Національна Асоціація Адвокатів УкраЇни - Боргова розписка та удаваний правочин: межі застосування ст. 235 ЦК України

Які правові аспекти слід враховувати під час застосування конструкції удаваного правочину та встановлення дійсної правової природи боргової розписки, зокрема щодо критеріїв відмежування удаваного правочину від інших цивільно-правових конструкцій і визначення підстав застосування ст. 235 Цивільного кодексу України за наявності кількох взаємопов’язаних розписок?

Для приватного права апріорі властивою є така засада, як розумність.

Розумність характерна як для оцінки / врахування поведінки учасників цивільного обороту, тлумачення матеріальних приватно-правових норм, що здійснюється при вирішенні спорів, так і для тлумачення процесуальних норм.

Відповідно до частин 1 та 2 ст. 509 ЦК зобов’язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов’язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від вчинення певної дії (негативне зобов’язання), а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов’язку. Зобов’язання виникають із підстав, установлених ст. 11 цього Кодексу. Зобов’язання має ґрунтуватися на засадах добросовісності, розумності та справедливості.

Згідно зі ст. 525 ЦК одностороння відмова від зобов’язання або одностороння зміна його умов не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом.

Відповідно до ст. 526 ЦК зобов’язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов і вимог — відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно висуваються.

Тлумачення зазначеної статті ЦК свідчить про те, що цивільне законодавство містить загальні умови виконання зобов’язання, що полягають у його виконанні належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов і вимог — відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що зазвичай висуваються. Це правило є універсальним і підлягає застосуванню до виконання як договірних, так і недоговірних зобов’язань. Недотримання умов виконання призводить до порушення зобов’язання.

За положеннями ст. 610 ЦК порушенням зобов’язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов’язання (неналежне виконання).

Згідно з ч. 1 ст. 626 ЦК договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов’язків.

У ч. 1 ст. 627 ЦК визначено, що сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента і визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

Частина 1 ст. 628 ЦК передбачає, що зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов’язковими відповідно до актів цивільного законодавства.

Відповідно до ст. 629 ЦК договір є обов’язковим для виконання сторонами.

За договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов’язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду і такої ж якості. Договір позики є укладеним із моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками (ст. 1046 ЦК).

Згідно з ч. 1 ст. 1047 ЦК договір позики укладається у письмовій формі, якщо його сума не менше як у десять разів перевищує встановлений законом розмір неоподаткованого мінімуму доходів громадян, а у випадках, коли позикодавцем є юридична особа, — незалежно від суми.

Частиною 1 ст. 1049 ЦК передбачено, що позичальник зобов’язується повернути позикодавцю позику (грошові кошти у такій самій сумі або речі, визначені родовими ознаками у такій самій кількості, такого самого роду і такої самої якості, що були передані йому позикодавцем) у строк і в порядку, які встановлені договором. Якщо договором не встановлений строк повернення позики або цей строк визначений моментом пред’явлення вимоги, позика має бути повернена позичальником протягом тридцяти днів від дня пред’явлення позикодавцем вимоги про це, якщо інше не встановлено договором.

Письмова форма договору позики внаслідок його реального характеру є доказом не лише факту укладення договору, але й факту передання грошової суми позичальнику.

За своїми правовими характеристиками договір позики є реальним, оплатним чи безоплатним договором, на підтвердження якого могла бути надана розписка.

Розглянемо приклад судової практики щодо стягнення суми боргу за договором позики.

23.07.2021 від імені та в інтересах ОСОБА_1 до Суворовського районного суду м. Одеси з позовними вимогами до ОСОБА_2 про стягнення суми боргу за договором позики звернувся представник позивача — адвокат.

В обґрунтування позовних вимог представник позивача зазначив, що 24.04.2020 ОСОБА_2 взяв у борг у ОСОБА_1 грошові кошти в розмірі 170 000 грн, про що складено розписку. Позивач належним чином виконав зобов’язання за договором, надав позичальнику грошові кошти, а відповідач порушив взяті на себе зобов’язання щодо повернення грошових коштів, кошти в розмірі 170 000 грн у визначений в розписці час не повернув, у зв’язку з цим позивач змушений звернутися до суду. На підставі викладеного представник позивача просить стягнути з відповідача на користь позивача грошові кошти в розмірі 170 000 грн.

18.01.2022 (вх. № 1083) на адресу суду надійшла зустрічна позовна заява за підписом представника позивача ОСОБА_2 — адвоката.

Обмін розписками, які мають однакову дату складення, однакову суму та одну дату виконання, однак обставини, що існували на момент домовленостей сторін та замовчувалися зі сторони ОСОБА_1, які надалі не вирішилися, призвели до того, що ОСОБА_1 не продав, а ОСОБА_2 не купив визначений автомобіль.

Ураховуючи викладене, представник позивача просить визнати договір позики, укладений між ОСОБА_1 та ОСОБА_2, на підтвердження якого складено розписку від 24.04.2020 на суму 170 000 гривень, недійсним і стягнути з відповідача на користь позивача понесені судові витрати і витрати на правничу допомогу.

22.02.2022 на адресу суду (вх. № 5017) надійшов відзив на зустрічну позовну заяву. Розписка є документом, який боржник видає кредитору за договором позики, підтверджуючи як його укладення, так і умови договору, а також засвідчуючи отримання від кредитора певної грошової суми або речей. Ураховуючи викладене, відповідач зазначає, що правовідносини, які виникли між сторонами, неможливо оцінювати як укладення договору поруки та, відповідно, доводи, викладені у зустрічному позові, не можуть бути взяті до уваги. Зобов’язання за розпискою про передання майна могли виникнути в майбутньому та лише після сплати позичальником грошових коштів. Відповідач зазначив, що вищевказаними позовними вимогами позивач намагається підмінити поняття і ввести суд в оману.

Суд, дослідивши матеріали справи, письмові докази, надані сторонами на підтвердження і спростування позовних вимог в їх сукупності, дійшов висновку, що позовні вимоги за первісним позовом підлягають задоволенню, а в задоволенні зустрічного позову слід відмовити з таких підстав. Вирішуючи позовні вимоги за первісним і зустрічним позовом, суд виходить із такого.

Судом установлено, що 24.04.2020 ОСОБА_2 було написано розписку, згідно з якою останній зазначив, що бере в борг у ОСОБА_1 суму в розмірі 170 000 гривень, яку зобов’язався віддати рівними частками по 2 500 гривень кожної суботи місяця до 25.06.2021.

У ході розгляду справи судом установлено, що написання розписки, а саме факт її складення та підписання ОСОБА_2, не оспорюється.

Також судом установлено, що 24.04.2020 ОСОБА_1 складено розписку, згідно з якою останній зобов’язався передати у власність авто Gееlу МК, державний номер НОМЕР_1, після повної виплати 170 000 гривень ОСОБА_2.

Таким чином, судом установлено, що сторонами у справі 24.04.2020 було укладено дві розписки, за якими кожна зі сторін мала обов’язок вчинити певні дії на користь іншої сторони, розписка, складена від імені ОСОБА_2, містить строки виконання зобов’язань. Розпискою, складеною ОСОБА_1, передбачено виконання зобов’язання після оплати коштів, без зазначення будь-якої дати настання певної події.

При цьому факт отримання коштів у борг підтверджує не будь-яка розписка, а саме розписка про отримання коштів, зі змісту якої можливо установити, що відбулося передання певної суми коштів.

Згідно з розпискою від 24.04.2020, складеною ОСОБА_2, зазначено «…беру взайм у ОСОБА_1 суму в розмірі 170 000 грн, зобов’язуюсь повернути частинами…». Таким чином, суд дійшов висновку, що ця розписка є такою, що підтверджує факт отримання грошових коштів у борг, умови і строки повернення коштів.

Досліджуючи боргові розписки чи інші письмові документи, суд для визначення факту укладення договору повинен виявляти справжню правову природу правовідносин сторін незалежно від найменування документа і залежно від установлених результатів зробити відповідні правові висновки.

Отже, письмова форма договору позики з огляду на його реальний характер є доказом не лише факту укладення договору, але й факту передання грошової суми позичальнику.

Згідно з розпискою, написаною ОСОБА_2 про позику грошових коштів, судом установлено, що остання містить дату її складання, умови повернення і строки повернення коштів, а також розстрочку платежу.

Разом з цим судом також установлено, що 24.04.2020 ОСОБА_1 було складено розписку щодо вчинення дій, а саме передання автомобіля, яка містить у собі умови передання авто Gееlу МК, державний номер у власність, а саме після повної оплати у розмірі 170 000 грн.

Судом установлено, що ОСОБА_1 є фізичною особою-підприємцем, види діяльності: 77.11, зокрема надання в оренду автомобілів і легкових транспортних засобів.

Позивач за зустрічним позовом ОСОБА_2 у своєму позові стверджує, що ОСОБА_1, побоюючись недобросовісних дій ОСОБА_2 щодо виплати останнім усієї суми за автомобіль, забажав від ОСОБА_2 написання розписки щодо отримання ним начебто грошових коштів, які будуть гарантією того, що обумовлена сума за авто буде сплачена.

У матеріалах справи не міститься і стороною позивача за зустрічним позовом не доведено, що автомобіль, який у майбутньому, а саме 25.06.2021 після сплати коштів у розмірі 170 000 гривень, мав перейти у власність ОСОБА_2, був предметом договору лізингу, оренди чи купівлі-продажу між сторонами, не міститься й доказів того, що вартість цього автомобіля була визначена сторонами у розмірі 170 000 грн.

Ураховуючи викладене, суд критично оцінює твердження позивача за зустрічним позовом стосовно того, що сторони мали умисел на фіктивність дій щодо написання розписок та кінцевою метою було укладення договору купівлі-продажу авто.

Суд зауважує, що позивачем за зустрічним позовом ОСОБА_2 не було надано письмових доказів та не було доведено факту того, що зазначений автомобіль, який згідно з розпискою від 24.04.2020 мав бути переданий у власність позичальнику в майбутньому, був безпосередньо предметом договору купівлі-продажу тощо.

Стороною позивача за зустрічним позовом не надано належних і допустимих доказів того, що зазначене рухоме майно було сторонами оцінено в розмірі 170 000 грн, і сума, яка підлягала щотижневій виплаті, мала пряме відношення до погашення або сплати в розстрочку за майбутній автомобіль.

Крім іншого, судом критично оцінюється твердження позивача з приводу його необізнаності щодо власника автомобіля та перешкод надалі здійснити оформлення прав на авто.

Судом достеменно встановлено, що ОСОБА_2 користувався автомобілем і надалі повернув його ОСОБА_1, оскільки, як стверджує позивач, виникли труднощі з приводу переоформлення прав власності на авто.

Відповідно зазначені обставини доводять факт користування автомобілем ОСОБА_2, а відтак передбачають наявність в останнього у користуванні документів щодо автомобіля, а саме технічного паспорта на транспортний засіб.

Технічний паспорт транспортного засобу — документ, який містить відомості про основні технічні характеристики транспортного засобу, ідентифікаційні дані основних агрегатів, відомості про власника, постановлення на облік і зняття з обліку.

Згідно з позовними вимогами за зустрічним позовом ОСОБА_2 зазначає, що через деякий час користування авто в нього виникли труднощі щодо можливості переоформлення власності на автомобіль за Позивачем, тому він відмовився від купівлі авто та повернув його ОСОБА_1.

З цього приводу суд зазначає, що в матеріалах справи не міститься будь-яких письмових доказів факту отримання та передання авто, а також посилання на дати щодо неможливості такого оформлення.

Крім іншого, судом установлено, що в період з 24.04.2020 по 19.10.2021 автомобіль Gееlу МК, державний номер НОМЕР_1, 2011 р. випуску, на підставі договору купівлі-продажу зареєстровано за ОСОБА_1, відтак твердження щодо неможливості оформлення авто з підстав його належності іншій особі прямо спростовані матеріалами справи.

Також судом критично оцінюються доводи сторони позивача за зустрічним позовом з приводу того, що між сторонами фактично в майбутньому мав бути укладений договір купівлі-продажу і написання розписки як запоруки виконання зобов’язання за майбутнім договором підтверджує цей факт.

Судом із наданих пояснень сторін та особистих тверджень ОСОБА_2 установлено, що останній деякий час користувався авто та надалі повернув авто власнику. Отже, ці правовідносини не є такими, що належать до правовідносин, які витікають із договорів купівлі-продажу.

По-перше, слід зауважити, що передання авто у власність мала відбутися лише після сплати коштів, а судом установлено, що ОСОБА_2 користувався авто до настання події, визначеної в розписці, складеній від імені ОСОБА_1.

Суд зауважує, що відповідно до ст. 1053 ЦК за домовленістю сторін борг, що виник із договорів купівлі-продажу, найму майна або з іншої підстави, може бути замінений позиковим зобов’язанням.

З огляду на визначені норми закону, суд зазначає, що позивачем за зустрічним позовом не надано достовірних, належних і допустимих доказів щодо укладення між сторонами будь-якого договору, в результаті чого борг за договором міг би бути заміненим позиковим зобов’язанням.

При цьому достеменно встановлено, що розписка про отримання коштів у борг містить чітко визначену суму грошових коштів і строки повернення.

Матеріали справи не містять у собі договору або будь-якого іншого письмового документа щодо наміру сторін у майбутньому укласти договір купівлі-продажу автомобіля. Розписка від імені ОСОБА_1 про зобов’язання останнім вчинити дії з приводу передання у власність авто, не є документом, який відповідає письмовій формі двостороннього правочину щодо домовленості двох сторін вчинити на користь один одного певні дії.

Надана позивачем за зустрічним позовом розписка як документ, який, на думку позивача, підтверджує факт домовленості укладення договору купівлі-продажу, є лише одностороннім зобов’язанням. За наданою розпискою встановлено, що ОСОБА_1 зобов’язався вчинити дії з приводу передання авто після вчинення ОСОБА_2 дій щодо оплати коштів. При цьому розписка про передання автомобіля у власність не містить посилання на розписку про позику, в розписці не зазначено, що саме за кошти, отримані в борг і виплачені за ним, останньому має бути передано авто.

Не зазначені й інші притаманні договору купівлі-продажу обставини, які б свідчили про те, що розписка є двостороннім договором. Крім іншого, розписка, складена ОСОБА_2 про отримання коштів у борг і зобов’язання їх повернути, також не містить будьяких відомостей із приводу того, що кошти, отримані в борг, є запорукою виконання зобов’язання з метою подальшого вчинення правочину.

У ході розгляду справи не знайшли свого підтвердження обставини щодо наявності домовленості укладення сторонами в майбутньому саме договору купівлі-продажу, обмін розписками про взаємні розрахунки не є доказом укладення сторонами договору купівлі-продажу рухомого майна.

Слід також зазначити, що твердження позивача про те, що договір позики мав не грошовий характер та ОСОБА_2 не отримував коштів від ОСОБА_1, є такими, що не доведені письмовими доказами.

У постанові Верховного Суду від 07.10.2022 у справі № 686/16244/21 зроблено висновок, що: «письмова форма договору позики внаслідок його реального характеру є доказом не лише факту укладення договору, але й факту передання грошової суми позичальнику…».

Судом установлено, що складена розписка про отримання коштів у борг містить визначену грошову суму, дату повернення та умови виконання грошового зобов’язання.

З огляду на зазначене, судом відхиляються та не беруться до уваги твердження позивача щодо недійсності договору позики за безгрошовістю, оскільки належних і допустимих доказів на спростування факту передання та отримання коштів не надано.

Надана стороною позивача за зустрічним позовом розписка про зобов’язання передати авто у власність після спалити коштів за борговою розпискою, не доводить і не вказує на пряме посилання щодо приховування дійсних намірів із приводу правочину, а саме розписки про отримання коштів у борг, невиконання боргового зобов’язання тощо.

Крім іншого, судом установлено, що ОСОБА_1 станом на час складання розписки був власником авто, отже, ОСОБА_2 у визначеному Законом порядку мав змогу укласти двосторонній договір із приводу купівлі-продажу, оренди або лізингу зазначеного авто.

Розпискою від 24.04.2020 зафіксовано юридичний факт отримання коштів у борг.

Системний аналіз змісту розписки про отримання коштів у борг і розписки про зобов’язання передати авто у власність, не містить у собі прямого визначення або відсилання про намір сторін приховати правочин і вчинити його у майбутньому.

Слід зазначити, що позивачем не надано на підтвердження фіктивності розписки іншого договору, будь-якого письмового документа, особистого листування, аудіодоказу тощо, який би прямо свідчив про те, що сторони мали насправді на меті укласти інший договір / правочин і не бажають настання реальних наслідків за борговою розпискою, аніж той, що уклали.

Судом не встановлено і матеріалами справи не доведено, що між сторонами існували будь-які інші домовленості, розписка про отримання коштів у борг є належним і достовірним документом, що між сторонами виникли відносини з приводу невиконання зобов’язання за договором позики.

Отже, досліджуючи боргові розписки чи договори позики, суди повинні виявляти справжню правову природу укладеного договору незалежно від найменування документа і залежно від установлених результатів робити відповідні правові висновки.

Ухвалою Одеського апеляційного суду від 09.09.2024 відкрито апеляційне провадження за апеляційною скаргою адвоката, який діє від імені ОСОБА_2, на рішення Суворовського районного суду м. Одеси від 04.07.2024.

Заслухавши суддю-доповідача, обговоривши доводи апеляційної скарги, дослідивши докази, що стосуються фактів, на які апелянт посилається в апеляційній скарзі, перевіривши правильність застосування судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права при ухваленні судового рішення, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга адвоката, який діє від імені ОСОБА_2, підлягає задоволенню.

Колегія суддів звертає увагу, що зазначені розписки складені в один день, містять одну і ту ж суму та порядок сплати платежів і кінцевий строк виконання зобов’язань за цими розписками.

Колегія суддів звертає увагу, що складені сторонами розписки містять зобов’язання кожного. Колегія суддів звертає увагу, що право власності на автомобіль Geely MK, державний номер НОМЕР_1, за ОСОБА_1 було зареєстроване лише 25.06.2020, а це два місяці після написання ним розписки, за якою він взяв на себе зобов’язання передати у власність автомобіль, власником якого на той момент не був.

Таким чином, висновок суду першої інстанції, що на дату написання зазначених розписок ОСОБА_1 був власником вищевказаного автомобіля, спростовується матеріалами справи.

Крім того, сторонами не заперечувався факт користування та повернення ОСОБА_2 автомобіля Geely MK, державний номер НОМЕР_1.

Дослідивши зазначені розписки, встановивши обставини цієї справи, колегія суддів вважає, що між сторонами виникла домовленість про оформлення в майбутньому договору купівлі-продажу автомобіля з розстрочкою платежів, зі строком повної оплати до 28.12.2020.

Колегія суддів звертає увагу, що відповідно до відзиву на зустрічний позов ОСОБА_1 підтвердив, що написана ним розписка — це обіцянка здійснити продаж у майбутньому автомобіля лише за умови виконання зобов’язання щодо повернення грошових коштів.

Отже, враховуючи зазначене, колегія суддів дійшла висновку, що фактично сторони домовилися про укладення в майбутньому договору купівлі-продажу, за яким ОСОБА_1 зобов’язувався продати (передати у власність), а ОСОБА_2 зобов’язувався купити автомобіль Geely МК, державний номер НОМЕР_1.

Намірів укладення договору позики між сторонами не було. Сторони вибрали між собою такий спосіб взаємних розрахунків, як обмін розписками, які мають однакову дату складення, однакову суму та одну дату виконання. Однак обставини, які надалі не вирішилися, призвели до того, що ОСОБА_1 не продав, а ОСОБА_2 не купив автомобіль Geely MK, державний номер НОМЕР_1, а оригінали розписок залишилися у сторін.

За таких обставин, колегія суддів дійшла висновку, що первісні позовні вимоги ОСОБА_1 не підлягають задоволенню, оскільки останнім не було доведено факт передання коштів за розпискою. Між сторонами по факту були наявні домовленості про укладення договору купівлі-продажу автомобіля у майбутньому. З огляду на це, зустрічні позовні вимоги ОСОБА_2 є доведеними та підлягають задоволенню.

Ураховуючи, що невідповідність висновків суду першої інстанції обставинам справи, порушення останнім вищезазначених норм матеріального і процесуального права призвело до неправильного вирішення справи, колегія суддів вважає, що рішення суду першої інстанції підлягає скасуванню. Необхідно ухвалити нове судове рішення про відмову в задоволенні первісного позову та задоволення зустрічного позову.

Постановою Одеського апеляційного суду від 28.11.20244 апеляційну скаргу адвоката, який діє від імені ОСОБА_2, та зустрічний позов ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про визнання договору позики недійсним, задоволено.

Ухвалою колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 16.04.2026 зазначену справу передано на розгляд Об’єднаної палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду.

Передаючи справу на розгляд Об’єднаної палати Касаційного цивільного суду, колегія суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду зазначає, що наявні підстави для відступу від висновків, викладених у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 16.04.2025 у справі № 523/2697/21 (провадження № 61-1226св25).

Колегія суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду вважає за необхідне зробити висновок про те, що удаваний правочин характеризується свідомо невідповідністю зовнішнього волевиявлення сторін їхній дійсній внутрішній волі. За таким правочином права та обов’язки сторін виникають не з того правочину, який зовні оформлено, а з іншого правочину, який сторони насправді мали на меті вчинити.

Специфіка удаваного правочину полягає саме в тому, що він вчиняється для приховування іншого правочину. Така правова конструкція, як правило, використовується тоді, коли сторони прагнуть обійти встановлені законом обмеження, заборони, мораторій, спеціальну процедуру вчинення певного правочину або уникнути інших несприятливих для них правових чи майнових наслідків.

Водночас саме по собі використання учасниками цивільного обороту правомірного цивільно-правового інструментарію, зокрема договору купівлі-продажу, домовленостей про розстрочення платежу, новації чи іншого допустимого способу оформлення взаємних зобов’язань, не свідчить про удаваність правочину. Якщо сторони не приховують іншого правочину, не мають на меті обійти законодавчу заборону, обмеження чи мораторій та їхнє зовнішнє волевиявлення відповідає фактичному змісту досягнутих домовленостей, підстави для застосування ст. 235 ЦК відсутні.

Ухвалою Верховного Суду у складі Об’єднаної палати Касаційного цивільного суду від 19.05.2026 справу № 523/13382/21 прийнято до свого провадження касаційну скаргу та призначено до розгляду в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи.

У разі пред’явлення позову про стягнення боргу позивач повинен підтвердити своє право вимагати від відповідача виконання боргового зобов’язання.

За загальним правилом тягар доказування удаваності правочину покладається на позивача.

Удаваним є правочин, вчинений сторонами для приховання іншого правочину, який вони насправді вчинили, а не сторони правочину. Тобто сторони з учиненням удаваного правочину навмисно виражають не ту волю, що насправді мала місце. Отже, сторони вчиняють два правочини: один удаваний, що покликаний «маскувати» волю осіб, другий — прихований, від якого вони очікують правових наслідків, а не «приховують» сторону правочину.

Єдиним правовим наслідком кваліфікації правочину як удаваного є застосування до правовідносин, які виникли на його підставі, норм, що регулюють цей правочин.

Установивши під час розгляду справи, що правочин вчинено з метою приховати інший правочин, суд на підставі ст. 235 ЦК має визнати, який правочин насправді вчинили сторони, та вирішити спір із застосуванням норм, що регулюють цей правочин. Якщо правочин, який насправді вчинено, суперечить закону, суд ухвалює рішення, в якому встановлює нікчемність цього правочину або визнає його недійсним.

У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 26.09.2018 у справі № 483/1953/16-ц зроблено висновок, що написання відповідачем боргової розписки було пов’язано з відсутністю при укладенні договору купівлі-продажу риболовного судна у нього грошових коштів для розрахунку з ОСОБА_7 за витрати, що пов’язані з утриманням і ремонтом судна. При цьому спірна розписка була складена за домовленістю сторін на забезпечення зобов’язання щодо оплати ремонту та утримання риболовного судна. Між сторонами виникли правовідносини з приводу боргу, який за домовленістю сторін був замінений позиковим зобов’язанням, тому ці правовідносини повинні регулюватися положеннями ст. 1053 ЦК.

У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 19.12.2018 у справі № 544/174/17 зроблено висновок щодо застосування ст. 545 ЦК і зазначено, що у ч. 3 ст. 545 ЦК передбачено презумпцію належності виконання обов’язку боржником, оскільки наявність боргового документа в боржника підтверджує виконання ним свого обов’язку. І навпаки, якщо борговий документ перебуває у кредитора, то це свідчить про неналежне виконання або невиконання боржником його обов’язку.

Установивши, що ОСОБА_2 не сплатив кошти відповідно до розписки від 24.04.2020, місцевий суд зробив правильний висновок про задоволення первісного позову.

У справі, що переглядається, ОСОБА_1 та ОСОБА_2 не приховували справжній зміст своїх договірних правовідносин, не вчиняли правочин із метою приховання іншого правочину, який вони насправді вчинили, і навмисно не виражали не ту внутрішню волю, яка насправді мала місце.

За таких обставин підстав для застосування до спірних правовідносин у цій справі норм ст. 235 ЦК немає.

Суд першої інстанції встановив, що ОСОБА_2 не довів удаваність позики, а ОСОБА_1 довів обставини позовних вимог щодо стягнення коштів за борговою розпискою та надав достатні докази на їх підтвердження, зробив обґрунтований висновок про задоволення первісних вимог про стягнення боргу за договором позики та відмову в позові про визнання такого правочину недійсним із підстав його удаваності.

Висновки апеляційного суду про доведеність позивачем обставин, якими обґрунтовував позов, не узгоджуються з матеріалами справи.

Оскільки під час дослідження доказів і встановлення фактів у справі судом першої інстанції не були порушені норми процесуального права, правильно застосовані норми матеріального закону, тому рішення суду є законним і обґрунтованим.

Установивши, що апеляційним судом скасовано судове рішення, яке відповідає закону, суд касаційної інстанції скасовує судове рішення суду апеляційної інстанції та залишає в силі судове рішення суду першої інстанції відповідно до ст. 413 ЦПК.

Разом з цим у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 16.04.2025 у справі № 523/2697/21 (провадження № 61-1226 св 25) зазначено, що апеляційний суд установив факт складення сторонами двох розписок, які були датовані одним днем, передбачали взаємні обов’язки сторін, стосувалися однієї грошової суми та одного строку виконання. За однією розпискою ОСОБА_2 зазначив про отримання від ОСОБА_1 у борг 109 000,00 грн із зобов’язанням повернути їх частинами, а за іншою ОСОБА_1 зобов’язався передати ОСОБА_2 у власність автомобіль ГАЗ 330210 після сплати цієї ж суми. Тобто сторони у справі фактично домовилися про укладення договору купівлі-продажу, за яким ОСОБА_1 зобов’язувався продати (передати у власність), а ОСОБА_2 зобов’язувався купити автомобіль ГАЗ 330210, номерний знак НОМЕР_2, НОМЕР_2. На цьому наголошено і в касаційній скарзі представника ОСОБА_1. Установивши фактичні обставини справи, надавши правову оцінку наявним у справі доказам, суд апеляційної інстанції зробив висновки про те, що сторони у справі не мали намірів на укладення договору позики, оскільки вони мали намір укласти договір-купівлі продажу транспортного засобу й обрали між собою відповідний спосіб взаємних розрахунків (обмін розписками). Разом із цим суд апеляційної інстанції не врахував норми матеріального права, правові висновки Великої Палати Верховного Суду, Верховного Суду і не вирішив спір із застосуванням норм, що регулюють укладений між сторонами у справі правочин, який, за висновком суду, мали на увазі сторони.

У справі, що переглядається апеляційний суд, дійшовши висновку про наявність між сторонами домовленості щодо майбутнього передання автомобіля, фактично ототожнив інший зміст майнових домовленостей сторін з удаваністю договору позики. Водночас суд не встановив обов’язкової для застосування ст. 235 ЦК ознаки — спільної спрямованості волі обох сторін на приховування договору купівлі-продажу транспортного засобу під виглядом договору позики. Також апеляційний суд не обґрунтував, у чому саме полягало приховування іншого правочину, якщо домовленість щодо можливого передання автомобіля була прямо зафіксована в окремій розписці ОСОБА_1.

У справі № 523/13382/21 не встановлена одна з необхідних ознак удаваного правочину — учинення одного правочину з метою приховування іншого.

Об’єднана палата Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду вважає, що відсутні підстави для відступу від висновку, викладеного у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 16.04.2025 у справі № 523/2697/21 (провадження № 61-1226 св 25), оскільки у справі, що переглядається, та у справі, від якої пропонується відступити, фактично зроблені ідентичні висновки.

Об’єднана палата Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду вважає, що відсутні підстави для відступу від висновків, викладених у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 16.04.2025 у справі № 523/2697/21 (провадження № 61-1226св25), та робить висновок про те, що сторони з учиненням удаваного правочину навмисно виражають не ту внутрішню волю, що насправді має місце. За удаваним правочином права та обов’язки сторін виникають, але не ті, що випливають зі змісту правочину. Як правило, вчинення таких правочинів викликано певними обмеженнями, ускладненою процедурою чи мораторієм, установленими законодавством для певних правочинів, або фінансовою невигідністю, зайвими витратами, які очікують осіб, що хочуть досягти своєї мети, але цьому заважають ті чи інші перешкоди.

Специфікою удаваного правочину є те, що він приховує інший правочин. Удаваний правочин якраз і вчиняється для того, щоб «обійти» певне обмеження, заборону чи мораторій та приховати той правочин, який сторони насправді вчинили. Якщо учасники цивільного обороту використовують правомірний цивільно-правовий інструментарій (зокрема, договір купівлі-продажу, новацію), не «обходять» певне обмеження, заборону чи мораторій і не приховують жоден правочин, то підстави для застосування конструкції удаваності правочину відсутні.

Верховний Суд у складі Об’єднаної палати Касаційного цивільного суду ухвалив касаційну скаргу ОСОБА_1, яка підписана представником ОСОБА_3, задовольнити.

За своєю правовою природою розписка про отримання в борг грошових коштів є документом, який видається боржником кредитору за договором позики та підтверджує факт його укладення, умови договору, а також засвідчує отримання боржником від кредитора відповідної грошової суми або речей.

Під час дослідження боргових розписок чи договорів позики суди повинні встановлювати їх дійсну правову природу незалежно від найменування документа і, виходячи з установлених обставин, надавати спірним правовідносинам належну правову кваліфікацію та робити відповідні правові висновки.

Оскільки домовленість щодо автомобіля була письмово оформлена в окремій розписці, вона не може без належного правового обґрунтування одночасно розглядатися як відкрите волевиявлення сторін і як прихований правочин у розумінні ст. 235 ЦК. За таких обставин визначальне правове значення має не сам факт існування двох взаємопов’язаних розписок, а встановлення їх функціонального призначення у структурі спірних правовідносин і з’ясування дійсної правової природи взаємних зобов’язань сторін.

За відсутності встановлення факту вчинення одного правочину з метою приховування іншого правова кваліфікація спірних правовідносин має здійснюватися шляхом визначення їх дійсної правової природи та застосування відповідних норм матеріального права, а не шляхом формального застосування положень ст. 235 ЦК.

Визначальною ознакою удаваного правочину є приховування іншого правочину, який сторони фактично мали намір вчинити. Саме з цією метою удаваний правочин використовується для обходу встановлених обмежень, заборон чи мораторіїв та маскування реальних правовідносин між сторонами. Водночас якщо учасники цивільного обороту застосовують передбачені законом цивільно-правові інструменти (зокрема, договір купівлі-продажу чи новацію) без наміру обійти відповідні обмеження, заборони або мораторії та не приховують жодного іншого правочину, підстави для кваліфікації такого правочину як удаваного відсутні.

Ольга Розгон

доц., к. ю. н.

	18:03 Пт 16.10.26
Боргова розписка та удаваний правочин: межі застосування ст. 235 ЦК України
Головна цитата «За відсутності встановлення факту вчинення одного правочину з метою приховування іншого правова кваліфікація спірних правовідносин має здійснюватися шляхом визначення їх дійсної правової природи та застосування відповідних норм матеріального права, а не шляхом формального застосування положень ст. 235 ЦК», - доц., к. ю. н. О. Розгон Які правові аспекти слід враховувати під час застосування конструкції удаваного правочину та встановлення дійсної правової природи боргової розписки, зокрема щодо критеріїв відмежування удаваного правочину від інших цивільно-правових конструкцій і визначення підстав застосування ст. 235 Цивільного кодексу України за наявності кількох взаємопов’язаних розписок? Для приватного права апріорі властивою є така засада, як розумність. Розумність характерна як для оцінки / врахування поведінки учасників цивільного обороту, тлумачення матеріальних приватно-правових норм, що здійснюється при вирішенні спорів, так і для тлумачення процесуальних норм. Відповідно до частин 1 та 2 ст. 509 ЦК зобов’язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов’язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від вчинення певної дії (негативне зобов’язання), а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов’язку. Зобов’язання виникають із підстав, установлених ст. 11 цього Кодексу. Зобов’язання має ґрунтуватися на засадах добросовісності, розумності та справедливості. Згідно зі ст. 525 ЦК одностороння відмова від зобов’язання або одностороння зміна його умов не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом. Відповідно до ст. 526 ЦК зобов’язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов і вимог — відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно висуваються. Тлумачення зазначеної статті ЦК свідчить про те, що цивільне законодавство містить загальні умови виконання зобов’язання, що полягають у його виконанні належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов і вимог — відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що зазвичай висуваються. Це правило є універсальним і підлягає застосуванню до виконання як договірних, так і недоговірних зобов’язань. Недотримання умов виконання призводить до порушення зобов’язання. За положеннями ст. 610 ЦК порушенням зобов’язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов’язання (неналежне виконання). Згідно з ч. 1 ст. 626 ЦК договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов’язків. У ч. 1 ст. 627 ЦК визначено, що сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента і визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості. Частина 1 ст. 628 ЦК передбачає, що зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов’язковими відповідно до актів цивільного законодавства. Відповідно до ст. 629 ЦК договір є обов’язковим для виконання сторонами. За договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов’язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду і такої ж якості. Договір позики є укладеним із моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками (ст. 1046 ЦК). Згідно з ч. 1 ст. 1047 ЦК договір позики укладається у письмовій формі, якщо його сума не менше як у десять разів перевищує встановлений законом розмір неоподаткованого мінімуму доходів громадян, а у випадках, коли позикодавцем є юридична особа, — незалежно від суми. Частиною 1 ст. 1049 ЦК передбачено, що позичальник зобов’язується повернути позикодавцю позику (грошові кошти у такій самій сумі або речі, визначені родовими ознаками у такій самій кількості, такого самого роду і такої самої якості, що були передані йому позикодавцем) у строк і в порядку, які встановлені договором. Якщо договором не встановлений строк повернення позики або цей строк визначений моментом пред’явлення вимоги, позика має бути повернена позичальником протягом тридцяти днів від дня пред’явлення позикодавцем вимоги про це, якщо інше не встановлено договором. Письмова форма договору позики внаслідок його реального характеру є доказом не лише факту укладення договору, але й факту передання грошової суми позичальнику. За своїми правовими характеристиками договір позики є реальним, оплатним чи безоплатним договором, на підтвердження якого могла бути надана розписка. Розглянемо приклад судової практики щодо стягнення суми боргу за договором позики. 23.07.2021 від імені та в інтересах ОСОБА_1 до Суворовського районного суду м. Одеси з позовними вимогами до ОСОБА_2 про стягнення суми боргу за договором позики звернувся представник позивача — адвокат. В обґрунтування позовних вимог представник позивача зазначив, що 24.04.2020 ОСОБА_2 взяв у борг у ОСОБА_1 грошові кошти в розмірі 170 000 грн, про що складено розписку. Позивач належним чином виконав зобов’язання за договором, надав позичальнику грошові кошти, а відповідач порушив взяті на себе зобов’язання щодо повернення грошових коштів, кошти в розмірі 170 000 грн у визначений в розписці час не повернув, у зв’язку з цим позивач змушений звернутися до суду. На підставі викладеного представник позивача просить стягнути з відповідача на користь позивача грошові кошти в розмірі 170 000 грн. 18.01.2022 (вх. № 1083) на адресу суду надійшла зустрічна позовна заява за підписом представника позивача ОСОБА_2 — адвоката. Обмін розписками, які мають однакову дату складення, однакову суму та одну дату виконання, однак обставини, що існували на момент домовленостей сторін та замовчувалися зі сторони ОСОБА_1, які надалі не вирішилися, призвели до того, що ОСОБА_1 не продав, а ОСОБА_2 не купив визначений автомобіль. Ураховуючи викладене, представник позивача просить визнати договір позики, укладений між ОСОБА_1 та ОСОБА_2, на підтвердження якого складено розписку від 24.04.2020 на суму 170 000 гривень, недійсним і стягнути з відповідача на користь позивача понесені судові витрати і витрати на правничу допомогу. 22.02.2022 на адресу суду (вх. № 5017) надійшов відзив на зустрічну позовну заяву. Розписка є документом, який боржник видає кредитору за договором позики, підтверджуючи як його укладення, так і умови договору, а також засвідчуючи отримання від кредитора певної грошової суми або речей. Ураховуючи викладене, відповідач зазначає, що правовідносини, які виникли між сторонами, неможливо оцінювати як укладення договору поруки та, відповідно, доводи, викладені у зустрічному позові, не можуть бути взяті до уваги. Зобов’язання за розпискою про передання майна могли виникнути в майбутньому та лише після сплати позичальником грошових коштів. Відповідач зазначив, що вищевказаними позовними вимогами позивач намагається підмінити поняття і ввести суд в оману. Суд, дослідивши матеріали справи, письмові докази, надані сторонами на підтвердження і спростування позовних вимог в їх сукупності, дійшов висновку, що позовні вимоги за первісним позовом підлягають задоволенню, а в задоволенні зустрічного позову слід відмовити з таких підстав. Вирішуючи позовні вимоги за первісним і зустрічним позовом, суд виходить із такого. Судом установлено, що 24.04.2020 ОСОБА_2 було написано розписку, згідно з якою останній зазначив, що бере в борг у ОСОБА_1 суму в розмірі 170 000 гривень, яку зобов’язався віддати рівними частками по 2 500 гривень кожної суботи місяця до 25.06.2021. У ході розгляду справи судом установлено, що написання розписки, а саме факт її складення та підписання ОСОБА_2, не оспорюється. Також судом установлено, що 24.04.2020 ОСОБА_1 складено розписку, згідно з якою останній зобов’язався передати у власність авто Gееlу МК, державний номер НОМЕР_1, після повної виплати 170 000 гривень ОСОБА_2. Таким чином, судом установлено, що сторонами у справі 24.04.2020 було укладено дві розписки, за якими кожна зі сторін мала обов’язок вчинити певні дії на користь іншої сторони, розписка, складена від імені ОСОБА_2, містить строки виконання зобов’язань. Розпискою, складеною ОСОБА_1, передбачено виконання зобов’язання після оплати коштів, без зазначення будь-якої дати настання певної події. При цьому факт отримання коштів у борг підтверджує не будь-яка розписка, а саме розписка про отримання коштів, зі змісту якої можливо установити, що відбулося передання певної суми коштів. Згідно з розпискою від 24.04.2020, складеною ОСОБА_2, зазначено «…беру взайм у ОСОБА_1 суму в розмірі 170 000 грн, зобов’язуюсь повернути частинами…». Таким чином, суд дійшов висновку, що ця розписка є такою, що підтверджує факт отримання грошових коштів у борг, умови і строки повернення коштів. Досліджуючи боргові розписки чи інші письмові документи, суд для визначення факту укладення договору повинен виявляти справжню правову природу правовідносин сторін незалежно від найменування документа і залежно від установлених результатів зробити відповідні правові висновки. Отже, письмова форма договору позики з огляду на його реальний характер є доказом не лише факту укладення договору, але й факту передання грошової суми позичальнику. Згідно з розпискою, написаною ОСОБА_2 про позику грошових коштів, судом установлено, що остання містить дату її складання, умови повернення і строки повернення коштів, а також розстрочку платежу. Разом з цим судом також установлено, що 24.04.2020 ОСОБА_1 було складено розписку щодо вчинення дій, а саме передання автомобіля, яка містить у собі умови передання авто Gееlу МК, державний номер у власність, а саме після повної оплати у розмірі 170 000 грн. Судом установлено, що ОСОБА_1 є фізичною особою-підприємцем, види діяльності: 77.11, зокрема надання в оренду автомобілів і легкових транспортних засобів. Позивач за зустрічним позовом ОСОБА_2 у своєму позові стверджує, що ОСОБА_1, побоюючись недобросовісних дій ОСОБА_2 щодо виплати останнім усієї суми за автомобіль, забажав від ОСОБА_2 написання розписки щодо отримання ним начебто грошових коштів, які будуть гарантією того, що обумовлена сума за авто буде сплачена. У матеріалах справи не міститься і стороною позивача за зустрічним позовом не доведено, що автомобіль, який у майбутньому, а саме 25.06.2021 після сплати коштів у розмірі 170 000 гривень, мав перейти у власність ОСОБА_2, був предметом договору лізингу, оренди чи купівлі-продажу між сторонами, не міститься й доказів того, що вартість цього автомобіля була визначена сторонами у розмірі 170 000 грн. Ураховуючи викладене, суд критично оцінює твердження позивача за зустрічним позовом стосовно того, що сторони мали умисел на фіктивність дій щодо написання розписок та кінцевою метою було укладення договору купівлі-продажу авто. Суд зауважує, що позивачем за зустрічним позовом ОСОБА_2 не було надано письмових доказів та не було доведено факту того, що зазначений автомобіль, який згідно з розпискою від 24.04.2020 мав бути переданий у власність позичальнику в майбутньому, був безпосередньо предметом договору купівлі-продажу тощо. Стороною позивача за зустрічним позовом не надано належних і допустимих доказів того, що зазначене рухоме майно було сторонами оцінено в розмірі 170 000 грн, і сума, яка підлягала щотижневій виплаті, мала пряме відношення до погашення або сплати в розстрочку за майбутній автомобіль. Крім іншого, судом критично оцінюється твердження позивача з приводу його необізнаності щодо власника автомобіля та перешкод надалі здійснити оформлення прав на авто. Судом достеменно встановлено, що ОСОБА_2 користувався автомобілем і надалі повернув його ОСОБА_1, оскільки, як стверджує позивач, виникли труднощі з приводу переоформлення прав власності на авто. Відповідно зазначені обставини доводять факт користування автомобілем ОСОБА_2, а відтак передбачають наявність в останнього у користуванні документів щодо автомобіля, а саме технічного паспорта на транспортний засіб. Технічний паспорт транспортного засобу — документ, який містить відомості про основні технічні характеристики транспортного засобу, ідентифікаційні дані основних агрегатів, відомості про власника, постановлення на облік і зняття з обліку. Згідно з позовними вимогами за зустрічним позовом ОСОБА_2 зазначає, що через деякий час користування авто в нього виникли труднощі щодо можливості переоформлення власності на автомобіль за Позивачем, тому він відмовився від купівлі авто та повернув його ОСОБА_1. З цього приводу суд зазначає, що в матеріалах справи не міститься будь-яких письмових доказів факту отримання та передання авто, а також посилання на дати щодо неможливості такого оформлення. Крім іншого, судом установлено, що в період з 24.04.2020 по 19.10.2021 автомобіль Gееlу МК, державний номер НОМЕР_1, 2011 р. випуску, на підставі договору купівлі-продажу зареєстровано за ОСОБА_1, відтак твердження щодо неможливості оформлення авто з підстав його належності іншій особі прямо спростовані матеріалами справи. Також судом критично оцінюються доводи сторони позивача за зустрічним позовом з приводу того, що між сторонами фактично в майбутньому мав бути укладений договір купівлі-продажу і написання розписки як запоруки виконання зобов’язання за майбутнім договором підтверджує цей факт. Судом із наданих пояснень сторін та особистих тверджень ОСОБА_2 установлено, що останній деякий час користувався авто та надалі повернув авто власнику. Отже, ці правовідносини не є такими, що належать до правовідносин, які витікають із договорів купівлі-продажу. По-перше, слід зауважити, що передання авто у власність мала відбутися лише після сплати коштів, а судом установлено, що ОСОБА_2 користувався авто до настання події, визначеної в розписці, складеній від імені ОСОБА_1. Суд зауважує, що відповідно до ст. 1053 ЦК за домовленістю сторін борг, що виник із договорів купівлі-продажу, найму майна або з іншої підстави, може бути замінений позиковим зобов’язанням. З огляду на визначені норми закону, суд зазначає, що позивачем за зустрічним позовом не надано достовірних, належних і допустимих доказів щодо укладення між сторонами будь-якого договору, в результаті чого борг за договором міг би бути заміненим позиковим зобов’язанням. При цьому достеменно встановлено, що розписка про отримання коштів у борг містить чітко визначену суму грошових коштів і строки повернення. Матеріали справи не містять у собі договору або будь-якого іншого письмового документа щодо наміру сторін у майбутньому укласти договір купівлі-продажу автомобіля. Розписка від імені ОСОБА_1 про зобов’язання останнім вчинити дії з приводу передання у власність авто, не є документом, який відповідає письмовій формі двостороннього правочину щодо домовленості двох сторін вчинити на користь один одного певні дії. Надана позивачем за зустрічним позовом розписка як документ, який, на думку позивача, підтверджує факт домовленості укладення договору купівлі-продажу, є лише одностороннім зобов’язанням. За наданою розпискою встановлено, що ОСОБА_1 зобов’язався вчинити дії з приводу передання авто після вчинення ОСОБА_2 дій щодо оплати коштів. При цьому розписка про передання автомобіля у власність не містить посилання на розписку про позику, в розписці не зазначено, що саме за кошти, отримані в борг і виплачені за ним, останньому має бути передано авто. Не зазначені й інші притаманні договору купівлі-продажу обставини, які б свідчили про те, що розписка є двостороннім договором. Крім іншого, розписка, складена ОСОБА_2 про отримання коштів у борг і зобов’язання їх повернути, також не містить будьяких відомостей із приводу того, що кошти, отримані в борг, є запорукою виконання зобов’язання з метою подальшого вчинення правочину. У ході розгляду справи не знайшли свого підтвердження обставини щодо наявності домовленості укладення сторонами в майбутньому саме договору купівлі-продажу, обмін розписками про взаємні розрахунки не є доказом укладення сторонами договору купівлі-продажу рухомого майна. Слід також зазначити, що твердження позивача про те, що договір позики мав не грошовий характер та ОСОБА_2 не отримував коштів від ОСОБА_1, є такими, що не доведені письмовими доказами. У постанові Верховного Суду від 07.10.2022 у справі № 686/16244/21 зроблено висновок, що: «письмова форма договору позики внаслідок його реального характеру є доказом не лише факту укладення договору, але й факту передання грошової суми позичальнику…». Судом установлено, що складена розписка про отримання коштів у борг містить визначену грошову суму, дату повернення та умови виконання грошового зобов’язання. З огляду на зазначене, судом відхиляються та не беруться до уваги твердження позивача щодо недійсності договору позики за безгрошовістю, оскільки належних і допустимих доказів на спростування факту передання та отримання коштів не надано. Надана стороною позивача за зустрічним позовом розписка про зобов’язання передати авто у власність після спалити коштів за борговою розпискою, не доводить і не вказує на пряме посилання щодо приховування дійсних намірів із приводу правочину, а саме розписки про отримання коштів у борг, невиконання боргового зобов’язання тощо. Крім іншого, судом установлено, що ОСОБА_1 станом на час складання розписки був власником авто, отже, ОСОБА_2 у визначеному Законом порядку мав змогу укласти двосторонній договір із приводу купівлі-продажу, оренди або лізингу зазначеного авто. Розпискою від 24.04.2020 зафіксовано юридичний факт отримання коштів у борг. Системний аналіз змісту розписки про отримання коштів у борг і розписки про зобов’язання передати авто у власність, не містить у собі прямого визначення або відсилання про намір сторін приховати правочин і вчинити його у майбутньому. Слід зазначити, що позивачем не надано на підтвердження фіктивності розписки іншого договору, будь-якого письмового документа, особистого листування, аудіодоказу тощо, який би прямо свідчив про те, що сторони мали насправді на меті укласти інший договір / правочин і не бажають настання реальних наслідків за борговою розпискою, аніж той, що уклали. Судом не встановлено і матеріалами справи не доведено, що між сторонами існували будь-які інші домовленості, розписка про отримання коштів у борг є належним і достовірним документом, що між сторонами виникли відносини з приводу невиконання зобов’язання за договором позики. Отже, досліджуючи боргові розписки чи договори позики, суди повинні виявляти справжню правову природу укладеного договору незалежно від найменування документа і залежно від установлених результатів робити відповідні правові висновки. Рішенням Суворовського районного суду м. Одеси позовні вимоги ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про стягнення суми боргу за договором задоволено. Ухвалою Одеського апеляційного суду від 09.09.2024 відкрито апеляційне провадження за апеляційною скаргою адвоката, який діє від імені ОСОБА_2, на рішення Суворовського районного суду м. Одеси від 04.07.2024. Заслухавши суддю-доповідача, обговоривши доводи апеляційної скарги, дослідивши докази, що стосуються фактів, на які апелянт посилається в апеляційній скарзі, перевіривши правильність застосування судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права при ухваленні судового рішення, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга адвоката, який діє від імені ОСОБА_2, підлягає задоволенню. Колегія суддів звертає увагу, що зазначені розписки складені в один день, містять одну і ту ж суму та порядок сплати платежів і кінцевий строк виконання зобов’язань за цими розписками. Колегія суддів звертає увагу, що складені сторонами розписки містять зобов’язання кожного. Колегія суддів звертає увагу, що право власності на автомобіль Geely MK, державний номер НОМЕР_1, за ОСОБА_1 було зареєстроване лише 25.06.2020, а це два місяці після написання ним розписки, за якою він взяв на себе зобов’язання передати у власність автомобіль, власником якого на той момент не був. Таким чином, висновок суду першої інстанції, що на дату написання зазначених розписок ОСОБА_1 був власником вищевказаного автомобіля, спростовується матеріалами справи. Крім того, сторонами не заперечувався факт користування та повернення ОСОБА_2 автомобіля Geely MK, державний номер НОМЕР_1. Дослідивши зазначені розписки, встановивши обставини цієї справи, колегія суддів вважає, що між сторонами виникла домовленість про оформлення в майбутньому договору купівлі-продажу автомобіля з розстрочкою платежів, зі строком повної оплати до 28.12.2020. Колегія суддів звертає увагу, що відповідно до відзиву на зустрічний позов ОСОБА_1 підтвердив, що написана ним розписка — це обіцянка здійснити продаж у майбутньому автомобіля лише за умови виконання зобов’язання щодо повернення грошових коштів. Отже, враховуючи зазначене, колегія суддів дійшла висновку, що фактично сторони домовилися про укладення в майбутньому договору купівлі-продажу, за яким ОСОБА_1 зобов’язувався продати (передати у власність), а ОСОБА_2 зобов’язувався купити автомобіль Geely МК, державний номер НОМЕР_1. Намірів укладення договору позики між сторонами не було. Сторони вибрали між собою такий спосіб взаємних розрахунків, як обмін розписками, які мають однакову дату складення, однакову суму та одну дату виконання. Однак обставини, які надалі не вирішилися, призвели до того, що ОСОБА_1 не продав, а ОСОБА_2 не купив автомобіль Geely MK, державний номер НОМЕР_1, а оригінали розписок залишилися у сторін. За таких обставин, колегія суддів дійшла висновку, що первісні позовні вимоги ОСОБА_1 не підлягають задоволенню, оскільки останнім не було доведено факт передання коштів за розпискою. Між сторонами по факту були наявні домовленості про укладення договору купівлі-продажу автомобіля у майбутньому. З огляду на це, зустрічні позовні вимоги ОСОБА_2 є доведеними та підлягають задоволенню. Ураховуючи, що невідповідність висновків суду першої інстанції обставинам справи, порушення останнім вищезазначених норм матеріального і процесуального права призвело до неправильного вирішення справи, колегія суддів вважає, що рішення суду першої інстанції підлягає скасуванню. Необхідно ухвалити нове судове рішення про відмову в задоволенні первісного позову та задоволення зустрічного позову. Постановою Одеського апеляційного суду від 28.11.20244 апеляційну скаргу адвоката, який діє від імені ОСОБА_2, та зустрічний позов ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про визнання договору позики недійсним, задоволено. Ухвалою колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 16.04.2026 зазначену справу передано на розгляд Об’єднаної палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду. Передаючи справу на розгляд Об’єднаної палати Касаційного цивільного суду, колегія суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду зазначає, що наявні підстави для відступу від висновків, викладених у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 16.04.2025 у справі № 523/2697/21 (провадження № 61-1226св25). Позиція Верховного Суду Колегія суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду вважає за необхідне зробити висновок про те, що удаваний правочин характеризується свідомо невідповідністю зовнішнього волевиявлення сторін їхній дійсній внутрішній волі. За таким правочином права та обов’язки сторін виникають не з того правочину, який зовні оформлено, а з іншого правочину, який сторони насправді мали на меті вчинити. Специфіка удаваного правочину полягає саме в тому, що він вчиняється для приховування іншого правочину. Така правова конструкція, як правило, використовується тоді, коли сторони прагнуть обійти встановлені законом обмеження, заборони, мораторій, спеціальну процедуру вчинення певного правочину або уникнути інших несприятливих для них правових чи майнових наслідків. Водночас саме по собі використання учасниками цивільного обороту правомірного цивільно-правового інструментарію, зокрема договору купівлі-продажу, домовленостей про розстрочення платежу, новації чи іншого допустимого способу оформлення взаємних зобов’язань, не свідчить про удаваність правочину. Якщо сторони не приховують іншого правочину, не мають на меті обійти законодавчу заборону, обмеження чи мораторій та їхнє зовнішнє волевиявлення відповідає фактичному змісту досягнутих домовленостей, підстави для застосування ст. 235 ЦК відсутні. Ухвалою Верховного Суду у складі Об’єднаної палати Касаційного цивільного суду від 19.05.2026 справу № 523/13382/21 прийнято до свого провадження касаційну скаргу та призначено до розгляду в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи. У разі пред’явлення позову про стягнення боргу позивач повинен підтвердити своє право вимагати від відповідача виконання боргового зобов’язання. За загальним правилом тягар доказування удаваності правочину покладається на позивача. Удаваним є правочин, вчинений сторонами для приховання іншого правочину, який вони насправді вчинили, а не сторони правочину. Тобто сторони з учиненням удаваного правочину навмисно виражають не ту волю, що насправді мала місце. Отже, сторони вчиняють два правочини: один удаваний, що покликаний «маскувати» волю осіб, другий — прихований, від якого вони очікують правових наслідків, а не «приховують» сторону правочину. Єдиним правовим наслідком кваліфікації правочину як удаваного є застосування до правовідносин, які виникли на його підставі, норм, що регулюють цей правочин. Установивши під час розгляду справи, що правочин вчинено з метою приховати інший правочин, суд на підставі ст. 235 ЦК має визнати, який правочин насправді вчинили сторони, та вирішити спір із застосуванням норм, що регулюють цей правочин. Якщо правочин, який насправді вчинено, суперечить закону, суд ухвалює рішення, в якому встановлює нікчемність цього правочину або визнає його недійсним. У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 26.09.2018 у справі № 483/1953/16-ц зроблено висновок, що написання відповідачем боргової розписки було пов’язано з відсутністю при укладенні договору купівлі-продажу риболовного судна у нього грошових коштів для розрахунку з ОСОБА_7 за витрати, що пов’язані з утриманням і ремонтом судна. При цьому спірна розписка була складена за домовленістю сторін на забезпечення зобов’язання щодо оплати ремонту та утримання риболовного судна. Між сторонами виникли правовідносини з приводу боргу, який за домовленістю сторін був замінений позиковим зобов’язанням, тому ці правовідносини повинні регулюватися положеннями ст. 1053 ЦК. У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 19.12.2018 у справі № 544/174/17 зроблено висновок щодо застосування ст. 545 ЦК і зазначено, що у ч. 3 ст. 545 ЦК передбачено презумпцію належності виконання обов’язку боржником, оскільки наявність боргового документа в боржника підтверджує виконання ним свого обов’язку. І навпаки, якщо борговий документ перебуває у кредитора, то це свідчить про неналежне виконання або невиконання боржником його обов’язку. Установивши, що ОСОБА_2 не сплатив кошти відповідно до розписки від 24.04.2020, місцевий суд зробив правильний висновок про задоволення первісного позову. У справі, що переглядається, ОСОБА_1 та ОСОБА_2 не приховували справжній зміст своїх договірних правовідносин, не вчиняли правочин із метою приховання іншого правочину, який вони насправді вчинили, і навмисно не виражали не ту внутрішню волю, яка насправді мала місце. За таких обставин підстав для застосування до спірних правовідносин у цій справі норм ст. 235 ЦК немає. Суд першої інстанції встановив, що ОСОБА_2 не довів удаваність позики, а ОСОБА_1 довів обставини позовних вимог щодо стягнення коштів за борговою розпискою та надав достатні докази на їх підтвердження, зробив обґрунтований висновок про задоволення первісних вимог про стягнення боргу за договором позики та відмову в позові про визнання такого правочину недійсним із підстав його удаваності. Висновки апеляційного суду про доведеність позивачем обставин, якими обґрунтовував позов, не узгоджуються з матеріалами справи. Оскільки під час дослідження доказів і встановлення фактів у справі судом першої інстанції не були порушені норми процесуального права, правильно застосовані норми матеріального закону, тому рішення суду є законним і обґрунтованим. Установивши, що апеляційним судом скасовано судове рішення, яке відповідає закону, суд касаційної інстанції скасовує судове рішення суду апеляційної інстанції та залишає в силі судове рішення суду першої інстанції відповідно до ст. 413 ЦПК. Разом з цим у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 16.04.2025 у справі № 523/2697/21 (провадження № 61-1226 св 25) зазначено, що апеляційний суд установив факт складення сторонами двох розписок, які були датовані одним днем, передбачали взаємні обов’язки сторін, стосувалися однієї грошової суми та одного строку виконання. За однією розпискою ОСОБА_2 зазначив про отримання від ОСОБА_1 у борг 109 000,00 грн із зобов’язанням повернути їх частинами, а за іншою ОСОБА_1 зобов’язався передати ОСОБА_2 у власність автомобіль ГАЗ 330210 після сплати цієї ж суми. Тобто сторони у справі фактично домовилися про укладення договору купівлі-продажу, за яким ОСОБА_1 зобов’язувався продати (передати у власність), а ОСОБА_2 зобов’язувався купити автомобіль ГАЗ 330210, номерний знак НОМЕР_2, НОМЕР_2. На цьому наголошено і в касаційній скарзі представника ОСОБА_1. Установивши фактичні обставини справи, надавши правову оцінку наявним у справі доказам, суд апеляційної інстанції зробив висновки про те, що сторони у справі не мали намірів на укладення договору позики, оскільки вони мали намір укласти договір-купівлі продажу транспортного засобу й обрали між собою відповідний спосіб взаємних розрахунків (обмін розписками). Разом із цим суд апеляційної інстанції не врахував норми матеріального права, правові висновки Великої Палати Верховного Суду, Верховного Суду і не вирішив спір із застосуванням норм, що регулюють укладений між сторонами у справі правочин, який, за висновком суду, мали на увазі сторони. У справі, що переглядається апеляційний суд, дійшовши висновку про наявність між сторонами домовленості щодо майбутнього передання автомобіля, фактично ототожнив інший зміст майнових домовленостей сторін з удаваністю договору позики. Водночас суд не встановив обов’язкової для застосування ст. 235 ЦК ознаки — спільної спрямованості волі обох сторін на приховування договору купівлі-продажу транспортного засобу під виглядом договору позики. Також апеляційний суд не обґрунтував, у чому саме полягало приховування іншого правочину, якщо домовленість щодо можливого передання автомобіля була прямо зафіксована в окремій розписці ОСОБА_1. У справі № 523/13382/21 не встановлена одна з необхідних ознак удаваного правочину — учинення одного правочину з метою приховування іншого. Об’єднана палата Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду вважає, що відсутні підстави для відступу від висновку, викладеного у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 16.04.2025 у справі № 523/2697/21 (провадження № 61-1226 св 25), оскільки у справі, що переглядається, та у справі, від якої пропонується відступити, фактично зроблені ідентичні висновки. Об’єднана палата Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду вважає, що відсутні підстави для відступу від висновків, викладених у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 16.04.2025 у справі № 523/2697/21 (провадження № 61-1226св25), та робить висновок про те, що сторони з учиненням удаваного правочину навмисно виражають не ту внутрішню волю, що насправді має місце. За удаваним правочином права та обов’язки сторін виникають, але не ті, що випливають зі змісту правочину. Як правило, вчинення таких правочинів викликано певними обмеженнями, ускладненою процедурою чи мораторієм, установленими законодавством для певних правочинів, або фінансовою невигідністю, зайвими витратами, які очікують осіб, що хочуть досягти своєї мети, але цьому заважають ті чи інші перешкоди. Специфікою удаваного правочину є те, що він приховує інший правочин. Удаваний правочин якраз і вчиняється для того, щоб «обійти» певне обмеження, заборону чи мораторій та приховати той правочин, який сторони насправді вчинили. Якщо учасники цивільного обороту використовують правомірний цивільно-правовий інструментарій (зокрема, договір купівлі-продажу, новацію), не «обходять» певне обмеження, заборону чи мораторій і не приховують жоден правочин, то підстави для застосування конструкції удаваності правочину відсутні. Верховний Суд у складі Об’єднаної палати Касаційного цивільного суду ухвалив касаційну скаргу ОСОБА_1, яка підписана представником ОСОБА_3, задовольнити. Таким чином, робимо висновки. За своєю правовою природою розписка про отримання в борг грошових коштів є документом, який видається боржником кредитору за договором позики та підтверджує факт його укладення, умови договору, а також засвідчує отримання боржником від кредитора відповідної грошової суми або речей. Під час дослідження боргових розписок чи договорів позики суди повинні встановлювати їх дійсну правову природу незалежно від найменування документа і, виходячи з установлених обставин, надавати спірним правовідносинам належну правову кваліфікацію та робити відповідні правові висновки. Оскільки домовленість щодо автомобіля була письмово оформлена в окремій розписці, вона не може без належного правового обґрунтування одночасно розглядатися як відкрите волевиявлення сторін і як прихований правочин у розумінні ст. 235 ЦК. За таких обставин визначальне правове значення має не сам факт існування двох взаємопов’язаних розписок, а встановлення їх функціонального призначення у структурі спірних правовідносин і з’ясування дійсної правової природи взаємних зобов’язань сторін. За відсутності встановлення факту вчинення одного правочину з метою приховування іншого правова кваліфікація спірних правовідносин має здійснюватися шляхом визначення їх дійсної правової природи та застосування відповідних норм матеріального права, а не шляхом формального застосування положень ст. 235 ЦК. Визначальною ознакою удаваного правочину є приховування іншого правочину, який сторони фактично мали намір вчинити. Саме з цією метою удаваний правочин використовується для обходу встановлених обмежень, заборон чи мораторіїв та маскування реальних правовідносин між сторонами. Водночас якщо учасники цивільного обороту застосовують передбачені законом цивільно-правові інструменти (зокрема, договір купівлі-продажу чи новацію) без наміру обійти відповідні обмеження, заборони або мораторії та не приховують жодного іншого правочину, підстави для кваліфікації такого правочину як удаваного відсутні. ВІСНИК НААУ № 7-8 (123) Автор публікації: Ольга Розгон Ольга Розгон доц., к. ю. н. Аби першим отримувати новини адвокатури, підпишіться на канал Національної асоціації адвокатів України у Telegram.
© 2026 Unba.org.ua Всі права захищені "Національна Асоціація Адвокатів України". Передрук та інше використання матеріалів, що розміщені на даному веб-сайті дозволяється за умови посилання на джерело. Інтернет-видання та засоби масової інформації можуть використовувати матеріали сайту, розміщувати відео з офіційного веб-сайту Національної Асоціації Адвокатів України на власних веб-сторінках, за умови гіперпосилання на офіційний веб-сайт Національної Асоціації Адвокатів України. Заборонено передрук та використання матеріалів, у яких міститься посилання на інші інтернет-видання та засоби масової інформації. Матеріали позначені міткою "Реклама", публікуються на правах реклами.

Боргова розписка та удаваний правочин: межі застосування ст. 235 ЦК України

Головна цитата