Національна Асоціація Адвокатів України - ЄСПЛ прийняв рішення у справі Бен Файза проти Франції

Головна цитата

Автори цих рядків не так давно вже оприлюднювали огляд практики Європейського суду з прав людини (далі – ЄСПЛ, Суд) «Привілеї юридичної професії» (URL: http://unba.org.ua/assets/uploads/3c4d83633d6ce7461d5e_file.pdf). Проте ухвалене ЄСПЛ 8 лютого 2018 року рішення у справі «Бен Файза (Ben Faiza) проти Франції» вкотре привернуло нашу увагу до наведених питань.

ЄСПЛ прийняв рішення у справі Бен Файза проти Франції

12:02 Ср 14.02.18 Автор : Олександр Дроздов 4035 Переглядів 0 Коментарів Версія для друку

Дана справа стосується заходів спостереження, здійснених стосовно Мохамеда Бен Файза (геолокаційне установлення місцезнаходження його транспортного засобу та судовий наказ про доступ до записів телефонного оператора) у кримінальному розслідуванні щодо його участі у злочинах, пов'язаних із незаконним обігом наркотичних засобів.

Одразу зазначимо, що у рішенні Палати у справі Бен Файза проти Франції (заява № 31446/12) 1 ЄСПЛ одноголосно постановив, що було:

порушення статті 8 (право на повагу до приватного і сімейного життя) Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі – Конвенція або КЗПЛ) щодо геолокації пана Бен Файза в реальному часі за допомогою пристрою GPS 3 червня 2010 року; і

не було порушення статті 8 КЗПЛ щодо наказу суду, виданого оператору мобільного зв'язку 24 липня 2009 року, для отримання переліку стільникових вишок, прив’язаних до телефону пана Бен Файза для подальшого відстеження його пересувань.

Суд встановив, по-перше, що у сфері геолокаційних заходів в режимі реального часу французьке право на той час, до прийняття Закону від 28 березня 2014 року, не вказувало достатньо чітко, в якій мірі та яким чином влада мала право використовувати свої дискреційні повноваження.

По-друге, судовий наказ, виданий телефонному оператору, є втручанням у приватне життя пана Бен Файза, але відповідав закону та був спрямовуваний на досягнення законної мети (запобігання заворушенням або злочину тощо). Крім того, ці заходи були необхідними в демократичному суспільстві, оскільки вони були спрямовані на перешкоджання масштабній оборудці з торгівлі наркотиками. Крім того, отримана інформація була використана під час розслідування у кримінальному провадженні, в ході якого пану Бен Файза було гарантовано ефективний розгляд, який відповідає верховенству права.

1 Відповідно до статей 43 та 44 Конвенції, це рішення Палати не є остаточним. Упродовж трьох місяців від дати ухвалення рішення палатою будь-яка сторона у справі може, у виняткових випадках, звернутися з клопотанням про передання справи на розгляд Великої палати. Якщо таке клопотання буде подано, група з п'яти суддів розгляне, чи заслуговує справа подальшого розгляду. У такому разі Велика палата розгляне справу і винесе остаточне рішення. Якщо клопотанням про передання справи на розгляд буде відхилено, рішення суду у цій справі стане остаточним. Після того, як рішення стане остаточним, воно буде передано Комітету міністрів Ради Європи для нагляду за його виконанням.

Додаткову інформацію про процес виконання можна знайти тут: www.coe.int/t/dghl/monitoring/execution .

Заявник, Мохаммед Бен Файза, є громадянином Франції, який народився в 1982 році і проживає в Ла-Курнев (Франція). Під час розгляду його заяви він знаходився під досудовим розслідуванням. З 2009 до 2010 року брати Бен Файза підозрювалися в співучасті у великомасштабному наркобізнесі у Ла-Курнев та були піддані кільком негласним заходам спостереження.

24 липня 2009 року офіцери кримінальної поліції отримали за дорученням прокурора наказ суду про отримання записів від телефонного оператора про вхідні та вихідні дзвінки з чотирьох телефонних ліній та список стільникових веж, що обслуговували відповідні мобільні телефони.

10 травня 2010 року поліція отримала усний дозвіл слідчого судді встановити пристрій спостереження на автомобілі Renault Laguna, що використовувався братами Бен Файза та іншими особами, які брали участь в операціях з торгівлі наркотиками.

3 червня 2010 року слідчий суддя наказав встановити пристрій для одержання, фіксації, передачі та запису розмов людей, що використовували автомобіль Renault Laguna, і відповідно до статті 81 Кримінально-процесуального кодексу, встановлення геолокаційного пристрою на цей транспортний засіб протягом одного місяця.

Дані, отримані від цих заходів, дали можливість встановити слідчим, що транспортний засіб від’їжджав до Нідерландів 9 червня 2010 року для ввезення наркотиків. Таким чином, пан Бен Файза та його співучасники були заарештовані та взяті під варту, згодом їм було пред'явлено обвинувачення у придбанні, володінні, транспортуванні, пропонуванні або нав’язуванні наркотиків в складі злочинної організації та ввезенні наркотиків. Під час кримінального провадження заявники оскаржили законність наказу, виданого телефонному оператору та встановлення геолокаційного пристрою. У травні 2011 року апеляційний суд скасував перший дозвіл на геолокацію від 10 травня 2010 року. Разом з тим він вирішив, що дозвіл на геолокацію від 3 червня 2010 року був пропорційний поставленій меті, оскільки це стосувалося масштабної операції з незаконного обігу наркотиків злочинною організацією. 22 листопада 2011 року Касаційний суд, вперше ухвалив рішення про відповідність геолокації вимогам статті 8 КЗПЛ та, зокрема, зазначив, що апеляційний суд правильно застосував цю Конвенцію.

14 грудня 2012 року пан Бен Файза був засуджений до 12 років позбавлення волі та штрафу в розмірі 100 000 євро. Рішення було скасоване 17 жовтня 2013 року через процесуальні недоліки. Кримінальне провадження все ще триває.


 

Скарги, процедура і склад Суду

Посилаючись на статтю 8 (право на повагу до приватного і сімейного життя), пан Бен Файза стверджував, що і установка геолокаційного пристрою на його транспортний засіб, і наказ суду, виданий оператору мобільного зв'язку для отримання записів про його вхідні та вихідні дзвінки разом із зв’язком стільникової вежі з його телефонами, що дало можливість в подальшому відстежити його пересування, являє собою втручання у його право на повагу до його приватного життя.

Заява була подана до ЄСПЛ 22 травня 2012 року.

Рішення було прийняте Палатою у складі семи суддів:

Анжеліка Нюсбергер (Німеччина), Президент,

Андре Потоцкі (Франція),

Йонко Грузєв (Болгарія),

Мартінш Міц (Латвія),

Габріель Кучко-Штадлмайер (Австрія),

Летіф Гюсейнов (Азербайджан),

Ладо Чантурія (Грузія),

а також Клаудіа Вестердік, Секретар Секції.

 

РІШЕННЯ СУДУ

(стислий зміст)

Стаття 8 (право на повагу до приватного і сімейного життя)


 

1. Рішення про геолокацію від 10 травня 2010 року

Суд встановив, що, скасувавши перший геолокаційний захід, національні органи влади забезпечили повне відшкодування шкоди, про яку стверджував пан Бен Файза. Ця частина заяви була визнана неприйнятною.

2. Рішення про геолокацію в режимі реального часу від 3 червня 2010 р.

Суд зазначив, що геолокаційний пристрій GPS та отримані дані дозволили владі здійснювати спостереження за пересуванням пана Бен Файза в режимі реального часу. Цей захід супроводжувався встановленням іншого пристрою для прийому та запису розмов пасажирів транспортного засобу, таким чином піддаючи пана Бен Файза особливо жорсткому нагляду. Таким чином, Суд дійшов висновку, що геолокація шляхом встановлення пристрою GPS на транспортний засіб пана Бен Файза разом із обробкою та використанням отриманих даних являє собою втручання у його приватне життя.

Слід зазначити, що в аспекті геолокації по цієї справі ЄСПЛ посилався на своє рішення у справі «Узун проти Німеччини», у якій йшлося про GPS-спостереження за підозрюваними у тероризмі (URL: http://hudoc.echr.coe.int/eng?i=001-118091). Доречним буде коротко нагадати зміст рішення у цій справі. Так у жовтні 1995 року заявник і ще один чоловік (S.) були поміщені під нагляд за наказом слідчого судді у зв’язку з їх підозрою у причетності до вибухів, проведених

івоекстремістським угрупуванням, до якого вони належали. Усвідомлюючи, що вони перебували під наглядом, ці двоє чоловіків намагалися уникнути викриття, знищивши передавачі, які були встановлені в автомобілі S. і уникаючи використання телефону. Щоб протидіяти цьому, у грудні 1995 року федеральний генеральний прокурор надав дозвіл на використання для спостереження за ними пристрою системи глобального позиціонування (GPS), який влада встановила в автомобілі S. Заявник та S. були заарештовані в лютому 1996 року і згодом визнані винними у вибухах, вчинених в період з січня по грудень 1995 року, на основі доказів, отриманих за рахунок спостереження за ними, в тому числі GPS-докази, які пов’язали розташування автомобіля S. з місцем однієї з атак. Заявник був засуджений до тринадцяти років позбавлення волі. Його скарги до Федерального верховного суду і Федерального конституційного суду були відхилені, причому останній суд постановив, inter alia, що втручання в його право на приватне життя у зв’язку з використанням GPS-спостереження було пропорційне з урахуванням тяжкості злочинів і того факту, що він ухилився від інших заходів нагляду.

Право. Стаття 8 КЗПЛ. Незважаючи на те, що приймач GPS був встановлений в машині, яка належала третій стороні (S.), було очевидно, що він був призначений для отримання інформації також і про заявника, оскільки владі було відомо завдяки попереднім розслідуванням, що двоє чоловіків використовували автомобіль разом. Таким чином, заявник мав статус жертви. Крім того, GPS-спостереження у справі заявника використовувалося для систематичного збору і зберігання даних про його місцезнаходження і пересування протягом трьох місяців. Ці дані, в свою чергу, дозволили органам влади скласти картину його пересування, провести додаткові розслідування і зібрати додаткові докази, які були використані в ході судового розгляду. Відповідно, GPS-спостереження, а також обробка і використання даних, отриманих таким чином, становили втручання в право заявника на повагу до його приватного життя.

Щодо відповідності закону втручання, то спостереження засновувалося на законодавчому положенні (Стаття 100с § 1 № 1 (b) Кримінально-процесуального кодексу), яке було доступне для заявника. Питання, чи це положення було досить точним і передбачуваним у своєму розуміння, і чи воно надавало адекватні гарантії проти зловживань, не можна було оцінювати, посилаючись на досить жорсткі стандарти, які застосовувалися в контексті нагляду з допомогою телекомунікацій (Див., наприклад, ухвалу у справі «Вебер і Саравіа проти Німеччини» (Weber and Saravia v. Germany) (№ 54934/00, 29 червня 2006 р. Інформаційний бюлетень № 88); рішення у справі «Ліберті та інші проти Сполученого Королівства» (Liberty and Others v. the United Kingdom) (№ 58243/00, 1 липня 2008, Інформаційний бюлетень №110); рішення у справі «Кеннеді проти Сполученого Королівства» (Kennedy v. the United Kingdom) (№ 26839/05, 18 травня 2010 року, Інформаційний бюлетень № 130), так як GPS-спостереження за пересуванням в громадських місцях було менш інтрузивним.

Висновки національних судів про те, що дане положення (яке дозволяло використання фотографій і відеозаписів, а також «інших спеціальних технічних засобів» спостереження стосовно кримінальних злочинів «значної тяжкості») охоплювало GPS-спостереження, становили розумно передбачуваний розвиток і роз’яснення закону за допомогою судового тлумачення. Суд також вважав, що мали місце адекватні та ефективні гарантії проти зловживання. У зв’язку з цим, Суд зазначив, що, по-перше, GPS-спостереження могло бути використане тільки стосовно злочинів значної тяжкості, якщо інші методи були менш перспективними або більш складними; по-друге, відсутність встановлених законом обмежень на тривалість спостереження усувалася перевіркою національними судами відповідності заходів; по-третє, законодавчо не було необхідно встановлювати вимогу щодо надання попереднього дозволу на спостереження з боку незалежного органу, оскільки повноваження кримінальних судів з проведення ex post facto перевірки законності такого спостереження (і виключення доказів, отриманих незаконно) забезпечували достатній захист від свавілля; і, нарешті, застосування національними судами принципу пропорційності забезпечило достатній рівень захисту заявника від поміщення під тотальне спостереження внаслідок поєднання неузгоджених заходів, які б провадилися різними органами влади. Таким чином, втручання в право заявника на повагу до його приватного життя відповідало закону.

Воно переслідувало законні цілі захисту національної безпеки, громадського порядку, прав жертв і запобігання злочинності. Крім того, воно було пропорційним: GPS-спостереження було встановлене наказом тільки після того, як менш інтрузивні методи розслідування виявилися недостатніми, воно провадилося протягом відносно короткого періоду часу (близько трьох місяців), і торкалося заявника тільки тоді, коли він знаходився в автомобілі свого спільника. Не можна було стверджувати, що заявник піддавався загальному та всеохоплюючому нагляду. Таким чином, враховуючи, що розслідування стосувалося особливо тяжких злочинів, спостереження за заявником з допомогою GPS-спостереження, виявилося необхідним у демократичному суспільстві. У зв’язку з цим висновком жодних окремих питань з точки зору пункту 1 статті 6 не виникло.

 

Далі повернімося до справи Файза. Що стосується того, чи було втручання у відповідності до закону, Суд у його справі зазначив, що стаття 81 Кримінально-процесуального кодексу (КПК), яка була застосована у цій справі, посилалася лише на дуже загальне поняття, а саме: "інформації про факти, які вважаються корисними для встановлення істини". Суд зазначив, що в контексті справ про телефонне прослуховування вже було встановлено, що стаття 81 КПК, навіть якщо вона розглядалася у поєднанні з іншими положеннями КПК, не передбачала "передбачуваності", що вимагається статтею 8 Конвенції. У цьому випадку ЄСПЛ послався свої попередні рішення1. Так у справі «Крюслен проти Франції» ЄСПЛ констатував, що існуюча на той час система не дозволяла надати достатні гарантії проти можливості різного роду зловживань. Наприклад, в жодному документі не визначено категорії осіб, телефони яких можуть прослуховуватися за рішенням суду, так само як і не визначено характер правопорушень за яких можливо прослуховування. Ніщо не зобов’язує суддю визначити тривалість даного заходу. Також не встановлено порядок складання підсумкових протоколів, що фіксують прослуховувані розмови. Не йдеться про запобіжні заходи, що які повинні застосовуватися для збереження записів цілісними на випадок можливої їх перевірки суддею або адвокатом. Не визначені обставини за яких записи можуть або повинні бути розмагнічені, а також коли необхідно їх знищити. Інформація надана Урядом з цих питань свідчить, у кращому випадку, про існування певної практики, яка не є обов’язковою за відсутності закону та усталеної судової практики. Коротше кажучи, французьке право, писане й неписане, не встановлює з розумною ясністю відповідні межі розсуду влади у даній сфері, а також процедуру та методи проведення спеціальних оперативних заходів. Усе вищесказане ще більше відповідало істині у той період, коли прослуховувалися розмови пана Крюслена. Таким чином п. Крюслеу не була гарантована мінімальний ступінь захисту, на який вправі розраховувати громадяни в умовах верховенства права в демократичному суспільстві.

Крім того у справі Файза Суд встановив, що невідповідність французького законодавства у розглядуваний час не може бути компенсовано судовою практикою національних судів, оскільки рішення Касаційного суду, ухвалене у цій справі 22 листопада 2011 року, було першим рішенням про законність геолокаційних заходів під час судового провадження. У будь-якому разі, навіть якщо вважати, що стаття 81 КПК сама по собі є юридичною підставою для геолокаційних заходів, про які йде мова, Суд вважає, що такий захід також повинен відповідати критерію передбачуваності та вимозі про достатні гарантії проти ризиків зловживання, властивих будь-якій прихованій системі сопстереження. З цього приводу Суд зазначив, що такі гарантії не можуть випливати з формулювання статті 81 КПК або національної прецедентної практики. Таким чином, було встановлено, що у сфері геолокаційних заходів в режимі розглядуваного часу французьке законодавство (ні статутне право, ні прецедентне) не вказувало належним чином з достатньою чіткістю, якою мірою і яким чином органи влади мали право використовувати свої дискреційні повноваження. Відповідно Суд визнав, що пан Бен Файза не користувався мінімальним захистом, забезпеченим верховенством права у демократичному суспільстві, і що було порушенням статті 8 Конвенції.

Однак Суд зазначив, що згодом, відповідно до Закону від 28 березня 2014 року Франція прийняла законодавчий механізм, що регулює використання геолокації та зміцнення права на повагу до приватності.

3. Судовий наказ, виданий оператору мобільного зв'язку 24 липня 2009 року про подальше відстеження переміщень

1 Kruslin проти Франції, 24 квітня 1990 р., §§ 34-36, серія А 176-А; Huvig проти Франції, 24 квітня 1990 року, §§ 33-34, серія А, № 176-В.

Суд розпочав з того, що сам судовий наказ являв собою втручання у право пана Бен Файза на повагу до його приватного життя, оскільки це дозволило владі отримати доступ до записів, що містять переліки дзвінків, зроблених та отриманих по трьох мобільних телефонах, та виявити телефонні вежі, розпізнавані мобільними телефонами, і таким чином відстежувати пересування пана Бен Файза на той час.

Захід було призначено Судом відповідно до закону (ст. 77-1-1 КПК), при чому такі судові накази затверджувалися та регулювалися відповідними нормативно-правовими актами. Фактично стаття 77-1-1 часто використовувалася для отримання від телефонних операторів персональних даних, а не змісту телефонних розмов. Також існували гарантії проти свавілля: такі розпорядження повинні були бути попередньо дозволені прокурором під загрозою їх недопустимості, підлягали судовій перевірці - як це було в даній справі - і отримана інформація могла бути виключена як доказ у випадку будь-якої незаконності.

Нарешті, Суд зазначив, що наказ був спрямований на встановлення істини в контексті кримінального провадження щодо ввезення наркотиків злочинною організацією, злочинної змови та відмивання грошей. Таким чином, він мав на меті запобігти заворушенням чи злочинам або захист громадського здоров'я. Він також був необхідним для перешкоджання масштабній операції з торгівлі наркотиками. Крім того, отримана інформація була використана під час розслідування у кримінальному провадженні, в ході якого пану Бен Файза було гарантовано ефективний розгляд, що відповідав верховенству права, та забезпечення того, що втручання обмежувалося лише тим, що було "необхідним у демократичному суспільстві". Таким чином, судовий наказ, виданий телефонному оператору, не становив порушення статті 8 Конвенції.

Стаття 41 (справедлива сатисфакція) Конвенції

Суд постановив, що висновок про порушення статті 8 КЗПЛ є достатньо справедливою сатисфакцією за відшкодування нематеріальної шкоди. Він також постановив, що Франція повинна сплатити заявнику 3500 євро понесених судових витрат.

Насамкінець зауважимо, що ЄСПЛ у справі Файза використав й інші свої попередні рішення, стислий зміст окремих з них вважаємо за доцільне нагадати читачам.

Так у рішенні, ухваленому 1 березня 2007 року у справі «Хеглас (Heglas) проти Чеської Республіки» (URL: http://hudoc.echr.coe.int/eng?i=001-126092), Суд постановив, що: мало місце порушення ст. 8 Конвенції, яке виявилося у використанні переліку вхідних та вихідних дзвінків, зроблених заявником з мобільного телефону; було порушено ст. 8 Конвенції стосовно запису на диктофон розмови між заявником та А.Б.; не було порушено ч. 1 ст. 6 Конвенції.

Відповідно до ст. 41 Конвенції Суд призначив сплатити заявнику 1018 євро на відшкодування судових витрат.

Обставини справи. Заявник Войтех Хеглас є громадянином Чехії, народився 1976 року. На даний час він перебуває у в’язниці м. Валдіс.

У січні 2000 року невідомі вчинили напад на жінку, викравши у неї сумку. У сумці була велика сума грошей (приблизно 8 730 євро). Наступного дня після інциденту працівники поліції заарештували А.М.

У процесі розслідування було постановлено здійснити прослуховування телефонних розмов заявника з його мобільного телефону за період від січня до початку лютого 2000 року. До того ж, на пропозицію поліції п. А.Б., подруга А.М., погодилась на зустріч із заявником із прихованим у неї під одягом диктофоном. Під час зустрічі заявник зізнався, що разом з А.М. організував пограбування. Розмову було записано на аудіо-плівку.

У липні 2000 року суд визнав заявника винним у вчиненні пограбування та засудив його до 9 років ув’язнення. У своєму рішенні суд, з-поміж іншого, врахував такі два докази: 1) перелік вхідних та вихідних дзвінків з мобільного телефону заявника, які підтверджували, що він спілкувався з п. А.М. до і відразу після вчинення нападу 19 січня 2000 року; 2) протокол розмови між заявником та п. А.Б. Ці докази суд визнав найбільш вагомими.

Заявник оскаржив обвинувальний вирок щодо себе, стверджуючи про незаконність використання зазначених доказів. Однак апеляційний суд відхилив скаргу заявника. Пан Хеглас звернувся також до Конституційного суду. Він вказував передусім на те, що здійснення прихованого запису його розмови з п. А.Б. було порушенням ст. 6 та 8 Конвенції. Однак Конституційний суд відхилив скаргу заявника, зазначаючи, окрім іншого, що заявника було визнано винним на підставі низки інших доказів, належність та достовірність яких не піддавались сумніву.

Стислий зміст рішення Суду. Заявник стверджував, що використання п. А.Б. підслуховуючого пристрою для запису їхньої розмови, перехоплення слідчими органами та судом його телефонних розмов, а також їх використання як доказів були порушенням ст. 8 та ч. 1 ст. 6 Конвенції.

Суд передусім відзначив, що використання переліку телефонних розмов заявника у ході кримінального процесу щодо нього було втручанням у його право на повагу до приватного життя.

Суд встановив, що перехоплення та запис телефонних розмов було здійснено у січні 2000 року за постановою судді, ухваленою на підставі ст. 88а Кримінально-процесуального кодексу Чеської республіки. Однак ця стаття набула чинності лише 1 січня 2002 року. Уряд вказував також на інший закон, що надавав компетентним органам можливість перехоплювати телефонні розмови особи чи її мовні контакти, здійснені завдяки іншим засобам зв’язку. Йшлося про Закон «Про телекомунікації». Втім, і в цьому випадку Суд встановив, що належні до справи норми згаданого закону набули чинності лише у липні 2000 року.

Тому Суд дійшов висновку, що втручання у права заявника не було вчинено «відповідно до закону».

Суд далі зауважив, що навіть наявність законних підстав для відстежування телефонних розмов заявника все одно не запобігла порушенню Конвенції. Адже у переліку розмов, який використовувався як доказ у справі, були зафіксовані й ті розмови, які мали місце за два дні до ухвалення постанови про перехоплення та запис розмов.

Відтак, Суд постановив, що мало місце порушення ст. 8 Конвенції.

Суд також зазначив, що прихований запис п. А.Б. її розмови із заявником був втручанням у права заявника на повагу до приватного життя.

Спираючись на свою прецедентну практику, Суд дійшов висновку, що зазначений захід не відповідав усім вимогам, сформульованим Судом у його попередніх рішеннях стосовно таких категорій справ. Зокрема, національний закон не визначав з достатньою чіткістю межі і спосіб доступу, контроль та використанням інформації, отриманої шляхом таємного підслуховування та запису.

Тому Суд вказав, що відповідне втручання також не було здійснено «відповідно до закону», і постановив про порушення ст. 8 Конвенції і в цьому випадку.

Беручи до уваги свою прецедентну практику, Суд відзначив, що використання переліку телефонних викликів заявника та прихований запис його розмови на дикотофон не були порушенням права заявника на справедливий суд. Тому Суд постановив, що порушення ст. 6 Конвенції не було.

У рішенні від 03.04.2007 по справі «Copland проти Сполученого Королівства» (URL: http://hudoc.echr.coe.int/eng?i=001-118562), яка стосувалася перевірки користування державним службовцем телефоном, електронною поштою та інтернетом без законодавчої підстави ЄСПл встановив порушення статті 8 Конвенції.

Факти. Заявниця працювала в коледжі професійної освіти - заснованому згідно з законом закладі, що підпорядковується державі, - в якості особистої помічниці директора. З кінця 1995 року вона повинна була працювати у тісному контакті із заступником директора. За ініціативою заступника директора, користування нею телефоном, електронною поштою та інтернетом піддавалось перевірці. На думку уряду, це робилось для того, щоб встановити, чи використовувала заявниця надмірно можливості коледжу для своїх власних потреб. Перевірка використання нею телефону полягала в аналізі телефонних рахунків коледжу, де зазначалось, на які номери телефону здійснювались дзвінки, дати і час дзвінків та їхня тривалість та вартість; перевірка використання нею інтернету полягала в аналізі переглянутих веб-сайтів, а також часу, дат та тривалості переглядів; а перевірка її електронної пошти полягала в аналізі адрес електронної пошти, а також дат і часу, в які відправлялись електронні повідомлення. У відповідний час у коледжі не було політики щодо перевірки. Також в англійському праві не було загального права на приватність, хоча згодом було прийнято законодавство, яке передбачало регулювання перехоплень комунікацій та обставин, за яких роботодавці мали право записувати або контролювати комунікації працівників без їх згоди.

Право: коледж був державним органом, за дії якого уряд ніс відповідальність за Конвенцією. Таким чином, питання стосувалось негативного зобов’язання держави не втручатися в приватне життя та кореспонденцію заявниці.

Сфера приватного життя: телефонні дзвінки, зроблені на роботі, на перший погляд покривались поняттям «приватного життя» та «кореспонденції». З цього логічно випливало, що електронні повідомлення, надіслані з роботи, а також інформація, отримана від перевірки використання інтернету для власних потреб, так само захищались. Заявниця не отримала ніякого попередження, що її дзвінки будуть перевірятись, а відтак мала розумні очікування щодо конфіденційності дзвінків, зроблених з її робочого телефону. Те ж очікування повинно застосовуватись і до використання нею електронної пошти та інтернету.

Втручання: один той факт, що коледж міг отримати інформацію на законних підставах, у вигляді телефонних рахунків, не був перешкодою для того, щоб встановити втручання. Не мав значення і той факт, що вона не була розкрита третім особам і не була використана проти заявниці в дисциплінарному або іншому провадженні. Відтак, збір та зберігання без відому заявниці особистої інформації про використання нею телефону, електронної пошти та інтернету складало втручання в її право на повагу до свого приватного життя і кореспонденції.

«Згідно із законом»: для того, щоб дотриматися вимоги передбачуваності, формулювання закону повинно бути достатньо чітким, щоб надати фізичним особам належні вказівки та обставини, за яких органи влади мали право застосовувати відповідні міри. Аргумент уряду про те, що коледж мав право по закону робити «все, що необхідно або доцільно» з метою надання вищої та професійної освіти, не був переконливим. Крім того, не стверджувалось, що у відповідний момент часу існували будь-які положення або в загальному національному законодавстві, або в статутних документах коледжу, які б регулювали умови, за яких роботодавці могли контролювати використання співробітниками телефону, електронної пошти та інтернету. Таким чином, залишаючи відкритим питання про те, чи може перевірка використання робітником телефону, електронної пошти або інтернету на роботі вважатись «необхідною у демократичному суспільстві» за певних обставин в переслідуванні законної мети, Суд робить висновок про те, що у відсутність у відповідний момент часу національного законодавства, регулюючого перевірку, втручання не було здійснене «згідно із законом».

Ураховуючи викладене ЄСПЛ дійшов одноголосного висновку про порушення статті 8 Конвенції.

Стаття 41 Конвенції: 3000 євро у відшкодування моральної шкоди заявнику.

Автор публікації: Олександр Дроздов

Автор публікації: Олена Дроздова

 

 

Інші публікації автора

Вестник:№7-8 серпень 2018 - Вісник;
Річний звіт НААУ 2017;
Партнерська програма 2018;
Навчальні продукти для адвокатів;
Про НААУ Вісник;
Стратегія розвитку НААУ до 2020;
НеВестник 5;
НеВестник 4

Будьте проінформовані

Залишайтеся в курсі останніх новин, публікацій та заходів нашої організації, а також отримуйте актуальні правові огляди з коментарями юристів

Subscribe to our mailing list

* indicates required

Категорії

Бажаєте розмістити Публікацію

Надішліть файл із текстом публікації у форматі *.doc, фотографію за тематикою у розмірі 640х400 та Ваше фото.

Оберіть файл

НААУ вітає Вас на новому сайті!

Ця онлайн-платформа розроблена відповідно до структури глобального корпоративного сайту та сприяє кращому розумінню компетенції та напрямків діяльності Національної асоціації адвокатів України (НААУ). Сайт демонструє наше прагнення відповідати найвищим інформаційним стандартам сучасності. За його допомогою асоціація має змогу активно взаємодіяти із кожним користувачем.
Запрошуємо почати ознайомлення з порталом

Дізнатись що нового? Почати користування