Дитина з інвалідністю підгрупи А: проблеми встановлення категорії

Особам, віком до 18 років, які мають виключно високу міру втрати здоров’я та надзвичайну залежність від постійного стороннього догляду, допомоги або диспансерного нагляду інших осіб і які фактично не здатні до самообслуговування лікарсько-консультативні комісії повинні встановлювати категорію «дитина з інвалідністю підгрупи А». На жаль, сама процедура встановлення інвалідності часто пов’язана із судовими спорами.

Основним документом, який регулює дані правовідносини є Порядок встановлення лікарсько-консультативними комісіями інвалідності дітям, затверджений постановою Кабміну від 21.11.2013 № 917. У ньому визначено, що до числа дітей із виключно високою мірою втрати здоров’я належать діти, які мають будь-які основні види порушень функцій організму III і IV ступеня їх вираження (виражені та значно виражені порушення) і обмеження життєдіяльності будь-якої категорії II, III і IV ступеня їх вираження, які оцінюються відповідно до вікової норми.

Водночас законодавством не визначено, на підставі якого саме переліку діагнозів, показань, вад або дій лікарсько-консультативними комісіями повинні прийматися рішення.

Як оцінювати наявність чи відсутність у дитини обмежень життєдіяльності за критерієм самообслуговування? Яка кількість і неповнота обмежень відповідають ступеням їх вираження? На якій підставі визначається приналежність до певної категорії? Чи повинні проводитися якісь додаткові обстеження або надаватися документи, що містять дані про наявність або відсутність означених підстав? Ці питання сьогодні залишаються без відповіді.

Фактично будь-який перелік може бути недостатнім для членів лікарсько-консультативної комісії. І на практиці ми маємо різні висновки для дітей з однаково тяжким перебігом хвороби та тієї ж вікової категорії. Очевидно, діти ставляться у нерівні умови, що породжує несправедливість.

У згаданому Порядку визначено, що при встановлені порушень функцій організму III і IV ступеня їх вираження можливо оцінити обмеження життєдіяльності дитини тільки категорії II, III і IV ступеня їх вираження, а тому очевидним  є причинно-наслідковий зв’язок між дітьми, які мають види порушень функцій організму III і IV ступеня їх вираження та обмеженням життєдіяльності II, III і IV ступеня їх вираження. Тож встановлення І ступеня обмеження життєдіяльності при порушенні функцій організму III і IV ступеня їх вираження  Порядком не передбачено!

На це звернув увагу і Верховний Суд. Так, КАС (постанова від 13.12.2023 у справі № 160/17003/22) зауважив, що під час медико-соціальної експертизи можуть виникати (і виникають) проблеми з правильним визначенням ступеня вираження порушень функцій організму та/або обмеження основних категорій життєдіяльності. Під проблемами колегія суддів має на увазі, зокрема, складнощі з оцінюванням цих порушень/обмежень (за відповідними класифікаціями основних видів порушень функцій організму дитини та основних категорій життєдіяльності) в медичному аспекті, з якими можуть стикатися члени лікарсько-консультативних комісій. Ці правові висновки Верховного Суду можуть слугувати підставою для створення чи зміни нормативних актів. Бо проблеми нормативного регулювання, а також наслідки, які вони спричиняють, не можуть бути усунені у судовому порядку.

Тож чинне законодавство потребує певних змін. Зокрема, нормативного врегулювання потребують перелік підстав, якими може бути підтверджена надзвичайна повна або часткова залежність дитини від стороннього догляду, допомоги або диспансерного нагляду та фактична нездатність до самообслуговування у дитини, порівняно зі здоровою. Такі підстави суттєво б звузили надто широку дискрецію лікарсько-консультативних комісій, забезпечивши дотримання прав дитини з інвалідністю.

Автор публікації: Юлія Орлова

Юлія Орлова

член Комітету НААУ з питань захисту прав осіб з інвалідністю

Аби першим отримувати новини адвокатури, підпишіться на канал Національної асоціації адвокатів України у Telegram.