Справа «Кавала проти Туреччини» (№2): невиконання обов’язкових до виконання рішень ЄСПЛ
Головна цитата
«Держава-відповідач зобов’язана вирішити системні проблеми, пов’язані з ув’язненням та притягненням до кримінальної відповідальності політичних опонентів, правозахисників та журналістів на підставі кримінальних правопорушень, склад яких тлумачився надто широко або штучно розширювався, а також з виконанням вироків у вигляді довічного ув’язнення без права на дострокове звільнення за відсутності реальних перспектив умовно-дострокового звільнення», - доц., к. ю. н. В. Ковтун
Постійне невиконання обов’язкових до виконання рішень Європейського суду з прав людини порушує ст. 46 Європейської конвенції з прав людини, яка встановлює для держав-членів обов’язкове юридичне зобов’язання дотримуватися остаточних судових рішень. Відповідно до ст. 46(4) Комітет Міністрів може повернути справу щодо держави, яка відмовляється виконувати рішення, до суду — це рідкісний крок, до якого вдаються у крайніх випадках. Невиконання рішень послаблює захист прав людини в усій Європі та підриває довіру громадськості до правосуддя та правовладдя.
Рішення по справі «Кавала проти Туреччини» (№ 2) (CASE OF KAVALA v. TÜRKİYE (№ 2)), заява 2170/24, від 25 серпня 2026 року.
Рішення стосується скарги, поданої громадянином Туреччини Мехметом Османом Кавалою, який народився у 1957 році та проживає в Стамбулі. Заявник перебуває під вартою з 18 жовтня 2017 року. У рішенні, винесеному 10 грудня 2019 року, щодо його початкового та подальшого досудового ув’язнення Суд установив порушення статей 5 § 1 (право на свободу та особисту недоторканність) та 4 (право на оперативне рішення щодо законності утримання під вартою), а також статті 18 (обмеження щодо застосування обмежень прав) у поєднанні зі статтею 5 § 1. Крім того, відповідно до статті 46 (обов’язкова сила та виконання рішень), він вказав, що держава-відповідач має припинити утримання заявника під вартою та забезпечити його негайне звільнення.
Оскільки заявника не було звільнено, Комітет міністрів передав справу до Суду в лютому 2022 року в рамках процедури розгляду порушень згідно зі статтею 46 § 4 Конвенції. У рішенні від 11 липня 2022 року (Кавала проти Туреччини (провадження щодо порушення), № 28749/18) Суд визнав, що Туреччина не виконала свого зобов’язання дотримуватися рішення у справі Кавала від 10 грудня 2019 року.
У цій новій скарзі заявник висловлює скарги щодо періоду після ухвалення рішення від 10 грудня 2019 року, зокрема стосовно його утримання під вартою, кримінального провадження, порушеного проти нього, та його засудження. Він стверджує про порушення статей 3 (заборона нелюдського та принижуючого гідність поводження), 5 (право на свободу та особисту недоторканність), 6 (право на справедливий судовий розгляд), 7 (заборона покарання без закону), 10 (свобода вираження поглядів), 11 (свобода зібрань та об’єднань) та 18 (обмеження щодо застосування обмежень прав) Конвенції.
Стаття 35, пункт 1:
Оцінка Суду.
Відповідно до усталеної судової практики Суду, правило вичерпання внутрішніх засобів правового захисту, передбачене статтею 35 § 1 Конвенції, вимагає, щоб заявники скористалися тими засобами, які є доступними, адекватними та ефективними, перш ніж звертатися до Суду; при цьому уряд повинен довести їхню ефективність та доступність, а заявник, у відповідних випадках, має продемонструвати, що ці засоби є недостатніми або що існують конкретні обставини, які звільняють його від цієї вимоги. Мета цього правила полягає в тому, щоб надати державам можливість запобігати або усувати заявлені порушення на внутрішньому рівні, і воно відображає допоміжний характер механізму Конвенції, тісно пов’язаний із правом на ефективний засіб правового захисту (див. справу «Селахаттін Демірташ проти Туреччини (№ 2)» [ГК], № 14305/17, § 205, 22 грудня 2020 р., з подальшими посиланнями; «Сейдович проти Італії» [GC], № 56581/00, § 43, ECHR 2006-II та «Кудла проти Польщі» [GC], № 30210/96, § 152, ECHR 2000-XI). Його застосування має оцінюватися реалістично, з урахуванням не лише засобів правового захисту, доступних теоретично, а й загального правового та політичного контексту, в якому вони діють, а також особистих обставин заявника (див. справу «Сельмуні проти Франції» [Велика палата], № 25803/94, § 77, ЄСПЛ 1999-V, з подальшими посиланнями) (п. 115).
У цьому контексті Суд надає особливого значення міркуванням, висловленим самим Конституційним судом, про те, що виконання його рішень є невід’ємною складовою права на індивідуальне звернення, а невиконання цих рішень становить явне та серйозне порушення цього права. Він також поділяє аналіз Конституційного суду щодо того, що невиконання його рішень, ймовірно, не лише підриває довіру громадян та суспільства до верховенства права, а й ставить під загрозу конституційний лад, позбавляючи заявників можливості ефективного здійснення їхніх визнаних прав (див. пункт 88 вище). Немає сумнівів, як також підкреслив Уповноважений з прав людини (див. пункт 103 вище), що така ситуація є серйозним відступом від верховенства права та послаблює ефективність індивідуального звернення у справах, що стосуються прав людини (п. 131).
На думку Суду, повне дотримання обов’язкових до виконання рішень Конституційного суду має вирішальне значення, оскільки цей суд є наріжним каменем національної системи захисту прав і свобод, закріплених як у Конституції, так і в Конвенції. Суд також нагадує, що він уже наголошував у справі «Мехмет Хасан Алтан проти Туреччини» (№ 13237/17, § 139, 20 березня 2018 р.), що піддавання сумніву іншим внутрішнім судом повноважень, наданих конституційному суду для винесення остаточних і обов’язкових до виконання рішень щодо індивідуальних скарг, суперечить основоположним принципам верховенства права та правової визначеності (порівняйте справу «Вуйович та Ліпа Д.О.О. проти Чорногорії» (№ 2), № 43050/22, §§ 84 та 107, 27 листопада 2025 р.). Невиконання його рішень, ймовірно, не лише підриває авторитет Конституційного суду, а й, у більш загальному плані, підриває судовий захист основних прав. Суд повернеться до цього питання нижче (див. пункт 314) (п. 132).
Суд зазначає, що ці скарги не є явно безпідставними і не є неприйнятними з будь-яких інших підстав, перелічених у статті 35 Конвенції. Отже, їх слід визнати прийнятними (п. 140).
Статті 10 та 11:
(1) Чи мало місце втручання — Суд дійшов висновку, що кримінальні звинувачення, висунуті проти заявника, його затримання в цьому контексті та засудження в рамках судового розгляду щодо нього, в тій мірі, в якій вони ґрунтувалися на діях, безпосередньо пов’язаних з його діяльністю як правозахисника або його участю в подіях у парку Гезі, становили втручання у здійснення його прав на свободу вираження поглядів та свободу мирних зібрань, гарантованих статтями 10 та 11.
(2) Чи було втручання виправданим — стаття 312 Кримінального кодексу передбачала, що «кожен, хто намагається силою та насильством повалити Уряд Турецької Республіки або повністю чи частково перешкодити йому виконувати свої обов’язки, карається довічним ув’язненням з обтяжуючими обставинами». Суд присяжних не звинувачував заявника в тому, що він особисто вчинив акти насильства або заподіяв матеріальну шкоду. Він також не намагався встановити, чи заявник безпосередньо брав участь у насильстві, що відбувалося під час подій у парку Гезі, або закликав до такого насильства. Суд визнав його кримінально відповідальним, встановивши, що він відігравав стратегічну роль у плануванні, координації або керівництві подіями у парку Гезі, і що в контексті колективних дій відповідальність може поширюватися на будь-яку особу, яка мала вирішальний вплив на перебіг подій або зробила істотний внесок у їхній розвиток.
Висновок: порушення (п’ятнадцять голосів проти двох).
Стаття 6, пункт 1:
Загальні принципи, встановлені в судовій практиці Суду стосовно, по-перше, справедливості кримінального провадження та, по-друге, вимоги щодо «незалежного та неупередженого суду», були підтверджені, зокрема, у його рішеннях, на які він посилається, у справі «Юксель Ялчинкая проти Туреччини» [GC] (№ 15669/20, §§ 302 — 08, 26 вересня 2023 р.) та у справі «Фіндлей проти Сполученого Королівства» (25 лютого 1997 р., § 73, Збірник рішень та постанов 1997-I) (п. 198).
Суд ще раз наголошує, що його єдиним завданням у зв’язку зі статтею 6 Конвенції є розгляд скарг, у яких стверджується, що національні суди не дотрималися конкретних процесуальних гарантій, передбачених цією статтею, або що хід судового розгляду в цілому не гарантував заявнику справедливого розгляду (див. справу «Семеня проти Швейцарії» [Велика палата], № 10934/21, § 193, 10 липня 2025 р.). Крім того, сукупний ефект різних процесуальних порушень може призвести до визнання порушення статті 6, навіть якщо кожне порушення, розглянуте окремо, не дало б Суду підстав зробити висновок про несправедливість судового розгляду (див. справу «Мірілашвілі проти Росії», № 6293/04, § 165, 11 грудня 2008 року). Крім того, згідно з усталеною судовою практикою Суду, що відображає принцип, пов’язаний із належним відправленням правосуддя, у рішеннях судів та трибуналів мають бути належним чином викладені підстави, на яких вони ґрунтуються. Ступінь, у якому застосовується цей обов’язок обґрунтування, може варіюватися залежно від характеру рішення (п. 199).
Висновок: З огляду на викладені вище міркування Суд доходить висновку, що мало місце порушення статей 10 та 11 Конвенції. Відповідно немає необхідності розглядати питання про те, чи переслідувало втручання одну або кілька законних цілей, перелічених у других абзацах статей 10 та 11, або чи було воно «необхідним у демократичному суспільстві». Суд наголошує, що відповідно до статті 18 у поєднанні зі статтями 10 та 11 Конвенції він має у цій справі встановити, чи оскаржувані заходи насправді переслідували приховану мету, не пов’язану із законними цілями, передбаченими Конвенцією. З цією метою Суд повинен буде оцінити не лише те, чи мало місце зловживання владою, а й характер та серйозність вжитих заходів, а також їхні практичні наслідки для здійснення гарантованих прав. Суд повернеться до цього питання нижче (див. пункти 265 — 279) (пп. 172 — 173).
Стаття 5 § 1:
Оцінка Суду
Загальні принципи, встановлені в судовій практиці Суду стосовно статті 5 § 1 Конвенції, були підтверджені, серед іншого, у справі «Деніс та Ірвін проти Бельгії» [GC] (№№ 62819/17 та 63921/17, §§ 123 — 132, 1 червня 2021 року), на яку посилається Суд (п. 233).
Суд ще раз наголошує, як уже зазначалося вище (див. пункт 218), що скарга заявника за статтею 5 § 1 Конвенції стосується нібито довільного характеру його позбавлення волі у період, що минув з часу винесення вищезгаданого рішення у справі «Кавала» від 10 грудня 2019 року. Розглянутий період триває від цієї дати до ухвалення рішення у цій справі та, для цілей статті 5 § 1, охоплює юридично відмінні етапи. До 25 квітня 2022 року заявник перебував у попередньому ув’язненні, що підпадає під дію статті 5 § 1 (c) Конвенції. З моменту його засудження на цю дату позбавлення його волі стало ув’язненням «після засудження» у значенні статті 5 § 1 (а) Конвенції. Тому доцільно розглянути ці два періоди окремо (п. 234).
Суд дійшов висновку, що попереднє ув’язнення заявника в період з 10 грудня 2019 року по 25 квітня 2022 року було довільним, оскільки воно не ґрунтувалося на обґрунтованих підозрах і не переслідувало жодної з законних цілей, перелічених у Конвенції. Висновки рішення у справі «Кавала проти Туреччини» залишалися актуальними для оцінки законності подальшого утримання заявника відповідно до статті 5 § 1 на підставі тих самих доказів, які були визнані недостатніми, за іншими статтями Кримінального кодексу (стаття 309, а потім стаття 328), без встановлення будь-яких суттєво нових фактів, як це було зазначено Судом у рішенні у справі «Кавала проти Туреччини» (провадження щодо порушення) [GC]. Влада діяла недобросовісно, шукаючи замінні підстави для забезпечення продовження утримання заявника під вартою та обходу вимог внутрішнього законодавства, зокрема тих, що випливають зі статті 100 Кримінально-процесуального кодексу, яка зобов’язувала її передбачити альтернативні заходи.
Висновок: Суд дійшов висновку, що позбавлення заявника волі, розглянуте в цілому з 10 грудня 2019 року, призвело до порушення статті 5 § 1 Конвенції (п. 250).
Стаття 18 у поєднанні зі статтями 5 § 1, 6 § 1, 10 та 11:
Суд посилався на свої висновки щодо статей 10 та 11, статті 6 § 1 та статті 5 § 1.
Оцінка Суду.
Суд посилається на загальні принципи тлумачення та застосування статті 18 Конвенції, викладені, зокрема, у справах «Мерабішвілі» (цитованій вище), «Навальний проти Росії» [ГК], №№ 29580/12 та 4 інших, §§ 164 — 165, 15 листопада 2018 р.), а також у справі «Селахаттін Демірташ (№ 2)» (зазначеній вище, §§ 421 — 422) (п. 265).
Суд зазначає, що заявник, по суті, скаржиться на зловживання владою, яке полягає у позбавленні його особистої свободи, висуненні обвинувачення та засудженні його через його позиції та діяльність як правозахисника. За цих обставин Суд вважає, що ця скарга порушує питання, відповідно до статті 18 Конвенції, щодо того, чи були оскаржувані заходи вжиті з метою, відмінною від тієї, що передбачена Конвенцією. Тому він вважає, що скарга щодо порушення статті 18 Конвенції є фундаментальним аспектом справи, відмінним від висновків, зроблених вище, і що, отже, вона вимагає окремого розгляду (п. 266).
Суд наголосив, що ця справа є частиною загального контексту, зафіксованого у попередніх справах щодо інших політичних опонентів, правозахисників та журналістів, яких було затримано та яким, здебільшого, були висунуті звинувачення у явно перебільшених кримінальних злочинах. Враховуючи всю інформацію, що була в його розпорядженні, Суд дійшов висновку, що можна встановити поза будь-яким розумним сумнівом, що докази, необхідні згідно з його прецедентною практикою для встановлення того, що заходи, вжиті національними органами влади, були справді мотивовані прихованими мотивами, випливають із сукупної оцінки відповідних фактів конкретної справи та контекстуальних факторів.
Висновок: порушення (п’ятнадцять голосів проти двох).
Стаття 3 (матеріально-правова):
Вирок заявнику було винесено на підставі статті 312 Кримінального кодексу, яка передбачала покарання за злочини проти конституційного ладу; ці злочини належали до тих, щодо яких було виключено застосування механізмів умовно-дострокового звільнення та обмеження виконання покарання. Звідси випливало, що заявник був позбавлений будь-якої перспективи звільнення і що не існувало внутрішнього механізму, який би дозволяв переглянути вирок з урахуванням змін у його особистому становищі або ступеня небезпеки, яку він становив. За цих обставин Суд ще раз наголосив, що несумісність із статтею 3 з цієї підстави виникла вже в момент призначення довічного ув’язнення, а не на пізнішому етапі відбування покарання.
Висновок: порушення (п’ятнадцять голосів проти двох).
Стаття 46:
Щодо індивідуальних заходів Суд дійшов висновку, що держава-відповідач зобов’язана забезпечити звільнення заявника у найкоротший можливий термін.
Суд також наголосив, що кримінальний вирок заявника слід вважати, відповідно до положень Конвенції, недійсним. Внутрішнє законодавство передбачало, що у разі, коли остаточне судове рішення встановлює порушення Конвенції, існує механізм поновлення провадження, здатний усунути наслідки засудження. За таких обставин держава-відповідач була зобов’язана якнайшвидше вжити всіх необхідних заходів для усунення наслідків засудження заявника та ефективного виправлення встановлених порушень.
Що стосується загальних заходів, Суд вважав, що ця справа є особливо показовим прикладом системної проблеми, яка є частиною ширшого контексту, що характеризується затриманням та переслідуванням політичних опонентів, правозахисників та журналістів за кримінальними злочинами, сфера застосування яких у багатьох випадках тлумачилася надто широко або штучно розширювалася. Порушення, виявлені у цій справі, також виявили структурні недоліки, що впливали на гарантії незалежності та неупередженості судової влади і які, ймовірно, сприяли здійсненню виконавчою владою прямого чи непрямого впливу на певні судові рішення, зокрема у справах, що мають чутливий політичний характер.
Загальні заходи:
Держава-відповідач зобов’язана вирішити системні проблеми, пов’язані з ув’язненням та притягненням до кримінальної відповідальності політичних опонентів, правозахисників та журналістів на підставі кримінальних правопорушень, склад яких тлумачився надто широко або штучно розширювався, а також з виконанням вироків у вигляді довічного ув’язнення без права на дострокове звільнення за відсутності реальних перспектив умовно-дострокового звільнення.
Справедливе відшкодування (стаття 41):
Суд 15 голосами проти 2 постановив, що Туреччина має виплатити заявнику 70 000 євро (EUR) за моральну шкоду та 43 342,57 євро за судові витрати.
Віталій Ковтун
доцент кафедри конституційного права України Національного юридичного університету імені Ярослава Мудрого, доцент, к. ю. н.
Марина Ковтун
шеф-редактор Вісника НААУ, адвокат, доцент кафедри адміністративного права Національного юридичного університету імені Ярослава Мудрого, доцент, к. ю. н.
Аби першим отримувати новини адвокатури, підпишіться на канал Національної асоціації адвокатів України у Telegram.
© 2026 Unba.org.ua Всі права захищені
"Національна Асоціація Адвокатів України". Передрук та інше використання матеріалів, що розміщені на даному веб-сайті дозволяється за умови посилання на джерело. Інтернет-видання та засоби масової інформації можуть використовувати матеріали сайту, розміщувати відео з офіційного веб-сайту Національної Асоціації Адвокатів України на власних веб-сторінках, за умови гіперпосилання на офіційний веб-сайт Національної Асоціації Адвокатів України. Заборонено передрук та використання матеріалів, у яких міститься посилання на інші інтернет-видання та засоби масової інформації. Матеріали позначені міткою "Реклама", публікуються на правах реклами.