Коли ж прийде «Ера Милосердя»?

Нещодавно мені прийшлося організовувати захист особи, яка відбувала покарання за особливо тяжкий злочин та звернулась до мене на стадії апеляційного оскарження ухвали суду першої інстанції щодо відмови їй в задоволенні клопотання про умовне дострокове звільненні від покарання. У суді першої інстанції відповідне клопотання підтримував лише представник установи, де вказана особа відбувала покарання, та сама ця особа.

Після вивчення матеріалів справи, мною була підготовлена та подана апеляційна скарга. Однією із апеляційних підстав у скарзі було зазначено порушення права особи на захист. Відповідно до ч. 1 ст. 52 КПК України участь захисника у кримінальному провадженні щодо особливо тяжких злочинів є обов’язковою. Це є істотним порушенням вимог кримінального процесуального закону, а тому в силу ч. 2 п. 4 ст. 412, ч. 1 п. 1 ст. 415 УПК України ухвала суду першої інстанції, за переконанням сторони захисту, підлягала скасуванню з призначенням нового розгляду у суді першої інстанції.

Разом з тим, правова позиція сторони захисту щодо порушення права на захист вказаної особи була сприйнята судом неоднозначно. У захисника запитали: чому захист вважає, що є підстави для обов’язкової участі захисника, так як це лише розгляд умовно дострокового звільнення, а не розгляд провадження по суті.

Відповідно до теорії кримінального процесу однією із стадій процесу є виконання судових рішень. Під час виконання вироків суд, визначений частиною другою статті 539 КПК України, має вирішувати низку питань, у тому числі і питання про умовно-дострокове звільнення від відбування покарання (ч. 1 п. 2 ст. 537 КПК).

А тому приписи статті 52 КПК України щодо обов’язкової участі захисника, розповсюджуються і на стадію виконання судового рішення.

Доки я очікував розгляд справи, колегія суддів розглянула ще декілька проваджень з питань умовно достроково звільнення, у тому числі два із яких стосувались осіб, засуджених за особливо тяжкі злочини. Судовий розгляд відносно вказаних осіб як в суді першої інстанції, так і в апеляційній, відбувся також без залучення захисника.

Мені було зрозуміло, що вказані особи не змогли належним чином обґрунтувати доводи апеляційної скарги та надати суду усі необхідні документи. Засуджені особи самостійно, без допомоги професійного захисника, склали апеляційні скарги і при цьому допустили ряд суттєвих помилок тому, що не мали юридичної допомоги.

Ситуація, яку я побачив у суді щодо системного порушення прав людини заставила мене відкрити Єдиний реєстр судових рішень та подивитись, як вказане питання вирішується у рамках всієї України.

На жаль, практично усі кримінальні провадження щодо розгляду клопотань про умовно дострокового звільнення відносно осіб, які скоїли особливо тяжкий злочин, розглядалися в судах першої та апеляційної інстанції без залучення до участі захисника.

Більш того, відповідно до диспозиції частини п’ятої статті 539 КПК України, ухвала суду з цього питання може бути оскаржена в апеляційному порядку. Прямої заборони щодо подання касаційної скарги Розділ VIII КПК України не містить.

Відповідно до диспозиції частини другої статті 424 КПК України судове рішення щодо цього питання касаційному оскарженню не підлягає. Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ, спочатку відкривав провадження та розглядав касаційні скарги, але у теперішній час він відмовляє у відкритті касаційного провадження.

А як же захищати порушене право вказаних осіб, які були позбавлені права на захист, гарантоване їм Конституцією, діючим КПК України та статтею 5 Європейської Конвенції, якщо у судах першої та апеляційної інстанції їх права були порушені, а касаційна інстанція відмовляє у відкритті провадження ?

Є лише один шлях, хоча і довгий, – звернення до Європейського Суду з прав людини та наступні виплати із бюджету, у разі задоволення скарги.

Стаття 55 Конституції України, рішення Конституційного Суду України у справі жителів Жовті Води від 25.12.1997 р. № 9-зп та Постанова Пленуму Верховного Суду України від 01.11.1996 р. “Про застосування Конституції України при здійсненні правосуддя ” зобов’язує суди приймати заяви до розгляду навіть у випадках відсутності в законі спеціального положення про судовий захист.

Але ці прямі приписи Конституції України ігноруються тими, хто відповідно до закону повинен був їх виконувати.

Ми ходимо у храми та просимо у Господа любові та співчуття, прощення та милосердя. А як бути з головною заповіддю – возлюбити ближнього свого. Я не кажу про всепрощення, хоча Господь призиває нас усіх до цього. Я кажу про право особи на доступ до справедливого суду та про людей, які в силу Закону Божого повинні були би співчувати, а в силу приписів конституційних норм та покладених законом на них повноважень – забезпечити це право, відкрити касаційне провадження та розглянути скаргу по суті відповідно до вимог Закону України.

Бо якою мірою ми міряємо, такою і нам буде відмірене.

Мені згадується той час, коли Верховний Суд України був верховним не лише де юре, але і де факто. Таких системних та масових порушень прав та свобод людини при здійсненні правосуддя не виникало, тому що він «тримав руку на пульсі». Хто відповість за самоусунення посадових осіб за контролем здійснення правосуддя та порушення права на захист людей, які хоч і здійснили особо тяжкі злочини, але як Люди мають право на захист, гарантований їм державою Україна.

Вказана ситуація вимагає, на мій погляд, від Уповноваженого Верховної Ради з прав людини негайного втручання в ситуацію, яка склалася з порушенням прав людини при розгляді справ про умовно дострокове звільнення від відбуття покарання.

Вважаю, що зі свого боку Верховний Суд України також повинен висловити свою правову позицію з вказаного питання.

Повертаючись до нагальних проблем судоустрою, виникає питання : навіщо потрібен ВССУ, який не усуває масові та системні порушення закону, позбавляє громадян доступу до правосуддя.

Про автора

Веселов Олександр

Адвокат