Дисциплінарна ініціатива суду щодо захисника у кримінальному провадженні: межі процесуального реагування, незалежність адвоката та право обвинуваченого на захист
Головна цитата
«Збалансований стандарт, який випливає із практики, вимагає від суду одночасно трьох речей: не підміняти собою дисциплінарний орган, оцінюючи поведінку адвоката як проступок, до рішення КДКА; не ігнорувати мотивоване волевиявлення обвинуваченого, коли воно спирається на перевірювані факти; і не допускати, щоб заявлена, але декларативна недовіра ставала засобом маніпуляції процесом», - адвокат М. Сібілєв
Судове засідання триває, захисник наполягає на дотриманні процедури, заявляє клопотання, яке суду незручне, і отримує у відповідь ухвалу про порушення питання щодо його відповідальності перед КДКА. Формально нічого не змінилося, адвокат так само в процесі, повноважень ніхто не позбавляв. Але в справі з’явилась річ, якої раніше не було.
Клієнт уже знає, що його захисника, можливо, притягнуть до дисциплінарної відповідальності. А сам захисник продовжує виступати перед тим самим складом суду, який щойно це питання порушив.
Далі, як правило, може бути заявлене клопотання обвинуваченого про відмову від захисника. І на цьому етапі виникає розвилка. Суд може розцінити таке клопотання як спробу зірвати чи затягнути розгляд, а може як цілком логічну реакцію людини, яка щойно почула, що її захисника фактично звинувачують у неналежній роботі. Від того, яку з цих оцінок обере суд, залежить якість захисту, який реально отримує обвинувачений.
Дисциплінарне провадження призначене для перевірки відомостей про можливий дисциплінарний проступок адвоката та вирішення питання про його дисциплінарну відповідальність. Але непомітно він може перетворитися на інструмент тиску на незручного захисника. І навпаки, як цілком законна реакція суду на справді неналежну поведінку адвоката, ризикує виглядати як тиск на адвокатуру там, де його немає. Межу між цими двома сценаріями нещодавно окреслив Верховний Суд.
Кримінальний процесуальний кодекс України передбачає кілька самостійних механізмів реагування на неналежну поведінку захисника. Стаття 329 КПК покладає на учасників судового провадження обов’язок дотримуватися порядку в судовому засіданні та виконувати розпорядження головуючого. За ст. 330 КПК у разі невиконання захисником розпорядження головуючого йому оголошується попередження про відповідальність за неповагу до суду, а за повторного порушення він може бути притягнутий до відповідальності, встановленої законом. Окремо ст. 324 КПК передбачає, що в разі неприбуття захисника без поважних причин суд порушує питання про його відповідальність перед органами, уповноваженими притягувати адвоката до дисциплінарної відповідальності.
Це розмежування має принципове значення. Суд, встановлюючи в мотивувальній частині ухвали конкретні факти поведінки адвоката — неявку без поважних причин, ігнорування розпоряджень головуючого, — діє в межах своєї компетенції фіксувати перебіг процесу. Але суд не уповноважений наперед кваліфікувати ці факти як дисциплінарний проступок. Це компетенція виключно кваліфікаційно-дисциплінарної комісії адвокатури, яка відповідно до ст. 37 — 41 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» здійснює перевірку відомостей, вирішує питання про порушення або відмову в порушенні дисциплінарної справи, розглядає її та ухвалює рішення про наявність або відсутність дисциплінарного проступку.
Звернення суду до КДКА є приводом для здійснення передбаченої законом дисциплінарної процедури, але не її результатом. Воно не встановлює вини адвоката, не має для КДКА преюдиційного значення та не зумовлює автоматичного порушення дисциплінарної справи. КДКА самостійно перевіряє викладені відомості та ухвалює рішення про порушення або відмову в порушенні дисциплінарної справи.
Проблема в тому, що на практиці констатація судом фактів та їхня дисциплінарна кваліфікація часто зливаються в одному документі. Якщо ухвала суду сформульована як «адвокат допустив дисциплінарний проступок», а не як «суд звертає увагу КДКА на такі факти поведінки адвоката», суд фактично підміняє собою дисциплінарний орган ще до початку перевірки. Саме формулювання, використані судом, це показник того, чи залишився суд у межах фіксації обставин, чи вже вийшов за них.
Активний захист і межі «неналежної поведінки».
Складність проблематики полягає в тому, що значна частина дій, які роблять захист ефективним, одночасно роблять адвоката незручним для суду. Заявлення відводів, клопотань про недопустимість доказів, заперечень проти порядку їх дослідження, вимога часу для конфіденційного спілкування з клієнтом, повторне звернення з клопотанням за наявності нових доводів або зміни процесуальної ситуації, а також юридично аргументована критика процесуальних рішень можуть становити звичайні та законні інструменти активного захисту.
Правила адвокатської етики прямо орієнтують адвоката на пріоритет інтересів клієнта та принциповість під час здійснення захисту, водночас вимагаючи поваги до суду і недопустимості зловживання процесуальними правами. Це не суперечливі, а взаємодоповнювальні вимоги: повага до суду не означає відмову від наполегливості, а принциповість не виправдовує образи чи свідоме затягування розгляду. Різниця між активністю захисту та зловживанням визначається характером конкретних дій, їхньою метою, повторюваністю та наслідками.
Тому оцінка поведінки захисника повинна відповідати на кілька питань. Чи має дія процесуальну мету, передбачену законом, чи спрямована виключно на затягування розгляду? Чи є вона одиничним епізодом емоційної реакції, чи системною лінією поведінки? Чи заважає вона суду встановити обставини справи, чи, навпаки, забезпечує повноту дослідження доказів? Систематична неявка без поважних причин, демонстративне ігнорування законних розпоряджень головуючого, образи учасників процесу — це вже інша категорія, яка, справді, може вимагати реагування. Але наявність такої категорії не повинна розмивати межу, у якій наполегливий, незручний, навіть різкий захист залишається законним здійсненням професійних обов’язків.
Справа № 390/26/23: коли дисциплінарна ініціатива стала процесуально значущою
Постанова Касаційного кримінального суду у складі Верховного Суду від 20.01.2026 у справі № 390/26/23 (провадження № 51-3674км25) дає рідкісний приклад того, як звернення суду до КДКА набуло безпосереднього процесуального значення у тій самій справі, у якій воно виникло.
Фабула справи стосується кримінального провадження щодо крадіжки (ч. 4 ст. 185 КК), об’єднаного з іншим провадженням в одну справу № 390/26/23. Захист обвинуваченого спочатку здійснював один адвокат за призначенням, потім — інший, призначений регіональним центром з надання безоплатної вторинної правової допомоги. Районний суд ухвалою від 08.04.2024 замінив попереднього захисника, і центр БВПД доручив здійснення захисту адвокату, який згодом представляв інтереси засудженого як у суді першої, так і апеляційної інстанції.
23.07.2024 районний суд ухвалою порушив питання про відповідальність цього адвоката перед кваліфікаційно-дисциплінарною комісією адвокатури Кіровоградської області через неналежну процесуальну поведінку під час виконання ним професійних обов’язків у цьому ж кримінальному провадженні, зокрема — у період, коли обвинувачений перебував під вартою. Адвокат продовжив здійснювати захист, і саме за його участю суд першої інстанції ухвалив вирок.
Під час апеляційного розгляду 24.06.2025 обвинувачений заявив клопотання про відмову від цього захисника, мотивуючи це сумнівами щодо його компетентності. Апеляційний суд, попри заявлені сумніви і недовіру, продовжив розгляд за участю того самого адвоката, не давши належної оцінки доводам обвинуваченого і не перевіривши їхньої обґрунтованості. Апеляційна скарга обвинуваченого була залишена без задоволення, вирок — без змін.
У касаційній скарзі прокурор наполягав, що апеляційний суд порушив установлений ч. 2 ст. 54 КПК порядок реалізації відмови від захисника та право обвинуваченого на захист, зокрема не розглянув належним чином клопотання про заміну захисника, не прийняв щодо нього процесуального рішення й продовжив розгляд за участю адвоката, компетентність якого обвинувачений поставив під сумнів.
Верховний Суд задовольнив касаційну скаргу. У мотивувальній частині Суд підкреслив, що сумніви обвинуваченого щодо належного здійснення захисту не були безпідставними, оскільки районний суд уже порушив питання про відповідальність цього ж адвоката перед КДКА за неналежну процесуальну поведінку в цьому ж кримінальному провадженні. Саме ця обставина, на думку Суду, вимагала від апеляційного суду особливої ретельності під час вирішення питання про відмову від захисника — чого зроблено не було.
Важливо точно зрозуміти правову конструкцію, яку застосував Верховний Суд. Останній не визнав саме звернення суду до КДКА достатньою підставою для автоматичної заміни захисника і не встановив, що така заява доводить наявність дисциплінарного проступку. Правовий висновок побудований на сукупності обставин: наявність звернення районного суду до КДКА щодо поведінки адвоката в цьому ж провадженні; чітко висловлене обвинуваченим клопотання про відмову від захисника з посиланням на сумніви щодо компетентності і, головне, повна відсутність реакції апеляційного суду на ці доводи, відсутність будь-якої оцінки та перевірки їх обґрунтованості. Верховний Суд визнав істотними порушеннями ч. 2 ст. 54, ст. 22 та 412 КПК — порушення засади змагальності сторін і права на захист, які обумовили скасування ухвали апеляційного суду з призначенням нового апеляційного розгляду.
Тобто Верховний Суд не встановив презумпції вини адвоката і не наказує суду усувати захисника після кожного звернення до КДКА. Він вимагає реальної перевірки клопотання обвинуваченого, коли воно виникає на фоні вже наявної дисциплінарної ініціативи суду щодо того самого захисника в тій самій справі. За таких обставин продовження апеляційного розгляду за участю цього захисника без належного вирішення клопотання обвинуваченого становило істотне порушення права на захист.
Коли недовіра є декларативною, а коли – обґрунтованою
Справа № 390/26/23 набуває повного значення лише в парі з іншою лінією практики ККС ВС, яка стосується протилежної ситуації. У постанові від 21.11.2024 у справі № 748/1972/19 Верховний Суд розглядав ситуацію, коли засуджений вимагав заміни захисника за призначенням, посилаючись на неналежне надання правової допомоги, однак матеріали провадження свідчили про протилежне: адвокат брав активну участь у слідчих діях, ознайомлювався з матеріалами справи, заявляв клопотання, оскаржував допустимість доказів, виступав у дебатах. Верховний Суд вказав, що право на заміну захисника, передбачене ст. 54 КПК, є похідним від права вільного вибору захисника, яке при отриманні безоплатної вторинної правової допомоги реалізується інакше, ніж при договірному захисті: особа не обирає захисника самостійно, а отримує його за призначенням. Тому відмова, що ґрунтується виключно на особистих мотивах, не пов’язаних із неналежним забезпеченням захисту, сама по собі не свідчить про порушення права на захист.
Аналогічний підхід Верховний Суд відтворив у постанові від 19.03.2026 у справі № 128/951/21: апеляційний суд надав обвинуваченому час і можливість укласти угоду з іншим захисником, проте в подальшому обвинувачений не підтвердив наявність такої угоди й не навів жодних аргументів щодо неналежного забезпечення захисту. У такому разі суд не зобов’язаний автоматично задовольняти заявлену відмову.
Зіставлення цих трьох постанов дає критерій, якого КПК прямо не формулює, але який випливає з його тлумачення і дозволяє запропонувати розмежування між декларативною та об’єктивно обґрунтованою недовірою до захисника. Декларативна недовіра — це недовіра, яка не спирається на жодні перевірювані обставини: обвинувачений не називає конкретних причин або називає причини суб’єктивного характеру, не підтверджені матеріалами справи, і при наданні можливості укласти угоду з іншим адвокатом не реалізує цю можливість. Обґрунтована недовіра, навпаки, спирається на об’єктивні, зовнішні щодо самого клопотання факти, якими можуть бути і звернення суду до КДКА.
Це розмежування усуває суперечність між двома лініями практики. Верховний Суд в обох випадках вимагає, щоб суд реально перевірив обґрунтованість клопотання про відмову від захисника, а не ухвалював формальну відмову чи формальне задоволення.
Довіра клієнта та межі права на заміну захисника
Право обвинуваченого відмовитися від захисника або замінити його, закріплене ст. 54 КПК, не є абсолютно необмеженим, особливо коли йдеться про обов’язкову участь захисника. Водночас суд не може перетворити цю перевірку на формальність і продовжувати розгляд за участю адвоката, якому обвинувачений прямо не довіряє, лише тому, що заміна захисника ускладнює хід процесу.
Практика, проаналізована вище, дозволяє сформулювати орієнтир для такої перевірки, яка може складатися з перевірки судом, чи було волевиявлення обвинуваченого особистим, чітким і не суперечило його попередній поведінці. Чи відбулася конфіденційна розмова з захисником відповідно до вимог ст. 54 КПК до вирішення питання про відмову. Чи назвав обвинувачений конкретні причини втрати довіри, а не обмежився загальним твердженням про незадоволення. Чи підтверджуються ці причини матеріалами провадження, зокрема, чи є в справі об’єктивні факти, які підривають довіру, як то звернення суду до КДКА, задокументовані порушення строків, відсутність реальної процесуальної активності захисника. Чи пов’язані заявлені причини з якістю захисту, конфліктом інтересів або процесуальною поведінкою адвоката, а не виключно з незгодою щодо тактики. Чи не використовується заява про заміну як інструмент штучного затягування розгляду. Чи є участь захисника обов’язковою за законом. Чи матиме новий захисник реальний, а не формальний час для ознайомлення з матеріалами й підготовки позиції.
Саме брак такої перевірки став підставою для скасування ухвали апеляційного суду у справі № 390/26/23.
Процесуальне значення звернення суду до КДКА
Рішенням РАУ № 67 від 21.10.2024 статтю 10 Положення про порядок прийняття та розгляду скарг щодо неналежної поведінки адвоката було доповнено положенням, відповідно до якого вимоги ст. 14 Положення щодо форми та змісту заяви чи скарги не застосовуються до судових рішень, ухвал, окремих ухвал або постанов, поданих щодо дій адвокатів.
Такий підхід усуває зайве дублювання формальних вимог, оскільки судове рішення вже є офіційним процесуальним документом, у якому мають бути викладені встановлені судом обставини та мотиви його ухвалення. Водночас зазначена зміна не розширює підстав дисциплінарної відповідальності адвоката, не змінює компетенції КДКА та не надає оцінкам суду обов’язкового значення для дисциплінарного органу. Питання про наявність у поведінці адвоката ознак дисциплінарного проступку, як і раніше, вирішується КДКА самостійно за результатами передбаченої законом процедури.
Спрощення формальних вимог до передання судового рішення до КДКА саме по собі не впливає на кількість випадків, у яких суди порушують питання про дисциплінарну відповідальність адвокатів. Визначальними залишаються конкретні обставини судового провадження, характер поведінки захисника та оцінка судом необхідності відповідного реагування.
Для кримінального провадження значення має не порядок оформлення такого звернення, а його зміст, момент ухвалення та подальший вплив на відносини між обвинуваченим, захисником і судом. Якщо звернення стосується поведінки адвоката в незавершеному провадженні, суд повинен зберігати чітке розмежування між фіксацією конкретних процесуальних фактів і дисциплінарною оцінкою цих фактів, яка належить виключно до компетенції КДКА.
Сам факт звернення суду до КДКА не свідчить про тиск на адвоката та не є доказом неналежного здійснення захисту. Водночас він може набути процесуального значення, якщо обвинувачений посилається на нього як на одну з конкретних причин втрати довіри до захисника. У такій ситуації завдання суду полягає не в оцінюванні обґрунтованості дисциплінарної ініціативи, а в належній перевірці того, чи вплинули відповідні обставини на можливість подальшого ефективного здійснення захисту.
Практика ЄСПЛ послідовно проводить різницю між правомірною критикою суду адвокатом під час виконання професійних обов’язків і зловживанням цим правом. У справі «Nikula v. Finland» адвокатку було притягнуто до відповідальності за висловлювання, оголошене під час судового засідання, у якому вона критикувала процесуальну стратегію прокурора. ЄСПЛ визнав порушення ст. 10 Конвенції, врахувавши, зокрема, що критика стосувалася професійної поведінки прокурора як сторони процесу, не була загальною особистою атакою та залишалася в межах судового розгляду. Суд також звернув увагу на стримувальний вплив, який санкції щодо адвоката можуть мати на здійснення захисту.
У справі «Morice v. France» ЄСПЛ визнав, що ст. 10 охоплює право адвоката публічно висловлюватися щодо функціонування правосуддя, зокрема критикувати дії суддів у справі свого клієнта. Водночас така свобода не є необмеженою: значення мають контекст висловлювання, його фактична основа, форма, зв’язок із захистом інтересів клієнта та відсутність безпідставної особистої атаки. У конкретній справі Суд установив, що висловлювання заявника являли собою оціночні судження з достатньою фактичною основою та стосувалися питання суспільного інтересу.
Справа «Kyprianou v. Cyprus» має для цієї теми аналогічне, а не пряме значення. Вона стосувалася ситуації, коли ті самі судді, перед якими відбувся інцидент, визнали адвоката винним у неповазі до суду та призначили йому негайне позбавлення волі. Її значення полягає у вимозі безстороннього механізму реагування на поведінку адвоката та в необхідності враховувати стримувальний вплив санкцій на здійснення захисту.
У справі «Bagirov v. Azerbaijan» ЄСПЛ розглядав однорічне зупинення права заявника на здійснення адвокатської діяльності та його подальше виключення з адвокатури у зв’язку з професійними висловлюваннями. Суд установив порушення ст. 10 Конвенції, визнавши, що застосовані заходи не були належно обґрунтовані та були непропорційними. Крім того, у зв’язку з виключенням заявника з адвокатури та його наслідками для професійного життя Суд установив порушення ст. 8 Конвенції. ЄСПЛ окремо наголосив на особливій суворості позбавлення статусу адвоката та на його потенційному стримувальному впливі на адвокатську діяльність.
У справі «Croissant v. Germany» ЄСПЛ зазначив, що право обвинуваченого на правову допомогу не гарантує абсолютного права самостійно визначати весь склад захисту, зокрема коли йдеться про захисника, призначеного судом. Побажання обвинуваченого мають враховуватися, однак національний суд може відступити від них, якщо існують релевантні та достатні підстави вважати, що цього потребують інтереси належного здійснення правосуддя.
Разом ці справи показують, що професійні висловлювання адвоката, безпосередньо пов’язані із захистом інтересів клієнта та функціонуванням правосуддя, користуються посиленим захистом за ст. 10 Конвенції. Водночас цей захист не поширюється на безпідставні особисті напади, образи або поведінку, яка не має належного зв’язку з виконанням професійних обов’язків.
Постанова Верховного Суду у справі № 390/26/23 не встановлює нової норми і не змінює баланс між повноваженнями суду й гарантіями адвокатської незалежності. Вона лише нагадує про обов’язок, який і без того випливає із статей 22, 54 та 412 КПК, суд не має права ігнорувати клопотання обвинуваченого, коли воно виникає на тлі обставин, які об’єктивно можуть підважувати довіру до захисника, і зобов’язаний перевірити ці обставини з особливою ретельністю, а не продовжувати розгляд за інерцією.
Право на захист може бути порушене й тоді, коли участь захисника зберігається формально, обвинувачений наводить конкретні та об’єктивно перевірювані причини втрати довіри, а суд залишає їх без належної оцінки. Водночас право на заміну захисника не повинно перетворюватися на інструмент безпідставного затягування провадження, саме тому Верховний Суд в інших справах відмовляв у задоволенні клопотань, що ґрунтувалися виключно на особистих мотивах, не підкріплених жодними об’єктивними обставинами.
Збалансований стандарт, який випливає із практики, вимагає від суду одночасно трьох речей: не підміняти собою дисциплінарний орган, оцінюючи поведінку адвоката як проступок, до рішення КДКА; не ігнорувати мотивоване волевиявлення обвинуваченого, коли воно спирається на перевірювані факти; і не допускати, щоб заявлена, але декларативна недовіра ставала засобом маніпуляції процесом. Жодна з цих вимог не застосовується автоматично — кожна потребує реальної, вмотивованої оцінки конкретних обставин справи. Саме така оцінка, а не формальне посилання на будь-яку з норм КПК, і є тим, чого бракувало апеляційному суду у справі № 390/26/23.
Максим Сібілєв
регіональний представник Молодіжного комітету НААУ у Луганській області
Аби першим отримувати новини адвокатури, підпишіться на канал Національної асоціації адвокатів України у Telegram.
© 2026 Unba.org.ua Всі права захищені
"Національна Асоціація Адвокатів України". Передрук та інше використання матеріалів, що розміщені на даному веб-сайті дозволяється за умови посилання на джерело. Інтернет-видання та засоби масової інформації можуть використовувати матеріали сайту, розміщувати відео з офіційного веб-сайту Національної Асоціації Адвокатів України на власних веб-сторінках, за умови гіперпосилання на офіційний веб-сайт Національної Асоціації Адвокатів України. Заборонено передрук та використання матеріалів, у яких міститься посилання на інші інтернет-видання та засоби масової інформації. Матеріали позначені міткою "Реклама", публікуються на правах реклами.