПТСР: значна частина людей відновлює баланс самостійно, особливо за умови підтримки й безпечного середовища. Але якщо прояви тривають понад місяць і суттєво впливають на якість життя, необхідна професійна допомога, а діагноз може встановити лише лікар-психіатр.

Перша допомога

Учасники бойових дій та ветерани можуть проявляти різні кризові стани, і завдання оточення полягає в тому, щоб розпізнати їх та правильно відреагувати.

Агресія — одна з найпомітніших реакцій, але вона не завжди спрямована проти конкретної людини. Це спосіб вивільнити напруження, що накопичилося. У такому випадку не варто підвищувати голос. Краще зберігати спокій, тримати дистанцію, показати готовність вислухати й дати простір для зниження інтенсивності емоцій.

Інший варіант реакції — ступор, коли людина ніби завмирає, втрачає здатність до руху чи мовлення. Тут важливо м’яко підтримати її контакт із реальністю: нагадати про дихання, попросити зробити прості рухи руками чи ногами, дати відчути опору під ногами. Паніка проявляється через різке відчуття загрози, тахікардію, утруднене дихання. Допомога полягає в тому, щоб залишатися поруч, говорити спокійним голосом, допомогти людині зосередитися на стабілізуючих діях, наприклад, глибоких вдихах і видихах.

Особливу увагу слід приділяти так званим флешбекам — раптовим і дуже реалістичним спогадам про бойові події, які можуть виникати під впливом гучних звуків, запахів чи схожих тригерів. У такі моменти людина ніби знову переноситься у ситуацію бою. Важливо допомогти повернутися в теперішній момент: нагадати, де вона перебуває, що вона у безпеці, звернути увагу на конкретні предмети довкола. Такі прості кроки дозволяють знизити інтенсивність переживань.

Бачити людину, а не статус

У спілкуванні з військовими та ветеранами ключове значення має ставлення. Важливо виходити не з їхнього статусу, а з того, що перед вами — особистість зі своєю історією, потребами й гідністю. Сам факт участі у війні не робить людину ідеалізованим героєм, так само як і не зводить її до образу жертви. Обидві крайнощі спотворюють сприйняття і заважають встановити справжній контакт. Надмірна героїзація може створювати додатковий тиск, а мова жалю чи поблажливості позбавляє відчуття поваги.

У діалозі важливо уникати тригерних запитань, які змушують знову переживати травматичні епізоди. Слова на кшталт «А як там було?», «А ти вбивав?», «Що було в полоні?» можуть нести руйнівний ефект. Натомість доречні прямота і щирість, поєднані з тактовністю. Важливо створювати простір безпеки, де людина відчуває, що її досвід цінують і поважають, але вона не зобов’язана ним ділитися, якщо не готова.

Водночас, у спілкуванні з військовими та ветеранами головне не підбирати «правильні» слова, а залишатися щирим. Важливо вміти слухати, не перебивати і не оцінювати, даючи людині відчути, що її досвід почутий і цінний.

Вона підкреслила, що слова вдячності мають звучати не формально, а як справжнє визнання. Воїн — це не книжковий герой, а реальна людина, чиї права повинні бути гарантовані й захищені. Саме така позиція дозволяє будувати довіру і підтримку, необхідні як для психологічного відновлення, так і для повноцінної інтеграції у мирне життя.

Роль адвокатів

Хоча спікерка зосередилася на психологічних аспектах, з тез її виступу можна зробити деякі висновки для правничої практики.

Для адвокатів комунікація з військовими та ветеранами безпосередньо пов’язана з професійною місією — захистом прав і відновленням справедливості. Люди з бойовим досвідом часто стикаються з комплексом юридичних та соціальних питань: оформленням статусу учасника бойових дій, доступом до пільг і медичних послуг, вирішенням житлових проблем, захистом від дискримінації при працевлаштуванні чи навчанні. В цих ситуаціях адвокат стає не лише правником, а й посередником, який допомагає інтегрувати воїна у цивільне життя.

Адвокат може опинитися свідком проявів кризових станів — агресії, замкненості, тривожності. У таких випадках важливо не реагувати формально, а враховувати психологічний контекст. Це означає, що правнича допомога виходить за рамки стандартної консультації й включає емпатію, уважність та вміння вибудувати довіру.

Особливу відповідальність адвокатська спільнота несе і в публічному просторі. Висловлювання юристів, коментарі в медіа чи навіть поведінка під час публічних заходів формують культуру ставлення до ветеранів у суспільстві. Коли адвокати демонструють людяність і вдячність, вони зміцнюють не лише професійну репутацію, а й роль правничої спільноти як інституту, що підтримує тих, хто пройшов крізь війну.

Аби першим отримувати новини адвокатури, підпишіться на канал Національної асоціації адвокатів України у Telegram.