Думки закарпатського правника щодо організаційної діяльності адвокатури в Україні

17:11 Пн 23.01.17 Автор : Володимир Думнич 2128 Переглядів Версія для друку

Про деякі аспекти організаційної діяльності адвокатури в Україні

В якісному плані сучасна адвокатура в порівнянні з адвокатурою періоду входження України до складу СРСР, без всякого перебільшення, не дотягує до рівня останньої. Тоді робота кожного окремо взятого адвоката була предметом дуже ретельного вивчення й аналізу його висококваліфікованих колег щодо належної підготовки до участі в якості представника та відповідно захисника по цивільних та кримінальних справах. Авторитетні правники охоче ділилися з молодими адвокатами своїм багатогранним досвідом, де особлива увага приділялася якості та змісту складених ним процесуальних документів та обрання правильної правової позиції чи лінії захисту.

На жаль, тепер кожний адвокат сам вчиться на помилках у справах своїх клієнтів, отримуючи за свій брак ще й немалу оплату. А стажування подекуди взагалі носить формальний характер, що не сприяє професійному росту адвокатів та наданню ними кваліфікованої допомоги.

Тому цілком правильно створено Вищу школу адвокатури НААУ для підвищення кваліфікації, навчання, а також надання інших освітніх послуг адвокатам, помічникам адвокатів, стажистам адвокатів, особам, які готуються до складання кваліфікаційного іспиту, тощо. Проте, до цього часу її філії на місцях в регіонах ще не створені, хоча для професійного щорічного навчання майстерності й перепідготовки усіх без винятку адвокатів за відповідну плату їх невідкладно слід створити.

Якщо пригадати імена відомих адвокатів періоду входження України до складу СРСР, то це були дійсно корифеї адвокатури. Недарма в той період склався певний стереотип, що адвокат – це високооплачувана й поважна професія, хоч і важко доступна, при цьому не для кожного юриста, а лише для дуже добре підготовлених фахових юристів, що вже мали певний практичний стаж юридичної роботи в народному господарстві або в правоохоронних органах, з визнанням такого статусу на державному рівні (офіційна зарплата адвоката була більшою за голів місцевих судів і прокурорів).

В даний час, професія адвоката стала дуже доступною, причому фаховий рівень достатньої підготовленості юриста не є пріоритетним, тут грають роль зовсім інші, чинники, з чим миритися не можна. При цьому все це відбувається доволі на примітивному рівні.

Тому, на мою думку, питання складання кваліфікаційних іспитів особами, які бажають стати адвокатами, повинно бути віднесене виключно до компетенції ВКДКА, а на місцях необхідно тільки підбирати гідні кандидатури та давати їм рекомендації для можливості зайняття ними адвокатською діяльністю.

За період, що минув з часу проголошення незалежності України, адвокатура України постійно перебуває в пошуках та експериментах щодо її місця і ролі та організаційної діяльності в сучасних умовах, що не можна вважати позитивним моментом, оскільки це дуже негативно впливає на якість надання адвокатами правової допомоги, тією чи іншою мірою є зазіханням на порушення принципу незалежності адвокатської професії.

Тим не менше, слід відзначити, що на практиці життя довело, що об’єднання усіх адвокатів в єдину потужну й монолітну громадську професійну організацію НААУ є великим позитивом. Хоча для тих, хто не бажає добровільно входити до неї, слід законодавчо визначити можливість здійснювати адвокатську діяльність самостійно – за умови наявності необхідного робочого місця у вигляді відповідного розміру власного офісу зі сплатою суми одноразового внеску у розмірі, що істотно, в десятки разів перевищує той розмір, який сплачують адвокати, що входять до національної асоціації.

Найменше всього мені хочеться знову інтерпретувати ті позитивні моменти й очевидні зрушення в адвокатурі України з приходом в її керівництво Ізовітової Л.П. (особливо на прикладі здобутків голови Ради адвокатів Закарпатської області Олексія Фазекоша, про які я вже неодноразово писав як про феномен такого успіху цього регіонального керівника). Але й цього разу не можу утриматися та її не відзначити. Бо вона, на відміну від її попередника, раз і назавжди елімінувала знівечені підходи через хибну монополію насаджування адвокатам в керівні органи на місцях своїх людей, надавши можливість адвокатам самим самостійно вирішувати це важливе питання.

Це дало змогу Ізовітовій Л.П. вивести адвокатуру в окремих регіонах з тривалої конфронтації з керівництвом в центрі, що виникала здебільшого на грунті цього свавілля. Адже такий підхід лише руйнував адвокатуру постійними війнами й протистояннями адвокатів у боротьбі за владу, оскільки він сам по собі з самого початку був змодельований як неминучий перманентний конфлікт. Існування такого порядку дозволяло керівнику адвокатури України ділити адвокатів на «своїх» і «чужих», а з допомогою батога і пряника, коли страх перед батогом робить людину залежною від пряника, це забезпечувало йому успішне довготривале безтурботне життя в статусі такого собі „міністра адвокатури”.

Різних думок бачення моделі ефективної й успішної адвокатури в Україні, що претендують на істину, не так вже й багато. До того ж, ніхто не може гарантувати, що вони в практичній адвокатській площині її діяльності будуть ефективними й принесуть більше користі, ніж діючий Закон. Гадаю, що нагальної необхідності приймати новий закон нема, тому потрібно набратися усім терпіння й розсудливо зважити усі «за» і «проти», адже останній Закон приймали протягом десяти років.

Наразі професійні юристи зі стажем, на мою думку, безпідставно піддали цей Закон огульній нищівній критиці й заповзятливо пропонують доволі різні, на їх хибну думку, нібито кращі варіанти формування та організації діяльності адвокатури та її керівних органів. Робиться це під виглядом розширення демократичних засад шляхом «вдосконалення» норм закону, які, мовляв, обмежують право адвокатів обирати й бути обраними до керівних органів адвокатського самоврядування знизу доверху. У цьому контексті пропонуються сумнівні варіанти за дивно визначеними дефектними правилами формування та обмеженими стислими строками обрання цих органів, що не є характерним для громадської професійної організації.

Я більш ніж переконаний, що пропозиції щодо прийняття нового Закону або внесення змін до існуючого переслідують мету не тільки передачі повноважень і обов’язків по прийняттю рішень з центра в регіональні органи адвокатського самоврядування, але й (що найголовніше) нестерпне бажання уникнути існуючого контролю та відповідальності з боку владної вертикалі. А це – повернення знову до безладу й хаосу, тобто – послаблення влади в адвокатурі в центрі і на місцях. Адже по суті мова йде про фіктивне бажання покращити діяльність адвокатури, а насправді – знову повернутися до конфронтації, від якої вона ще не оговталася повністю та не вийшла остаточно й досі. Заодно – бажання у такий спосіб «відкрити шлюзи» для приходу в керівництво адвокатури своїх, хоч і далеких від адвокатури людей, замість тих, які титанічною працею та креативними професійними підходами успішно змінили її обличчя на краще, системно вдосконалюючи її роботу як професійного правозахисного органу в розбудову правової держави.

Статтю адвоката Володимира Думнича опубліковано у виданні «KorzoNews - новини Закарпаття».