Механізми відшкодування екологічної шкоди, завданої морському довкіллю під час війни

Бойові дії в Чорному та Азовському морях призвели до колосальних втрат біорізноманіття і забруднення. Як довести екологічні злочини? Чи можливо змусити агресора компенсувати збитки? Які міжнародні інструменти здатні перетворити задокументовану шкоду на реальне відновлення морського довкілля?

Історичний контекст

Друга світова війна завдала масштабного забруднення морського середовища внаслідок затоплення тисяч суден, розливів нафти та скидання хімічної зброї у Балтійське й Північне моря. Частина затонулих кораблів і досі становить небезпеку, адже їхні корпуси продовжують кородувати, а паливо та токсичні речовини просочуються у воду, створюючи довготривалі екологічні ризики. Тоді міжнародних стандартів чи механізмів компенсації за таку шкоду не існувало.

Відступаючи під час війни в Перській затоці (1990–1991), Ірак випустив у море 8–11 млн барелів нафти, що стало одним із найбільших розливів в історії. Це знищило узбережжя, птахів і корали. Бомбардування нафтопереробних заводів посилили забруднення. У відповідь ООН створила Комісію з компенсацій (UNCC), яка присудила Кувейту та Саудівській Аравії понад $1,1 млрд для екологічного відновлення. Компенсація фінансувалася за рахунок доходів від експорту нафти Іраку, які контролювалися в рамках механізму ООН. Це стало важливим правовим прецедентом відповідальності держав за екологічні злочини війни.

Хоча Балканські війни 1990-х років були переважно наземними конфліктами, їхній непрямий, але значний вплив на морське середовище, особливо в Адріатичному та Егейському морях, стає дедалі очевиднішим. Бомбардування заводів спричинило потрапляння важких металів у річки, що стікали у море. Морські операції НАТО та утилізація боєприпасів призвели до забруднення й загибелі рибальських угідь. UNEP проводила оцінки, але компенсаційних механізмів створено не було. Це виявило серйозну прогалину міжнародного права: навіть при документуванні шкоди відновлення не гарантоване без політичної волі.

Особливості воєнного часу

В умовах миру існує чітка система міжнародних правил. Конвенція ООН з морського права (UNCLOS) зобов’язує держави берегти морське довкілля, а міжнародне звичаєве право передбачає обов’язок репарацій за шкоду. Діють регіональні угоди, як-от Барселонська чи Гельсінська конвенції, які встановлюють правила захисту для конкретних морських басейнів. У разі аварій, наприклад розливу нафти з танкерів, діє система міжнародних компенсаційних фондів або кошти стягуються безпосередньо з особи, що заподіяла шкоду.

Однак у період війни ситуація змінюється. Женевські конвенції та їхні протоколи лише опосередковано згадують про охорону довкілля, без реальних механізмів реалізації. Конвенція ENMOD (1976) забороняє навмисні зміни довкілля як інструмент війни, але не передбачає жодної компенсації. Римський статут Міжнародного кримінального суду формально визнає воєнним злочином дії, які спричинили «широкомасштабну, довготривалу та серйозну шкоду довкіллю», але на практиці довести такі злочини надзвичайно складно.

У 2022 році Міжнародна комісія з права ухвалила Принципи захисту довкілля у зв’язку зі збройними конфліктами. Вони рекомендують державам фіксувати шкоду, здійснювати екологічне відновлення та проводити моніторинг навіть після завершення бойових дій. Проте цей документ носить лише дорадчий характер і не створює зобов’язань.

Відновлення морського довкілля після війни неможливе без фінансування. Унікальним прикладом є знову ж таки Комісія ООН з компенсацій, яка після війни в Перській затоці не лише визнала шкоду, але й забезпечила фінансування за рахунок іракських нафтових доходів. Це дозволило реалізувати реальні екологічні програми.

Натомість у мирний час працюють інші моделі. Наприклад, у разі аварійних розливів нафти діє система Міжнародних фондів (IOPC Funds), яка забезпечує швидке відшкодування.

Глобальні екологічні організації, наприклад, Глобальний екологічний фонд, можуть фінансувати відновлення у поствоєнних країнах, але їхня діяльність базується на добровільних внесках донорів і не покладає прямої відповідальності на агресорів. Це створює правовий вакуум: кошти на відновлення залежать від доброї волі інших держав, а не від тих, хто спричинив шкоду.

Наслідки для України

Повномасштабна війна, розпочата Російською Федерацією у 2022 році, завдала величезної шкоди Чорному та Азовському морям. Мінування акваторій порушило природні процеси і створило небезпеку для судноплавства. Вибухи та бойові дії спричинили масові загибелі морських ссавців, зокрема дельфінів. Бомбардування портів, заводів і нафтобаз призвели до викиду у море нафтопродуктів, хімікатів і важких металів.

Затоплення суден, серед яких були й військові, і цивільні, додатково забруднило морське середовище. Знищення Каховської ГЕС у 2023 році призвело до потрапляння у Чорне море величезних мас мулу, добрив і нафтопродуктів. Усе це сформувало довготривалий негативний ефект для екосистем.

За даними Державної екологічної інспекції України, станом на березень 2025 року загальна шкода довкіллю від збройної агресії оцінюється у 3,82 трильйона гривень, з яких понад 96 мільярдів становить шкода водним ресурсам. Це включає забруднення поверхневих вод, засмічення відходами і незаконне використання водних ресурсів.

В Україні вже розпочато кримінальні провадження за фактами екоциду та порушення законів війни. Створені спеціальні робочі групи для оцінки шкоди. Однак головна проблема полягає у відсутності можливості реально примусити державу-агресора компенсувати завдані збитки.

Україна має базову правову основу для захисту довкілля. Але чинний Закон «Про охорону навколишнього природного середовища» та Водний кодекс не враховують воєнних умов.

Держекоінспекція розпочала понад 2000 проваджень щодо шкоди довкіллю, спричиненої війною, однак через відсутність доступу й обмежену експертну базу складно довести конкретні факти шкоди.

Кримінальний кодекс України дозволяє переслідувати воєнні екологічні злочини (ст. 438 – “Порушення законів та звичаїв війни”, ст. 441 – “Екоцид”). Проте відсутність юрисдикції щодо іноземних посадових осіб робить виконання вироків майже неможливим.

Україна, разом із постраждалими фізичними та юридичними особами, може порушувати цивільні справи проти Російської Федерації у національних судах. Традиційно суверенний імунітет захищає держави від таких позовів. Однак судова практика підтримує обмеження державного імунітету у воєнний час (див. напр. постанову ВС від 14.04.2022 у справі №308/9708/19).

Але навіть позитивні рішення стикаються з проблемами: пошук активів РФ за кордоном, заборони на їх арешт та відсутність єдиного механізму визнання рішень.

Застосування міжнародних практик

Україна може спиратися на модель Комісії ООН з компенсацій (UNCC), яка діяла після війни в Перській затоці. Хоча спеціального трибуналу немає, у 2022 р. Генасамблея ООН ухвалила Резолюцію ES-11/5, що передбачає створення міжнародного реєстру збитків від агресії РФ, включно з екологічними.

Хоча це не створює прямого обов’язку репарацій, але формує доказову базу. Україна співпрацює з Міжнародним кримінальним судом та залучає екологічних експертів для збору доказів про забруднення, руйнування морських екосистем та хімічне зараження.

Незважаючи на досягнені успіхи, наступні перешкоди залишаються: право вето РФ у Раді Безпеки ООН, відсутність у більшості екологічних угод норм про компенсацію та складність оцінки довготривалої морської шкоди. Попри це, Україна реформує національне законодавство та розвиває партнерство з ЄС і Радою Європи для перетворення задокументованих збитків у реальні позови.

Пошук шляхів

Тож війна довела, що шкода морському довкіллю – це не тимчасовий побічний ефект, а довготривала екологічна, економічна та соціальна катастрофа. І без спеціальних міжнародних механізмів екологічні збитки лишаються без відшкодування. Лише випадок із Перською затокою довів, що можливо змусити агресора компенсувати шкоду.

Хоча перелічені інструменти вже працюють або формуються, вони мають істотні слабкі місця. Відтак, захист морського довкілля у воєнний час вимагає наступних вдосконалень:

1. Посилення правових рамок — адаптація міжнародних і національних актів, створення механізмів виконання рішень.
2. Спеціалізовані фонди — створення воєнних екологічних фондів для швидкої підтримки відновлення.
3. Міжнародна співпраця — ЄС, Рада Європи, ООН як партнери для моніторингу та компенсацій.
4. Людиноцентричний підхід — врахування не лише комерційних збитків, а й впливу на життя громад і майбутнє довкілля.

Для України критично важливо документувати екологічні збитки, домагатися притягнення агресора до відповідальності та відновлювати морські екосистеми.

Планування та обговорення шляхів вирішення проблем довкілля мають відбуватися вже сьогодні, адже відновлення морського середовища є невід’ємною умовою сталого розвитку та виживання людства, а чистота морів — одним із його фундаментів.

Стаття є оглядом наукового дослідження, повний текст якого можна переглянути за посиланням.

Автор публікації: Софія Шутяк

Софія Шутяк

заступник голови Комітету НААУ з питань аграрного, земельного та довкілевого права

Автор публікації: Діана Ляшенко

Діана Ляшенко

адвокат

Аби першим отримувати новини адвокатури, підпишіться на канал Національної асоціації адвокатів України у Telegram.