Інтереси дитини превалюватимуть над таємницею особистого життя – С. Савицька

В Україні запускають автоматизований механізм стягнення боргів. Державні банки вже підключені до системи, а з жовтня нові правила мають запрацювати ширше. Виконавці зможуть швидше знаходити рахунки, арештовувати кошти та ініціювати їх примусове списання. Система охопить також електронні гаманці. Що це означатиме на практиці? Про це журналісти LVIV MEDIA говорили із заступницею голови Комітету НААУ з сімейного права Світланою Савицькою.

— Почнімо з базового: аліменти — це все-таки право дитини і юридичний обов’язок батьків чи питання домовленостей між колишнім подружжям?

— Якщо ми говоримо про цивілізоване суспільство і відповідальне батьківство, то, звичайно, це має бути домовленість батьків, коли дорослі люди, навіть якщо вони розлучилися або взагалі не є подружжям, спільно вкладаються в утримання дитини. Бо це і виховання, і одяг, і харчування, і розвиток здібностей, і банальне навчання, і кишенькові гроші.

Ми всі розуміємо, чого потребує дитина, щоб належним чином зростати і ставати у своєму подальшому житті відповідальним громадянином нашого суспільства. Тому домовленості — це найкращий варіант.

Проте навіть те, про що ви сьогодні говорите, — що держава ще більше посилює важелі впливу на боржників зі сплати аліментів, — свідчить: у нашому суспільстві, на жаль, батьки, незалежно від того, мама це чи тато, намагаються уникати такої звичайної речі, як утримання дитини. Таке враження, що дорослі люди вважають, ніби дитина виживе сама по собі.

— Як визначається розмір аліментів? Суд має якусь формулу?

— Насправді ні, формули немає. Є різні порядки отримання аліментів.

Є простий порядок, де фактично немає навіть судового засідання. Це так зване стягнення аліментів у наказному провадженні, коли той із батьків, хто проживає з дитиною, просто звертається з відповідною заявою. У такому разі суд може призначити аліменти: якщо одна дитина — це одна четверта від заробітку, доходу платника; якщо двоє дітей — одна третя; якщо троє і більше — одна друга від заробітку або доходу платника аліментів. Але не менше ніж половина прожиткового мінімуму на дитину відповідного віку і не більше десяти прожиткових мінімумів на дитину відповідного віку.

Це безспірне провадження, де ти просто подаєш заяву, додаєш свідоцтво про народження дитини, підтверджуєш, що це твоя дитина. Бажано показати, що дитина дійсно перебуває на твоєму утриманні, тобто як мінімум із тобою проживає. На підставі цих мінімальних документів суд у спрощеному порядку протягом 30 днів має постановити відповідний судовий наказ.

Інша картина — це позовне провадження. Це вже спір між батьками щодо суми утримання дитини. Тут суд виходить із так званого звичайного рівня життя дитини, який батьки можуть забезпечити з огляду на свої фінансові можливості.

На якомусь етапі українські суди взяли за основу таке розуміння — це не формула: якщо дитина жила за відповідного рівня достатку батьків, то вона не може спуститися на прожитковий мінімум у розмірі 3600 гривень, тому що батьки перестали між собою спілкуватися. Мама або тато забезпечували дитину на тисячу доларів, а потім хочуть, щоб вона забезпечувалася на три тисячі гривень. Тут якраз погіршуються права дитини.

Тому батьки мають довести, яка сума витрачається на дитину, який дохід має кожен із них. Суд це враховує, і визначається сума, яка стягуватиметься з платника аліментів.

Щодо формули «50 на 50»: у нас є стаття, яка говорить, що батьки мають рівні права й обов’язки стосовно дитини. Дуже багато хто трактує цю норму так, що аліменти мають сплачуватися «50 на 50». Це дуже важко зробити, якщо, наприклад, у мами-вчительки зарплата десять тисяч гривень, а в батька-бізнесмена заробіток — сто тисяч. Фактично мама не має такої можливості.

Тому, коли ми говоримо про рівний внесок батьків у виховання дитини, мама може частину зі своєї зарплати надавати, батько — зі своєї, так, щоб це було рівноцінно для дитини.

— Але ще є обов’язки. Той, із ким дитина проживає, відповідно, має більше обов’язків у її вихованні, ніж той, хто просто перераховує кошти на картку. Цей момент якось у нас враховується?

— Дуже гарне питання ви порушили. Ми як адвокати, і суди також, дуже часто чуємо: «Якщо вона або він не може забезпечувати дитину на ту суму, яку я плачу, то нехай дитину віддасть мені, і я буду її забезпечувати так, як потрібно». На мій погляд, така гра тут відбувається.

Чомусь коли платяться аліменти, людина вважає, що платить їх безпосередньо тому з батьків, хто проживає з дитиною. Що це нібито гроші не на дитину, а мамі або татові. І чомусь чоловіки про жінок завжди говорять: «Я плачу аліменти, щоб вона робила манікюр, ходила до косметолога і робила масажі». Таке враження, що жінки тільки цим займаються на ті аліменти, які платять.

Знову ж таки, це якась така культура українського суспільства: чомусь декому шкода платити аліменти на дитину. Це не всіх стосується. У багатьох представників молодого покоління, які вже розуміються на відповідальному батьківстві, взагалі не постає питання несплати аліментів. Вони іноді розподіляють це на так звані виплати в натурі. Наприклад, батько укладає договір зі школою, купує медичну страховку. Це якраз ті глобальні суми, які перекриваються в рахунок утримання дитини.

На мій погляд, це абсолютно нормально, тому що батьки тоді розуміють, які кошти на що витрачаються. А головне — дитина отримує саме те, що їй потрібно.

Але механізми, про які ви говорите, те, що держава постійно посилює відповідальність для неплатників, свідчать: у нас ще багато неплатників і боржників зі сплати аліментів. Це вже не та картина, яка була у 2013-му, у 2015-му. З 2017 року ця історія змінилася на позитивне, але, на жаль, ми ще маємо постійні проблеми й конфлікти між батьками, які стосуються сплати саме аліментів.

— Наскільки я розумію, ще до цього нововведення в нас діяла ціла система санкцій за несплату аліментів: обмеження права виїзду за кордон, керування автомобілем, користування зброєю, а також внесення до реєстру боржників. Ви як людина, яка працює у цій сфері, бачите, що працює, а що ні? Я так розумію, обмеження права виїзду за кордон останні п’ять років для батьків-чоловіків — не дуже актуальна норма. Що з цих запобіжників реально працює?

— До війни працювали всі чотири. І, до речі, це й стало тим показником. Було й блокування рахунків, накладення арешту на все майно. Не тільки на рахунки — могли накладатися арешти й на нерухоме майно, на квартири, на все інше. Плюс внесення до реєстру боржників.

Тому до війни працювали всі заходи, і завдяки цьому люди стали платити аліменти. Оця картинка: «Моя синочка, моя квіточка», тому він не буде платити аліменти їй. Таке в нас виховання. До речі, ми з цим дуже багато років намагалися працювати, бо це якесь було неадекватне виховання: сама впорається, нічого їй не потрібно. І ці запобіжники дали новий позитивний етап для того, щоб аліменти почали платити.

Війна… Три із них — це заборона полювання, заборона керування транспортними засобами, заборона виїзду за кордон…

— І заборона носіння зброї, я так розумію?

— Так. У зв’язку з цим у нас залишилися тільки реєстр боржників і арешти на майно та рахунки. Це також працює сьогодні, тому що найжорсткіший, на мій погляд, запобіжник — навіть не накладення арешту на майно, хоча це також спрацьовує, а внесення до реєстру боржників.

Чому? Тому що людина не може вчиняти жодну нотаріальну дію, нічого не може зробити, якщо вона перебуває в реєстрі боржників. Це дійсно дуже некомфортно для сучасної людини, яка живе, розвивається, можливо, хоче мати якісь перспективи, бізнес і так далі. Тому насправді механізми непогані.

Щодо доступу виконавців до рахунків: з одного боку, я ніколи не вважала це прямо нормою, тому що це десь є і втручання. Але якщо статистика державних виконавців дійсно показує, що вони не можуть віднайти відповідні рахунки, розуміючи, що людина має майно або придбаває якесь майно на третіх осіб, — мабуть, це дійсно той механізм, який має змусити людей зрозуміти: початок цієї історії — це народження дитини.

Якщо я в майбутньому не спроможний, не готовий, не маю бажання утримувати цю дитину, тоді питання: «А чи маю я її народжувати?» Тоді свідомо слід собі сказати: «Ні, я не готовий бути мамою, татом, бо маю витрачати частину свого доходу на дитину. Я не хочу».

Тому, вибачте, не знаю, наскільки це може прозвучати грубо: до магазину або до аптеки, придбали відповідні засоби, займаємося сексом, але не народжуємо дітей. Тоді ми можемо говорити про відповідальність. А не: «Я народив, але утримувати не можу, не хочу».

— Поясніть, будь ласка, ще один момент. Якщо дитина народилася в офіційно зареєстрованому шлюбі, то подружжя може говорити про аліменти, якщо розходиться. А якщо це відбулося в неузаконених відносинах: жили, як кажуть, на віру, народилася дитина — тут теж сторони можуть говорити про аліменти? Це якось регулюється?

— Можуть, звичайно, тому що в нас є така опція, як визнання батьківства за спільною заявою. Якщо жінка народжує і разом із біологічним батьком дитини йде до ЗАГСу в момент реєстрації народження, він визнає себе батьком, а вона щодо цього не заперечує, то в дитини, звичайно, є батько.

Тобто шлюб і батьківство сьогодні, за великим рахунком, можна розрізняти. Але якщо людина записала себе батьком, то повне коло обов’язків виникає відповідно до закону.

— Жінці тяжко заперечити материнство, якщо вона народила цю дитину, але це радше може зробити біологічний батько — з огляду на біологічні особливості. Якщо мама каже: «Оце тато моєї дитини», а він відхрещується, суд може зобов’язати зробити ДНК-тест і сплачувати аліменти, якщо не було узаконених відносин?

— Якщо мама звернеться до суду з позовом про встановлення батьківства, про оскарження або про визнання — там є різні нюанси, — і суд визнає, що цей чоловік є батьком дитини, то, звичайно, всі обов’язки на нього будуть покладені як на біологічного батька, який зобов’язаний утримувати цю дитину.

У справах про встановлення батьківства, коли ми говоримо про новонароджену дитину, експертиза ДНК є одним із доказів. І знову ж таки, судова практика постійно змінюється. Сьогодні вона на захисті прав та інтересів дитини. Якщо раніше можна було не прийти на експертизу, уникнути її якимось чином, то сьогодні ухилення від проведення ДНК-тесту фактично є визнанням тебе батьком.

Не можна сьогодні уникнути відповідальності, якщо ти дійсно є біологічним батьком. Суд зобов’яже зробити експертизу. Якщо відмовився — тоді на підставі інших доказів. Це можуть бути фотокартки про спільний відпочинок, спільне проживання у квартирі батьків або орендованій квартирі, друзі, переписка, спільне відвідування лікарів, присутність на пологах. Усе це може свідчити про те, що людина є батьком. І навіть якщо немає тесту ДНК, такий чоловік може бути визнаний батьком дитини.

— Якщо говорити про зміни для боржників зі сплати аліментів із 23 жовтня: що саме означатиме цей автоматичний пошук рахунків і стягнення коштів? Де тут межа між збереженням банківської таємниці й захистом прав дитини?

— На якомусь етапі буде конфлікт, я розумію, що буде між цими двома таємницями. Але якщо брати картину захисту найкращих інтересів дитини в усьому світі, інтереси дитини превалюватимуть над таємницею особистого життя.

У зв’язку з тим, що ти є одним із батьків дитини й у тебе є обов’язок її виховувати, ця інформація буде підніматися. Сьогодні державні виконавці мають можливість отримувати таку інформацію фактично з усіх реєстрів, що стосується нерухомого майна, рухомого майна, з Пенсійного фонду і з податкової.

Якщо вони звертаються на те чи інше підприємство, бухгалтери також мають надавати їм таку інформацію. А тепер вони ще зможуть отримувати інформацію від банків про ті чи інші рахунки, з яких також можна буде списувати відповідні грошові кошти на утримання дитини.

— На ваш погляд, нова система автоматичного стягнення вирішить проблему того, що боржник зі сплати аліментів ховав гроші по різних банках?

— З часом — так. Люди зрозуміють, що є причинно-наслідковий зв’язок. Ще раз повертаємося до відповідального батьківства: я не готовий утримувати — значить, вживаю заходів, щоб дитина не народжувалася. А не так, що я там щось зробив — і десь там дитина.

Післявоєнний період у Радянському Союзі обумовив те, що всі хотіли підняти демографію. Тоді жінки народжували, і вважалося, що чоловіків було мало, їх треба берегти і так далі. У зв’язку з цим жінки народжували, жінки виховували. Ця тенденція у нас простежувалася, мабуть, десь сімдесят років.

Тому з часом, із 2017 року — сьогодні 2026-й, — на мій погляд, неплатників аліментів усе одно стає менше. Мені подобається спілкуватися із сучасною молоддю, яка народжує. Вони можуть розходитися, розлучатися, але вирішують питання договорами. Це абсолютно інший підхід.

Вони не готові залишити свою дитину напризволяще. Вписують відповідні аліменти, показують, яку участь у вихованні дитини готові брати. Тому що сьогодні покоління батьків уже не просто хоче платити аліменти — вони хочуть контакту з дитиною.

— Оце, напевно, найважливіше. Тому що відкупитися грошима — найпростіший варіант, а бути батьком, виховувати — зовсім інша історія. Я десь бачила такий допис, не пам’ятаю де: «Не хочу бути таким батьком, мамою, які були в мене. Я хочу своїй дитині за будь-яких обставин дати краще». Здається, це зараз спрацює, навіть якщо подружжя розлучилося.

— Мені імпонує те, що думка в суспільстві щодо необхідності утримувати дитину змінюється на краще. Держава за рахунок примусу все ж таки вчить людей брати на себе відповідальність за дитину.

Тому рухаємося в позитивному напрямку і будемо сподіватися, що дійдемо до того рівня батьківської відповідальності, коли несплата аліментів викликатиме негативний відгук у державі й люди не поважатимуть таких людей. За рахунок цього ця картина зміниться.

Автор публікації: Світлана Савицька

Світлана Савицька

заступник голови Комітету НААУ з питань сімейного права

Аби першим отримувати новини адвокатури, підпишіться на канал Національної асоціації адвокатів України у Telegram.