Пріоритетність еволюційного шляху розвитку адвокатури у сучасних реаліях державотворення

Із здобуттям Україною незалежності майже всі інститути суспільно-правового життя відчувають сталу критику та є предметом неспинних пропозицій реформування, хоча і не завжди зважених. Не є винятком і адвокатура, про необхідність реформування якої стверджують окремі науковці та практики. Ураховуючи сучасні реалії державотворення, до цього сформованого переліку суб’єктів формування державницького бачення реформ останнім часом додалися й різного роду громадські організації.

Такі нестабільні погляди на майбутнє адвокатури не змінились ані у зв’язку із прийняттям Закону України «Про адвокатуру» 1992 року, ані у зв’язку із прийняттям чинного на  сьогодні Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» 2012 року.

Варто підкреслити, що чинний закон отримав спільну позитивну оцінку Європейської комісії за демократію через право (Венеційської комісії) та Генеральної Дирекції з прав людини та верховенства права Ради Європи й запровадив відповідно до найкращих європейських стандартів сучасну модель організації адвокатури. Незважаючи на  це, деякі науковці без належного обґрунтування продовжують стверджувати, що сучасний стан розвитку адвокатури України характеризується необхідністю створення ефективної моделі цього правозахисного інституту.

Про увагу до процесу розвитку адвокатури з боку органів державної влади свідчать схвалення Стратегії реформування судоустрою, судочинства та  суміжних правових інститутів і  затвердження Національної стратегії у  сфері прав людини у  2015 році, внесення змін до Конституції України щодо правосуддя та запровадження «монополії» адвокатів на представництво в судах у 2016 році, оновлення Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України та Кодексу адміністративного судочинства України у 2017 році, подання до Верховної Ради України проєкту Закону про адвокатуру та адвокатську діяльність та альтернативних йому законопроєктів у 2018 році, подання до Верховної Ради України проєкту Закону про внесення змін до Конституції України (щодо скасування адвокатської монополії) у 2019 році та попереднє його схвалення у 2020 році, затвердження оновленої Національної стратегії у сфері прав людини, Стратегії розвитку системи правосуддя та конституційного судочинства у 2021 році та внесення значущих змін до Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» у 2024 році тощо.

Додаткову увагу ця тема здобула після оприлюднення розробленого громадськими організаціями Тіньового звіту до розділу 23 «Правосуддя та фундаментальні права» Звіту Європейської комісії щодо України у 2023 році.

Спільною рисою більшості закликів до реформування адвокатури є  те, що  голослівні твердження про необхідність реформування адвокатури видаються за  такі, що  не потребують доведення, а  всі дискусії штучно переводяться в русло деталей таких реформ. Однак доцільність саме реформування, а не функціонального удосконалення інституту адвокатури, видається сумнівною. При цьому обґрунтоване визначення такої доцільності обов’язково має передувати розробці будь-якої реформи, незалежно від її змісту.

Обов’язковою властивістю будь-якої системи є розвиток, тому адвокатура невпинно розвивається. Для української адвокатури характерні стабільне виконання її суспільно-правового призначення, забезпечення професійного, доступного правового захисту на  найвищому рівні світових стандартів, поступове удосконалення внутрішньої будови, підвищення здатності ефективно реагувати на зовнішні загрози, успішне опанування нових викликів. Не позбавлене функціонування інституту адвокатури і певних недоліків, які, насамперед обумовлені складністю умов сьогодення, проблемами правореалізації, недосконалістю окремих механізмів тощо. Водночас означені недоліки не мають визначального інституційного значення та підлягають усуненню еволюційним шляхом.

Як відомо, існують різні способи розвитку будьякої системи: еволюційний, революційний, реформаційний, стагнаційний тощо. Тобто «реформування» — це лише один із способів розвитку. Слід зауважити, що під реформою розуміють процес кардинальних, часто тривалих за  часом перетворень відповідних сторін суспільного життя, державно-правових інститутів, окремих структур тощо. У результаті реформи, як правило, модернізують і змінюють форму та зміст відповідних суспільних відносин, не порушуючи при цьому їхніх принципових засад9 . У свою чергу, правовою реформою є особливе управлінське рішення державної влади та реалізація відповідного напряму державної політики з  метою зміни (реформування) публічно-правових інститутів. Реформа — це завжди перетворення, зміна, нововведення, яке не  знищує основ існуючої структури.

Однак використання терміна «реформування» нерідко відбувається для позначення будь-якого способу розвитку, без дотримання його сутнісного змісту та розмежування з іншими способами. Тобто доцільність реформи адвокатури має визначатися з огляду на те, чи може успішно існувати цей інститут згідно з моделлю, що визначена чинним законодавством про адвокатуру, та без її концептуальних змін. А за умови обґрунтованого існування обставин, що визначають такі підстави, означена реформа повинна відповідати стандартам поступовості, виваженості та незмінності існуючих основ інституту адвокатури та принципових засад його функціонування.

Проблемою сучасної публіцистичної парадигми є  безпідставні заклики до  «реформування» суспільно-правових інститутів, автори яких не  приділяють належної уваги обґрунтуванню дійсної потреби застосування саме такого шляху розвитку, порівнянню переваг пропонованого радикального способу змін з іншими способами розвитку, прогностичній оцінці плюсів і мінусів «реформ» у конкретній правовій царині.

Серед основних підстав для реформування інституту адвокатури називають необхідність приведення законодавства про адвокатуру України до європейських стандартів, скасування єдиної організації адвокатів, потребу вдосконалення кваліфікаційних та дисциплінарних процедур, необхідність зміни суб’єктів ведення Єдиного реєстру адвокатів України, нагальність забезпечення оновлення складу органів адвокатського самоврядування.

Проте жодна з наведених підстав доцільності реформування інституту адвокатури не визначає.

Резолюцією Парламентської Асамблеї Ради Європи № 190 (1995) від 26 вересня 1995 року «Про подання Україною заявки на вступ до Ради Європи» зазначено, що Україна взяла на себе зобов’язання розробити спеціалізований закон про статус адвокатської професії, яка буде захищена законом, а також створити професійну асоціацію адвокатів в Україні.

Крім того, створення незалежної професійної організації адвокатів було однією з умов укладення Угоди про асоціацію між Україною, з однієї сторони, та Європейським Союзом, Європейським співтовариством з атомної енергії і їхніми державами-членами, з іншої сторони.

На  реалізацію державою Україна цієї Резолюції ПАРЄ щодо адвокатури пішло 17 років.

Закон України «Про адвокатуру та  адвокатську діяльність», виконуючи рекомендації ПАРЄ та  Венеціанської комісії, зокрема, викладені у  Висновку № 632/2011 від 18 жовтня 2011 року (CDL-AD (2011)039) «Щодо проєкту Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність», враховує кращі європейські практики організації адвокатури та європейські стандарти адвокатського самоврядування.

Крім  цього, законодавство України про адвокатуру повністю відповідає стандартам Директиви Ради 77/249/Є ЕС від 22 березня 1977 року про сприяння ефективному здійсненню адвокатами свободи надання послуг, Директиви  98/5/ЄС Європейського Парламенту та Ради від 16 лютого 1998 року про сприяння здійсненню адвокатської діяльності на постійній основі в іншій державі-члені, ніж та, в якій було отримано кваліфікацію, а також Рекомендаціям № R (2000) 21 Комітету Міністрів державам-членам щодо свободи здійснення адвокатської діяльності, прийнятої 25 жовтня 2000 року на 727-му засіданні заступників міністрів.

Тобто саме законодавство, яке визначає модель функціонування інституту адвокатури, та сам інститут адвокатури не потребують концептуального видозмінення.

Відповідно пропозиції «реформування» в першу чергу мають ґрунтуватися на  виявленні, дійсному обґрунтуванні і переконливому доведенні реальної потреби в радикальній зміні найбільш загальних засад інституту адвокатури. Тому першим критерієм ефективності реформування того чи іншого інституту є обґрунтована необхідність реформування.

Що стосується удосконалення окремих функцій адвокатури та Національної асоціації адвокатів України, то беззаперечно, відповідна робота має постійно відбуватися як на рівні державного та корпоративного нормотворення, так і на рівні його правозастосування.

Так, до Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» було внесено зміни 14 разів. Ці зміни стосувалися як статусу адвокатів та здійснюваної ними діяльності, так і організаційних питань функціонування органів адвокатського самоврядування. Наприклад, коли в держави виникла потреба в додатковому регулюванні адвокатської діяльності щодо обміну інформацією про фінансові рахунки, у 2023 році були внесені відповідні зміни до профільного закону. Так само зазнав концептуальних змін Закон України «Про адвокатуру та  адвокатську діяльність» у  2024 році щодо процедур реалізації повноважень органів адвокатського самоврядування у спосіб застосування до них частини правил адміністративних процедур.

Ще більш гнучкою є нормативна база, що створюється Національною асоціацією адвокатів України, адже всі корпоративні акти, що визначають ведення Єдиного реєстру адвокатів України, дисциплінарні процедури, доступ до професії адвоката тощо постійно удосконалюються за результатами їх правозастосування, а також унаслідок зміни законодавчого регулювання та інших зовнішніх чинників.

Зазначене свідчить про те, що існуюча законодавча модель інституту адвокатури передбачає можливість постійного його удосконалення регуляторним та саморегуляторним шляхом. При цьому жодних об’єктивних статистичних чи аналітичних даних для зміни самої моделі адвокатури в Україні не існує.

Наступний критерій, пов’язаний з  потенційною ефективністю реформаційного шляху розвитку,  — відповідність (адекватність) способу реформування до характеру виявлених проблем.

Окремо звертає на себе увагу той факт, що за умови відсутності об’єктивної потреби у зміні моделі організації адвокатури в Україні, яка відповідає найкращим європейським стандартам, а також за умови активного поточного удосконалення правового регулювання адвокатури на законодавчому та корпоративному рівнях, прихильники ідеї реформування адвокатури не тільки стверджують про її доцільність, а й визначають її основним змістом скасування єдиної організації адвокатів України з відповідними змінами всієї системи органів адвокатського самоврядування.

Тобто, за відсутності потреби в самій реформі, здійснюються спроби обґрунтування необхідності зміни інституту адвокатури революційним шляхом руйнації ефективно функціонуючої системи її органів.

Також для будь-якого керованого зовнішнього втручання в сталу систему, що функціонує і виконує поставлені завдання, має значення пропорційність (співмірність), яка полягає в  застосуванні такого втручання рівно тією мірою, наскільки воно є потрібним.

Так, наприклад, нерідко визначаючи підставу для запровадження реформи у вигляді існування однієї незначної локальної проблеми (наприклад, певної дисциплінарної практики), автори формують глобальні висновки щодо доцільності докорінних змін концептуального характеру (наприклад, у вигляді припинення діяльності всієї Національної асоціації адвокатів України).

До цього варто додати те, що в умовах воєнного стану діяльність всіх органів та установ держави має бути направлена, передусім, на збереження державності та  здобуття Перемоги загалом; забезпечення стабільної роботи її  інституцій і  спрямованості всіх зусиль на виконання воєнних цілей зокрема.

Особливості сучасного стану українського державотворення змістовно звужують підстави для реформ та вони мають визначатися, крім іншого, воєнною доцільністю. У свою чергу, завдання держави, яка зазнає масштабної військової агресії, зумовлюють необхідність віднесення до критеріїв прийняття рішень про реформування будь-якого суспільного інституту фактичну потребу в негайному забезпеченні його ефективного функціонування, неможливість не витрачати на це ресурси саме під час дії воєнного стану та предметну направленість відповідної реформи на здобуття або зміцнення інструментів забезпечення Перемоги в російсько-українській війні.

Таким критеріям питання реформування інституту адвокатури, вочевидь, не відповідає.

Отже, правильним є те, що еволюція становлення та розвитку інституту адвокатури України завжди відбувалася відповідно до політичних та економічних подій на території нашої держави17. При цьому подальший її  розвиток має відбуватися в  контексті збереження правонаступництва, тобто примноження і розвитку позитивного досвіду, з тим, щоб видозміненню підлягали лише проблемні аспекти, а переваги та позитивний досвід — підтримувалися та примножувалися.

У сучасних реаліях державотворення потреба в реформуванні інституту адвокатури, вочевидь, відсутня, що не спростовує доцільності вдосконалення окремих сфер його функціонування у форматі природної еволюції відповідно до політичних, економічних та військових подій.

Тому, на нашу думку, критеріями ефективності розвитку адвокатури в України мають бути: обґрунтована необхідність реформування; відповідність способу реформування; пропорційність та правонаступництво; зумовленість конкретними потребами державотворення.

Застосування вказаних критеріїв у сучасній вітчизняній реальності доводить, що для вдосконалення інституту адвокатури необхідно застосовувати підхід, в основі якого є першочергове визначення доцільності будь-яких змін та обставин, що її зумовлюють, із подальшим спрямуванням реформаторського впливу суто на ці обставини та їх правове визначення.

Список використаної літератури:

• Багатомовний юридичний словник-довідник / О. І. Голубовська, В. М. Шовковий, О. М. Лефертова та ін. К. Видавничо-поліграфічний центр «Київський університет», 2012. 543 с. (С. 393).
• Ющик О. І. Правова реформа: загальне поняття, проблеми здійснення в Україні. Київ: Інститут законодавства Верховної Ради України, 1997. 191 с. (С. 191).

ВІСНИК НААУ № 1-2 (108)

Автор публікації: Оксана Каденко

Оксана Каденко

адвокат, член Ради адвокатів України, голова Комітету НААУ з питань безоплатної правничої допомоги, к. ю. н., заслужений юрист України

Автор публікації: Олена Дем’янова

Олена Дем’янова

адвокат, секретар Комітету НААУ з питань безоплатної правничої допомоги, к. ю. н., доцент

Аби першим отримувати новини адвокатури, підпишіться на канал Національної асоціації адвокатів України у Telegram.