Щорічні відпустки в умовах воєнного стану: що варто знати працівникам і роботодавцям

У статті 45 Конституції України визначено, що кожен, хто працює, має право на відпочинок. Законом України «Про відпустки», з-поміж інших, визначено такі види щорічних відпусток:

а) основна відпустка (надається працівникам тривалістю не менш як 24 календарних дні за відпрацьований робочий рік);

б) додаткова відпустка за роботу зі шкідливими та важкими умовами праці (надається працівникам зайнятих у цих сферах тривалістю до 35 календарних днів);

в) додаткова відпустка за особливий характер праці (надається працівникам, пов’язаним з нервово-емоційним та інтелектуальним навантаженням, або за роботу, що виконується в особливих природних географічних і геологічних умовах та умовах підвищеного ризику для здоров’я – тривалістю до 35 календарних днів);

г) інші додаткові відпустки, передбачені законодавством.

Щорічні основні відпустки характеризуються певними ознаками. Ці ознаки важливі або ідентифікувати правовідносини щодо забезпечення особи відпусткою для належного правозастосування.

До таких ознак належать:

1) перебування у трудових правовідносинах з підприємством, установою, організацією незалежно від форми власності;

2) надання раз на рік на термін, визначений законодавством,  колективним або трудовим договором;

3) тривалість щорічної основної відпустки диференційована залежно від категорії працівників та виду робіт;

4) її мета, яка полягає в тому, що працівник протягом визначеного періоду відпочиває від виконання своїх трудових обов’язків, задовольняє свої особисті потреби та інтереси;

5) надання відпустки гарантується державою;

6) за працівником залишається місце роботи та середній заробіток;

7) відмова працівника від відпустки не допускається.

Міжнародні документи визначають певні загальні підходи до закріплення інституту відпустки на національному рівні.

Так,  ч. 3 ст. 3 Конвенції про оплачувані відпустки №132 (переглянута у 1970 році) від 30 червня 1973 р.  закріплює положення про те, що відпустка ні в якому разі не може становити менше трьох робочих тижнів за один рік роботи.

Кожна особа, яка користується відпусткою, отримує за повний період цієї відпустки принаймні свою  нормальну чи середню заробітну плату, нараховану відповідно до методу, що визначається компетентним органом влади або іншим відповідним органом у кожній країні (стаття 7). Ба більше, будь-яка частина щорічної відпустки понад зазначену мінімальну тривалість може бути перенесена за згодою зацікавленої особи, яка працює за наймом, на період, що перевищує той, який зазначений в параграфі 1 цієї статті, але який не виходить за встановлені межі (стаття 9).

До особливостей реалізації прав на відпочинок у процесі надання щорічних відпусток в умовах воєнного стану можливо віднести обчислення стажу роботи, що дає право на щорічну відпустку.

До прикладу, статтею 9 Закону України «Про відпустки» визначено, що до стажу роботи, що дає право на щорічну основну відпустку, з-поміж інших, закріплених цією статтею (час фактичної роботи; час, коли працівник фактично не працював, але за ним згідно із законодавством зберігалися місце роботи (посада) та заробітна плата повністю або частково (у тому числі час оплаченого вимушеного прогулу; час, коли працівник здійснював догляд за дитиною до досягнення нею трирічного віку, тощо), зараховуються:

1) час, коли працівник фактично не працював, але за ним згідно із законодавством зберігалися місце роботи (посада) та заробітна плата повністю або частково (у тому числі час оплаченого вимушеного прогулу, спричиненого незаконним звільненням або переведенням на іншу роботу), крім випадків, коли за працівниками, призваними на строкову військову службу, військову службу за призовом осіб офіцерського складу, військову службу за призовом під час мобілізації, на особливий період, військову службу за призовом осіб із числа резервістів в особливий період або прийнятими на військову службу за контрактом, у тому числі шляхом укладення нового контракту на проходження військової служби, під час дії особливого періоду на строк до його закінчення або до дня фактичного звільнення зберігалися місце роботи і посада на підприємстві на час призову (пункт 2 частини першої статті 9);

2) час, коли працівник, стосовно якого згідно із Законом України «Про соціальний і правовий захист осіб, стосовно яких встановлено факт позбавлення особистої свободи внаслідок збройної агресії проти України, та членів їхніх сімей» встановлено факт позбавлення особистої свободи внаслідок збройної агресії проти України, фактично не працював у зв’язку з позбавленням особистої свободи внаслідок збройної агресії проти України, але за ним зберігалося місце роботи (посада) і йому не виплачувалася заробітна плата (пункт 6-1 частини першої статті 9);

До наступних особливостей реалізації прав на відпочинок у процесі надання щорічних відпусток в умовах воєнного стану можливо віднести «порядок надання відпустки».

Відповідно до частини першої статті 10 Закону України «Про відпустки» визначено, що щорічна додаткова відпустка, передбачена статтею 7 та пунктами 1 і 2 частини першої статті 8 цього Закону, надається понад щорічну основну відпустку за однією підставою, обраною працівником. Порядок надання додаткової відпустки з кількох підстав встановлює Кабінет Міністрів України.

Водночас щорічні відпустки повної тривалості до настання шестимісячного терміну безперервної роботи у перший рік роботи на цьому підприємстві за бажанням працівника надаються не тільки певним соціальним категоріям працівникам (жінкам – перед відпусткою у зв’язку з вагітністю та пологами або після неї, а також жінкам, які мають двох і більше дітей віком до 15 років або дитину з інвалідністю; особам з інвалідністю; особам віком до вісімнадцяти років; чоловікам, дружини яких перебувають у відпустці у зв'язку з вагітністю та пологами; особам, звільненим після проходження строкової військової служби, військової служби за призовом під час мобілізації, на особливий період; сумісникам), але й працівникам, які успішно навчаються в навчальних закладах та бажають приєднати відпустку до часу складання іспитів, заліків, написання дипломних, курсових, лабораторних та інших робіт, передбачених навчальною програмою (стаття 10).

Зрештою, щорічні відпустки за бажанням працівника в зручний для нього час надаються працівникам, які є членами пожежно-рятувальних підрозділів для забезпечення добровільної пожежної охорони не менше року (пункт 9-1 стаття 10).

Частиною другою статті 1 Закону України «Про організацію трудових відносин в умовах воєнного стану» закріплено, що на період дії воєнного стану вводяться обмеження конституційних прав і свобод людини і громадянина, передбачених статтями 43, 44 Конституції України.

Обмеження права на працю та права на відпочинок є соціальними обмеженнями через вплив на соціальну сферу життя працівника.

У правовій доктрині визначено, що обмеження в праві соціального характеру можуть бути застосовані виключно до носіїв соціальних прав, оскільки інші суб’єкти не наділені соціальними благами. Як правило, плюралізм ідеї правових обмежень відстежується на рівні юридичних конструкцій. Зокрема, він проявляється в: (а) нормі права (об’єктивний вираз); (б) змісті суб’єктивного права (суб’єктивний вираз).

Правова природа ефекту «стискання» при розумінні феномену «обмеження правом» полягає не стільки в оціночних поняттях, скільки у прояві змін певних елементів системи права: (а) зменшенні обсягу правомочностей; (б) корегуванні самих правомочностей; (в) призупиненні дії суб’єктивних прав у часі (так і дії самих обмежень у часі – подвійність; те саме щодо наступних – Я. М.); (г) призупиненні їх дії в просторі; (ґ) призупиненні їх дії за колом осіб; (д) припиненні їх дії в нормативно-правових актах на національному та міжнародному рівні; (е) зміні характеру правових режимів як «векторів» напрямку розвитку та дії соціально-правової політики тощо у бік посилення чи послаблення впливу соціальних регуляторів на право, як і навпаки.

Згідно з поняттям «обмеження соціальних прав» воно визначається як певний процес призупинення дії суб’єктивних соціальних прав, що забезпечений дією правового режиму (воєнного, надзвичайного тощо) у певний, виключно правовий спосіб та формі і скерований на забезпечення охорони й захисту необхідного рівня соціальних благ та соціальних інтересів людини, окремої соціальної групи чи суспільства у превентивний або ж загальнорегулятивний спосіб на галузевому, міжгалузевому чи інституційному рівні за критичних обставин можливості виникнення соціальних ризиків.

Натомість проблеми обмеження соціальних прав можуть пояснюватися з огляду на проблеми взаємодії та дії кількох режимів одночасно – військового та нескасованого «маскового» (епідеміологічного) або ж третього – будь-якого доцільного. Тут доцільно застосовувати принцип релевантності як такий, що найбільш оптимально визначає по затребуваності певний варіант вибору запиту на охорону та захист того чи іншого соціального блага в суспільстві. Релевантність у режимному сенсі – це, радше, властивість обов’язку, ніж права, який є елементом впливу на характер реалізації соціального права.

Отож, враховуючи зазначене, слід звернути увагу на таке.

Так, вже в частині шостій статті 6 Закону України «Про організацію трудових відносин в умовах воєнного стану» визначено, що в період дії воєнного стану не застосовуються норми статті 53, частини першої статті 65, частин третьої – п’ятої статті 67, статей 71, 73, 78-1 КЗпП та частини другої статті 5 Закону України «Про відпустки». 

Відповідно до статті 5 Закону України «Про відпустки» святкові та неробочі дні (стаття 73 КЗпП) не враховуються при визначенні тривалості щорічних відпусток та додаткової відпустки працівникам, які мають дітей або повнолітню дитину – особу з інвалідністю з дитинства підгрупи А I групи (стаття 19 цього Закону).

Щодо праці неповнолітніх, то у період воєнного стану до них не застосовуються роботодавцем норми «військового часу» про встановлення «п’ятиденного або шестиденного робочого тижня», «часу початку і закінчення щоденної роботи (зміни), «тривалості щотижневого безперервного відпочинку може бути скорочена до 24 годин».

У межах висновків доцільно вказати на те, що в умовах воєнного стану, питання, які пов’язані з наданням відпусток, можуть мати свої особливості, що випливають з об’єктивних та суб’єктивних обставин. Саме ці обставини стосуватимуться повноти реалізації права на відпочинок, оплати за відпустку, строку надання відпусток, обмежень прав, свобод та інтересів, захисту права на відпочинок тощо.

Автор публікації: Ярослав Мельник

Ярослав Мельник

член Ради Комітету з трудового права НААУ, адвокат, д.ю.н.