Спадкування спільної власності подружжя: актуальна судова практика

Особливістю цивільного права є те, що права, обовʼязки, правове становище особи або її майна змінюється внаслідок волевиявлення самої особи. Іншим чинником, який впливає на правовий статус особи та її майна, є юридичні факти. Зокрема, смерть дружини або чоловіка.

Об’єкти спільної власності подружжя

Відповідно до ст. 1226 ЦК частка у праві спільної сумісної власності спадкується на загальних підставах. Субʼєкт права спільної сумісної власності має право заповідати свою частку у праві спільної сумісної власності до її визначення та виділу в натурі.

Зазвичай, значна частина майна, набутого під час шлюбу, має статус спільної сумісної власності. За ст. 60 СК майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини самостійного доходу. Презюмується, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є спільним майном подружжя.

До такого майна можуть належати не лише нерухомість, земельні ділянки, транспортні засоби, коштовності, предмети мистецтва та колекціонування або інші значні за вартістю об’єкти. Спільною сумісною власністю подружжя є також доходи одного з подружжя (заробітна плата, пенсія, стипендія), речі для професійних занять та речі домашнього вжитку (ст. 61 СК). В окремих випадках приріст вартості особистого майна одного з подружжя може бути визнано спільною сумісною власністю подружжя (ст. 62 СК).

Відсутність заповіту як причина судових спорів

Після смерті одного з подружжя та за відсутності заповіту половина спільного майна подружжя може стати обʼєктом майнових прав не тільки того з подружжя, який пережив померлого, але й інших спадкоємців за законом. До спадкоємців першої черги за законом належать діти спадкодавця, той з подружжя, який його пережив, та батьки (ст. 1261 ЦК).

Поява нових співвласників зумовлює виникнення додаткових обов’язків у того з подружжя, який пережив спадкодавця (сплатити іншим спадкоємцям грошову компенсацію вартості їхніх часток у спадковому майні) або призводить до зменшення об’єму майна, яке було спільною власністю подружжя (у разі поділу майна або виділення частки в натурі).

В окремих випадках рідні спадкодавця можуть намагатися усунути того з подружжя, хто пережив померлого, від права на спадкування на підставі ч. 5 ст. 1224 ЦК.

Прикладом є справа № 591/8128/21, в якій Верховний Суд підтвердив правильність висновку суду апеляційної інстанції про невстановлення факту ухилення відповідачки від надання допомоги спадкодавцю при можливості її надання, винної поведінки останньої (зокрема, відмови від надання допомоги чоловіку), а також перебування спадкодавця у безпорадному стані та його постійну потребу у такій допомозі саме від відповідачки (постанова КЦС від 27.11.2025).

Поширеними є судові спори між спадкоємцями за законом про визнання права власності в порядку спадкування на частку спадкодавця у спільній сумісній власності подружжя, а також про стягнення грошової компенсації.

Показовою є справа № 592/1741/22. Підставою звернення до суду стала відмова нотаріуса у видачі свідоцтва про право на спадщину за законом на частину майна, належного спадкодавцю, оскільки це майно перебуває у спільній сумісній власності і частка померлого не визначена. Також спадкоємиці відмовлено у видачі свідоцтва про право на спадщину за законом на земельну ділянку через неподання оригіналів правовстановлювальних документів.

Суди першої та апеляційної інстанцій вважали передчасною вимогу про стягнення грошової компенсації за частку, оскільки позивачка ще не отримала свідоцтво про право на спадщину. КЦС зазначив: вирішення судового спору щодо поділу спадкового майна не залежить від отримання спадкоємцями свідоцтва про право на спадщину (постанова від 04.06.2025).

Щодо визначення належної спадкодавцю частки у спільному майні

Попри усталену практику Верховного Суду суди нижчих інстанцій усе ще ухвалюють рішення про визначення частки померлої особи у праві спільної сумісної власності та про припинення права спільної сумісної власності померлої особи (рішення від 29.05.2026 у справі № 489/1355/26, від 25.05.2026 у справі № 740/6544/25).

Однак ще в 2008 році Пленум Верховного Суду України сформулював висновок: для оформлення права на спадщину закон не вимагає рішення суду про визначення частки спадкодавця (пункт 12 постанови № 7 від 30.05.2008).

Слід звернути увагу на справу № 601/2592/18. Постановою від 22.04.2020 КЦС відмовив у задоволенні позову про визначення частки спадкодавця у спільній сумісній власності подружжя, однак зазначив, що позивачка не позбавлена права звернутись до суду з позовом про визнання за нею права власності в порядку спадкування на частку спірного будинку в праві спільної сумісної власності.

У постанові від 16.09.2020 у справі № 464/1663/18 КЦС рекомендував формулювати позовні вимоги наступним чином: визнати за кожним з позивачів право власності у порядку спадкування на належну спадкодавцю частку у праві спільної власності на земельні ділянки.

Верховний Суд наголосив, що «визначення судом частки співвласника у праві спільної власності на нерухоме майно за померлим не узгоджується з вимогами чинного законодавства, оскільки у такому разі судом буде вирішено питання про права особи, яка не має цивільної процесуальної правоздатності та дієздатності, що свідчить, у тому числі, про неефективність способу захисту права особи відповідно до положень статті 16 ЦК України» (постанова від 18.01.2023 у справі № 466/1403/20).

Аналогічний правовий висновок неодноразово викладався Верховним Судом, зокрема, у постановах від 20.06.2018 у справі № 640/13903/16-ц, 20.06.2018 у справі № 266/5267/18, від 20.03.2019 у справі № 550/1040/16-ц, від 22.04.2020 у справі № 601/2592/18, від 22.04.2020 у справі № 127/23809/18, від 27.05.2020 у справі № 361/7518/16-ц, від 16.09.2020 у справі № 464/1663/18 та інших.

Верховний Суд звернув увагу на сталість судової практики у справах про спадкування частки у спільній сумісній власності (постанова від 25.05.2026 у справі № 759/12627/24).

Спільний заповіт подружжя як інструмент спадкового планування

Маючи намір захистити другого з подружжя від погіршення умов життя та матеріального становища, спадкодавець може заповісти іншому з подружжя свою частку в спільному майні. У такому випадку частка померлого у спільній власності подружжя має перейти у власність другого з подружжя, який надалі одноосібно визначатиме правову долю своєї та успадкованої часток. Ймовірно, в такій ситуації майнові інтереси рідних спадкодавця (батьків, дітей) не будуть враховані.

Щоб уникнути порушення балансу майнових прав рідних спадкодавця та того з подружжя, який пережив померлого, слід звернути увагу на особливий вид заповіту – спільний заповіт подружжя.

Відповідно до ст. 1243 ЦК подружжя має право скласти спільний заповіт щодо майна, яке належить йому на праві спільної сумісної власності. У разі складення спільного заповіту частка у праві спільної сумісної власності після смерті одного з подружжя переходить до другого з подружжя, який його пережив. Після смерті останнього право на спадкування мають особи, визначені подружжям у заповіті. У разі смерті одного з подружжя нотаріус накладає заборону відчуження майна, зазначеного у заповіті подружжя.

За життя дружини та чоловіка кожен з них має право відмовитись від спільного заповіту. Така відмова підлягає нотаріальному посвідченню (ч.3 ст. 1243 ЦК).

При цьому законодавець не визначив, які правові наслідки має відмова одного з подружжя від спільного заповіту. Зокрема, не врегульовано, чи втрачає такий заповіт силу загалом, чи лише щодо волевиявлення того з подружжя, який надалі відмовився від спільного заповіту. Часто це питання є предметом судових спорів.

Відповідно до ст. 1738 проєкту ЦК подружжя має право скласти спільний заповіт щодо майна, що належить йому на праві спільної сумісної власності. У разі складення спільного заповіту частка у праві спільної сумісної власності після смерті одного з подружжя переходить до другого з подружжя, який його пережив. У разі смерті другого з подружжя право на спадкування мають особи, визначені подружжям у заповіті. За життя дружина і чоловік мають право відмовитися від спільного заповіту. Таку відмову посвідчують нотаріально. У разі смерті одного з подружжя нотаріус видає другому з подружжя, який його пережив, свідоцтво про право на спадщину та накладає заборону відчуження майна, визначеного у заповіті подружжя.

У чинній редакції ст. 1243 ЦК застосовується формулювання: «за життя дружини та чоловіка кожен з них має право відмовитись від спільного заповіту». Натомість у проєкті ЦК передбачено, що «дружина і чоловік мають право відмовитися від спільного заповіту». Чи означає це, що для скасування спільного заповіту обоє з подружжя мають від нього відмовитись, визначить судова практика.

Зміни в трактуванні інституту спільного заповіту

Протягом останніх років розуміння юридичного змісту відносин спадкування за спільним заповітом подружжя змінилось.

Так, у постанові від 15.06.2022 у справі № 358/304/21 КЦС зазначав: «Смерть одного з подружжя є підставою для припинення режиму спільної сумісної власності майна подружжя, стосовно якого складено заповіт, але не породжує виникнення спадкових правовідносин до моменту смерті іншого з подружжя».

Однак у 2024 році суд касаційної інстанції дійшов протилежного висновку. В ухвалі від 11.09.2024 у справі № 183/4256/21 Верховний Суд зазначив: «За заповітом подружжя спадкодавці заповідають тільки те майно, що набуте ними у спільну сумісну власність. Предметом такого заповіту є майно, що належить подружжю на праві спільної сумісної власності, і спадкування цього майна відбувається в декілька етапів: спершу успадковується частка у спільній сумісній власності одного з подружжя другим з подружжя, який його пережив, а після смерті останнього зазначене в заповіті майно успадковується спадкоємцями за заповітом».

Чи впливає розірвання шлюбу на спільний заповіт подружжя

Законодавством не вирішено питання, які наслідки для спільного заповіту подружжя має розірвання шлюбу.

Згідно з правовою позицією Верховного Суду розірвання шлюбу припиняє статус подружжя, а недійсність шлюбу (визнання шлюбу недійсним) анулює статус подружжя, у звʼязку з цим розірвання шлюбу чи визнання шлюбу недійсним після складення заповіту подружжя (стаття 1243 ЦК) позбавляє цей заповіт юридичного значення без предʼявлення відповідного позову. У цьому разі спадкування відбувається на загальних підставах (абз. 6 п. 18 постанови № 7 Пленуму Верховного Суду України від 30.05.2008 «Про судову практику у справах про спадкування»).

Наведений висновок потребує перегляду, оскільки розірвання шлюбу не припиняє автоматично режиму спільної сумісної власності подружжя і не ставить під сумнів дійсність спільного заповіту подружжя в момент його складення.

Предмет спільного заповіту подружжя

Потребує додаткового врегулювання і предмет спільного заповіту подружжя. Відповідно до ч.1 ст. 1243 ЦК, ним може бути майно, яке належить подружжю на праві спільної сумісної власності.

Питання про те, чи може бути предметом спільного заповіту подружжя майно, яке належить одному з подружжя на праві особистої власності, є предметом наукових дискусій та судових спорів.

Згідно висновку КЦС (постанова від 24.02.2025 у справі № 183/4256/21), заповідачами при складенні спільного заповіту подружжя «можуть бути тільки особи, які мають статус подружжя, а розпорядження може стосуватися лише майна, яке перебуває в правовому режимі спільної сумісної власності. Внаслідок цього виключається розпорядження в спільному заповіті подружжя особистим майном одного з подружжя і поширення на це майно правового режиму спільної сумісної власності».

Суд також зазначив, що і на звичайний заповіт, і на спільний заповіт подружжя поширюється конструкція повної або часткової втрати чинності. Тому у випадку розпорядження в спільному заповіті подружжя особистим майном одного з подружжя заповіт у цій частині втрачає чинність, а таке майно підлягає спадкуванню за законом.

З таким висновком погодились не всі судді Обʼєднаної палати КЦС. В окремій думці суддя Синельников Є.В. зазначив: «розпорядження заповідача щодо свого особистого майна, здійснене у межах правової конструкції спільного заповіту подружжя, з урахуванням принципу свободи заповіту, поваги до волі заповідача та обов`язковості її виконання, не може свідчити про недійсність, нікчемність або нечинність такого заповіту».

У підсумку, інститут спільного заповіту подружжя в цілому забезпечує баланс інтересів того з подружжя, хто пережив померлого, та інших спадкоємців. Однак цей інститут спадкового права потребує розвитку і більш детального законодавчого врегулювання.

Аби першим отримувати новини адвокатури, підпишіться на канал Національної асоціації адвокатів України у Telegram.