Монополія адвокатури та дотримання прав людини

Введена в Україні монополія адвокатури, з приводу якої вже мав нагоду висловитись у своєму рішенні Європейський суд з прав людини^[1], та пропозиції скасувати таку монополію, які вже матеріалізувалися у поданому до Парламенту законопроекті, свідчать про актуальність цього питання і різноманітність поглядів щодо його вирішення.

Хочу одразу зробити застереження про відсутність наміру виступати за чи проти такої монополії. Мета цієї статті полягає в окресленні тих факторів, які можуть впливати на певні права, гарантовані Європейською конвенцією з прав людини, саме у зв’язку з існуванням монополії адвокатів на представництво у судах.

За статтею 6 Європейської конвенції з прав людини, яка гарантує право на справедливий суд, право на юридичну допомогу згадується виключно у контексті кримінального провадження. Згідно пункту 3 (с) статті 6 Конвенції кожний обвинувачений у вчиненні кримінального правопорушення має право захищати себе особисто чи використовувати правову допомогу захисника, обраного на власний розсуд, або – за браком достатніх коштів для оплати правової допомоги захисника – одержувати таку допомогу безоплатно, коли цього вимагають інтереси правосуддя. Чому це право має особливе значення саме у кримінальному процесі є очевидним. Відсутність захисника робить підозрюваного вразливим. Переважна більшість рішень, де Суд знаходив порушення пункту 3 (с) статті 6 Конвенції, виносилися у справах, де національні правоохоронні органи отримували від заявників зізнання за відсутності захисника. При цьому відповідні органи вдавалися до найрізноманітніших засобів обмеження доступу до захисника: адміністративний арешт особи, яку підозрювали у скоєнні злочину^[2], перекваліфікація злочину на менш тяжкий, за яким участь захисника не була обов’язковою^[3], неформальна бесіда із затриманою особою на теми, непов’язані з кримінальною справою проти неї^[4], допит підозрюваного в якості свідка по іншій кримінальній справі^[5]. Наскільки участь захисника важлива для належного забезпечення процесуальних прав заявника можна продемонструвати на прикладі справи Шабельник проти України, де Суд зазначив, що «заявник, якого попередили про кримінальну відповідальність за відмову давати показання й одночасно поінформували про право не свідчити проти себе, міг, як він стверджує, справді розгубитися, не розуміючи наслідків відмови давати показання, особливо за відсутності допомоги захисника під час допиту»^[6].

Вимога мати захисника є також важливим запобіжним засобом проти поганого поводження із затриманими – одним з ключових стандартів Європейського комітету з питань запобігання катуванням чи нелюдському або такому, що принижує гідність, поводженню чи покаранню (КЗК) є доступ особи, яку затримано поліцією, до адвоката^[7].

Отже, монополія адвокатури в кримінальному процесі можлива та не є перешкодою у доступі до суду, оскільки держава має обов’язок за пунктом 3 (с) статті 6 Конвенції забезпечити правову допомогу захисника кожному, проти кого висунуто кримінальне обвинувачення. При чому, вибір того чи захищати себе особисто чи за допомогою адвоката належить самій особі. У справі Вєренцов проти України^[8], де заявника було покарано за порушення порядку проведення демонстрацій, під час розгляду його справи про адміністративні правопорушення, суд відхилив клопотання заявника щодо представництва його інтересів захисником за його вибором на тій підставі, що заявник є правозахисником, а отже може захищати себе самостійно. У відповідь на скаргу заявника про те, що він не міг скористатися допомогою захисника, Європейський суд зазначив, що «право на юридичне представництво гарантувалося заявникові Кодексом України про адміністративні правопорушення і заявник прямо звертався з клопотанням щодо забезпечення представництва адвокатом за його власним вибором. Проте національний суд відмовив йому у задоволенні його клопотання на тій підставі, що заявник сам був правозахисником. Цей факт, тим не менш, не обов’язково означає, що кожен правозахисник є адвокатом та, навіть якщо така особа і є адвокатом, як це має місце у випадку заявника, що він не був вразливим або не потребував підтримки у своєму процесуальному статусі підозрюваного. Якщо заявник вважав, що він потребує юридичної допомоги і національне законодавство гарантує йому право на захисника незалежно від його власної обізнаності в юридичних питаннях, відмова національних органів задовольнити його клопотання про юридичне представництво виглядає незаконною та свавільною. Подальше апеляційне провадження, під час якого заявника представляв захисник, не могло виправити ситуацію з огляду на те, що на час, коли апеляційний суд розглянув справу, заявник вже відбув строк свого адміністративного арешту. Більш того, апеляційний суд також не відреагував на скаргу заявника з цього питання.^[9]» Відповідно Суд знайшов порушення пункту 3 (с) статті 6 Конвенції.

Європейський Суд визначив, що захист, гарантований пунктом 3 (с) статті 6 Конвенції має бути саме юридичним, тобто захисник повинен мати юридичну освіту. У згадуваній вище справі Шабельник проти України, відповідаючи на скаргу заявника про те, що національні суді не дозволили його матері бути його додатковим (законним) представником під час судового провадження, Суд вказав, що «можливість бути представленим родичами, передбачена кримінально-процесуальним законодавством, є додатковою до права на захист і не може підлягати захисту гарантіями пункту 3(c) статті 6 Конвенції»^[10]. Однак, Конвенція не містить вимоги аби юридичний захист в судах здійснювали виключно адвокати, навіть у кримінальних справах. Підтвердженням такої позиції є рішення Суду у справі Загородній проти України^[11]. Пан Загородній жадав аби в кримінальній справі проти нього його інтереси представляв пан М., який мав юридичну освіту, але не був адвокатом. На початку, слідчий дозволив таке представництво, але коли справу передали до суду, останній повернув її на додаткове розслідування саме через те, що вважав, що право заявника на захист було порушено. На той момент вже було прийнято рішення Конституційного Суду про неконституційність положення Кримінально-процесуального кодексу щодо монополії адвокатів в кримінальних справах. Незважаючи на всі спроби заявника домогтися повернення пана М. до справи в якості захисника, національні суди відмовляли йому в цьому, призначаючи йому адвокатів, від яких в свою чергу відмовлявся сам заявник. Європейський суд знайшов порушення пункту 3 (с) статті 6 Конвенції переважно через зволікання державних органів з приведенням Кримінально-процесуального кодексу у відповідність із Конституцією та рішенням Конституційного Суду: «На думку Суду, залишаючи питання обмеження права на вільний вибір захисника невирішеним протягом тривалого часу, державні органи створили ситуацію, що є несумісною з принципом юридичної визначеності, закріпленим Конвенцією, та який є одним з основних елементів верховенства права... Отже, право заявника на вільний вибір захисника було обмежено у спосіб, що є несумісним з вимогами пунктів 1 та 3 статті 6 Конвенції.»^[12] В цьому ж рішенні Суд також зазначив: «У цій справі право заявника на вільний вибір свого захисника було обмежене, оскільки захисник за його вибором був юристом, але не мав свідоцтва про право на заняття адвокатською діяльністю. На думку Суду, таке обмеження права на вільний вибір захисника само по собі не порушує питання за підпунктом «c» пункту 3 статті 6 Конвенції, оскільки певна юридична кваліфікація може вимагатись для забезпечення ефективного захисту особи … та безперешкодного функціонування системи правосуддя...»^[13]

Європейський суд неодноразово підкреслював, що монополія адвокатів на представництво в судах, особливо вищих, допустима та сприяє якості скарг, що подаються. Однак у разі впровадження такої монополії, постає питання щодо доступності судового процесу для осіб, які фінансово не спроможні дозволити собі послуги адвоката.

Право на доступ до суду, яку вперше було визначене як один з аспектів права на суд згідно з пунктом 1 статті 6 Конвенції у справі Голдер проти Сполученого Королівства^[14], не є абсолютним та може підлягати обмеженням. Однак, як зазначив Європейський суд у справі Зубац проти Хорватії^[15] «обмеження, що застосовуються, не повинні обмежувати доступ, який залишається для особи, у такий спосіб або в такій мірі, щоб сама суть права була порушена. Крім того, обмеження не буде сумісним з пунктом 1 статті 6, якщо воно не переслідує легітимну мету та якщо відсутнє розумне співвідношення пропорційності між засобами, що використовуються, і метою, яка має бути досягнута»^[16].

У справі Шамоян проти Вірменії, заявниця, яка є інвалідом і прикута до інвалідного візку, подала позов проти свого сусіда, через прибудову у під’їзді їхнього багатоквартирного будинку, оскільки вона планувала встановити на місці цієї прибулови пандус для свого інвалідного візку. Пізніше вона змінила свою позовні вимоги, вимагаючи присудити їй вказану прибудову. Суди двох інстанцій вирішили справу не на користь заявниці. Коли ж справа дійшла до касаційного оскарження, Касаційний Суд відмовив у розгляді, оскільки за законодавством того часу, касаційну скаргу можна було подати виключно через адвоката, який мав спеціальну ліцензію на представництво перед Касаційним Судом. Оскільки заявниця не мала грошей на адвоката та не мала права на безоплатну правову допомогу, оскільки її справа не підпадала під жодну з категорій, по яких за законом така допомога надавалася, вона поскаржилася до Європейського суду на відмову  у доступі до Касаційного суду.

Вже після того як пані Шамоян подала свою заяву монополія адвокатів на представництво в Касаційному суді була визнана неконституційною, оскільки ставила можливість захисту особою своїх прав в залежність від її фінансових можливостей.

Європейський суд зазначив, що з огляду на те, що касаційний суд покликаний забезпечувати однакове застосування та правильне тлумачення закону, він готовий визнати, що вимога про подання касаційних скарг лише через ліцензованих адвокатів ймовірно, переслідувала законну мету забезпечення якості таких скарг. Однак Суд відзначив, що відсутність можливості отримання правової допомоги з метою виконання такої процесуальної вимоги зробило право заявника на доступ до касаційного суду залежним від її фінансового стану. Отже, на думку Суду, відсутність можливості звернутися за правовою допомогою в поєднанні з вимогою бути представленою адвокатом диспропорційно обмежили право заявниці на ефективний доступ до суду в порушення пункту 1 статті 6 Конвенції.

Варто зазначити, що навіть за відсутності монополії адвокатів, у деяких цивільних справах може виникнути обовязок держави надати правову допомогу. У справі Ейрі проти Ірландії, де мова йшла не про позбавлення доступу до Вищого Суду, оскільки заявниця мала право подати відповідну скаргу без адвоката, а про відсутність можливості саме ефективного доступу до згаданого суду через те, що спір був занадто складний для того, аби заявниця могла належно захистити свої права без допомоги адвоката, а фінансової можливості наняти адвоката в неї не було. З цього приводу Європейський суд висловився наступним чином:

«Висновок, що сформульовано наприкінці пункту 24 вище [про те, що можливість представляти свою справу особисто у Вищому Суді не гарантує заявниці ефективного права доступу до суду – прим. автора] таким чином не означає, що держава зобов’язана надавати безоплатну правову допомогу у кожному спорі, що стосується «права цивільного характеру».

Суд погоджується, з тим, що визнання існування такого далекосяжного зобов’язання погано узгоджується з тим фактом, що Конвенція не містить положення про правову допомогу для цих спорів, оскільки пункт 3 (с) статті 6 стосується лише кримінальних проваджень. Однак, незважаючи на відсутність схожого положення для цивільних проваджень, пункт 1 статті 6 іноді може примушувати державу надавати допомогу адвоката, коли така допомога виявиться необхідною для ефективного доступу до суду чи через те, що юридичне представництво стає обов'язковим, як це робиться національним законодавством деяких Договірних Держав для різних видів проваджень, чи через складність процедури або справи.»^[17]

В нещодавній справі Молдавська проти України ^[18] впроваджена внаслідок судової реформи монополія адвокатів теж розглядалася саме в контексті обмеження права заявниці на доступ до суду

У цій справі, прокурор оскаржив рішення сільської ради щодо виділення заявниці та ще одній особі земельної ділянки на березі водойми. Заявниця уповноважила пана М., який мав юридичну освіту, представляти її в національних судах. Суд першої інстанції задовольнив позов прокурора, а апеляційний суд залишив рішення суду першої інстанції без змін. Коли пан М. подав касаційну скаргу, Верховний Суд відмовив у прийнятті скарги через відсутність доказів того, що пан М. є адвокатом. Заявниця поскаржилася на обмеження її права на доступ до Верховного Суду.

Європейський суд нагадав про можливість обмеження права на доступ до суду та зазначив, що вимога бути представленим адвокатом перед вищим судом не суперечить як така статті 6 Конвенції. Він далі зазначив, що навіть ширше обмеження у вільному виборі захисника лише тими правниками, які мають адвокатське посвідчення, в провадження перед усіма судами, само по собі не може становити проблему за статтею 6 Конвенції, оскільки для забезпечення ефективного захисту особи може вимагатися наявність певної юридичної кваліфікації. Однак таке обмеження має ґрунтуватися на законі. Пригадавши справу Загороднього та вивчивши зміни, що відбулися у законодавстві після неї, Суд дійшов висновку, що обмеження у вигляді обов'язкового представництва адвокатом було передбачуваним і обґрунтованим. Суд нагадав, що вимога на кшталт обов'язкового представництва адвокатом, не повинна обмежувати право на доступ до суду у зв'язку з фінансовим становищем особи. Суд послався на справу Шамоян проти Вірменії, зазначивши, що особа повинна мати можливість клопотати про надання правової допомоги з метою дотримання такої процедурної вимоги як обовязкове представництво адвокатом. Оскільки у даній справі заявниця не стверджувала, що вона не могла звернутися до адвоката чи дозволити собі його послуги Суд дійшов висновку про відсутність підстав вважати, що право заявника на суд було порушено.

Однак надання правової допомоги є не єдиним питанням, яке може виникати  при існуванні монополії адвокатів. В деяких справах самі адвокати наражалися на небезпеку втрати ліцензію адвоката через активну участь у захисті прав опозиціонерів. У справі Расул Джафаров проти Азербайджану^[19], заявника, який був громадським активістом та правозахисником, звинуватили у зловживанні службовими повноваженнями та у службовому підробленні. Все це відбувалося в контексті затримання та звинувачення в скоєнні кримінальних злочинів багатьох правозахисників, адвокатів, політиків, журналістів та інших осіб, що критикували уряд. У цій справі, Європейський суд, серед іншого, дійшов висновку про те, що заявника було затримано без достатньо обґрунтованої підозри всупереч вимогам пункту 1 статті 5 Конвенції та що фактичною метою затримання заявника було намагання змусити його замовкнути та покарати за правозахисну діяльність в порушення статті 18 Конвенції у поєднанні із статтею 5. На національному рівні та перед Європейським судом, заявника захищав адвокат Багіров, якого в свою чергу позбавили права займатися адвокатською діяльністю через порушення етичних правил поведінки адвоката за критичні висловлювання на адресу судді. Після цього, пану Багірову не дозволили зустріч із заявником, який утримувався під вартою, оскільки пан Багіров на той момент вже не був адвокатом. Європейський суд знайшов порушення статті 34 Конвенції через перешкоджання заявникові у підтримці його скарги перед Європейським судом.

У світлі цього висновку Суд вирішив, що не було потреби додатково вивчати аргумент заявника про те, що призупинення адвокатської ліцензії пана Багірова було частиною загальної кампанії проти адвокатів та правозахисників. Тим більше, що сам пан Багіров поскаржився до Європейського суду щодо позбавлення його ліцензії в окремій заяві (№ 28198/15)^[20].

Отже в певному політичному контексті зловживання дисциплінарними заходами щодо адвокатів, при наявності адвокатсткої монополії, здатно негативно вплинути на право доступу до суду чи на якість юридичного представнивцтва для правозахисників чи опозиціонерів.

 

---

[1] Moldavska v. Ukraine (dec.), no. 43464/18, 14 May 2019

[2] Balitskiy v. Ukraine, no. 12793/03, 3 November 2011; Nechiporuk and Yonkalo v. Ukraine, no. 42310/04, 21 April 2011

[3] Yaremenko v. Ukraine, no. 32092/02, 12 June 2008

[4] Titarenko v. Ukraine, no. 31720/02, 20 September 2012

[5] Shabelnik v. Ukraine, no. 16404/03, 19 February 2009

[6] Пункт 59 рішення. Український переклад цитується за: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/974_457

[7] Тримання під вартою співробітниками правоохоронних органів. Витяг з Другої Загальної доповіді КЗК, опубліковано 1992 року: «36. Комітет приділяє особливу увагу трьом правам тих осіб, яких затримала поліція: праву особи повідомити про факт свого затримання третю сторону за власним вибором (члена родини, друга, консульство), праву доступу до адвоката і праву вимагати медичного обстеження лікарем за власним вибором (додатково до медичного обстеження, яке здійснюється лікарем, що його запросили поліцейські органи).1 Комітет вважає, що ці права є трьома основними гарантіями проти жорстокого поводження із затриманими особами, і вони мають застосуватися від самого початку затримання, незалежно від того, як таке затримання визначається у відповідній правовій системі (затримання, арешт тощо).» Цитується за https://rm.coe.int/16806cea2e

[8] Vyerentsov v. Ukraine, no. 20372/11, 11 April 2013.

[9] Пункт 79 рішення. Український переклад цитується за: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/974_945

[10] Пункт 39 рішення

[11] Zagorodniy v. Ukraine, no. 27004/06, 24 November 2011

[12] Пункт 55 рішення

[13] Пункт 53 рішення

[14] Golder v. the United Kingdom, 21 February 1975, Series A no. 18

[15] Zubac v. Croatia [GC], no. 40160/12, 5 April 2018

[16] Пункт 78 рішення. Український переклад цитується за: https://hudoc.echr.coe.int/"CASE OF ZUBAC v. CROATIA - [Ukrainian Translation] by OSCE Ukraine

[17] Пункт 26 рішення. Переклад автора статті

[18] Moldavska v. Ukraine (dec.), no. 43464/18, 14 May 2019

[19] Rasul Jafarov v. Azerbaijan, no. 69981/14, 17 March 2016

[20] Скарга пана Багірова направлена Уряду Азербайджану для надання зауважень в червні 2016 року. Заявник скаржився на порушення статей 8 та 10 Конвенції. Більш детально: https://hudoc.echr.coe.int/eng#{"fulltext":["28198/15"],"documentcollectionid2":["JUDGMENTS","DECISIONS","COMMUNICATEDCASES"],"itemid":["001-165016"]}

 

Автор публікації: Дмитро Третьяков

Дмитро Третьяков

Стариший юрист ЄСПЛ