Моральна шкода за «зайвий» строк під вартою: позиція ВС

Чи має людина право на компенсацію від держави, якщо після перегляду вироку виявляється, що фактичний строк тримання під вартою перевищив остаточно призначене покарання? Верховний Суд у постанові від 15.10.2025 у справі № 216/5629/23 підтвердив таке право і окреслив цивільно-правовий механізм відповідальності держави.

Жінку було обвинувачено у вчиненні умисного вбивства (ст. 115 КК), їй обрали запобіжний захід у вигляді тримання під вартою, а згодом засудили до реального строку позбавлення волі. Апеляційний суд залишив вирок без змін. Після касаційного перегляду Верховний Суд перекваліфікував дії засудженої на статтю 118 (вбивство при перевищенні меж необхідної оборони) КК і призначив істотно м’якший строк покарання, який на момент ухвалення постанови вже був фактично відбутий. У зв’язку з цим особу звільнили з-під варти.

Оскільки фактичний період тримання під вартою та відбування покарання перевищив строк, визначений ВС, засуджена звернулася до суду з цивільним позовом до держави Україна про відшкодування моральної шкоди, заподіяної надмірним позбавленням волі. Суди першої та апеляційної інстанцій погодилися з наявністю підстав для компенсації, але визначили різний розмір відшкодування. Прокуратура оскаржила такі рішення, наполягаючи на відмові в позові.

Переглядаючи справу, Верховний Суд виходив з того, що право на відшкодування шкоди за рахунок держави має конституційний і цивільно-правовий характер. Суд послався на ст. 56 Основного Закону, яка гарантує кожному відшкодування матеріальної і моральної шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади та їх посадових осіб, а також на норми Цивільного кодексу:

• ст. 23, що визначає зміст і способи відшкодування моральної шкоди,
• ст. 1167 щодо загальних підстав відповідальності
• ст. 1173, яка передбачає відповідальність держави за незаконні рішення, дії чи бездіяльність її органів незалежно від вини.

Окремо Верховний Суд проаналізував ст. 1176 ЦК. Було наголошено, що ч. 1 ст. 1176 встановлює спеціальні підстави відповідальності держави за шкоду, завдану органами досудового розслідування, прокуратури чи суду, і містить вичерпний перелік випадків (незаконне засудження, незаконне притягнення до кримінальної відповідальності, незаконне затримання, незаконний запобіжний захід тощо). Якщо ж ситуація не підпадає під цей перелік, як у даній справі, застосуванню підлягає ч.6 ст. 1176 ЦК у поєднанні із загальними нормами про відповідальність держави (зокрема ст. 1173 ЦК).

Також у вищій інстанції нагадали про ключове значення ст. 5 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, яка гарантує право на свободу та особисту недоторканність і передбачає право на відшкодування у разі арешту або затримання всупереч її положенням. Верховний Суд підкреслив, що для виникнення права на компенсацію за статтею 5 Конвенції не є обов’язковим попереднє визнання арешту чи тримання під вартою незаконним у національному рішенні. Достатнім є встановлення невідповідності позбавлення волі вимогам Конвенції. Для обґрунтування цієї позиції було використано, зокрема, рішення ЄСПЛ у справі «Шульгін проти України», де Суд визнав надмірно формальним підхід національних судів, які відмовили у компенсації, хоча строк покарання заявника був фактично скорочений.

Застосовуючи ці підходи до справи, що переглядалася, Верховний Суд зазначив, що після перекваліфікації діяння на більш м’яку статтю та визначення остаточного строку покарання виявилося, що фактичний період тримання під вартою перевищив цей строк. Саме цей період суд розцінив як позбавлення волі, яке не відповідало стандартам статті 5 Конвенції і, відповідно, створювало підстави для відшкодування моральної шкоди за рахунок держави в цивільному порядку. При цьому право на компенсацію не ставилося в залежність від ухвалення виправдувального вироку чи повного скасування попереднього засудження.

Визначаючи розмір відшкодування, Верховний Суд орієнтувався на критерії, закріплені у статті 23 ЦК: характер порушення, глибину душевних страждань, вимушені зміни у звичному укладі життя, вплив ситуації на сімейні та соціальні зв’язки, а також вимоги розумності й справедливості. Суд погодився з висновком апеляційної інстанції щодо суми моральної шкоди як такої, що відповідає обставинам справи та тривалості неправомірного позбавлення волі.

Окрему увагу ВС приділив питанню судових витрат і формулюванню резолютивної частини. Було наголошено, що кошти державного бюджету належать державі, а боржником у зобов’язанні щодо їх сплати є держава Україна як учасник цивільних відносин. Тому в резолютивній частині рішення слід зазначати стягнення коштів з Державного бюджету України, без деталізації рахунків чи вказівки органу, з рахунків якого буде здійснюватися списання. Аналогічний підхід застосовано і до відшкодування витрат на професійну правничу допомогу: вони підлягають компенсації за рахунок бюджету за умови підтвердження їх понесення та співмірності зі складністю справи і обсягом виконаної адвокатом роботи.

Тож постанова у справі № 216/5629/23 має прикладне значення для ситуацій, коли після касаційного перегляду строк фактичного позбавлення волі виявляється більшим за остаточно призначене покарання.

У подібних випадках позов про відшкодування моральної шкоди доцільно будувати не лише на Законі «Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, органів досудового розслідування, прокуратури і суду», а й на зв’язці ст. 56 Конституції, ст. 23, 1167, 1173, 1176 ЦК, ст. 5 Конвенції та практиці ЄСПЛ.

В якості відповідача слід визначати державу Україна, а спосіб стягнення формулювати як стягнення коштів з Державного бюджету України. У позовних вимогах варто уникати технічних формулювань про списання коштів з єдиного казначейського рахунку або конкретизації органу, що здійснюватиме виплату.

Для обґрунтування моральної шкоди важливо документально фіксувати тривалість фактичного тримання під вартою, порівнювати її з остаточним строком покарання, а також надавати докази впливу ситуації на психоемоційний стан, сімейні та професійні зв’язки позивача. При визначенні розміру відшкодування доцільно орієнтуватися на критерії ст. 23 ЦК і використовувати постанову Верховного Суду у цій справі як орієнтир щодо правової конструкції і аргументації на користь компенсації за «надмірне» позбавлення волі.

Автор публікації: Валерія Шкварко

Валерія Шкварко

секретар Комітету НААУ з питань цивільного права та процесу

Аби першим отримувати новини адвокатури, підпишіться на канал Національної асоціації адвокатів України у Telegram.