Неприпустимість зловживання процесуальними правами як перспективна засада кримінального провадження: прогрес чи регрес?

У проекті Закону України №9055 пропонується внести зміни до КПК України у частині засад кримінального провадження, а саме доповнити систему засад такою, як «неприпустимість зловживання процесуальними правами». Відмітимо, що аналогічна засада є у текстах інших процесуальних кодексів (ст. 45 КАС України, ст. 44 ЦПК України, ст. 43 ГПК України). У КПК України її пропонується закріпити у наступному формулюванні:

"Стаття 22¹. Неприпустимість зловживання процесуальними правами

1. Учасники кримінального провадження повинні добросовісно користуватися процесуальними правами. Зловживання процесуальними правами не допускається.

2. В залежності від обставин справи слідчий суддя, суд може визнати зловживанням процесуальними правами дії, які суперечать засадам кримінального судочинства, зокрема:

1) подання скарги на судове рішення, яке не підлягає оскарженню, є нечинним або дія якого закінчилася, подання клопотання (заяви) для вирішення питання, яке вже вирішено судом, за відсутності інших підстав або нових обставин чи доказів;

2) повторне подання скарги чи клопотання до вирішення судом скарги чи клопотання того самого змісту;

3) заявлення завідомо безпідставного відводу або відводу з підстав, вже розглянутих судом, за відсутності нових обставин чи доказів;

4) неявка захисника у судове засідання без поважних причин, якщо обвинувачений заперечує проти проведення судового розгляду за відсутності захисника;

5) звернення до суду із завідомо безпідставним клопотанням про тимчасовий доступ до речей і документів або накладення арешту на майно.

3. Якщо подання скарги, заяви, клопотання визнається зловживанням процесуальними правами, слідчий суддя, суд з урахуванням обставин справи має право залишити без розгляду або повернути скаргу, заяву, клопотання.

4. Слідчий суддя, суд зобов'язаний вживати заходів для запобігання зловживанню процесуальними правами. У випадку зловживання учасником кримінального провадження його процесуальними правами, слідчий суддя, суд застосовує до нього заходи впливу, передбачені цим Кодексом".

Крім того, що ця пропонована засада була оцінена як зміна всієї системи захисту (див. Фазекош О. Гарантії зі знаком «мінус» // Режим доступу:  http://unba.org.ua/publications/3572-garantii-zi-znakom-minus.html), відповідні формулювання викликають зауваження за багатьма змістовними та термінологічними аспектами.

По-перше, виникає уявлення, що зловживати можна лише процесуальними правами, а не процесуальними повноваженнями.

По-друге, зловживання процесуальним правами визначається через дії, які суперечать засадам кримінального судочинства; а це викликає питання щодо самостійності змісту цієї засади, адже наслідки торкаються інших засад кримінального провадження.

По-третє, перелік тих дій, які віднесені до зловживання, свідчить про некоректність юридичних формулювань, відсутність правової визначеності, яка особливо важлива при вирішенні питань притягнення особи до кримінально-процесуальної відповідальності, та наявність необмеженої дискреції для слідчого судді, суду, що має дуже тонку лінію відмежування від свавілля.

Подання скарги на судове рішення, яке не підлягає оскарженню, не може бути кваліфіковано як різновид зловживання правом. Це обумовлено тим, що конституційною засадою судочинства є забезпечення права на апеляційний перегляд справи та у визначених законом випадках - на касаційне оскарження судового рішення, тобто, по суті, передбачено, що загальним правилом є можливість апеляційного оскарження. Відмітимо і те, що судове практика зараз поступово йде по шляху допуску оскарження, наприклад, ухвал слідчих суддів, які не передбачені ст. 309 КПК України.  

В постанові Великої Палати Верховного Суду від 23 травня 2018 р. (справа № 237/1459/17) указано, що однією з основних засад судочинства є забезпечення права на апеляційний перегляд справи та у визначених законом випадках - на касаційне оскарження судового рішення (пункт 8 частини третьої статті 129 Конституції України, ст. 14 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» від 02 червня 2016 року № 1402-VIII). Наведені правові норми мають своє відображення у пунктах 1, 2 та 17 статті 7 КПК, де зазначено, що зміст та форма кримінального провадження повинні відповідати загальним засадам кримінального провадження, до яких, зокрема, відносяться: верховенство права, законність, забезпечення права на оскарження процесуальних рішень, дій чи бездіяльності. Законність і обґрунтованість рішень слідчого судді, прийнятих на досудовому розслідуванні, може бути забезпечена можливістю їх оскарження в апеляційному порядку. Тому передбачене Главою 26 КПК право на оскарження ухвал слідчого судді під час досудового розслідування є важливою гарантією забезпечення захисту прав і законних інтересів учасників кримінального провадження і процесуальним інструментом виправлення судової помилки на цьому етапі кримінального провадження та відповідає його завданням, передбаченим ст. 2 КПК. Перелік ухвал слідчого судді, які можуть бути оскаржені під час досудового розслідування в апеляційному порядку, викладено в частинах першій та другій статті 309 КПК. Це ухвали, які стосуються обмеження свободи та особистої недоторканності, арешту майна, тимчасового доступу до певних речей і документів, відсторонення від посади, а також ухвали про відмову у здійсненні спеціального досудового розслідування, про відмову в задоволенні скарги на постанову про закриття кримінального провадження, повернення скарги на рішення, дії чи бездіяльність слідчого, прокурора або відмову у відкритті провадження у ній. Частина третя статті 309 КПК встановлює, що інші ухвали слідчого судді, ніж зазначені в цій статті, оскарженню не підлягають і заперечення проти них можуть бути подані під час підготовчого провадження в суді. Тобто у випадку незгоди сторін з іншими ухвалами слідчого судді законність останніх підлягає перевірці судом першої інстанції під час підготовчого провадження. Велика Палата вважає, що у разі постановлення слідчим суддею ухвали, що не передбачена кримінальними процесуальними нормами, до яких відсилає положення ч. 3 ст. 309 КПК, суд апеляційної інстанції не вправі відмовити у перевірці її законності, посилаючись    на приписи ч. 4 ст. 399 КПК. Право на апеляційне оскарження такого судового рішення підлягає забезпеченню на підставі п. 17 ч. 1 ст. 7 та ч. 1 ст. 24 КПК, які його гарантують. Тобто, Велика Палата погоджується з правовим висновком Верховного Суду України, викладеним в постанові від 12 жовтня 2017 року № 5-142кс(15)17. Оскільки слідчий суддя прийняв рішення, яке не передбачено КПК, суду апеляційної інстанції при вирішенні питання про відкриття апеляційного провадження належало виходити з приписів ст. 9 КПК, яка розкриває принцип законності кримінального провадження та в ч. 6 установлює, що коли положення цього Кодексу не регулюють або неоднозначно регулюють питання кримінального провадження, застосовуються загальні засади кримінального провадження, визначені ч. 1 ст. 7 цього Кодексу. Однією з таких засад є забезпечення права на оскарження процесуальних рішень, дій чи бездіяльності (п. 17 ч. 1 ст. 7 КПК), а її зміст розкрито у ст. 24 КПК, згідно з ч. 1 якої кожному гарантується право на оскарження процесуальних рішень, дій чи бездіяльності, зокрема, суду, слідчого судді в порядку, передбаченому КПК. Виходячи з викладеного, Велика палата дійшла висновку, що апеляційний суд, відмовивши у відкритті апеляційного провадження за апеляційною скаргою на ухвалу слідчого судді, істотно порушив вимоги кримінального процесуального закону, а тому ухвала цього суду підлягає скасуванню на підставі п. 1 ч. 1 ст. 438 КПК з призначенням нового розгляду у суді апеляційної інстанції.

Тобто у відповідному кримінальному провадженні оскаржувалися саме ті судові рішення, які не підлягали оскарженню, що призвело до зміни правозастосовчої практики. У разі, якщо це положення діятиме як норма-принцип, то добитися захисту прав особи шляхом оскарження судових рішень, які формально оскарженню не підлягають, проте, іншого потенційно ефективного способу юридичного захисту не існує,  буде неможливо.

Крім того, незрозуміло, що мається на увазі під «нечинним» рішенням.

Повторне подання скарги чи клопотання до вирішення судом скарги чи клопотання того самого змісту, звичайно, за певних умов може мати ознаки зловживання, проте, у практичній діяльності нерідкими є ситуації, коли клопотання розглядається невчасно, слідчий суддя, суд необґрунтовано затягують із його розглядом та вирішенням.  Це стосується у тому числі ситуацій, коли певні скарги, клопотання сторони захисту подаються слідчому судді, і вони розглядаються із значним перевищенням строку, передбаченого КПК України, для того, щоб дочекатися передання обвинувального акту до суду, щоб з урахуванням стадійних меж компетенції слідчого судді не розглядати по суті скаргу або клопотання. Тоді, крім повторного подання скарги або клопотання, немає іншого потенційно ефективного способу юридичного захисту. Правда, виходячи із пропонованого формулювання, повторне подання скарги чи клопотання до вирішення слідчим суддею скарги чи клопотання того самого змісту не матиме ознак зловживання правом (?!)

Стосовно «заявлення завідомо безпідставного відводу», ситуація видається ще більш цікавою. По-перше, оцінити «завідому безпідставність» в принципі неможливо, якщо в заяві про відвід вказані підстави для відводу, навіть якщо вони на думку слідчого судді, суду не знайшли свого підтвердження (це торкається, до речі, і «завідомо безпідставного» клопотання про тимчасовий доступ до речей і документів або накладення арешту на майно). По-друге, навіть у випадку відмови у задоволенні заяви про відвід законодавець вже у чинних положеннях КПК України непрямо вказує, що можливі ситуації, коли навіть обґрунтовані заяви про відвід не задовольняються. Йдеться, зокрема, про положення ст. 415 КПК України, що підставою для призначення нового розгляду в суді першої інстанції є та, що в ухваленні судового рішення брав участь суддя, якому було заявлено відвід на підставі обставин, які очевидно викликали сумнів у неупередженості судді, і заяву про його відвід визнано судом апеляційної інстанції обґрунтованою. Тому і цей випадок «зловживання» є, по суті, невизначеним за своїм змістом, що може призвести до його свавільного застосування.

Стосовно неявки захисника у судове засідання без поважних причин, крім того, що поважність причин неявки у засідання також досить суб’єктивна обставина, яка має бути предметом розгляду під час дисциплінарного провадження, адже ці причини суддя і адвокат тлумачитимуть на свою користь (див.: Дроздов О. Презумпція недобросовісності // Режим доступу: http://unba.org.ua/publications/3583-prezumpciya-nedobrosovisnosti.html), зазначимо, що не йдеться чомусь про те, що для того, щоб кваліфікувати цю неявку як зловживання, захисник повинен бути завчасно повідомлений у встановленому КПК України порядку. Тобто за наявних пропозицій неявка неповідомленого захисника є зловживанням правом(?!). А додавання при цьому умови «якщо обвинувачений заперечує проти проведення судового розгляду за відсутності захисника», взагалі обмежує право обвинуваченого використовувати юридичну допомогу захисника, вибраного на власний розсуд, за відсутності легітимної мети такого обмеження.

Таким чином, запровадження цієї засади кримінального провадження у сучасних умовах призведе до розбалансування змагальності кримінального провадження. Її існування взагалі у кримінальному провадженні можливо лише за умови «зразкового» виконання своїх процесуальних обов’язків усіма учасниками кримінального провадження, у тому числі тих, які мають владні повноваження.

Джерело: https://barristers.org.ua/news/advokat-naukovyj-radnyk-ao-barristers-d-yu-n-dotsent-iryna-glovyuk-pro-neprypustymist-zlovzhyvannya-protsesualnymy-pravamy-yak-perspektyvna-zasada-kryminalnogo-provadzhennya-progres-chy-regres/

Автор публікації: Ірина Гловюк

Ірина Гловюк

адвокат АО «Barristers»