Спростування в Інтернеті: коли окреме провадження не спрацює

Спростування недостовірної інформації в Інтернеті не завжди починається з позову. Якщо особу поширювача встановити неможливо, закон дозволяє звернутися до суду в порядку окремого провадження. Але сама відсутність відкритих даних про автора, власника сайту чи реєстранта домену ще не означає, що такий шлях буде прийнятним.

Відповідача не встановлено

У справах про спростування недостовірної інформації, поширеної в Інтернеті, ключовим є питання належного відповідача. Ним може бути автор відповідного інформаційного матеріалу та власник вебсайту, на якому цей матеріал розміщено.

Якщо автор поширеної інформації невідомий або його особу чи місце проживання неможливо встановити, а інформація є анонімною і доступ до сайту вільний, належним відповідачем може бути власник вебсайту. Бо саме він створив технологічну можливість та умови для поширення відповідної інформації.

Водночас закон передбачає окремий механізм захисту на випадок, коли особу поширювача встановити неможливо. Відповідно до абз. 3 ч. 4 ст. 277 ЦК судовий захист честі, гідності та ділової репутації не виключається і тоді, коли особа, яка поширила недостовірну інформацію, невідома. У такій ситуації особа має право звернутися до суду із заявою про встановлення факту недостовірності поширеної інформації та її спростування в порядку окремого провадження.

Однак для такого способу захисту недостатньо лише послатися на відсутність відкритих даних про автора або власника вебсайту. Заявник має довести не лише недостовірність поширеної інформації, а й неможливість встановити особу, яка її поширила. Якщо ці обставини доведені, суд лише констатує факт недостовірності інформації та спростовує її.

Аналіз судової практики свідчить про типову помилку заявників у таких справах. Вони нерідко ототожнюють знеособленість даних про реєстранта доменного імені в базі WHOIS із неможливістю встановити поширювача інформації загалом.

Втім суди виходять з іншого підходу: сама по собі відсутність відкритих даних про власника вебсайту чи реєстранта доменного імені не означає, що заявник вичерпав усі можливі способи встановлення належного відповідача. Перед зверненням у порядку окремого провадження він має вчинити активні дії, спрямовані на отримання інформації від осіб, які можуть володіти ідентифікуючими даними щодо власника вебсайту, зокрема від реєстраторів доменних імен.

Як шукати автора

Показовою у цьому контексті є справа №755/1773/24. Заявник звернувся до суду із заявою про встановлення факту поширення на вебсайті недостовірної інформації та її спростування.

Він посилався на те, що на вебсайті було оприлюднено недостовірну інформацію стосовно нього. На думку заявника, неможливість встановити власника вебсайту унеможливлювала і встановлення автора статті, а отже, не дозволяла подати позов до конкретного відповідача.

Заявник зазначав, що вчинив усі можливі дії для встановлення поширювача інформації та автора статті. Водночас інформація в самому матеріалі про ймовірного автора, за його доводами, не була достатньою для ідентифікації конкретної особи як відповідача у позовному провадженні.

Суд першої інстанції відмовив у відкритті провадження, а апеляційний суд залишив це рішення без змін. Суди виходили з того, що зі змісту статті вбачається її автор, який і є належним відповідачем. Водночас доказів вчинення заявником усіх можливих дій для встановлення власника вебсайту суду надано не було.

За таких обставин посилання заявника на неможливість встановити особу, яка поширила інформацію, суди визнали передчасними. Окремо вони звернули увагу, що подана заява фактично містить спір про особисте немайнове право, а це виключає можливість її розгляду в порядку окремого провадження.

Верховний Суд не знайшов підстав для скасування рішень судів попередніх інстанцій. Він зазначив, що дані про власника вебсайту можуть бути витребувані відповідно до процесуального законодавства в адміністратора системи реєстрації та обліку доменних назв і адрес українського сегмента Інтернету.

Суд також зауважив, що власником вебсайту може бути інша особа, ніж реєстрант доменного імені, яким адресується такий вебсайт. У таких випадках власник вебсайту визначається у договорі, укладеному з реєстрантом доменного імені. Інформацію про власника вебсайту можна отримати і в хостинг-провайдера.

Крім того, у матеріалах справи була довідка Центру компетенції адресного простору мережі Інтернет. Із неї вбачалося, що за результатами дослідження інформаційного наповнення вебсайту встановлено, зокрема, адресу електронної пошти реєстратора доменного імені, вебсайт реєстратора доменного імені та хостинг-провайдера.

Тому суди дійшли висновку, що дані про реєстранта доменного імені, отримувача послуг хостингу та володільця облікового запису могли бути витребувані у відповідних осіб. З огляду на це заява, подана в порядку окремого провадження, не могла бути розглянута в цьому порядку, а спір підлягав вирішенню за правилами позовного провадження відповідно до статей 27, 175, 177 ЦПК.

Іноземний домен

Інший приклад — справа №953/6430/22, де заявник також просив встановити факт недостовірності інформації та її спростувати. Як заінтересовану особу він визначив товариство, засновником і генеральним директором якого був.

Заявник посилався на те, що на інформаційному ресурсі невідомий автор оприлюднив статтю, яка містила недостовірну інформацію, дискредитувала його компанію та проєкт компанії. На його думку, оспорювана інформація мала негативний характер, була викладена у формі фактичних тверджень, а отже, підлягала доведенню та спростуванню.

Він також зазначав, що ані автора публікації, ані власника чи реєстранта вебсайту встановити неможливо. Для цього заявник скерував офіційне звернення на електронну пошту адміністрації інформаційного ресурсу, просив встановити автора статті, власника або реєстранта вебсайту, а також вилучити публікацію з відкритого доступу. Це звернення залишилося без відповіді. Крім того, заявник звернувся до Центру компетенції адресного простору мережі Інтернет. У відповіді було зазначено, що встановити особу власника вебсайту та реєстранта доменного імені неможливо через знеособленість даних у службі WHOIS, а також через те, що домен не належить до українського сегменту Інтернету, а реєстратор доменного імені та хостинг-провайдер є іноземними суб’єктами.

Суд першої інстанції залишив заяву без розгляду, а апеляційний суд погодився з цим рішенням. Суди виходили з того, що справи про встановлення фактів у порядку окремого провадження розглядаються тоді, коли встановлення такого факту не пов’язане з наступним вирішенням спору про право і законом не передбачено іншого порядку його встановлення. У цій справі заявник не надав достатніх доказів неможливості встановити власника вебсайту.

У касаційній скарзі заявник наполягав, що вжив усіх доступних на національному рівні заходів. Він звертав увагу на те, що вебсайт має іноземну реєстрацію, не належить до українського сегменту, а хостинг-провайдер перебуває в іноземній юрисдикції.

Верховний Суд залишив рішення судів попередніх інстанцій без змін. Він звернув увагу, що з довідки Центру вбачається наявність на сайті такого ідентифікатора, як адреса електронної пошти. Водночас знеособленість даних у WHOIS, іноземна реєстрація доменного імені, а також іноземний статус реєстратора і хостинг-провайдера самі по собі не виключають можливості отримати відповідні відомості, зокрема в судовому порядку. При цьому встановити власника вебсайту можливо за умови вчинення певних дій, які залежать від ініціативи заявника. Оскільки таких дій заявник не здійснив, підстав для розгляду заяви в порядку окремого провадження не було. Доводи про те, що іноземний хостинг-провайдер відмовив би у наданні інформації, суди визнали припущенням, оскільки матеріали справи не містили відомостей про відповідне звернення.

***

З урахуванням цієї практики встановлення факту недостовірності інформації в порядку окремого провадження можливе лише за умови, що заявник вжив усіх доступних і розумних заходів для встановлення особи, яка поширила інформацію. Йдеться, зокрема, про звернення до осіб, які можуть володіти ідентифікуючими даними щодо власника вебсайту, а також про використання процесуальних механізмів витребування доказів у судовому порядку.

При цьому сама обставина, що відомості про власника вебсайту або реєстранта доменного імені перебувають у розпорядженні іноземних суб’єктів, не виключає можливості їх отримання. Відповідно до ст. 498 ЦПК український суд за клопотанням сторони може звернутися із судовим дорученням до компетентного органу іноземної держави для отримання доказів або вчинення окремих процесуальних дій за кордоном.

Автор публікації: Вікторія Кучерявенко

Вікторія Кучерявенко

Вікторія Кучерявенко член Ради Комітету НААУ з питань цивільного права та процесу

Аби першим отримувати новини адвокатури, підпишіться на канал Національної асоціації адвокатів України у Telegram.