Визнання дітей – свідків домашнього насильства постраждалими: законодавчі зміни, судова практика

Домашнє насильство щодо дітей залишається однією з найгостріших соціальних проблем в Україні. Законодавчі зміни та формування нової судової практики створюють правову основу для комплексного захисту всіх дітей, які зазнали домашнього насильства у будь-якій формі, зокрема, коли вони були свідками.

Статистика і стратегія

За статистикою Нацсоцслужби, кількість звернень  і повідомлень про вчинення домашнього насильства стосовно дітей щороку зростає. Проте реальні масштаби явища значно більші через високу латентність.

Протягом десяти місяців 2025 року Національна поліція України отримала понад 103 тисячі заяв і повідомлень про домашнє насильство, з яких близько 4 тисяч – від дітей. За даними Офісу Генерального прокурора у цей же період від злочинів, повязаних з домашнім насильством, потерпіла 491 дитина (164 неповнолітніх та 371  малолітня дитина).

14 липня 2025 року Кабінет Міністрів України схвалив Національну стратегію захисту прав дитини у сфері юстиції на період до 2028 року. Однією зі стратегічних цілей вказаної стратегії є запровадження системного підходу та ефективної міжвідомчої взаємодії щодо запобігання та протидії насильству щодо дітей, забезпечення прав та найкращих інтересів дитини, постраждалої від насильства, жорстокого поводження, та дитини, яка стала свідком кримінального правопорушення, надання комплексної допомоги. У документі йдеться про те, що, незважаючи на суттєві кроки щодо вдосконалення національного механізму запобігання та протидії насильству щодо дитини, зокрема домашньому насильству, залишаються проблемними питання своєчасного виявлення випадків домашнього насильства та інших форм жорстокого поводження з дитиною, а також належного реагування на кожен такий випадок. Тому нагальною є потреба у напрацюванні механізму ідентифікації дітей, які стали свідками домашнього насильства, для забезпечення їх обліку, надання своєчасної допомоги, захисту та притягнення кривдника дитини до передбаченої у законі відповідальності.

Завданнями, спрямованими на досягнення стратегічної цілі, серед іншого, є:

• створення національної бази даних про всі випадки насильства та жорстокого поводження щодо дітей, зокрема домашнього насильства, сексуального насильства щодо дитини з використанням індикаторів статі та віку;
• удосконалення механізму взаємодії між суб’єктами захисту прав дитини на рівні територіальної громади щодо виявлення дітей, які постраждали від різних форм насильства та жорстокого поводження;
• запровадження системи підготовки та підвищення кваліфікації фахівців служб, органів та установ, які працюють з дітьми та для дітей, зокрема фахівців, які працюють з випадками сексуального насильства, жорстокого поводження щодо дитини, з питань виявлення насильства стосовно дитини, міжвідомчого та скоординованого реагування на такі випадки з урахуванням найкращих інтересів дитини та гендерних аспектів відповідно до міжнародних стандартів захисту прав дитини;
• забезпечення доступу постраждалої дитини до комплексних послуг, орієнтованих на її потреби, зокрема медичної, соціальної, психологічної, безоплатної правничої допомоги, з урахуванням найкращих інтересів дитини та гендерних аспектів;
• встановлення та запровадження додаткових стандартів захисту дітей від жорстокого поводження в установах та організаціях, що надають послуги дітям;
• формування в суспільстві нетерпимого ставлення до насильства щодо дитини та усвідомлення домашнього насильства як порушення прав людини, проведення загальнонаціональних кампаній з підвищення обізнаності щодо неприпустимості застосування тілесних покарань стосовно дитини та заохочення ненасильницьких форм виховання;
• впровадження корекційних програм для батьків, які не виконують своїх обов’язків з догляду та виховання дитини, вчиняють домашнє насильство стосовно дитини або застосовують інші форми жорстокого поводження.

Як врегульовано питання ідентифікації дитини як постраждалої від домашнього насильства? Чи є дитина постраждалою від насильства, якщо вона стала свідком насильства, чи повинно насильство бути скероване безпосередньо щодо дитини?

Законодавче регулювання

Згідно з ч. 1 ст. 173-2 КУпАП домашнім насильством є умисне вчинення будь-яких діянь (дій або бездіяльності) фізичного, психологічного чи економічного характеру (застосування насильства, що не спричинило тілесних ушкоджень, погрози, образи чи переслідування, позбавлення житла, їжі, одягу, іншого майна або коштів, на які потерпілий має передбачене законом право, тощо), внаслідок чого могла бути чи була завдана шкода фізичному або психічному здоров`ю потерпілого.

У частині 2 ст. 173-2 КУпАП передбачено відповідальність за домашнє насильство, вчинене стосовно малолітньої чи неповнолітньої особи.

Відповідно до п. 2 ч. 1 ст. 1 Закону «Про запобігання та протидію домашньому насильству» дитина, яка постраждала від домашнього насильства, – особа, яка не досягла 18 років та зазнала домашнього насильства у будь-якій формі або стала свідком (очевидцем) такого насильства.

Законом «Про внесення змін до Кодексу України про адміністративні правопорушення та інших законів України у зв’язку з ратифікацією Конвенції Ради Європи про запобігання насильству стосовно жінок i домашньому насильству та боротьбу з цими явищами» від 22.05.2024 № 3733-IX (набрав чинності 19.12.2024) введено окрему норму щодо визнання малолітньої чи неповнолітньої особи потерпілою, якщо домашнє насильство або насильство за ознакою статі було вчинено в її присутності.

Так, у ч. 4 ст. 269 КУпАП визначено, що у разі, якщо адміністративне правопорушення, передбачене у статті 173-2 або 173-6 цього Кодексу, було вчинено у присутності малолітньої чи неповнолітньої особи, така особа також визнається потерпілою, незалежно від того, чи було їй заподіяно шкоду таким правопорушенням, і на неї поширюються права потерпілого, крім права на відшкодування майнової шкоди.

На жаль, на цей час існують випадки, коли дитину, яка стала свідком насильства, не ідентифікують як постраждалу від насильства. У таких випадках варто звертати увагу правоохоронних органів на необхідність фіксування таких випадків, складання протоколу про вчинення домашнього насильства щодо дитини (ч. 2 ст. 173-2 КУпАП), у випадку відмови – оскаржувати бездіяльність уповноважених осіб.

Варто звернути увагу на Директиву (ЄС) 2024/1385 від 14.05.2024 Європейського парламенту та Ради ЄС про протидію насильству щодо жінок та домашньому насильству, в якій йдеться про те, що присутність дітей при вчиненні домашнього насильства може мати для них руйнівні наслідки з огляду на їхню вразливість. Діти, які стають свідками домашнього насильства в сім’ї чи вдома, як правило, зазнають прямої психологічної та емоційної шкоди, яка впливає на їхній розвиток, і піддаються підвищеному ризику постраждати від фізичних і психічних захворювань, як у короткостроковій, так і в довгостроковій перспективі. Визнання постраждалими дітей, які зазнали шкоди безпосередньо через те, що стали свідками домашнього насильства, є важливим кроком у захисті дітей, які потерпають через домашнє насильство.

Суди на захисті

З питання притягнення до відповідальності за ч. 2 ст. 173-2 КУпАП, зокрема, якщо насильство вчинялося в присутності дітей, вже сформувалася судова практика. Так, у постанові Хмельницького апеляційного суду від 12.05.2025 у справі № 689/256/25 зроблено висновок, що з боку кривдника мало місце домашнє насильство фізичного характеру відносно колишньої дружини, і оскільки діти були присутні у будинку під час цього насильства відносно їхньої матері, чули, частина з них бачили це насильство, кривдник вчинив домашнє насильство психологічного характеру відносно усіх чотирьох дітей.

Аналогічна позиція висловлена Чернігівським апеляційним судом у постанові від 16.05.2025 у справі № 750/1439/25, Самбірським міськрайонним судом Львівської області у постанові від 13.03.2025 у справі № 452/849/25, Новозаводським районним судом міста Чернігова у постанові від 07.05.2025 у справі № 751/2859/25.

В аспекті визнання дитини-свідка домашнього насильства постраждалою від насильства є постанова Дніпровського апеляційного суду від 28.08.2025 у справі № 205/3460/25, в якій вказано, що не достатня деталізація дій психологічного характеру вчинених особою, яка притягається до відповідальності, у протоколі не може бути підставою для уникнення відповідальності. У протоколі зафіксовано, що матір дитини вчинила факт домашнього насильства психологічного характеру стосовно своєї дитини. Окрім того, з долучених стороною потерпілого відеозаписів вбачається, що матір дитини вчинила домашнє насильство щодо свого чоловіка, штовхнула його милиці, які впали на землю, згодом вона свариться з чоловіком, при цьому свідком події стала неповнолітня дитина, яка була налякана такими діями. Також на запитання батька, чи боїться дитини своєї матері, вона за допомогою конклюдентних дій кивнула, що зі свого боку підтверджує стан наляканості малолітнього поведінкою матері відносно батька, що свідчить про наявність у діях матері домашнього насильства психологічного характеру, навіть якщо воно не було спрямоване безпосередньо на дитину. Суд дійшов висновку, що доказами, наявними в матеріалах справи, доведено, що домашнє насильство вчинялося в присутності дитини, а дитина фактично перебувала в зоні конфлікту, тому малолітній син є свідком такого насильства, через що отримав психоемоційне навантаження та потребує захисту з боку держави як потерпілий, оскільки дії матері не були спрямовані на інтереси дитини, яка є безпорадною у цьому стані, через свій вік. Європейський суд однозначно визнав, що дітям належить право на особливий захист з боку суспільства від будь-якої з форм дискримінації чи пригноблення, а також від будь-якого зловживання владою у сім`ї.

***

Отже, визнання дитини, яка стала свідком домашнього насильства, постраждалою від такого насильства є важливим кроком у забезпеченні комплексного захисту прав дітей в Україні.

Водночас зберігається проблема недостатньої ідентифікації постраждалих дітей на етапі первинного реагування правоохоронних органів, що потребує посилення контролю за дотриманням процесуальних прав дітей та активної позиції представників інтересів дитини, підвищення обізнаності та кваліфікації фахівців, які працюють з такими справами.

Позитивна судова практика, що формується, демонструє правильний вектор розвитку, проте потребує поширення та закріплення надалі.

Досягнення цілей Національної стратегії захисту прав дитини до 2028 року вимагає не лише формальної імплементації норм, а й реальної зміни підходів усіх суб'єктів системи захисту дітей. Тільки послідовна реалізація всіх стратегічних завдань дозволить гарантувати кожній дитині, яка зазнала чи стала свідком домашнього насильства, своєчасну ідентифікацію, захист та комплексну допомогу.

Автор публікації: Ірина Попіка

Ірина Попіка

секретар Комітету НААУ з питань сімейного права

Аби першим отримувати новини адвокатури, підпишіться на канал Національної асоціації адвокатів України у Telegram.