Пропозиції щодо вдосконалення системи БПД

Вже досить багато сказано про недоліки Закону України «Про безоплатну правову допомогу», але потрібно від слів та обговорення переходити до справи та власне визначатись зі змінами, які потрібно вносити у вказаний нормативний акт. 

На мій погляд реформування системи безоплатної правової допомоги повинно включати в себе декілька основних напрямків.

По-перше, це нівелювання ролі держави в наданні безоплатної правової допомоги. Я вважаю, що органи державної виконавчої влади повинні бути повністю усунені від будь якого впливу на безоплатну правову допомогу, тому відповідно, вносити зміни у наступні статті закону.

Так, ст. 5 Закону України «Про безоплатну правову допомогу»  говорить про те, що державна політика у сфері надання безоплатної правової допомоги ґрунтується, в тому числі, на принципі забезпечення якості безоплатної правової допомоги.

Як може держава забезпечувати якість безоплатної правової допомоги - не зрозуміло. В цьому разі можливі певні зловживання: держава під виглядом перевірки якості надання правової допомоги може втручатись в адвокатську діяльність, вимагати розголошення адвокатської таємниці, тощо.   

На мій погляд, держава (читай ограни державної виконавчої влади) не має права оцінювати якість надання безоплатної правової допомоги. У випадку надання неякісної правової допомоги суб’єкт надання такої допомоги повинен відповідати або у судовому порядку тобто суд, за позовом особи, якій надано неякісну правову допомогу повинен вирішити, чи дійсно допомога неякісна, які збитки заподіяні особі наданням неякісної правової допомоги, тощо та прийняти відповідне рішення про відшкодування збитків, заподіяних наданням неякісною безоплатною правовою допомогою.

Або за зверненням особи, якій надана неякісна правова допомога адвокатом до Кваліфікаційно-дисциплінарної комісії адвокатури, яка притягує такого адвоката до дисциплінарної відповідальності.

Тобто контроль за якістю надання безоплатної правової допомоги повинен бути або судовим, або вказані питання повинні вирішуватись в адвокатському середовищі.

Стаття 7 Закону України «Про безоплатну правову допомогу» містить абсолютно хибну норму про те, що безоплатна первинна правова допомога - вид державної гарантії, що полягає в інформуванні особи про її права і свободи, порядок їх реалізації, відновлення у випадку їх порушення та порядок оскарження рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб. Тобто державна влада намагається контролювати сама себе. Це суперечить усім правовим та конституційним нормам.

Всім відомо що контроль за діяльністю держаних органів влади повинен бути зовнішнім та здійснюватись органом, незалежним від держави, яким на теперішній час є незалежна адвокатура.

Така адвокатура, у свою чергу, може контролювати дії чи бездіяльність органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб лише у судовому порядку шляхом подання відповідних позовів до суду. Іншого порядку в правовій державі бути не може.

Стаття 9 Закону України «Про безоплатну правову допомогу» містить норму про те, що суб'єктами надання безоплатної первинної правової допомоги є органи виконавчої влади, органи місцевого самоврядування, фізичні та юридичні особи приватного права та спеціалізовані установи.

На мій погляд органи виконавчої влади, органи місцевого самоврядування та спеціалізовані установи необхідно виключити з переліку осіб, які мають право надавати безоплатну юридичну допомогу, оскільки таким чином втрачається сенс судового контролю за діяльністю органів державної виконавчої влади.

Стаття 11 Закону України «Про безоплатну правову допомогу» визначає порядок організації особистого прийому осіб для надання безоплатної первинної правової допомоги.

На мій погляд органи виконавчої влади та органи місцевого самоврядування повинні вести прийом громадян відповідно Законів України «Про звернення громадян» та «Про доступ до публічної інформації». Додаткової регламентації, тим більше в розрізі надання безоплатної правової допомоги така діяльність не потребує. Вказану норму слід виключати із Закону України «Про безоплатну правову допомогу» взагалі.

Стаття 13 Закону України «Про безоплатну правову допомогу» визначає поняття безоплатної вторинної правової допомоги, яка на думку авторів закону є видом державної гарантії, що полягає у створенні рівних можливостей для доступу осіб до правосуддя.

По суті, доступ до правосуддя – це право особи на ефективне поновлення у правах компетентними судами у разі порушення її прав, свобод і законних інтересів. Жодний закон не може обмежити доступ до правосуддя.

Конституція України у ч. 1 ст. 55 та ч. 2 ст. 124 закріпила право на судовий захист, як необмежене та невідчужуване право, але про доступ до правосуддя у Конституції України річ не йде. Про що саме у Законі України «Про безоплатну правову допомогу» йде річ, то це явно не про судовий захист. Чим відрізняються такі поняття, як «право на судовий захист» та «доступ до правосуддя»?

На мій погляд «доступ до правосуддя» громадян найбільше обмежується тим, що пересічному громадянину із-за складності складання процесуальних документів для звернення до суду дуже важко зробити це самому і тому він вимушений звертатися до юристів, адвокатів за правовою допомогою.

Тобто, законодавчий державний орган спочатку надто ускладнив процедуру звернення громадянина до суду, шляхом прийняття дуже заформалізованих, забюрократизованих процесуальних кодексів, а потім намагається спростити громадянам «доступ до правосуддя». Логічне питання: навіщо було ускладнювати процесуальні кодекси в частині складання процесуальних документів, подання заяв до суду та створення ряду вимог при зверненні до суду?

Спростити громадянину «доступ до правосуддя», на мій погляд, можливо запроваджуючи системні зміни до процесуальних кодексів, ЦПК, КПК, КАС в частині звернення громадянина за судовим захистом, обмежувати можливість суддів не приймати заяви громадян з формальних, визначених у процесуальних законах підстав, а не створювати якісь надсудові та нададвокатські організації, якими знову ж на мій погляд є координаційні центри з надання безоплатної правової допомоги.

По-друге, необхідно посилювати роль Рад адвокатів регіонів у наданні безоплатної правової допомоги.

На мою думку, всі повноваження держави щодо надання безоплатної правової допомоги необхідно передати Радам адвокатів регіонів.

Тобто, залучати адвокатів до надання безоплатної правової допомоги повинні органи адвокатського самоврядування. Лише вони зможуть забезпечити участь усіх адвокатів в наданні безоплатної правової допомоги, гарантуючи таким чином малозабезпеченим громадянам можливість скористуватися послугами найдосвідченіших адвокатів на безоплатній основі, що в свою чергу дасть досвідченим адвокатам можливість підвищити свій професійний рівень, приймаючи участь у тій категорії справ, якими вони ніколи не займались.

По-третє, необхідно вдосконалювати систему оплати праці адвокатів, які приймають участь в наданні безоплатної правової допомоги. Але цю ділянку роботи слід все ж таки залишити під жорстким контролем держави, оскільки витрачатись будуть саме державні кошті. Необхідно розробити норми оплати праці адвокатів для необхідної диференціації розміру такої оплати в залежності від складності справи, кількості підзахисних, часу, витраченого при складанні процесуальних документів, вивченні справи, участі у слідчих діях та судових засіданнях, тощо.

По-четверте, запропонувати адвокатам певну альтернативну оплату праці, наприклад, за рахунок погашення зобов’язань адвокатів перед Пенсійним фондом України, Фондом соціального страхування, податковими органами. Це дасть можливість адвокату зробити вибір або отримати за виконану роботу певний обсяг грошей, або врахувати зароблені адвокатом гроші при нарахуванні йому податків.  

І нарешті по-п’яте, можливо якимось чином зацікавити адвокатів для того, щоб вони брали участь у програмі надання безоплатної правової допомоги пропозиціями отримати певні додаткові гарантії чи пільги від держави, наприклад у вигляді санаторно-курортного лікування, зменшення вартості проїзду в державному транспорті, лікуванні в державних медичних установах, навчанні дітей адвокатів, тощо.

Про автора

Виджет автор публікації

Андрій Іванов

Суддя Перевальського районного суду Луганської області