Вимога негайного реагування суду на порушення процедури та прав людини в кримінальному процесі

Конституція України у ст. 3, Кримінальний процесуальний кодекс України у ст. 8 «Верховенство права», ст. 2 «Завдання кримінального провадження», ст. 7 «Загальні засади кримінального провадження», ст. 321 «Головуючий у судовому засіданні», що визначає обов’язки судді та головуючого судді, положення Закону України «Про судоустрій та статус суддів» (ст. 2, 7) — зобов’язують суд (слідчого суддю) діяти в спосіб, передбачений КПК, та забезпечувати права та свободи учасників кримінального провадження, а не позбавляти їх, оскільки людина, її права та свободи визнаються найвищими цінностями та визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Важливим аспектом такого забезпечення прав є своєчасність та негайність судового реагування в кримінальному провадженні.

Якщо запобігання незаконному засудженню суд може забезпечувати наприкінці судового розгляду, оцінюючи докази та обставини в нарадчій кімнаті під час ухвалення судового рішення, то запобігання незаконному обвинуваченню (підозрі), іншим порушенням прав людини суд має забезпечувати негайно (ст. 2, 7, 8, 87 КПК).

Не може вважатися нормальною практика, коли правоохоронці вносять в  зміст повідомлення про підозру та обвинувачення не фактичні (з посиланням на докази) дані, а очевидно неправдиві, з ознаками фальсифікації, інкримінувавши особі скоєння тяжкого або особливо тяжкого злочину й, користуючись цим, обґрунтовують необхідність тримання особи під вартою, а суди при цьому виступають лише спостерігачами.

Як правило, судами своєчасно не контролюється повнота, всебічність та об’єктивність досудового розслідування як передумова того, що зміст підозри та обвинувачення містять достовірні твердження і  вони є обґрунтованими. У випадку коли в процесуальних документах слідства, в порушення засади презумпції невинуватості, з першого дня стверджується, що відповідна особа скоїла злочин, упередженість слідства стає очевидною, на що має бути негайна реакція суду.

Між тим, судова практика свідчить про те, що суди (слідчі судді) знаходять будь-які виправдання для того, щоб не виконувати обов’язки по контролю за правоохоронними органами, запобіганню незаконному повідомленню про підозру та обвинуваченню, порушенню прав та свобод людини, не помічаючи цих порушень або відтерміновуючи функції судового контролю на кінець судового розгляду. При цьому заяви, клопотання сторони обвинувачення в більшості випадків судами (слідчими суддями) розглядаються і задовольняються негайно.

Типові обґрунтування судових ухвал, що свідчать про небажання реагувати на порушення в провадженні:

1. «Суд (слідчий суддя) на цій стадії не може надавати оцінку доказам винуватості особи у інкримінованому правопорушенні, а має це зробити в нарадчій кімнаті перед постановленням вироку». Такі твердження є певною маніпуляцією, оскільки КПК передбачена вимога перевірки обґрунтованості підозри та обвинувачення, яка не вимагає від суду вирішувати питання винуватості особи, а вимагає перевірити наявність доказів для таких тверджень, та відповідні посилання на них у судовій ухвалі (ст. 372 КПК).

2. Розглядаючи питання обрання чи продовження строків запобіжного заходу, суди, як правило, не користуються правами, передбаченими ст. 193 КПК, і не проявляють власну ініціативу щодо допиту свідків, дослідження матеріалів тощо, демонструючи небажання це робити. Більш того, суди відмовляють у клопотанні сторони захисту з цього приводу (наприклад, у допиті свідків для  з’ясування даних, що характеризують особу, або перегляд відео з бодікамер поліцейських).

3. Зазвичай суди не реагують на неконкретність та  несформульованість обвинувачення, його невідповідність вимогам ст. 291 КПК та не повертають обвинувальні акти прокурору (що мають робити навіть за  власною ініціативою), чим сприяють внесенню в зміст підозр та обвинувачень неправдивих, а іноді — і взаємовиключних та сфальсифікованих даних.

Суди також не беруть до уваги позицію ЄСПЛ.

3.1. У  рішенні ЄСПЛ «Маттоціа проти Італії», від 25.07.2000 зазначено: «Обвинувачений у скоєнні злочину має бути негайно і детально поінформований про причину обвинувачення, тобто про ті факти матеріальної дійсності, які нібито мали місце і є підставою для висунення обвинувачення; а також про характер обвинувачення, тобто юридичну кваліфікацію згаданих фактів. Хоча ступінь детальності інформування обвинуваченого залежить від  обставин конкретної справи, однак у будь-якому випадку відомості, надані обвинуваченому, повинні бути достатніми для повного розуміння останнім суті висунутого проти нього обвинувачення, що є необхідним для підготовки адекватного захисту. У цьому відношенні обсяг та доречність наданої обвинуваченому інформації слід оцінювати крізь призму положення, закріпленого у п. «b» ч. 3 ст. 6 Конвенції. Аналогічно слід оцінювати інформацію про зміни, які мали місце в обвинуваченні, включаючи зміни причини обвинувачення».

Лише вручення копії обвинувального акта особі (ч. 1 ст. 293 КПК ), на мій погляд, не дає підстав вважати, що обвинувачення висунуте, та ще й у встановленому законом порядку. Тим більш немає підстав вважати, що врученням обвинувального акта досягається впевненість у тому, що особа має повне розуміння суті висунутого проти нього обвинувачення.

Тим більше що закон (КПК) встановлює такий порядок, що зобов’язує сторону обвинувачення роз’яснити суть, характер і причини обвинувачення (ч. 2 ст. 1, ч. 3 ст. 42 КПК, пп. «а», «в» ч. 3 ст. 6 ЄКПЛ); роз’яснити та забезпечити права обвинуваченого (ст. 2, пп. 13, 17 ч. 1 ст. 7, ст. 20 КПК).

3.2. У  рішенні ЄСПЛ «Абрамян проти Росії» від 09.10.2008 суд зазначив, що положення п. «а» ч. 3 ст. 6 ЄКПЛ необхідно аналізувати у світлі більш загальної норми про право на справедливий судовий розгляд, гарантоване п. 1 цієї статті. У кримінальній справі надання повної, детальної інформації щодо пред’явленого особі обвинувачення та, відповідно, правової кваліфікації, яку суд може дати відповідним фактам, є важливою передумовою забезпечення справедливого розгляду.

3.3. Ось типові фрази, взяті з ухвал суду в справах, в яких я беру участь.

«Статтею 291 КПК України визначені відомості, які має містити обвинувальний акт, та передбачено перелік документів, що до нього додаються. Надання суду інших документів до початку судового розгляду забороняється.

З системного аналізу вказаних положень процесуального законодавства вбачається, що суд має право повернути обвинувальний акт прокурору за наявності таких порушень вимог процесуального закону, які перешкоджають призначенню справи до судового розгляду. Отже, повернення обвинувального акта прокурору передбачає не формальну невідповідність такого акта вимогам закону, а наявність в ньому таких недоліків, які перешкоджають суду призначити судовий розгляд.»

Як бачимо, суд вигадав свої, не передбачені КПК підстави для обґрунтування неповернення обвинувального акта прокурору, тоді як у  ст. 314 КПК підставою повернення обвинувального акта прокурору зазначена лише одна умова — його невідповідність вимогам КПК. Про такі умови, як наявність перешкод для судового розгляду, в статті не йдеться, визначення перешкод для судового розгляду КПК також не містить.

Окрім того, суди не згадують положення ст.  291 КПК про те, що надання суду інших документів до початку судового розгляду забороняється, коли долучають цивільний позов, коли розглядають клопотання прокурора з додатками щодо обрання чи продовження запобіжного заходу, що є явною ознакою упередженості.

3.4. Інший приклад: «Формулювання обвинувачення та правова кваліфікація кримінального правопорушення викладається в  обвинувальному акті у такому виді, як це вважає за правильне прокурор.

Питання про узгодженість викладення в обвинувальному акті фактичних обставин справи, а також про узгодженість викладених фактичних обставин справи з формулюванням обвинувачення та з правовою кваліфікацією кримінального правопорушення, як і конкретизація правової кваліфікації кримінального правопорушення, не можуть бути предметом розгляду у підготовчому судовому засіданні, оскільки на цій стадії судового провадження суд не вправі вдаватися до оцінки вказаних обставин.»

Такі твердження судів є хибними та демонструють їх небажання здійснювати судовий контроль і своєчасно запобігати незаконній підозрі, обвинуваченню, оскільки ст. 291 КПК встановлює, що в обвинувальному акті (підозрі) мають бути зазначені фактичні, а не будь-які відомості. Прокурор не наділений повноваженнями просто так щось вважати, а зобов’язаний обґрунтувати свою позицію з посиланням на докази, оскільки факти і обставини встановлюються не на підставі думки прокурора, а виключно на підставі доказів (ч. 1 ст. 84 КПК).

Для того, щоб матеріали (джерела доказів) отримали статус доказу, суд (як і слідчий прокурор) мають їх оцінити як достовірні і законно отримані (ч. 1 ст. 94 КПК). Як правило, це не робиться, а тому стверджувати про те, що в обвинувальному акті (підозрі) зазначені фактичні дані, немає підстав.

3.5. А ось приклад з власної практики, коли суди першої та апеляційної інстанцій продемонстрували бажання побачити порушення в змісті обвинувального акта на стадії підготовчого судового провадження (що прямо суперечить вищезазначеній позиції судів, що  на цій стадії вони нібито не  можуть вдаватися до оцінки таких обставин).

«Відповідно до ст. 42 ч. 3 п. 1 КПК обвинувачений має право знати, у вчиненні якого кримінального правопорушення його обвинувачують. Разом з тим, як вбачається з обвинувального акта, умисні дії ОСОБА_5 в частині перевищення влади, тобто умисного вчинення працівником правоохоронного органу дій, які явно виходять за межі наданих йому прав та повноважень, що супроводжувалися насильством, погрозою застосування насильства, болісними і такими, що ображають особисту гідність потерпілого діями, за відсутності ознак катування, вчинених за  попередньою змовою групою осіб, кваліфіковані за ч. 1 ст. 367 КК, що є вочевидь неправильним, оскільки вказаною нормою закону передбачена кримінальна відповідальність за інший злочин, а саме за службову недбалість.

Така неузгодженість між викладенням фактичних обставин кримінального правопорушення та  його правовою кваліфікацією не тільки порушує право обвинуваченого ОСОБА_5 на  обізнаність із  сутністю пред’явленого обвинувачення, але одночасно унеможливлює справедливий розгляд справи судом та оцінюється колегією суддів як невиконання вимог п.  5 ч.  2 ст. 291 КПК при складанні обвинувального акта.

Аналізуючи вищенаведені обставини, колегія суддів доходить висновку про те, що правильно встановлені судом першої інстанції обставини — відсутність належного викладення в обвинувальному акті фактичних обставин вчинення ОСОБА_5 кримінального правопорушення та його правової кваліфікації, а також відсутність додатків до обвинувального акта у вигляді цивільного позову та розписки обвинуваченого про його отримання, — є належними і достатніми підставами для повернення обвинувального акта прокурору в порядку п. 3 ч. 3 ст. 314 КПК.».

У цьому випадку не стільки важливий факт повернення обвинувального акта прокурору, скільки висновки судів про неналежне викладення в обвинувальному акті фактичних обставин вчинення ОСОБА_5 кримінального правопорушення та його правової кваліфікації. А також твердження про те, що обвинувачений має право знати, у вчиненні якого кримінального правопорушення його обвинувачують, а таке викладення обставин порушує це право і, як наслідок, порушує право на захист.

І якщо за аналогічних обставин суди не повертають обвинувальний акт прокурору, то такі порушення та зазначена правова позиція може зруйнувати подальший вирок суду, що захисники мають використовувати, посилаючись на те, що конституційна засада рівності всіх перед законом і судом зобов’язує суди однаково застосовувати законодавство.

4. На  підготовчому судовому провадженні суди, як правило, не  розглядають скарги на  дії, рішення слідчих, прокурорів (окрім установлених ч. 1 ст. 303 КПК), хоча цей розгляд законодавцем передбачений саме на цій стадії (ч. 2 ст. 303 КПК). Така практика також сприяє свавіллю правоохоронців.

4.1. Наводжу типове обґрунтування судом відмови у розгляді скарг на дії, бездіяльність слідчих, прокурорів.

«Щодо клопотань та скарг захисника на дії, рішення, бездіяльність слідчих СВ Лозівського РВП ГУНП України в Харківській області, суд виходить з наступного.

Слідчий, дізнавач та прокурор, здійснюючи свої повноваження відповідно до вимог КПК, є самостійними у своїй процесуальній діяльності, втручання в яку осіб, що не мають на те законних повноважень, забороняється.»

Маніпуляція полягає в тому, що ніхто не просив суд втручатися в процесуальну діяльність слідчих та прокурорів, а просив розглянути скарги на їх дії, рішення, бездіяльність, що прямо передбачено КПК на стадії підготовчого судового провадження.

Контекст цієї фрази суду такий: слідчий та прокурор самостійні, втручатись в їх діяльність неможливо, вони можуть робити, що заманеться, навіть незаконно обвинувачувати людину в тому, що вона не робила, жодного судового контролю за цим не буде (щонайменше до закінчення судового розгляду).

Далі суд зазначає: «Суд обов’язково надає оцінку доказам, які були надані під час судового розгляду, при ухваленні вироку. Оцінка доказів відбувається у нарадчій кімнаті, і суд враховує їх, щоб визначити, чи доведено вину особи, чи є склад злочину та інші обставини справи.»

Таке ствердження вкотре демонструє, що  ніякої негайної реакції та контролю за дотриманням прав людини та обґрунтованості підозри та обвинувачення від суду і не чекайте.

4.2. В іншому провадженні за ст. 115 КК, де я брав участь як захисник, суд не  став розглядати скарги на дії слідчих прокурорів, відтермінувавши їх розгляд на стадію постановлення вироку. У результаті вирок постановили виправдувальний, суд установив низку порушень, але скарги на дії слідчих прокурорів він так і не розглянув. Як бачимо, навіть при визнанні порушень суди у своїх рішеннях не наважуються називати прізвища порушників.

5. Суди (слідчі судді), як правило, не застосовують положення ч. 2 ст. 89 та ч. 4 ст. 87 КПК і не реагують на порушення прав обвинувачуваного (підозрюваного), на недопустимість доказів, що доводять зміст обвинувачення (підозри), аж до кінця судового розгляду.

6. Суди (слідчі судді) не  перевіряють наявність доказів, що підтверджують обґрунтованість підозри (обвинувачення), при вирішенні питання обрання, продовження запобіжного заходу, не  посилаються на них у своїх ухвалах (як вимагає ст. 372 КПК), зазвичай роблячи висновки на користь сторони обвинувачення не на підставі доказів, а «зі стелі», сприяючи свавіллю правоохоронців.

Небажання слідчих, прокурорів, слідчих суддів, суду оцінювати докази також суперечить вимогам ст. 94 КПК, яка вимагає це робити в т. ч. слідчих, прокурорів, слідчих суддів і не обмежує ці вимоги лише стадією закінчення судового розгляду перед постановленням вироку суду. А вимога ст. 178, 194, 276 КПК зобов’язує їх перевіряти докази, оцінювати їх на предмет законності отримання, допустимості та достовірності. Без такої оцінки вважати джерела доказів доказами неможливо, тим більш неможливо посилатися на них в судовому рішенні, як вимагає ст. 372 КПК.

Тим самим суди, як правило, не перевіряють фактичність даних та обставин, викладених у змісті підозри та обвинувачення (як вимагають ст. 277, 291 КПК), чим не запобігають, а сприяють фальсифікації підозр та обвинувачень і, як наслідок, застосуванню до осіб тривалого запобіжного заходу.

Зміст таких судових ухвал, як правило, є шаблонним і містить лише припущення того, що особа скоїла інкриміноване правопорушення, може переховуватися від слідства та суду, продовжити злочинну діяльність тощо. Але такі твердження не відповідають положенням презумпції невинуватості з вимогою ставитися до особи, як до невинуватого, і не ґрунтувати обвинувачення на припущеннях.

Ніколи такі судові ухвали не містять альтернативного припущення (версії) того, що підозра та обвинувачення сфальсифіковані і не відповідають обставинам кримінального провадження, а з особою в такий спосіб зводять рахунки.

Таке відбувається навіть у ситуації, коли фальсифікації слідства видно з самого змісту обвинувачення, що навіть не потребує дослідження доказів.

Так, в одному з обвинувачень у провадженні, де я беру участь як захисник, підзахисному інкримінується ч. 4 ст. 296 КК (хуліганство), при цьому:

А) У змісті обвинувального акта одночасно стверджується про застосування С. зброї з метою спричинення тілесних ушкоджень та позбавлення життя (!!!), створення уявної загрози для життя і здоров’я поліцейських, заздалегідь заготовлення пістолета для нанесення тілесних ушкоджень і тут же стверджується, що пістолет С. є шумовим сигнальним (стартовим) і призначений лише для імітації стрільби.

Очевидно, що  одне твердження обвинувального акта суперечить іншому та виключає його.

При цьому те, що пістолет є шумовим сигнальним (стартовим), — поліцейським було відомо одразу при реєстрації події у ЄРДР, а тому вони і не могли сприймати його інакше, ніж такий, яким неможливо спричинити шкоду.

За твердженням обвинувального акта С., діючи з метою спричинення тілесних ушкоджень та позбавлення життя присутніх, для чогось користувався не предметом, яким це можливо зробити, а навпаки — стартовим шумовим пістолетом, яким це зробити неможливо, і для чогось створював не реальну, а  уявну загрозу для  життя і  здоров’я поліцейських, а  маючи можливість  — не  зробив жодного, навіть шумового пострілу.

Тобто описані в обвинувальному акті дії С. не підтверджують, а спростовують зазначену мету нібито спричинення тілесних ушкоджень та  позбавлення життя.

Б) У повідомленні про підозру стверджується про те, що С. здійснив 7 пострілів у бік вулиці через відчинене вікно на першому поверсі квартири, де неподалік перебували К., Ко., М. та інші.

А в обвинувальному акті стверджується, що  С. здійснив 6-7 пострілів у під’їзді будинку під час сварки з невстановленою особою, при цьому неподалік перебували К., Ко., М. та інші особи, які були свідками події.

Одне твердження кардинально відрізняється від іншого, при тому, що ніяких нових даних у проміжок часу від підозри до обвинувачення слідство не отримало.

Також є явним абсурдом твердження про те, що люди ,перебуваючи на вулиці, нібито бачили і були свідками того, що відбувалось в під’їзді. Це твердження є відверто неправдивим, не  відповідає показанням цих осіб і взагалі не ґрунтується на жодних доказах.

В) У повідомленні про підозру і обвинувальному акті стверджується про грубе порушення громадського порядку, явну неповагу до суспільства, усвідомлення суспільно небезпечних наслідків та ін., одночасно стверджуючи, що ані потерпілих, ані моральної чи фізичної шкоди нікому не  завдано, цивільний позов не заявлено.

І в цьому випадку одне твердження виключає інше.

На таких абсурдних взаємовиключних твердженнях С. інкримінують ч. 4 ст. 296 КК і обрали та продовжили запобіжний захід — тримання під вартою, та ще й без можливості внесення застави (тобто запобіжний захід найсуворіший з можливих), що має ознаки фальсифікацій, свавілля та зведення рахунків, а також доводить незаконність та безпідставність обвинувачення, запобігання чому має контролювати суд.

Суд не реагує на заяви захисту про те, що сторона обвинувачення ретельно приховує відео з бодікамер поліції, очевидно тому, що дані відео не підтверджують змісту підозри і обвинувачення, а спростовують їх.

Суд у своїх ухвалах продемонстрував, що навіть не припускає варіанта, що С. може бути невинуватий, а зміст обвинувачення (підозри) може не відповідати дійсності, навіть не зважаючи на те, що мною доведено абсурдність та взаємовиключність фрагментів тверджень підозри та обвинувачення.

Суд у своїх ухвалах також продемонстрував ігнорування ключових засад щодо прав людини, протиставляючи права людини та повагу до особистої свободи публічному інтересу, стверджуючи, що публічний інтерес є вищим над правами людини. Таким чином, за логікою суду, виходить, що публічний інтерес не зацікавлений у дотриманні прав людини, а тому й чекати від суду виконання ст. 87 КПК щодо захисту прав людини немає сенсу.

Зазначені порушення у  змісті обвинувального акта доводять неконкретність і незрозумілість обвинувачення, неможливість його роз’яснення судом, що порушує право на захист. За таких умов вважаю судовий розгляд взагалі неможливим, і  такий висновок навіть не потребує дослідження доказів.

7. При продовженні запобіжного заходу суди (слідчі судді) замість перевірки обґрунтованості підозри (обвинувачення), як вимагає ст.  194 КПК, зазвичай посилаються на те, що за час дії запобіжного заходу з моменту останнього його продовження (або обрання слідчим суддею) нічого не змінилось, хоча зобов’язані наводити інші докази та доводи.

Тактика захисту на спонуканні суду до ефективного контролю та своєчасного реагування на порушення в кримінальному провадженні полягає у такому:

1. Врахування реальної ситуації у відносинах судів з правоохоронними органами, що важливо для побудови правильної тактики дій у відносинах захисника з судом.

Вона полягає у тому, що суди (слідчі судді), як правило, не виступають контролерами дотримання законності, прав людини в діяльності правоохоронців, а проявляють з ними солідарність. Достатньо знати процент виправдувальних вироків (який становить приблизно  0,2  % від  загальної кількості вироків), та процент скасованих вищими судами виправдувальних вироків (тільки у ВС це приблизно половина), щоб зробити висновок про солідарність судів зі стороною обвинувачення.

Хворобу судової влади та недовіру до неї суспільства доводять як факт її нескінченного реформування, так і наявність та дія з 2014 року Закону «Про відновлення довіри до судової влади в Україні», сама назва якого доводить відсутність такої довіри у суспільства.

Небажання влади щось кардинально змінювати в такій ситуації доводить і статистика ВРП, яка не бачить порушень прав людини, які бачить ЄСПЛ, називаючи їх системними та тривалими.

Установити порушення закону з боку слідчих, прокурорів для суду не тільки означає погіршення відносин з особами, що представляють ці органи, іноді це можна порівняти з «оголошенням війни». Як відомо, кожна дія викликає подібну протидію. Така протидія з боку органів, що наділені владними повноваженнями, може бути для суду (слідчого судді) вкрай небезпечною, значно небезпечнішою, ніж скарги захисника-адвоката.

Саме тому, на мій погляд, суди та слідчі судді демонструють пріоритет принципу самозбереження та міжвідомчої солідарності над законністю.

Суди (слідчі судді) знаходять будь-які відмовки для того, щоб не виконувати свої обов’язки по контролю за  правоохоронними органами, запобіганню незаконному повідомленню про підозру та обвинуваченню, порушенню прав та свобод людини.

Суди демонструють великий професіоналізм та здібності не в негайному реагуванні на порушення закону та прав людини, а для пошуку причин та обґрунтувань, щоб цього не робити (наприклад, називаючи порушення не істотними, або заявляючи, що сторона захисту не довела, як ці порушення вплинули на права обвинувачуваного, або взагалі не помічаючи порушення тощо).

Усвідомлення та врахування реальної ситуації у відносинах судів із правоохоронними органами важливі для побудови правильної тактики дій у відносинах захисника із судом.

2. Руйнування типових тверджень судів щодо нібито неможливості негайного реагування на порушення з боку правоохоронців і вимога негайних дій щодо судового контролю за дотриманням прав людини.

Полягають у  заходах переконання суду (шляхом подання заяв, клопотань, скарг, заперечень), які містять обґрунтування обов’язку суду негайно реагувати на порушення КПК та прав людини. Ці вимоги доцільно ґрунтувати з посиланням на наступну правову позицію.

2.1. Принцип верховенства права встановлює, що людина, її права та свободи визнаються найвищими цінностями та визначають зміст і спрямованість діяльності держави (в особі її органів), ніщо не може заборонити суду захистити це право, зробивши це негайно навіть в тому випадку, коли положення КПК не регулюють або неоднозначно регулюють деякі питання кримінального провадження (ст. 9, 7 КПК). Те саме від суду вимагає не тільки КПК, але й Присяга судді, Закон «Про судоустрій та статус суддів» та ін. А тому ніхто і ніщо не може заборонити або перешкодити суду (слідчому судді) негайно виконати функції судового контролю за дотриманням законності та прав людини.

2.2. Головною в обґрунтуванні стороною захисту вимог негайного реагування суду на порушення прав людини вважаю правову позицію, зазначену п. 3.2 Рішення Конституційного Суду України № 16-рп/2009 в справі № 1-17/200930, де зазначено, що до повноважень судів загальної юрисдикції належить судовий контроль за дотриманням законності в діяльності правоохоронних органів у період проведення дізнання та досудового слідства. Метою судового контролю є  своєчасне забезпечення захисту та  охорони прав та свобод людини та громадянина.

Відстрочка судового контролю обмежує конституційне право людини на судовий захист, який є гарантією всіх прав і свобод людини і громадянина.

2.3. Функції ефективного захисту від зловживань та судового контролю не можуть бути досягнуті без негайного на них реагування суду. У рішенні «Волохи проти України» ЄСПЛ підкреслив, що національне законодавство повинне передбачати механізм ефективного захисту від зловживань. Верховенство права передбачає, що втручання органів виконавчої влади в  права осіб підлягають ефективному контролю, який найчастіше повинен здійснюватися судовим органом, як мінімум, як останньою інстанцією, оскільки судовий контроль надає найбільші гарантії незалежності, неупередженості та здійснення належного провадження.

2.4. Суд (слідчий суддя) зобов’язані перевіряти обґрунтованість підозри (обвинувачення) при вирішенні питання обрання чи продовження запобіжного заходу (ст. 194 КПК), досліджуючи, оцінюючи та зазначаючи в ухвалі, якими доказами ці обґрунтування доведені (ст. 84, 94, п. 1 ч. 1 ст. 178, ч. 1 ст. 194, ст. 276, 277, 372 КПК) з висновком про те, чи містять підозра, обвинувачення фактичні, а не вигадані дані.

2.5. Навіть за  власною ініціативою заслухати будь-якого свідка і  дослідити будь-які матеріали, що мають значення для обрання (продовження) запобіжного заходу (ст. 193 КПК).

2.6. Оцінювати кожен доказ з точки зору належності, допустимості, достовірності (ч.  1 ст.  94 КПК), не тільки перед оголошенням вироку.

2.7. Перевіряти, чи  виконав слідчий, прокурор обов’язок доказування обставин, передбачених ст. 91 КПК, та обов’язок оцінити докази, як вимагає ст. 94 КПК, чи їх ствердження голослівні.

2.8. Перевіряти, чи містить обвинувальний акт фактичні (з посиланням на докази) дані, чи передувало цьому повне всебічне та об’єктивне розслідування, чи сформульоване обвинувачення, чи воно конкретне та зрозуміле, чи містить суперечливі або взаємовиключні ствердження, що робить для суду неможливим подальше роз’яснення такого обвинувачення та порушує право особи на захист.

2.9. Чи відповідають вимоги змісту обвинувачення положенням ст. 291 КПК, чи отримав підозрюваний процесуальний статус обвинувачуваного (що за правилами ч. 2 ст. 42 КПК передбачає не тільки передачу обвинувального акта до суду, але й його відповідність ст. 291 КПК).

2.10. Звертати увагу суду, що відповідно до положень ст.  314 КПК він за  власною ініціативою, навіть за відсутності для цього клопотань, вправі повернути обвинувальний акт прокурору в разі його невідповідності вимогам КПК (не вигадуючи для цього інших підстав).

2.11. На  стадії підготовчого провадження розглянути скарги на дії, рішення слідчих, прокурорів, оскарження яких не передбачено на стадії досудового розслідування (ч. 2 ст. 303, 314 КПК).

При цьому наполягати на застосуванні положень Конституції України як норми прямої дії, посилаючись при цьому на ст. 8, 55 Конституції та ч. 8 постанови Пленуму ВСУ «Про застосування Конституції України при здійсненні правосуддя» № 9 від 01.11.96, в якій зазначено, що статтею 55 Конституції кожній людині гарантовано право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, місцевого самоврядування, посадових і службових осіб, а тому суд не повинен відмовляти особі в прийнятті чи розгляді скарги з підстав, передбачених законом, який це право обмежує.

Можливість оскарження більшості ухвал слідчих суддів також підтверджена рішеннями Конституційного Суду від 27.01.2010 № 1-7/2010, від 02.11.2011 № 13- рп/2011, від 14.12. 2011 № 19-рп/2011, від 25.04.2012 № 1-12/2012, від 22.04.2014 № 1-5/2014.

2.12. Під час будь-якого судового розгляду (а не тільки перед постановленням судового вироку) суд, навіть за відсутності про це клопотань, зобов’язаний визнавати істотним порушенням прав людини і основоположних свобод (ст. 87 КПК), зокрема, такі діяння:

1) здійснення процесуальних дій, які потребують попереднього дозволу суду, без такого дозволу або з порушенням його суттєвих умов;

2) отримання доказів внаслідок катування, жорстокого, нелюдського або такого, що принижує гідність особи, поводження або погрози застосування такого поводження;

3) порушення права особи на захист;

4) отримання показань чи  пояснень від  особи, яка не була повідомлена про своє право відмовитися від давання показань та не відповідати на запитання, або їх отримання з порушенням цього права;

5) порушення права на перехресний допит;

Відповідно до ч. 3 ст. 87 КПК визнати недопустимими також докази, що були отримані:

1) з показань свідка, який надалі був визнаний підозрюваним чи обвинуваченим у цьому кримінальному провадженні;

2) після початку кримінального провадження шляхом реалізації органами досудового розслідування чи прокуратури своїх повноважень, не передбачених цим Кодексом, для забезпечення досудового розслідування кримінальних правопорушень;

3) під час виконання ухвали про дозвіл на обшук житла чи іншого володіння особи у зв’язку з недопущенням адвоката до цієї слідчої (розшукової) дії. Факт недопущення до участі в обшуку адвокат зобов’язаний довести в суді під час судового провадження;

4) під час виконання ухвали про дозвіл на обшук житла чи іншого володіння особи, якщо така ухвала винесена слідчим суддею без проведення повної технічної фіксації засідання.

Відповідно до ч. 4 ст. 87 КПК — докази, передбачені цією статтею, повинні визнаватися судом недопустимими під час будь-якого судового розгляду, крім розгляду, якщо вирішується питання про відповідальність за вчинення зазначеного істотного порушення прав та свобод людини, внаслідок якого такі відомості були отримані.

Таким чином, ця вимога означає, по-перше: негайне виявлення та реагування судом на порушення прав людини (для чого ніяких умов у вигляді клопотань сторони захисту не передбачено); по-друге, негайне застосування наслідків таких порушень у вигляді визнання недопустимості доказів; по-третє: неприпустимість практики реагування на такі порушення лише наприкінці судового розгляду або взагалі їх замовчування.

Сторона захисту має і повинна вимагати від суду дотримання зазначених вимог і  негайного (під час будь-якого судового розгляду) реагування на зазначені порушення.

З приводу застосування ст. 87 КПК вважаю важливим рішення ВС/ККС у  справі №  759/8398/15- к від 22.01.2019 (провадження № 51-5870км18), у якій ідеться про те, що гарантії від порушення фундаментальних прав і свобод мають бути дієвими.

20. Законодавець, установивши гарантії проти порушення прав і свобод людини з боку правоохоронних органів і зобов’язавши суд у статті 87 КПК визнати недопустимими докази, отримані з таким порушенням, передбачав, що гарантії від порушення фундаментальних прав і свобод мають бути дієвими.

21. Позиція сторони обвинувачення у  касаційній скарзі суперечить такій вимозі. Якщо визнати, що правило частини 1 статті 87 КПК не поширюється на свідчення осіб, залучених до негласної слідчої дії, тоді гарантії від використання результатів, отриманих із порушенням фундаментальних прав і свобод, втрачають свою дієвість, оскільки, — навіть у випадку визнання слідчої дії такою, що порушує фундаментальні права і  свободи,  — вони завжди можуть використати як докази показання осіб, залучених до її проведення.

22. Суд вважає, що таке тлумачення правила про недопустимість доказів, яке фактично позбавляє його будь-якого практичного значення, суперечить загальним засадами кримінального судочинства.

23. Виходячи з наведеного, Суд погоджується з рішенням суду апеляційної інстанції про визнання недопустимими показань цих свідків.

2.13. Встановлювати очевидну недопустимість доказу (ч. 2 ст. 89 КПК), чого, як правило, не робиться.

2.14. Виключати долучений до матеріалів кримінального провадження або наданий для ознайомлення документ, якщо він викликає сумнів у  його достовірності (ч.  3 ст.  358 КПК), чого, як правило, не робиться.

2.15. При продовженні (обранні) запобіжного заходу суди (слідчі судді) кожен раз мають здійснювати повноваження із судового контролю за дотриманням прав, свобод та інтересів осіб у кримінальному провадженні під час досудового розслідування та судового розгляду, перевіряти обґрунтованість підозри (обвинувачення), а  не посилатися на  те, що  за час дії запобіжного заходу (як правило, 2 місяці) та минулого обґрунтування підстав її  продовження нічого не змінилося.

Наприклад, відповідно до п. 1 листа ВССУ «Про деякі питання порядку застосування запобіжних заходів під час досудового розслідування та судового провадження відповідно до Кримінального процесуального кодексу України» від  04.04.2013 №  511-550/0/4-13 — вирішуючи питання про застосування, продовження, зміну або скасування запобіжного заходу при розгляді відповідних клопотань, слідчий суддя, суд щоразу зобов’язаний:

— здійснювати повноваження із судового контролю за дотриманням прав, свобод та інтересів осіб у  кримінальному провадженні під час досудового розслідування та судового розгляду, діяти відповідно до вимог кримінального процесуального закону;

— ретельно перевіряти дотримання уповноваженими органами вимог ст. 207 — 213 КПК, у випадках затримання особи без ухвали слідчого судді, суду.

2.16. Суд має контролювати та перевіряти рішення слідчих суддів, а не посилатися на них, як на встановлений факт.

Приклад з власної практики, уривок з ухвали суду: «Доводи сторони захисту та  К. щодо незаконного затримання в порядку ст. 208 КПК та застосування запобіжного заходу у  вигляді тримання під вартою на підставі постанови прокурора тощо, а також позиція захисника про закриття кримінального провадження за закінченням строків досудового розслідування вже були предметом перевірки та оцінки як слідчими суддями, які в межах цього кримінального провадження постановляли рішення про продовження строків тримання К. під вартою, та є такими, що не знайшли свого підтвердження.

Таким чином, суд замість контролю за діями правоохоронців та слідчих суддів, орієнтувався на їх висновки в період досудового розслідування як на доведені факти, чим позбавив сторону права на захист та належну правову процедуру, оскільки в умовах вже висловленої позиції судді, права, передбачені на стадії підготовчого провадження (щодо заперечень на дії чи бездіяльність слідчих суддів, щодо закриття кримінального провадження у зв’язку з закінченням строків досудового розслідування, скарги на дії слідчих, прокурорів та інші), втрачають сенс, оскільки суддя вже заявила, що таких порушень не було, оскільки їх не встановили слідчі судді.

Наведені висновки суду суперечать правовій позиції ВС/ККС у справі № 489/6721/21 від 06.06.2023, де зазначено:

26. Суд також враховує підхід законодавця, сформульований у статті 198 КПК, що висновки слідчого судді щодо обставин, на  підставі яких приймається рішення про запобіжний захід, не мають преюдиціального значення для  суду під час судового розгляду.

27. Такий підхід зумовлений особливим характером рішень слідчого судді, які призначені для  негайного втручання судової влади в ситуацію, що загрожує порушенням прав і свобод людини. Однак такі рішення, ухвалені в умовах незакінченого розслідування, не можуть обмежувати повноваження суду, який розглядає обвинувачення по суті. Під час досудового розслідування слідчий суддя може відмовляти стороні у задоволенні тих чи інших клопотань або скарг. Наприклад, слідчий суддя може відмовити у задоволенні клопотання про застосування запобіжного заходу або у застосуванні арешту майна, чи, навпаки, у скасуванні арешту майна. Такі рішення не обмежують повноваження суду вирішувати ці ж самі питання, виходячи з обставин, встановлених ним самостійно на  підставі наданих сторонами доказів і аргументів.

А тому й правомірність обрання та продовження строків запобіжного заходу слідчими суддями має піддаватися судовому контролю.

Окрім того, в рішенні ВС/ККС у  справі № 754/12820/15-к від 05.02.2019 зазначено:

36. Законодавець наділяє суд, що  встановлює факти, широкими повноваженнями при дослідженні та оцінці доказів, визначаючи у ч. 2 ст. 94 КПК, що жоден доказ не має для суду наперед установленої сили.

37. Таким чином, докази та/або інформація, що стали підставами для  надання слідчим суддею дозволу на проведення слідчих дій, не виключаються законодавцем із числа тих обставин, які має дослідити суд під час оцінки доказів, оскільки ці обставини можуть мати важливе, іноді вирішальне значення для допустимості доказів.

38. Якщо визнати, що суд не вправі досліджувати ці обставини, це призвело б до ситуації, що докази, отримані на підставі ухвали слідчого судді, наперед вважалися б допустимими, що суперечить засаді, втіленій у ч. 2 ст. 94 КПК.

39. Більше того, розгляд питання про надання дозволу на проведення обшуку відбувається без сторони захисту, яка під час досудового розслідування не може оспорити обґрунтованість ухвали слідчого судді.

40. Така можливість з’являється у сторони захисту лише під час розгляду в суді обвинувачення по суті. Тому позбавлення сторони захисту можливості на цій стадії процесу поставити під сумнів докази, отримані на підставі ухвали слідчого судді, що ґрунтується на недопустимих доказах, призведе до істотного порушення рівності сторін у процесі, що суперечитиме ч. 2 ст. 22 КПК та ч. 1 ст. 6 Конвенції про захист прав людини та основних свобод. Як зазначав ЄСПЛ, «право на змагальний розгляд загалом означає можливість для сторін знати і коментувати усі надані докази для того, щоб вплинути на рішення суду».

41. На підставі викладеного, Суд дійшов висновку, що з метою оцінки доказів суд, який встановлює факти, наділений повноваженнями досліджувати усі обставини, які можуть вплинути на його висновок про допустимість доказів, у тому числі і обґрунтованість ухвал слідчого судді, постановлених під час досудового розслідування.

У рішенні ВС/ККС в  справі №  489/6721/21 від 06.06.2023 також зазначено:

23. щодо ухвал, які не оскаржуються під час досудового розслідування, можуть бути подані заперечення під час підготовчого провадження в суді. Суд, отримавши такі заперечення, має їх розглянути під час підготовчого провадження або під час судового розгляду, залежно від характеру поставленого питання, і прийняти вмотивоване рішення.

2.17. Інші положення КПК, що зобов’язують суди забезпечувати ефективний та негайний контроль за дотриманням прав людини та порушень законодавства.

А) Права обвинуваченого, інших учасників процесу мають бути не тільки роз’яснені (п. 2 ч. 3 ст. 42 КПК), але й забезпечені (п. 13 ч. 1 ст. 7, ст. 20 ч. 6 ст. 22 КПК).

Б) Суд, зберігаючи об’єктивність та неупередженість, створює необхідні умови для реалізації сторонами їхніх процесуальних прав та виконання процесуальних обов’язків (ч. 6 ст. 22 КПК).

В) Суд створює такі умови, за яких кожному учаснику судового процесу гарантується рівність у реалізації наданих процесуальних прав та у виконанні процесуальних обов’язків, визначених процесуальним законом. (ч. 2 ст. 9 Закону «Про судоустрій та статус суддів»).

Г) Суддя зобов’язаний:

— справедливо, безсторонньо та своєчасно розглядати і вирішувати судові справи відповідно до закону з дотриманням засад і правил судочинства;

— виявляти повагу до учасників процесу (пп. 1, 4 ч. 7 ст. 56 Закону «Про судоустрій та статус суддів»).

Д) Суд має забезпечити судовий контроль по запобіганню незаконному обвинуваченню та підозрі (ст. 2, 7 КПК).

Є) Під час кримінального провадження повинна бути забезпечена повага до людської гідності, прав і свобод кожної особи (ч. 1 ст. 11 КПК).

Таким чином, законодавство в достатній мірі наділило суди (слідчих суддів) правами та повноваженнями, а також обов’язками задля виконання функцій ефективного судового контролю для запобігання незаконному повідомленню про підозру та обвинуваченню, дотриманню прав та свобод людини. Більш того, законодавець наділив суди правом діяти відповідно до  положень загальних засад кримінального провадження, якщо КПК не регулює або неоднозначно регулює питання кримінального провадження (ст. 9 КПК), що дає додаткові можливості.

Наприклад, КПК не регулює питання можливості повернення обвинувального акта прокурору зі стадії судового розгляду (або після підготовчого провадження, але до початку судового розгляду), між тим законодавство і не забороняє це робити. А в умовах неконкретності та  незрозумілості змісту обвинувального акта, його невідповідності положенням ст. 291 КПК, неможливості його роз’яснення судом та одночасної вимоги КПК до суду діяти в межах обвинувачення, повернення обвинувального акта навіть зі стадії судового розгляду може бути єдиною можливістю запобігти порушенню прав людини у вигляді судового розгляду з незрозумілим обвинуваченням, яке порушує право на захист.

Позиція деяких адвокатів, що потрібно вести процесуальну боротьбу не з судом, а з процесуальними опонентами, не завжди безспірна.

Наприклад, це неможливо у  випадку, коли суд не  надав вам часу та  можливості підготуватися до підготовчого судового засідання і призначив судовий розгляд, позбавивши численних прав, передбачених на стадії підготовчого судового розгляду, які неможливо компенсувати.

Неможливо не реагувати на дії суду й у випадку, коли він оголошує, обговорює і задовольняє клопотання прокурора та ігнорує ваші численні скарги, заяви та заперечення, коли суд відверто тисне на свідків, втручається в допит, здійснює позасудове спілкування та тиск на підзахисного, коли суд в судовому рішенні прямо називає дії підзахисного злочинними, та в інших подібних випадках.

Обираючи тактику дій, важливо розуміти і  враховувати, що  заява про відвід у  більшості випадків не задовольняється, оскільки суддівська солідарність (а тим більш коли відвід стосується судді — голови суду) на практиці виявляється для суддів важливішою, ніж дотримання прав людини.

Ухвали суддів про відмову у задоволенні відводу не оскаржуються, не долучаються до кримінального провадження і в подальшому вищими судами ніяк не контролюються, що стимулює свавілля. Більш того, відмова у  відводі надає права суду стверджувати, що це питання вже розглянуте і порушень не виявлено, а тому заявляти в подальшому про ці порушення безпідставно. А тому іноді більш ефективним реагуванням на порушення судді є регулярне подання письмових заперечень на його дії (бездіяльність). Документування всіх порушень судді означає розуміння ним, що захисник всі ці недоліки бачить і буде використовувати на наступних стадіях. Чим більше таких порушень виявлено, тим більша вірогідність скасування судового рішення, в чому суддя не зацікавлений і що має його спонукати дотримуватись процедурних вимог.

Незалежно від розгляду питання про відвід судді, можна за наявності підстав наполягати на заявлення суддею самовідводу, що є окремою підставою та можливістю.

Наприклад, я так робив у випадку, коли в судовій ухвалі суддя, багаторазово порушивши засади презумпції невинуватості, фактично висловив думку, що мій підзахисний скоїв інкриміноване правопорушення. Навіть після відмови у відводі це порушення нікуди не зникло, чим я користувався, ініціюючи розгляд самовідводу судді.

Аналогічно можна діяти, коли суддя не  в змозі роз’яснити обвинувачення, але розуміючи, що  така ситуація порушує право на захист, продовжує судовий розгляд.

Слід також пам’ятати, що порушення при розгляді питань відводу та самовідводу — згідно зі ст. 106 Закону «Про судоустрій і статус суддів» має самостійні ознаки дисциплінарного порушення і підстави для звернення захисника до ВРП. Навіть без звернення до ВРП і засобів реагування на них перелічені дії судді мають ознаки дисциплінарного проступку і є неприпустимими, а тому захисники мають посилатися на них у своїх скаргах, заявах, запереченнях.

Висновки та пропозиції

1. У більшості випадків суди демонструють упередженість на користь сторони обвинувачення, не виконують функцію своєчасного судового контролю за дотриманням прав, свобод і законних інтересів людини, не запобігають незаконним підозрам та обвинуваченням, процесуальному примусу, вигадують різноманітні причини невиконання функцій ефективного судового контролю, чим сприяють свавіллю правоохоронних органів.

2. Оскільки конституційна засада верховенства права передбачає, що  людина, її  права та  свободи визнаються найвищими цінностями та  визначають зміст і спрямованість діяльності держави, ніхто і ніщо не може перешкодити суду негайно відреагувати на ці порушення, не чекаючи закінчення судового розгляду. Такий обов’язок прямо встановлений п. 3.2 Рішення Конституційного Суду України № 16-рп/2009 в справі № 1-17/200930.

3. Для обрання оптимальної тактики дій важливо знати реальну ситуацію в судовій практиці та типові порушення, що наведені автором.

4. Захисникам рекомендовано діяти активно і на кожній стадії кримінального процесу переконувати суддів (слідчих суддів) в їх обов’язку негайного реагування на порушення прав людини (ст.  87 КПК), необґрунтованість підозр та обвинувачень (ст. 194 КПК).

5. У разі невиконання суддями своїх функцій заявляти відводи та заперечення (бажано письмово і системно). Ставити питання про самовідвід судді. Окрім іншого, посилатися на ознаки порушень, передбачені в ст. 106 Закону України «Про судоустрій і статус сіддів».

6. У разі грубих та системних порушень звертатися зі скаргами до ВРП, у т. ч. щодо суддів, які безпідставно відмовляють у  заявленому відводі. Незважаючи на практику, за якою ВРП, як правило, діють не на користь прав людини, а на користь суддів, такі скарги все ж дисциплінують суддів і запобігають подальшим брутальним порушенням.

7. Оскільки в  більшості випадків судові рішення не ґрунтуються на доказах (ст. 372 КПК) з тактичних міркувань, у т. ч. для можливості донесення своєї правової позиції вже на початку судового розгляду, подавати до суду заяви про роз’яснення судових рішень.

8. Наполягати на тому, щоб суд контролював законність дій та рішень слідчих суддів, а не посилався на них.

9. За наявності підстав на стадії підготовчого судового провадження подавати заперечення на дії та рішення слідчих суддів, оскільки згідно з правовою позицією ВС/ККС у справі № 683/1507/16-к від 21.02.2023, неподання таких заперечень стороною захисту означає згоду з ними, що унеможливлює для суду зробити висновок про незаконність таких дій (рішень) слідчих суддів.

10. Документувати ознаки упередженості суддів та  слідчих суддів, заявляючи про такі порушення в запереченнях, апеляційних та касаційних скаргах.

Системні та регулярні дії захисників у цьому питанні можуть і мають змінити на краще судову практику щодо неналежного виконання судами (слідчими суддями) функцій судового контролю за обґрунтованістю підозр (обвинувачень), дотриманням правоохоронцями прав людини.

Бажаю успіхів і процесуальних перемог!

ВІСНИК НААУ № 1-2 (118)

Аби першим отримувати новини адвокатури, підпишіться на канал Національної асоціації адвокатів України у Telegram.