Гендерна політика у судах: ризики підміни фактів суспільними очікуваннями

Гендерна політика вимагає рівних прав і можливостей для жінок і чоловіків, зокрема в доступі до правосуддя. Проте навіть у судах існує ризик підміни об’єктивних фактів справ стереотипними уявленнями та очікуваннями суспільства, що може призводити до викривлення результатів розгляду та дискримінаційних рішень.

Фемінітиви в суді

Поняття «гендерна політика» охоплює систему заходів, спрямованих на усунення дискримінації та нерівності за ознакою статі. Водночас суспільні очікування часто формуються на основі стереотипів щодо ролі чоловіка та жінки у сім’ї, на роботі або в соціальному житті. У судовій практиці це може проявлятися як непрямий тиск на суддів, коли замість оцінки конкретних доказів та обставин справи рішення формується під впливом уявлень про «правильну» поведінку чоловіка чи жінки. Такі підходи створюють системні ризики, оскільки реальні потреби та права сторін відходять на другий план, а першочерговими стають очікування, які не завжди відповідають дійсності.

У національному законодавстві переважає використання чоловічого роду для позначення осіб обох статей, як узагальнення, назви посади, неособлення. Так, наприклад, у статті 28 Цивільного процесуально кодексу України міститься формулювання «підсудність справ за вибором позивача...», де термін «позивач» застосовується незалежно від статі, проте рід слова є чоловічим. Це відображає традиційні мовні практики, які зберігаються у правових актах, відсутність застосування родових пар.

Для усунення таких мовних обмежень та підвищення рівності статей у юридичному мовленні почали застосовувати фемінітиви – слова, що дозволяють конкретно вказувати на жінку. Наприклад, «позивачка» замість «позивач», «адвокатка» замість «адвокат». Застосування таких термінів підкреслює гендерну безбарʼєрність.

Враховуючи ці нюанси, сучасне законодавство впроваджує принцип протидії та недопущення дискримінації. Вживання фемінітивів та інших мовних засобів рівності дозволяє зробити законодавчі тексти більш зрозумілими, сучасними та інклюзивними, формуючи нові стильні слова в українській мові.

Станом на 2023 у текстах судових рішень фемінітиви застосовувалися лише в 30 % рішень, що свідчить про незначну динаміку та обмежену практику їх використання.

Досі у справах про визначення місця проживання дитини суди інколи виходять з уявлень про те, що «мати має піклуватися про дітей», навіть якщо фактично обоє батьків здатні забезпечити належний догляд. Аналогічно у трудових спорах щодо просування по службі або розподілу робочих обов’язків можуть з’являтися оцінки ефективності на основі гендерних стереотипів, а не професійних компетенцій. При цьому принцип рівності і недискримінації, закріплений у статті 14 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод, в українській судовій практиці застосовується поки що обмежено та переважно через аналогію з іншими нормами національного законодавства. Лише відносно недавно Верховний Суд України почав прямо посилатися на принципи статті 14 Конвенції у справах, де йдеться про гендерну дискримінацію, зокрема у трудових спорах та спорах, пов’язаних із правами дитини.  Це свідчить про поступову інтеграцію міжнародних стандартів у національну судову практику. Суди часто також оцінюють поведінку потерпілих і свідків крізь призму очікувань, які існують у суспільстві щодо «належної» ролі чоловіка або жінки, що може призводити до недооцінки чи переоцінки доказів.

Батько у декреті

Прикладом практичної проблематики застосування принципів рівності та недискримінації у трудовій сфері є справа № 804/16289/15. Позивач, який перебував у відпустці для догляду за дитиною, оскаржував наказ управління МВС про своє звільнення та вимагав поновлення на службі. Суди попередніх інстанцій відмовляли у задоволенні позову, аргументуючи це відсутністю рапорту про призначення на посаду в новій структурі після реорганізації. При цьому суди посилалися на статтю 184 КЗпП, у якій передбачаються гарантії під час прийняття на роботу і заборону звільнення вагітних жінок і жінок, які мають дітей, однак орієнтувалися виключно на класичний підхід щодо одиноких матерів, не враховуючи фактичну участь батька у догляді за дитиною

Ця справа демонструє ризики застосування стереотипних уявлень про гендерні ролі, коли трудові гарантії фактично обмежуються лише жінкам. Судові рішення ігнорували можливість рівного застосування прав до чоловіків, які беруть активну участь у догляді за дитиною. У той же час ЄСПЛ у справі «Костянтин Маркін проти Росії» (заява № 30078/06) підтвердив, що дискримінація за ознакою статі у подібних випадках порушує статті 8 та 14 Конвенції і підкреслює еволюцію підходу до забезпечення рівності прав батьків незалежно від статі.

Оцінюючи рішення нижчих інстанцій, КАС ВС підкреслив (постанова від 15.03.2019), що принцип рівних можливостей чоловіків і жінок та заборона дискримінації за ознакою статі передбачає застосування положень трудового законодавства однаково до чоловіків та жінок. Це створює правову основу для усунення дискримінаційних практик у сфері праці, пов’язаних зі стереотипними уявленнями про ролі батьків і матерів.

Таким чином, кейс ілюструє, як судова практика, навіть у межах національного законодавства, починає інтегрувати принципи статті 14 Конвенції і прагне враховувати гендерний аспект під час вирішення трудових спорів. Він демонструє необхідність переосмислення традиційних підходів і розвитку практики, орієнтованої на реальні обставини сімейних і трудових відносин.

Факти проти ролей

Ризики підміни фактів соціальними очікуваннями мають кілька рівнів. По-перше, це неповна або неправомірна оцінка доказів, що впливає на справедливість рішень. По-друге, це створення подвійних стандартів, коли одні й ті самі обставини по-різному оцінюються залежно від статі особи. По-третє, це потенційна втрата довіри до судової системи, оскільки громадяни починають сприймати судові рішення як політизовані або упереджені, а не як гарантовані законом механізми захисту прав.

Для подолання зазначених ризиків необхідно впроваджувати комплексні заходи. Зокрема, підвищення кваліфікації суддів щодо гендерних питань і застосування підходів, які відповідають принципам рівності та недискримінації. Важливим є також залучення експертів з гендерної рівності у складних справах для консультування суду. Створення єдиних методик оцінки доказів без упереджень, стандартизація процедур та моніторинг результатів судових рішень дозволяють зменшити вплив соціальних очікувань.

Не менш важливим є забезпечення прозорості та відкритості судової системи. Інформаційні ресурси, публікації рішень та аналітика дозволяють громадськості та фахівцям оцінювати ступінь дотримання гендерного балансу у практиці. Разом із навчанням і методичним забезпеченням такі кроки формують сучасну модель судової практики, де центральним є дотримання прав і гідності всіх учасників процесу.

Отже, гендерна політика у судовій практиці є критично важливою для забезпечення справедливості та рівності. Системне навчання суддів, застосування експертних консультацій, стандартизація процедур і прозорість процесів дозволяють мінімізувати ризики.

Наведені приклади з практики ЄСПЛ та національних судів переконливо свідчать, що головною загрозою ефективній реалізації гендерної політики у судовій практиці є не стільки відсутність нормативних гарантій, скільки викривлення процесу судового пізнання під впливом соціальних очікувань і стереотипних уявлень. Коли судове рішення формується не на основі всебічної оцінки доказів, а через призму «типових» ролей, вікових чи гендерних моделей поведінки, відбувається підміна юридичних фактів соціальними конструктами.

У цьому контексті особливої актуальності набуває питання методології судового розгляду справ, пов’язаних із гендерною чутливістю. Йдеться не лише про правильне застосування норм матеріального права, а й про стандарти оцінки доказів, мотивації судових рішень та меж розсуду судді. Відсутність чітких орієнтирів щодо виявлення і нейтралізації стереотипів у судовому мисленні створює ризик повторюваності дискримінаційних підходів навіть за формального дотримання принципу рівності.

Саме тому подальший аналіз доцільно зосередити на інструментах, здатних мінімізувати вплив суспільних очікувань на судову оцінку фактів, зокрема на стандартах доказування, ролі мотивувальної частини судового рішення, використанні практики ЄСПЛ як методологічного орієнтира, а також на значенні спеціалізованого навчання суддів і правників у сфері гендерної рівності. Такий підхід дозволяє перейти від констатації проблеми до пошуку практичних механізмів її вирішення у національній судовій практиці.

Страсбург проти кліше

Так, у справі «Carvalho Pinto de Sousa Morais v. Portugal (2017)» Європейський суд з прав людини розглядав скаргу жінки, яка зазнала серйозного порушення здоров’я внаслідок медичної помилки, що призвело, зокрема, до постійного болю, обмеження рухливості та втрати сексуальної функції. Заявниця стверджувала, що наслідки шкоди істотно вплинули на її приватне, сімейне та соціальне життя.

Національні суди Португалії визнали відповідальність за завдану шкоду, однак, визначаючи розмір компенсації немайнової шкоди, зменшили її обсяг. Своє рішення вони мотивували, зокрема, віком заявниці (50 років) та припущеннями про те, що «в цьому віці сексуальне життя жінки втрачає свою значущість». При цьому суди не надали належної оцінки медичним доказам та реальному впливу ушкоджень на приватне життя заявниці.

ЄСПЛ визнав, що такий підхід ґрунтувався на гендерних і вікових стереотипах, а не на індивідуальній оцінці фактів справи. Суд наголосив, що сексуальне життя є складовою права на повагу до приватного життя незалежно від віку чи статі, а використання стереотипних уявлень у судових рішеннях є несумісним із принципом рівності. У зв’язку із цим ЄСПЛ констатував порушення статті 14 у поєднанні зі статтею 8 Конвенції.

У сучасній практиці ЄСПЛ звертається увага на подібні проблеми репродукції судових або адміністративних упереджень у контексті гендерної дискримінації та сексуального насильства. Так, у 2025 році у справі «L. and Others v. France» Суд відзначив, що використання моральних кліше та звинувачувальних формулювань щодо жертв сексуального насильства, які спираються на стереотипи про гендерні ролі, становить секонд-віктимізацію та може супроводжувати порушення прав людини, у тому числі дискримінацію за ознакою статі.

Окремі справи ЄСПЛ останніх років також стосуються прав ЛГБТ+ осіб та гендерної ідентичності. Наприклад, у 2025 році Суд розглядав низку рішень, де державні органи відмовляли у визнанні гендерної ідентичності особи у свідоцтвах або вимагали надмірних умов для її зміни, що порушувало право на приватне життя відповідно до статті 8 Конвенції. Так, у справі «T.H. v. the Czech Republic» оскаржувалася відмова в зміні гендерної ознаки в документі на підставі вимоги про медичне втручання.

Інші рішення ЄСПЛ свідчать про порушення прав ЛГБТ+ осіб у різних сферах: наприклад, за відсутність належного реагування на нетермінове розголошення особистих даних, пов’язаних із сексуальною орієнтацією, або щодо недоліків у захисті від злочинів з гомофобним підґрунтям («Bazhenov and Others v. Russia»), що ще раз підкреслює, що упереджені та дискримінаційні підходи державних органів, навіть якщо вони формально нейтральні, можуть становити порушення прав людини.

Подібний підхід Суду Європейського суду з прав людини продемонстровано й у справі «E.B. v. France (Grand Chamber, 2008)», де державні органи відмовили заявниці в усиновленні дитини, формально посилаючись на «інтереси дитини» та загальні міркування соціальної доцільності. ЄСПЛ встановив, що реальні мотиви такого рішення ґрунтувалися на упереджених уявленнях щодо особистого життя та способу життя заявниці, і підкреслив, що навіть нейтральні на вигляд аргументи не можуть виправдовувати дискримінаційні рішення, якщо вони фактично виростають зі стереотипних припущень та замінюють аналіз конкретних обставин справи.

Особливо показовою для українського контексту є справа «Levchuk v. Ukraine (2020)». Заявниця звернулася до національних судів з вимогою виселення колишнього чоловіка, який систематично вчиняв домашнє насильство. Національні суди відмовили у задоволенні позову, мотивуючи рішення необхідністю збереження житла за обома сторонами та фактично ігноруючи доведений характер насильства. У своїх висновках суди зосередилися на формальних майнових аспектах спору та соціальних уявленнях про «сімейний конфлікт», не надавши належної оцінки ризикам для безпеки заявниці.

ЄСПЛ встановив порушення статті 8 Конвенції та наголосив, що національні суди не виконали свого позитивного обов’язку щодо захисту приватного життя заявниці. Суд окремо звернув увагу на те, що толерування насильства у сім’ї та применшення його значущості через стереотипні уявлення про «приватний характер» сімейних відносин є проявом структурної нерівності та несумісне з принципом недискримінації. Хоча у справі формально не було заявлено порушення статті 14 Конвенції, аргументація Суду чітко демонструє гендерний вимір проблеми та ризик підміни фактичних обставин соціальними очікуваннями.

Показовим з точки зору прихованих форм дискримінації та ризику підміни фактів «нейтральними» аргументами є рішення Європейського суду з прав людини у справі «Ortega Ortega v. Spain (№ 36325/22)» від 4 грудня 2025 року. У цій справі заявниця скаржилася на своє звільнення після того, як вона успішно оскаржила дискримінацію за ознакою статі в оплаті праці. Незважаючи на те, що національні суди визнали факт порушення принципу рівної оплати, подальше звільнення заявниці було підтверджене з посиланням на внутрішню оцінку роботодавцем ситуації та управлінську доцільність.

ЄСПЛ звернув увагу на те, що формально нейтральне обґрунтування звільнення не може розглядатися ізольовано від загального контексту справи. Суд підкреслив, що коли негативні наслідки для працівниці настають безпосередньо після реалізації нею права на судовий захист від гендерної дискримінації, існує обґрунтований ризик репресивного характеру таких дій. За позицією Суду, подібні ситуації потребують особливо ретельної перевірки з точки зору статті 14 Конвенції у поєднанні зі статтею 8 або статтею 6, оскільки інакше механізм захисту від дискримінації втрачає свою ефективність.

У справі Ortega Ortega v. Spain ЄСПЛ фактично розвинув доктрину контекстуальної дискримінації, наголосивши, що відсутність прямого посилання на стать у мотивувальній частині національних рішень не виключає дискримінаційного характеру втручання. Суд зазначив, що національні органи обмежилися формальним аналізом підстав звільнення та не дали належної оцінки причинно-наслідковому зв’язку між гендерним спором щодо оплати праці та наступними кадровими рішеннями. Такий підхід, на думку ЄСПЛ, створює «охолоджувальний ефект» (chilling effect) для інших осіб, які могли б реалізувати своє право на захист від дискримінації.

Значення цього рішення полягає в тому, що ЄСПЛ чітко окреслив межі допустимого суддівського розсуду у справах, пов’язаних із гендерною рівністю у сфері праці. Суд підтвердив, що боротьба з дискримінацією не може перетворюватися на підставу для прихованих санкцій, замаскованих під нейтральні управлінські рішення. Таким чином, «Ortega Ortega v. Spain» ілюструє системний ризик підміни фактичних обставин справи формальними аргументами та підсилює вимогу до національних судів аналізувати не лише безпосередні підстави втручання, а й ширший соціально-правовий контекст, у якому воно відбувається.

Методологія рівності

Сукупний аналіз національної судової практики та практики ЄСПЛ дозволяє дійти висновку, що ключовою загрозою ефективній реалізації гендерної політики у судочинстві є не відсутність нормативних гарантій, а методологія судового пізнання. Коли судове рішення формується на основі узагальнених соціальних моделей або очікувань, а не на підставі індивідуалізованої оцінки доказів, відбувається підміна юридичних фактів соціальними конструкціями.

У цьому контексті особливої актуальності набуває розроблення чітких методологічних орієнтирів для судового розгляду гендерно чутливих справ. Ідеться про стандарти оцінки доказів, вимоги до мотивувальної частини судового рішення, межі суддівського розсуду та системне використання практики ЄСПЛ як інструменту виявлення і нейтралізації стереотипів.

Таким чином, реальна реалізація гендерної політики у судовій практиці передбачає не формальне декларування принципу рівності, а відмову від стереотипних підходів на користь всебічної, індивідуалізованої та доказово обґрунтованої оцінки кожної справи. Саме такий підхід відповідає сучасним стандартам прав людини та є необхідною умовою довіри до судової системи в умовах трансформаційного розвитку українського суспільства.

Автор публікації: Валерія Долгоєр

Валерія Долгоєр

заступниця голови Комітету НААУ з питань гендерної політики

Автор публікації: Наталія Черевко

Наталія Черевко

представниця Комітету НААУ з питань гендерної політики у Херсонській області

Аби першим отримувати новини адвокатури, підпишіться на канал Національної асоціації адвокатів України у Telegram.