Національна Асоціація Адвокатів УкраЇни - Неповернення дитини до місця її постійного проживання

Неповернення дитини до країни проживання іноді може бути виправдане в силу об’єктивних причин, які відповідають інтересам дитини та визначені у Конвенції про цивільно-правові аспекти міжнародного викрадення дітей 1980 р. Ця проблема є актуальною, оскільки має важливе значення, тому що потребує з’ясування у кожній конкретній справі аспектів найкращих інтересів дитини, які можуть залежно від їх характеру та серйозності перевищувати інтереси батьків.

Дитиною є кожна людська істота до досягнення 18-річного віку, якщо за законом, застосовуваним до цієї особи, вона не досягає повноліття раніше. Пунктами 1 і 2 ст. 3 Конвенції про права дитини від 20.11.1989, ратифікованої Верховною Радою України 27.02.1991, передбачено, що в усіх діях щодо дітей, незалежно від того, здійснюються вони державними чи приватними установами, що займаються питаннями соціального забезпечення, судами, адміністративними або законодавчими органами, першочергова увага приділяється якнайкращому забезпеченню інтересів дитини. Дитині забезпечується такий захист і піклування, які необхідні для її благополуччя, беручи до уваги права й обов’язки її батьків, опікунів чи інших осіб, які відповідають за неї за законом.

За правилами ст. 9 Конвенції 1989 р., держави учасниці забезпечують те, щоб дитина не розлучалася з батьками всупереч їх бажанню, за винятком випадків, коли компетентні органи згідно із судовим рішенням визначають відповідно до застосовуваного закону і процедур, що таке розлучення необхідне в якнайкращих інтересах дитини. Таке визначення може бути необхідним у тому чи іншому випадку, наприклад, коли батьки жорстоко поводяться з дитиною, або не піклуються про неї, або проживають роздільно і необхідно прийняти рішення щодо місця проживання дитини.

Відповідно до ч. 3 ст. 51 Конституції України сім’я, дитинство, материнство і батьківство охороняються державою.

Згідно із ч. 7 ст. 7 Сімейного кодексу України дитина має бути забезпечена можливістю здійснення її прав, установлених Конституцією України, Конвенцією про права дитини, іншими міжнародними договорами України, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України.

Згідно зі ст. 141 СК мати і батько мають рівні права та обов’язки щодо дитини. Мати, батько та дитина мають право на безперешкодне спілкування між собою, крім випадків, коли таке право обмежене законом (ст. 153 СК).

Згідно зі ст. 157 СК питання про виховання дитини вирішується батьками спільно. Той із батьків, хто проживає окремо від дитини, зобов’язаний брати участь у її вихованні та має право на особисте спілкування з нею. Той із батьків, з яким проживає дитина, не має права перешкоджати тому з батьків, хто проживає окремо, спілкуватися з дитиною та брати участь у її вихованні, якщо таке спілкування не перешкоджає нормальному розвиткові дитини. Батьки мають право укласти договір щодо здійснення батьківських прав і виконання обов’язків тим із них, хто проживає окремо від дитини. Договір укладається у письмовій формі та підлягає нотаріальному посвідченню.

Відповідно до ч 1 ст. 160 СК місце проживання дитини, яка не досягла десяти років, визначається за згодою батьків.

Статтею 161 СК передбачено, що якщо мати та батько, які проживають окремо, не дійшли згоди щодо того, з ким із них буде проживати малолітня дитина, спір між ними може вирішуватися органом опіки та піклування або судом. Під час вирішення спору щодо місця проживання малолітньої дитини беруться до уваги ставлення батьків до виконання своїх батьківських обов’язків, особиста прихильність дитини до кожного з них, вік дитини, стан її здоров’я та інші обставини, що мають істотне значення. Орган опіки та піклування або суд не можуть передати дитину для проживання з тим із батьків, хто не має самостійного доходу, зловживає алкогольними напоями або наркотичними засобами, своєю аморальною поведінкою може зашкодити розвиткові дитини.

Ухвалюючи рішення у справі «М. С. проти України» від 11.07.2017 (заява № 2091/13), ЄСПЛ наголосив, що в таких справах основне значення має вирішення питання про те, що найкраще відповідає інтересам дитини. На сьогодні існує широкий консенсус, у тому числі в міжнародному праві, на підтримку ідеї про те, що в усіх рішеннях, які стосуються дітей, їх найкращі інтереси повинні мати першочергове значення.

Рада Європи декілька разів засуджувала нерівне ставлення до батьків і наголошувала на тому, що роль батька щодо дітей необхідно краще визнавати і належно цінувати. Наприклад, у своїй Постанові 2079 (2015) щодо «Рівності і спільної батьківської відповідальності: роль батька» наголосила на важливості «подолання гендерних стереотипів щодо ролей, які приписуються жінкам і чоловікам у сім’ї» як «відображення соціологічних змін, що відбулися впродовж останніх п’ятдесяти років з огляду на організацію приватної сфери і сім’ї».

Принципом 6 Декларації прав дитини, прийнятої резолюцією Генеральної асамблеї ООН 20.11.1959, передбачено, що дитина для повного і гармонійного розвитку її особистості потребує любові та розуміння Вона повинна, коли це можливо, рости під опікою та відповідальністю своїх батьків і в будь-якому випадку в атмосфері кохання та морального і матеріального забезпечення; малолітня дитина не повинна, крім тих випадків, коли є виняткові обставини, бути розлучена з матір’ю.

Принцип 6 Декларації прав дитини, за яким малолітня дитина може бути розлучена зі своєю матір’ю лише у винятковій ситуації, не можна тлумачити таким чином, що у матері малолітньої дитини мається перевага перед батьком при вирішенні питання щодо визначення місця проживання дитини, беручи до уваги рівність прав обох батьків щодо дитини, що випливає як зі ст 141 СК, так зі змісту Конвенції 1989 р.

Статтею 3 Конвенції Про цивільно-правові аспекти міжнародного викрадення дітей 1980 р, яка набрала чинності для України з 01.09.2006, передбачено, що переміщення або утримування дитини розглядаються як незаконні, якщо: a) при цьому порушуються права піклування про дитину, що належать будь-якій особі, установі чи іншому органу, колективно або індивідуально, відповідно до законодавства держави, в якій дитина постійно мешкала до переміщення чи утримування; b) у момент переміщення або утримування ці права ефективно здійснювалися, колективно чи індивідуально, або здійснювалися б, якби не переміщення чи утримування.

Права піклування, згадані в п «a», можуть виникнути, зокрема, на підставі будь-якого законодавчого акта, або в силу рішення судової чи адміністративної влади, або внаслідок угоди, що спричиняє юридичні наслідки відповідно до законодавства такої держави. Цивільне судочинство здійснюється відповідно до Конституції України, цього Кодексу, Закону України «Про міжнародне приватне право», законів України, що визначають особливості розгляду окремих категорій справ, а також міжнародних договорів, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України. Якщо міжнародним договором, згода на обов’язковість якого надана Верховною Радою України, передбачено інші правила, ніж установлені Цивільним процесуальним кодексом України, застосовуються правила міжнародного договору України (ч. 1 і 2 ст. 3 ЦПК).

Чинні міжнародні договори, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України (ч. 1 ст. 9 Конституції України, ч. 1 ст. 19 Закону України «Про міжнародні договори України»).

Чинні міжнародні договори України підлягають сумлінному дотриманню Україною відповідно до норм міжнародного права (ч 1 ст 15 Закону № 1906-IV).

Кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням або злочинам, для захисту здоров’я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб (ст. 8 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод).

У рішенні ЄСПЛ від 07.12.2006 по справі «Хант проти України» суд зазначив, що між інтересами дитини та інтересами батьків повинна існувати справедлива рівновага, і дотримуючись такої рівноваги, особлива увага має бути до найважливіших інтересів дитини, які за своєю природою та важливістю мають переважати над інтересами батьків.

Право батьків і дітей бути поряд один із одним становить основоположну складову сімейного життя, а заходи національних органів, що можуть перешкодити цьому, є втручанням у права, гарантовані ст. 8 Конвенції 1950 р. Таке втручання буде порушенням зазначеного положення, якщо воно здійснюється не згідно із законом, не відповідає легітимним цілям, переліченим у п. 2 цієї статті, та не вважається необхідним у демократичному суспільстві (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 13.04.2021 у справі № 2-4237/12 (п 51)).

Правовідносини щодо повернення дітей, які незаконно утримуються в державі, відмінній від держави їх постійного проживання, порядок та умови захисту дітей від шкідливих наслідків їхнього незаконного переміщення або утримування урегульовані Конвенцією 1980 р Цілями цієї Конвенції є: a) забезпечення негайного повернення дітей, незаконно переміщених до будь-якої з Договірних держав або утримуваних у будь-якій із Договірних держав; b) забезпечення того, щоб права на опіку і на доступ, передбачені законодавством однієї Договірної держави, ефективно дотримувалися в інших Договірних державах (ст 1).

Переміщення або утримання дитини розглядаються як незаконні, якщо: a) при цьому порушуються права піклування про дитину, що належать будь-якій особі, установі або іншому органу, колективно чи індивідуально, відповідно до законодавства держави, в якій дитина постійно мешкала до переміщення або утримання; b) у момент переміщення або утримання ці права ефективно здійснювалися, колективно чи індивідуально, або здійснювалися б, якби не переміщення чи утримання (ч 1 ст 3 Конвенції).

Для прийняття рішення про повернення дитини необхідно встановити, що: по-перше, дитина постійно мешкала в Договірній державі безпосередньо перед переміщенням або утриманням (п «а» ч. 1 ст. 3 Конвенції); по-друге, переміщення або утримання дитини було порушенням прав піклування про дитину згідно із законодавством тієї держави, де дитина проживала (п. «а» ч. 1 ст. 3 Конвенції); по-третє, заявник фактично здійснював ці права до переміщення дитини або здійснював би такі права, якби не переміщення чи утримання (п. «b» ч. 1 ст. 3 Конвенції).

Частина 2 ст. 12, ч. 1, 2 ст. 13 і ст. 20 Конвенції 1980 р. визначають вичерпний перелік обставин, за яких суд має право відмовити у поверненні дитини до місця її постійного проживання: якщо дитина незаконно переміщена чи утримується так, як це передбачено ст 3, і на дату початку процедур у судовому або адміністративному органі тієї Договірної держави, де знаходиться дитина, минуло менше одного року з дати незаконного переміщення чи утримування, відповідний орган видає розпорядження про негайне повернення дитини. Судовий і адміністративний орган, навіть у тих випадках, коли процедури розпочаті після спливу річного терміну, також видає розпорядження про повернення дитини, якщо тільки немає даних про те, що дитина вже прижилася у своєму новому середовищі (ч 1 і 2 ст 12 Конвенції 1980 р).

Але судовий або адміністративний орган запитуваної держави не зобов’язаний видавати розпорядження про повернення дитини, якщо особа, установа чи інший орган, що заперечує проти її повернення, доведуть, що: a) особа, установа або інший орган, що піклуються про дитину, фактично не здійснювали права піклування на момент переміщення чи утримування, або дали згоду на переміщення чи утримування, або згодом дали мовчазну згоду на переміщення чи утримування; або b) існує серйозний ризик того, що повернення поставить дитину під загрозу заподіяння фізичної або психічної шкоди чи іншим шляхом створить для дитини нестерпну обстановку. Судовий або адміністративний орган може також відмовити в розпорядженні про повернення дитини, якщо виявить, що дитина заперечує проти повернення і досягла такого віку і рівня зрілості, при якому слід брати до уваги її думку (ч. 1 і 2 ст. 13 Конвенції 1980 р.).

У поверненні дитини відповідно до положень ст. 12 може бути відмовлено, якщо воно не допускається основними принципами запитуваної держави в галузі захисту прав людини й основоположних свобод (ст. 20 Конвенції 1980 р.).

Держави-учасниці докладають усіх можливих зусиль для того, щоб забезпечити визнання принципу загальної та однакової відповідальності обох батьків за виховання і розвиток дитини. Батьки або у відповідних випадках законні опікуни несуть основну відповідальність за виховання і розвиток дитини. Найкращі інтереси дитини є предметом їх основного піклування. Держави-учасниці визнають право кожної дитини на рівень життя, необхідний для фізичного, розумового, духовного, морального і соціального розвитку дитини (ч. 1 ст. 18, ч. 1 ст. 27 Конвенції 1989 р.).

В усіх діях щодо дітей, незалежно від того, здійснюються вони державними чи приватними установами, що займаються питаннями соціального забезпечення, судами, адміністративними чи законодавчими органами, першочергова увага приділяється якнайкращому забезпеченню інтересів дитини (ч. 1 ст. 3 Конвенції 1989 р).

Держави-учасниці забезпечують те, щоб дитина не розлучалася з батьками всупереч їх бажанню, за винятком випадків, коли компетентні органи згідно із судовим рішенням визначають відповідно до застосовуваного закону і процедур, що таке розлучення необхідне в найкращих інтересах дитини. Таке визначення може бути необхідним у тому чи іншому випадку, наприклад, коли батьки жорстоко поводяться з дитиною або не піклуються про неї, або коли батьки проживають роздільно і необхідно прийняти рішення щодо місця проживання дитини (ч. 1 ст. 9 Конвенції про права дитини).

Поняття найкращих інтересів дитини слід оцінювати у світлі винятків, передбачених Конвенцією 1980 р., які стосуються плину часу (ст. 12), умов застосування Конвенції 1980 р. (ч. 1 ст. 13), а також дотримання фундаментальних принципів запитуваної держави стосовно захисту прав людини й основоположних свобод (ст. 20). Це завдання постає насамперед перед національними органами запитуваної держави, які, зокрема, мають перевагу прямого контакту із зацікавленими сторонами. Виконуючи своє завдання відповідно до ст. 8 Конвенції 1950 р., національні суди користуються свободою розсуду, яка залишається предметом європейського контролю, в межах якого ЄСПЛ розглядає відповідно до Конвенції 1950 р рішення, які ті органи ухвалили, користуючись цією свободою.

Стаття 8 Конвенції 1950 р покладає на державні органи конкретний процесуальний обов’язок щодо цього: розглядаючи запит про повернення дитини, суди повинні розглянути не лише вірогідні твердження про «серйозний ризик» для дитини у разі її повернення, але й ухвалити рішення з наведенням конкретних підстав у світлі обставин справи. Як відмова у взятті до уваги заперечень щодо повернення, які можуть підпадати під дію статей 12, 13 і 20 Конвенції 1980 р, так і недостатнє наведення підстав у рішенні про відхилення таких заперечень суперечитимуть вимогам ст. 8 Конвенції 1950 р., а також намірам і меті останньої. Необхідне належне вивчення таких тверджень, яке має підтримуватися наведенням національними судами підстав, що не є автоматичними чи стереотипними, а досить деталізованими у світлі винятків, викладених у Конвенції 1980 р, яку потрібно тлумачити вузько (див mutatis mutandis рішення ЄСПЛ від 26.11.2013 у справі «Х. проти Латвії», заява № 27853/09 (п. 101, 107); від 28.01.2021 у справі «Сатановська та Роджерс проти України», заява № 12354/19 (п 31)).

Розглянемо приклад судової практики щодо позовних вимог про забезпечення повернення малолітньої дитини до Французької Республіки.

Представник сектору судової роботи та міжнародної правової допомоги у Запорізькій області, управління судової роботи та міжнародної правової допомоги Південного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Одеса) П. на підставі довіреності Міністерства юстиції України від 02.06.2023 звернувся до суду з позовом в інтересах громадянина Французької Республіки ОСОБА_1 до відповідача ОСОБА_2 про забезпечення повернення малолітньої дитини до Французької Республіки.

В обґрунтування позовних вимог у позовній заяві зазначено, що ОСОБА_1 та ОСОБА_2 є батьками малолітньої ОСОБА_3,7, що підтверджується копією свідоцтва про народження від 25.08.2021 № 1980, виданого відділом реєстрації населення міста Екюллі Французької Республіки. Дитина з моменту народження до виїзду в Україну постійно проживала в місті Ліон Французької Республіки, перебувала на періодичному огляді лікаря-педіатра. Дитину було зареєстровано батьками до ясел 24.08.2022 відповідачка з дитиною без дозволу позивача чи судового дозволу поїхала в Україну. Станом на сьогодні дитину не повернуто до місця її постійного проживання у Французькій Республіці. Позивач стверджує, що відповідачка утримує дитину на території України, позивач стурбований безпековою ситуацією у м. Запоріжжі у зв’язку із триваючою війною в Україні. Відповідачка відмовляється повернути дитину під юрисдикцію Франції та висловила намір урегулювати питання шляхом застосування процедури медіації. У зв’язку з цим 06.12.2022 до Міністерства юстиції України як Центрального органу з виконання на території України Конвенції 1980 р. через Центральний орган Французької Республіки надійшла заява позивача від 11.09.2022 р. про сприяння поверненню дитини до місця її постійного проживання у Французькій Республіці.

На підставі поданої позивачем заяви про повернення дитини та передбаченої ст. 28 Конвенції 1980 р. довіреності від 11.09.2022, відповідно до підп. 6 і 8 п. 9 Порядку виконання на території України Конвенції про цивільно-правові аспекти міжнародного викрадення дітей, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 10.07.2006 № 952, вживалися заходи щодо встановлення місцезнаходження дитини на території України, а саме надсилався запит Адміністрації державної прикордонної служби України із запитом про надання інформації про в’їзд дитини в Україну та до Національної поліції України з проханням надати сприяння в установленні місцезнаходження дитини та особи, з якою дитина перебуває, на території України. Відповідно до відповіді Адміністрації державної прикордонної служби України від 18.1.12022 ОСОБА_3 в’їхала в Україну 23.08.2022 Національна поліція України листом від 13.12.2022 № 14/03/15-6237/вс повідомила, що 21.07.2022 ОСОБА_4 проживає разом зі своєю матір’ю.

Сектором судової роботи та міжнародної правової допомоги у Запорізькій області Управління судової роботи та міжнародної правової допомоги Південного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Одеса) відповідачку було запрошено на співбесіду.

23.01.2023 відповідачка з’явилася до сектору, під час зустрічі з нею було проведено бесіду та роз’яснено положення Конвенції, повідомлено про надходження заяви батька дитини про повернення тощо. Таким чином, відповідачка одноосібно в порушення батьківських прав позивача прийняла рішення про зміну дитиною держави її постійного місця проживання. Своїми діями, зокрема переховуючи дитину та не повертаючи її до постійного місця проживання у Французькій Республіці, відповідачка порушує права дитини та позивача, зокрема право дитини на належне батьківське виховання і право позивача на визначення місця проживання дитини. Позивач вважає, що відповідачка здійснює незаконне переміщення та утримування дитини на території України, що підпадає під дію Конвенції 1980 р.

Позивач вважає, що наявні всі умови, визначені у ст. 3, 4, 35 Конвенції 1980 р., за яких Держава, на території якої утримується дитина, зобов’язана повернути дитину в державу її постійного проживання.

Відповідачка скористалася правом відзиву на позовну заяву, в якому щодо задоволення позову заперечила в повному обсязі, зазначила, що ОСОБА_3 відповідно до довідки № 33/01-21 від 17.07.2023 зареєстрована в електронному реєстрі у закладі дошкільної освіти (садок-ясла) комбінованого типу № 189 «Ромашка» Запорізької міської ради за номером 5500243 від 21.12.2022 і в серпні 2023 дитина буде зарахована до закладу ОСОБА_3 спілкується російською мовою та розуміє українську мову, при цьому французькою/англійською дівчинка не володіє та не розуміє її Відповідно до декларації з лікарем ОСОБА_5 перебуває під наглядом педіатра.

Дитина має сталі сімейні зв’язки з матір’ю, бабусею, дідусем, тіткою. Емілі має друзів, з якими вона спілкується щодня, відвідує танцювальний гурток, розважальні дитячі заклади та ігрові майданчики.

Позивач страждає на алкогольну залежність, при цьому, вживаючи спиртні напої, не контролює свою агресивну поведінку по відношенню до відповідачки, своїх батьків та ОСОБА_5, яка також стає жертвою девіантної поведінки, а саме: в її присутності батько дівчинки ламає її улюблені іграшки, розбиваючи руки в кров; трощить все на своєму шляху; дратується на будь-які звуки дитини; вчиняє насильницькі акти (фізичні та сексуальні) над відповідачкою. Ці факти підтверджуються заявою про домашнє насильство і проходження позивачкою медичного обстеження, яким було зафіксовано отримання побоїв (копія протоколу опитування у жандармерії та медичного обстеження додаються), після чого справу про домашнє насилля було передано до суду Монпельє. Відповідачкою вживалися заходи щодо отримання відповідних документів із суду, проте їй було відмовлено в їх надсиланні, копія запиту та відповіді надаються до відзиву, та, з огляду на таке, додається клопотання про витребування інформації щодо руху справи у суді Монпельє. Зважаючи на вищевикладене, повернення ОСОБА_3 є неможливим, адже воно пов’язане із серйозним ризиком заподіяння їй фізичної або психічної шкоди від позивача і створить для дитини нестерпну обстановку.

13.09.2023 представник сектору судової роботи та міжнародної правової допомоги у Запорізькій області, управління судової роботи та міжнародної правової допомоги Південного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Одеса) подала до суду заяву про припинення представництва, оскільки Міністерство юстиції України не здійснює представництво інтересів заявника у разі, коли заявник звернувся до адвоката або іншим чином призначив приватного представника. Оскільки інтереси ОСОБА_1 наразі представляє адвокат, то сектор судової роботи та міжнародної правової допомоги у Запорізькій області, управління судової роботи та міжнародної правової допомоги Південного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Одеса) інформує про припинення представництва інтересів ОСОБА_1.

Суд зазначає, що матеріали справи не містять достатніх доказів на підтвердження тверджень позивача про те, що він постійно піклувався про дитину.

У матеріалах справи не міститься письмової згоди позивача про надання дозволу на виїзд дитини з Французької Республіки, як і не міститься спростувань тверджень відповідачки, що батько знав про виїзд матері з дитиною та не перешкоджав цьому, чим надав мовчазну згоду.

З огляду на вищенаведене суд зазначає, що питання щодо встановлення фактів законності чи незаконності вивезення дитини з Французької Республіки, порушення законодавства про перетин державного кордону дитиною не може бути підтверджено або спростовано за результатами цього судового розгляду у зв’язку з відсутністю належних і допустимих доказів. Отже, суд вважає, що позовна вимога про визнання незаконності вивезення дитини є непідтвердженою належними та допустимими доказами, що має наслідком відмову в позові.

Ураховуючи те, що позовна вимога щодо незаконності вивезення дитини безпосередньо пов’язана з вимогою щодо незаконності її утримання і без встановлення факту незаконності вивезення не можна встановити факт незаконності утримання, суд доходить висновку про наявність підстав для відмови в позові і в цій частині.

Щодо позовної вимоги про зобов’язання відповідачки повернути дитину до місця постійного проживання у Французькій Республіці суд зазначає таке.

Суд бере до уваги, що при поверненні дитини до Французької Республіки існує серйозний ризик того, що повернення поставить дитину під загрозу заподіяння фізичної або психічної шкоди, оскільки матеріалами справи підтверджено та не спростовано стороною позивача систематичні дії насильницького характеру щодо відповідачки та дитини, побиття відповідачки з дитиною на руках, що є підставою для відмови в позові про повернення дитини з підстав, зазначених у ч. 1 ст. 13 Конвенції.

Ураховуючи факти, доведені сторонами суду, психологічні характеристики психоемоційного стану дитини, які однозначно констатують прихильність дитини до матері, стійкість соціальних зв’язків дитини з матір’ю, а також беручи до уваги рекомендації органу опіки та піклування щодо несприятливих наслідків для дитини у разі зміни свого соціального становища і зв’язків, ураховуючи вік дитини, її тривалу адаптацію в новому середовищі, наявність у дитини в Україні належних умов проживання, догляду, суд доходить висновку, що повернення дитини до Французької Республіки може негативно вплинути на психоемоційний стан дитини, що не відповідає її інтересам.

Не погоджуючись із зазначеним рішенням суду, представник ОСОБА_1 (французькою — Alexandre Paul Guillemin) — адвокат подав апеляційну скаргу, в якій, посилаючись на неповне з’ясування обставин, що мають значення для справи, недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав установленими, невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи, порушення норм процесуального права, неправильне застосування норм матеріального права, просить рішення суду скасувати, ухвалити по справі нове рішення, яким задовольнити позов.

Апеляційний суд погоджується із зазначеними висновками суду першої інстанції, оскільки вони відповідають обставинам справи і вимогам закону.

Колегія суддів виходить із того, що підстави для відмови у поверненні дитини, тобто факти, підлягають оцінці у сукупності з дотриманням якнайкращих інтересів дитини як на сьогодні, так і в майбутньому, оцінкою сімейної ситуації загалом, проведення збалансованого та розумного зважування інтересів учасників справи тощо.

Колегія суддів також ураховує, що на час розгляду справи судом апеляційної інстанції дитині виповнилося три роки три місяці, з 23.08.2022 (тобто вже більше року) ОСОБА_4 проживає в Україні.

Апеляційний суд зазначає, що малолітня дитина уже прижилася у своєму новому середовищі, в якому знаходиться більше одного року, тому повернення дитини загрожує заподіянням їй психічної шкоди і створить для неї нестерпну обстановку (п. «b» ст. 13 Конвенції 1980 р.).

Колегія суддів також ураховує, що між інтересами дитини та інтересами батьків повинна існувати справедлива рівновага, проте інтереси дитини мають переважати над інтересами батьків. Лише прагнення батька до здійснення піклування і реалізації своїх батьківських прав не є достатнім для твердження про найкращі інтереси дитини для повернення її за місцем проживання батька за встановлених у цій справі обставин. Наведеним спростовуються доводи позивача про те, що утримання дитини на території України порушує право батька на піклування про дитину.

Апеляційний суд бере до уваги, що як відмова у взятті до уваги заперечень щодо повернення, які можуть підпадати під дію ст. 13 Конвенції 1980 р., так і недостатнє наведення підстав у рішенні про відхилення таких заперечень суперечитиме вимогам ст. 8 Конвенції, а також намірам і меті Конвенції 1980 р. Зазначає, що право батьків і дітей бути поряд один із одним становить основоположну складову сімейного життя, а заходи національних органів, що можуть перешкодити цьому, є втручанням у права, гарантовані ст. 8 Конвенції. Таке втручання є порушенням зазначеного положення, якщо воно здійснюється не згідно із законом, не відповідає легітимним цілям, переліченим у п. 2 цієї статті, та не може вважатися необхідним у демократичному суспільстві.

Апеляційний суд вважає за необхідне зазначити, що відмова у позові ґрунтується на приписах Конвенції 1980 р., що визначає випадки, за яких національні органи можуть відмовити у поверненні дитини.

Суд, дослідивши надані сторонами докази, дав їм належну правову оцінку та дійшов правильного висновку про те, що малолітня дитина сторін уже прижилася у своєму новому середовищі, в якому знаходиться більше одного року, тому повернення дитини загрожує заподіянню їй психічної шкоди і створить для неї нестерпну обстановку (п. «b» ст. 13 Конвенції 1980 р.). Відповідачка надала достатні й належні докази, які судами оцінено у сукупності та взаємозв’язку з іншими доказами, на спростування позову, що є її процесуальним обов’язком (ст. 13 Конвенції 1980 р.). Зазначеним спростовуються посилання в апеляційній скарзі на норми ст. 12 Конвенції 1980 р як на підставу для безумовного задоволення позову.

Стосовно доводів апеляційної скарги про неврахування судом наявності судового рішення суду загальної юрисдикції міста Ліон судової палати № 2 від 31.08.2023, то зазначене рішення оскаржене ОСОБА_3 до Апеляційного суду міста Ліон судової палати № 2 (номер у реєстрі 23/07622) шляхом подання апеляційної скарги на рішення суду загальної юрисдикції міста Ліон судової палати № 2 від 31.08.2023.

Посилання в апеляційній скарзі на порушення прав батька малолітньої дитини не є підставою для скасування оскаржуваного рішення, оскільки рішення суду у справі про повернення дитини до держави та постійного проживання повинне забезпечувати не тільки права одного з батьків, а й відповідати найкращим інтересам дитини.

Суд першої інстанції, з яким погоджується й апеляційний суд, при вирішенні спору врахував сімейну ситуацію подружжя, низку факторів емоційного характеру, дослідив надані докази і надав розумну оцінку балансу інтересів сторін у світлі якнайкращого врахування в першу чергу інтересів дитини. При цьому відсутні будь-які перешкоди участі позивача у житті доньки та відвідування її за місцем проживання дитини.

Доводи апеляційної скарги про неврахування судом відповідних висновків Верховного Суду в подібних правовідносинах є безпідставними, тому що у справі, яка переглядається, інші фактичні обставини, а саме те, що дитина проживає в Україні разом із матір’ю більше одного року і повернення її до Французької Республіки, враховуючи її вік, емоційний стан, рівень розумового розвитку на цей час є недоцільним, оскільки завдасть дитині психічної шкоди.

Порушень норм процесуального права, що призвели до неправильного вирішення справи, а також обставин, які є обов’язковими підставами для скасування судового рішення, апеляційний суд не встановив.

Відповідно до рішення «Проніна проти України» № 63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18.07.2006, п. 1 ст. 6 Конвенції 1950 р. зобов’язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент.

Європейський суд із прав людини зазначив, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов’язаний із належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів із вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча п. 1 ст. 6 Конвенції 1950 р. зобов’язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов’язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною залежно від характеру рішення (Seryavin and others v Ukraine («Серявін та інші проти України»), № 4909/04, § 58, ЄСПЛ, від 10.0.22010).

При цьому апеляційний суд ураховує, що, як неодноразово зазначав ЄСПЛ, право на вмотивованість судового рішення сягає своїм корінням більш загального принципу, втіленого в Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод, який захищає особу від сваволі; рішення національного суду повинно містити мотиви, достатні для того, щоб відповісти на істотні аспекти доводів сторони (п. 29, 30 рішення ЄСПЛ від 09.12.1994 у справі «Руїз Торіха проти Іспанії»). Це право не вимагає детальної відповіді на кожен аргумент, використаний стороною; більше того, воно дозволяє судам вищих інстанцій просто підтримати мотиви, наведені судами нижчих інстанцій, без того, щоб повторювати їх (п. 2 рішення ЄСПЛ від 27.09.2001 у справі «Гірвісаарі проти Фінляндії»).

Ураховуючи наведене, колегія суддів вважає за необхідне залишити апеляційну скаргу без задоволення, а рішення суду першої інстанції — без змін, оскільки доводи апеляційної скарги висновки суду не спростовують, на законність та обґрунтованість судового рішення не впливають.

20.12.2023 Запорізький апеляційний суд прийняв постанову, згідно з якою рішення суду першої інстанції залишив без змін 28.01.2024 р. адвокат в інтересах позивача сформував у системі «Електронний суд» касаційну скаргу, у якій просив скасувати зазначені судові рішення й ухвалити нове — про задоволення позову 30.04.2024 Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду постановив ухвалу про відкриття касаційного провадження за касаційною скаргою позивача на підставі п. 1 ч. 2 ст. 389 ЦПК.

06.08.2024 Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду постановив ухвалу, згідно з якою призначив справу до судового розгляду в порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи у складі колегії з п’яти суддів.

Чи сумісна за обставин цієї справи відмова у позові батька про повернення дитини до місця її постійного проживання з його правом на повагу до сімейного життя?

Позивач просив захистити його право на повагу до сімейного життя, що полягає у можливості проживати з дитиною та надавати їй батьківське виховання. Вважав, що відповідачка має повернути дитину до місця її постійного проживання Суди попередніх інстанцій відмовили у задоволенні вимог позивача, оскільки повернення дитини до Французької Республіки може загрожувати завданням їй фізичної або психічної шкоди.

У касаційній скарзі позивач стверджував, зокрема, про те, що підтвердження домашнього насильства з його боку до відповідачки у матеріалах справи немає; суди попередніх інстанцій проігнорували рішення суду загальної юрисдикції міста Ліона щодо встановлення постійного місця проживання дитини за місцем проживання батька; суди не застосували приписи ст. 12 Конвенції 1980 р. щодо видання розпорядження про негайне повернення дитини Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду з аргументами касаційної скарги позивача не погоджується.

За обставин цієї справи суди попередніх інстанцій установили, що відповідачка довела наявність підстав для відмови у поверненні дитини до Французької Республіки. Зокрема, на підставі заяви про домашнє насильство до жандармерії, протоколу заслуховування жертви та довідки про проходження відповідачкою медичного обстеження висували, що позивач, який страждає на алкогольну залежність, вживає спиртні напої, не контролює свою агресивну поведінку щодо відповідачки та їхньої дитини. Тому обґрунтовано відмовили у задоволенні позову.

Така відмова є втручанням у гарантоване ст. 8 Конвенції 1950 р. право позивача на повагу до сімейного життя. Але з огляду на встановлені судами обставини та досліджені докази немає жодних підстав висування про порушення цього права у світлі п. 2 ст. 8 Конвенції 1950 р.

Відмова у задоволенні позову ґрунтується на приписах Конвенції 1980 р, що визначає низку випадків, за яких національні органи можуть відмовити у поверненні дитини Один із таких випадків міститься у п. «b» ч. 1 ст. 13 цієї Конвенції. Тому за змістом п. 2 ст. 8 Конвенції 1950 р. втручання у право позивача є таким, що встановлене законом (Конвенцією 1980 р.), який характеризувався належною якістю і дозволяв позивачеві прогнозувати можливість відмови у поверненні дитини, зокрема через існування серйозного ризику завдання їй фізичного чи психічного насильства у разі повернення.

Пункт 2 ст. 8 Конвенції 1950 р. допускає можливість втручання у право на повагу до сімейного життя, зокрема, для захисту здоров’я та для захисту прав і свобод інших осіб. У справах щодо повернення дитини до місця її постійного проживання першочергову увагу слід приділяти якнайкращому забезпеченню інтересів дитини (ч. 1 ст. 3 Конвенції про права дитини). Принцип якнайкращого забезпечення інтересів дитини також закладений у Конвенції 1980 р., яка допускає можливість неповернення дитини до місця її постійного проживання, якщо там існує серйозний ризик завдання дитині фізичної або психічної шкоди, створення нестерпної обстановки (п «b» ч 1 ст. 13 Конвенції 1980 р.). Тому захист здоров’я дитини та якнайкраще забезпечення її інтересів є легітимними цілями для відмови у задоволенні відповідного позову.

Суди попередніх інстанцій установили факти домашнього насильства з боку позивача та вважали реальним ризик настання негативних наслідків для здоров’я дитини у разі її повернення до країни постійного проживанн.я Орган опіки та піклування надав рекомендації стосовно несприятливих наслідків для дитини у разі повернення її до місця постійного проживання. Зазначив, що позивач як батько дитини може безперешкодно її відвідувати в Україні та брати участь у її вихованні. З огляду на наведені чинники відмова у задоволенні його позову є пропорційною цілям захисту здоров’я, прав і свобод дитини та не є надмірним тягарем для позивача. Зважуючи конкуруючі приватні інтереси, суди надали перевагу інтересам дитини.

Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду вважає неприйнятним довід позивача у касаційній скарзі про те, що слід урахувати рішення суду загальної юрисдикції міста Ліона від 31.08.2023. Це рішення 10.04.2024 скасував Апеляційний суд м. Ліона.

Ознайомившись із висновками Верховного Суду, на які позивач звернув увагу у касаційній скарзі, колегія суддів відхиляє за необґрунтованістю його твердження про неврахування цих висновків судами попередніх інстанцій. Відмінності у підходах судів у цій і зазначених позивачем справах зумовлені різницею в їхніх обставинах і в досліджених судами доказах існування тих ризиків, які можуть зумовити відмову в позові про повернення дитини до місця її постійного проживання.

Неповернення дитини до країни проживання іноді може бути виправдане в силу об’єктивних причин, які відповідають інтересам дитини та визначені у Конвенції 1980 р. Зокрема тоді, коли існує ризик завдання дитині фізичної або психічної шкоди, створення нестерпної обстановки (п. «b» ч. 1 ст. 13 Конвенції 1980 р.).

Відмова у задоволенні позову є пропорційною цілям захисту здоров’я, прав і свобод дитини та не є надмірним тягарем для позивача Зважуючи конкуруючі приватні інтереси, суди можуть надати перевагу інтересам дитини, оскільки в усіх рішеннях, що стосуються дітей, їх найкращі інтереси повинні мати першочергове значення.

При визначенні найкращих інтересів дитини у кожній конкретній справі необхідно враховувати два аспекти: по-перше, інтересам дитини найкраще відповідає збереження її зв’язків із сім’єю, крім випадків, коли сім’я є особливо непридатною або неблагополучною; по-друге, в якнайкращих інтересах дитини є забезпечення її розвитку в безпечному, спокійному і стійкому середовищі, що не є неблагонадійним. Найкращі інтереси дитини можуть залежно від їх характеру та серйозності перевищувати інтереси батьків.

Ольга Розгон

доц, к. ю. н.

	17:41 Пт 14.02.25
Неповернення дитини до місця її постійного проживання
Головна цитата «Неповернення дитини до країни проживання іноді може бути виправдане в силу об’єктивних причин, які відповідають інтересам дитини та визначені у Конвенції 1980 р.», - доц., к. ю. н. О. Розгон Неповернення дитини до країни проживання іноді може бути виправдане в силу об’єктивних причин, які відповідають інтересам дитини та визначені у Конвенції про цивільно-правові аспекти міжнародного викрадення дітей 1980 р. Ця проблема є актуальною, оскільки має важливе значення, тому що потребує з’ясування у кожній конкретній справі аспектів найкращих інтересів дитини, які можуть залежно від їх характеру та серйозності перевищувати інтереси батьків. Дитиною є кожна людська істота до досягнення 18-річного віку, якщо за законом, застосовуваним до цієї особи, вона не досягає повноліття раніше. Пунктами 1 і 2 ст. 3 Конвенції про права дитини від 20.11.1989, ратифікованої Верховною Радою України 27.02.1991, передбачено, що в усіх діях щодо дітей, незалежно від того, здійснюються вони державними чи приватними установами, що займаються питаннями соціального забезпечення, судами, адміністративними або законодавчими органами, першочергова увага приділяється якнайкращому забезпеченню інтересів дитини. Дитині забезпечується такий захист і піклування, які необхідні для її благополуччя, беручи до уваги права й обов’язки її батьків, опікунів чи інших осіб, які відповідають за неї за законом. За правилами ст. 9 Конвенції 1989 р., держави учасниці забезпечують те, щоб дитина не розлучалася з батьками всупереч їх бажанню, за винятком випадків, коли компетентні органи згідно із судовим рішенням визначають відповідно до застосовуваного закону і процедур, що таке розлучення необхідне в якнайкращих інтересах дитини. Таке визначення може бути необхідним у тому чи іншому випадку, наприклад, коли батьки жорстоко поводяться з дитиною, або не піклуються про неї, або проживають роздільно і необхідно прийняти рішення щодо місця проживання дитини. Відповідно до ч. 3 ст. 51 Конституції України сім’я, дитинство, материнство і батьківство охороняються державою. Згідно із ч. 7 ст. 7 Сімейного кодексу України дитина має бути забезпечена можливістю здійснення її прав, установлених Конституцією України, Конвенцією про права дитини, іншими міжнародними договорами України, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України. Згідно зі ст. 141 СК мати і батько мають рівні права та обов’язки щодо дитини. Мати, батько та дитина мають право на безперешкодне спілкування між собою, крім випадків, коли таке право обмежене законом (ст. 153 СК). Згідно зі ст. 157 СК питання про виховання дитини вирішується батьками спільно. Той із батьків, хто проживає окремо від дитини, зобов’язаний брати участь у її вихованні та має право на особисте спілкування з нею. Той із батьків, з яким проживає дитина, не має права перешкоджати тому з батьків, хто проживає окремо, спілкуватися з дитиною та брати участь у її вихованні, якщо таке спілкування не перешкоджає нормальному розвиткові дитини. Батьки мають право укласти договір щодо здійснення батьківських прав і виконання обов’язків тим із них, хто проживає окремо від дитини. Договір укладається у письмовій формі та підлягає нотаріальному посвідченню. Відповідно до ч 1 ст. 160 СК місце проживання дитини, яка не досягла десяти років, визначається за згодою батьків. Статтею 161 СК передбачено, що якщо мати та батько, які проживають окремо, не дійшли згоди щодо того, з ким із них буде проживати малолітня дитина, спір між ними може вирішуватися органом опіки та піклування або судом. Під час вирішення спору щодо місця проживання малолітньої дитини беруться до уваги ставлення батьків до виконання своїх батьківських обов’язків, особиста прихильність дитини до кожного з них, вік дитини, стан її здоров’я та інші обставини, що мають істотне значення. Орган опіки та піклування або суд не можуть передати дитину для проживання з тим із батьків, хто не має самостійного доходу, зловживає алкогольними напоями або наркотичними засобами, своєю аморальною поведінкою може зашкодити розвиткові дитини. Ухвалюючи рішення у справі «М. С. проти України» від 11.07.2017 (заява № 2091/13), ЄСПЛ наголосив, що в таких справах основне значення має вирішення питання про те, що найкраще відповідає інтересам дитини. На сьогодні існує широкий консенсус, у тому числі в міжнародному праві, на підтримку ідеї про те, що в усіх рішеннях, які стосуються дітей, їх найкращі інтереси повинні мати першочергове значення. Рада Європи декілька разів засуджувала нерівне ставлення до батьків і наголошувала на тому, що роль батька щодо дітей необхідно краще визнавати і належно цінувати. Наприклад, у своїй Постанові 2079 (2015) щодо «Рівності і спільної батьківської відповідальності: роль батька» наголосила на важливості «подолання гендерних стереотипів щодо ролей, які приписуються жінкам і чоловікам у сім’ї» як «відображення соціологічних змін, що відбулися впродовж останніх п’ятдесяти років з огляду на організацію приватної сфери і сім’ї». Принципом 6 Декларації прав дитини, прийнятої резолюцією Генеральної асамблеї ООН 20.11.1959, передбачено, що дитина для повного і гармонійного розвитку її особистості потребує любові та розуміння Вона повинна, коли це можливо, рости під опікою та відповідальністю своїх батьків і в будь-якому випадку в атмосфері кохання та морального і матеріального забезпечення; малолітня дитина не повинна, крім тих випадків, коли є виняткові обставини, бути розлучена з матір’ю. Принцип 6 Декларації прав дитини, за яким малолітня дитина може бути розлучена зі своєю матір’ю лише у винятковій ситуації, не можна тлумачити таким чином, що у матері малолітньої дитини мається перевага перед батьком при вирішенні питання щодо визначення місця проживання дитини, беручи до уваги рівність прав обох батьків щодо дитини, що випливає як зі ст 141 СК, так зі змісту Конвенції 1989 р. Статтею 3 Конвенції Про цивільно-правові аспекти міжнародного викрадення дітей 1980 р, яка набрала чинності для України з 01.09.2006, передбачено, що переміщення або утримування дитини розглядаються як незаконні, якщо: a) при цьому порушуються права піклування про дитину, що належать будь-якій особі, установі чи іншому органу, колективно або індивідуально, відповідно до законодавства держави, в якій дитина постійно мешкала до переміщення чи утримування; b) у момент переміщення або утримування ці права ефективно здійснювалися, колективно чи індивідуально, або здійснювалися б, якби не переміщення чи утримування. Права піклування, згадані в п «a», можуть виникнути, зокрема, на підставі будь-якого законодавчого акта, або в силу рішення судової чи адміністративної влади, або внаслідок угоди, що спричиняє юридичні наслідки відповідно до законодавства такої держави. Цивільне судочинство здійснюється відповідно до Конституції України, цього Кодексу, Закону України «Про міжнародне приватне право», законів України, що визначають особливості розгляду окремих категорій справ, а також міжнародних договорів, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України. Якщо міжнародним договором, згода на обов’язковість якого надана Верховною Радою України, передбачено інші правила, ніж установлені Цивільним процесуальним кодексом України, застосовуються правила міжнародного договору України (ч. 1 і 2 ст. 3 ЦПК). Чинні міжнародні договори, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України (ч. 1 ст. 9 Конституції України, ч. 1 ст. 19 Закону України «Про міжнародні договори України»). Чинні міжнародні договори України підлягають сумлінному дотриманню Україною відповідно до норм міжнародного права (ч 1 ст 15 Закону № 1906-IV). Кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням або злочинам, для захисту здоров’я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб (ст. 8 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод). У рішенні ЄСПЛ від 07.12.2006 по справі «Хант проти України» суд зазначив, що між інтересами дитини та інтересами батьків повинна існувати справедлива рівновага, і дотримуючись такої рівноваги, особлива увага має бути до найважливіших інтересів дитини, які за своєю природою та важливістю мають переважати над інтересами батьків. Право батьків і дітей бути поряд один із одним становить основоположну складову сімейного життя, а заходи національних органів, що можуть перешкодити цьому, є втручанням у права, гарантовані ст. 8 Конвенції 1950 р. Таке втручання буде порушенням зазначеного положення, якщо воно здійснюється не згідно із законом, не відповідає легітимним цілям, переліченим у п. 2 цієї статті, та не вважається необхідним у демократичному суспільстві (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 13.04.2021 у справі № 2-4237/12 (п 51)). Правовідносини щодо повернення дітей, які незаконно утримуються в державі, відмінній від держави їх постійного проживання, порядок та умови захисту дітей від шкідливих наслідків їхнього незаконного переміщення або утримування урегульовані Конвенцією 1980 р Цілями цієї Конвенції є: a) забезпечення негайного повернення дітей, незаконно переміщених до будь-якої з Договірних держав або утримуваних у будь-якій із Договірних держав; b) забезпечення того, щоб права на опіку і на доступ, передбачені законодавством однієї Договірної держави, ефективно дотримувалися в інших Договірних державах (ст 1). Переміщення або утримання дитини розглядаються як незаконні, якщо: a) при цьому порушуються права піклування про дитину, що належать будь-якій особі, установі або іншому органу, колективно чи індивідуально, відповідно до законодавства держави, в якій дитина постійно мешкала до переміщення або утримання; b) у момент переміщення або утримання ці права ефективно здійснювалися, колективно чи індивідуально, або здійснювалися б, якби не переміщення чи утримання (ч 1 ст 3 Конвенції). Для прийняття рішення про повернення дитини необхідно встановити, що: по-перше, дитина постійно мешкала в Договірній державі безпосередньо перед переміщенням або утриманням (п «а» ч. 1 ст. 3 Конвенції); по-друге, переміщення або утримання дитини було порушенням прав піклування про дитину згідно із законодавством тієї держави, де дитина проживала (п. «а» ч. 1 ст. 3 Конвенції); по-третє, заявник фактично здійснював ці права до переміщення дитини або здійснював би такі права, якби не переміщення чи утримання (п. «b» ч. 1 ст. 3 Конвенції). Частина 2 ст. 12, ч. 1, 2 ст. 13 і ст. 20 Конвенції 1980 р. визначають вичерпний перелік обставин, за яких суд має право відмовити у поверненні дитини до місця її постійного проживання: якщо дитина незаконно переміщена чи утримується так, як це передбачено ст 3, і на дату початку процедур у судовому або адміністративному органі тієї Договірної держави, де знаходиться дитина, минуло менше одного року з дати незаконного переміщення чи утримування, відповідний орган видає розпорядження про негайне повернення дитини. Судовий і адміністративний орган, навіть у тих випадках, коли процедури розпочаті після спливу річного терміну, також видає розпорядження про повернення дитини, якщо тільки немає даних про те, що дитина вже прижилася у своєму новому середовищі (ч 1 і 2 ст 12 Конвенції 1980 р). Але судовий або адміністративний орган запитуваної держави не зобов’язаний видавати розпорядження про повернення дитини, якщо особа, установа чи інший орган, що заперечує проти її повернення, доведуть, що: a) особа, установа або інший орган, що піклуються про дитину, фактично не здійснювали права піклування на момент переміщення чи утримування, або дали згоду на переміщення чи утримування, або згодом дали мовчазну згоду на переміщення чи утримування; або b) існує серйозний ризик того, що повернення поставить дитину під загрозу заподіяння фізичної або психічної шкоди чи іншим шляхом створить для дитини нестерпну обстановку. Судовий або адміністративний орган може також відмовити в розпорядженні про повернення дитини, якщо виявить, що дитина заперечує проти повернення і досягла такого віку і рівня зрілості, при якому слід брати до уваги її думку (ч. 1 і 2 ст. 13 Конвенції 1980 р.). У поверненні дитини відповідно до положень ст. 12 може бути відмовлено, якщо воно не допускається основними принципами запитуваної держави в галузі захисту прав людини й основоположних свобод (ст. 20 Конвенції 1980 р.). Держави-учасниці докладають усіх можливих зусиль для того, щоб забезпечити визнання принципу загальної та однакової відповідальності обох батьків за виховання і розвиток дитини. Батьки або у відповідних випадках законні опікуни несуть основну відповідальність за виховання і розвиток дитини. Найкращі інтереси дитини є предметом їх основного піклування. Держави-учасниці визнають право кожної дитини на рівень життя, необхідний для фізичного, розумового, духовного, морального і соціального розвитку дитини (ч. 1 ст. 18, ч. 1 ст. 27 Конвенції 1989 р.). В усіх діях щодо дітей, незалежно від того, здійснюються вони державними чи приватними установами, що займаються питаннями соціального забезпечення, судами, адміністративними чи законодавчими органами, першочергова увага приділяється якнайкращому забезпеченню інтересів дитини (ч. 1 ст. 3 Конвенції 1989 р). Держави-учасниці забезпечують те, щоб дитина не розлучалася з батьками всупереч їх бажанню, за винятком випадків, коли компетентні органи згідно із судовим рішенням визначають відповідно до застосовуваного закону і процедур, що таке розлучення необхідне в найкращих інтересах дитини. Таке визначення може бути необхідним у тому чи іншому випадку, наприклад, коли батьки жорстоко поводяться з дитиною або не піклуються про неї, або коли батьки проживають роздільно і необхідно прийняти рішення щодо місця проживання дитини (ч. 1 ст. 9 Конвенції про права дитини). Поняття найкращих інтересів дитини слід оцінювати у світлі винятків, передбачених Конвенцією 1980 р., які стосуються плину часу (ст. 12), умов застосування Конвенції 1980 р. (ч. 1 ст. 13), а також дотримання фундаментальних принципів запитуваної держави стосовно захисту прав людини й основоположних свобод (ст. 20). Це завдання постає насамперед перед національними органами запитуваної держави, які, зокрема, мають перевагу прямого контакту із зацікавленими сторонами. Виконуючи своє завдання відповідно до ст. 8 Конвенції 1950 р., національні суди користуються свободою розсуду, яка залишається предметом європейського контролю, в межах якого ЄСПЛ розглядає відповідно до Конвенції 1950 р рішення, які ті органи ухвалили, користуючись цією свободою. Стаття 8 Конвенції 1950 р покладає на державні органи конкретний процесуальний обов’язок щодо цього: розглядаючи запит про повернення дитини, суди повинні розглянути не лише вірогідні твердження про «серйозний ризик» для дитини у разі її повернення, але й ухвалити рішення з наведенням конкретних підстав у світлі обставин справи. Як відмова у взятті до уваги заперечень щодо повернення, які можуть підпадати під дію статей 12, 13 і 20 Конвенції 1980 р, так і недостатнє наведення підстав у рішенні про відхилення таких заперечень суперечитимуть вимогам ст. 8 Конвенції 1950 р., а також намірам і меті останньої. Необхідне належне вивчення таких тверджень, яке має підтримуватися наведенням національними судами підстав, що не є автоматичними чи стереотипними, а досить деталізованими у світлі винятків, викладених у Конвенції 1980 р, яку потрібно тлумачити вузько (див mutatis mutandis рішення ЄСПЛ від 26.11.2013 у справі «Х. проти Латвії», заява № 27853/09 (п. 101, 107); від 28.01.2021 у справі «Сатановська та Роджерс проти України», заява № 12354/19 (п 31)). Розглянемо приклад судової практики щодо позовних вимог про забезпечення повернення малолітньої дитини до Французької Республіки. Представник сектору судової роботи та міжнародної правової допомоги у Запорізькій області, управління судової роботи та міжнародної правової допомоги Південного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Одеса) П. на підставі довіреності Міністерства юстиції України від 02.06.2023 звернувся до суду з позовом в інтересах громадянина Французької Республіки ОСОБА_1 до відповідача ОСОБА_2 про забезпечення повернення малолітньої дитини до Французької Республіки. В обґрунтування позовних вимог у позовній заяві зазначено, що ОСОБА_1 та ОСОБА_2 є батьками малолітньої ОСОБА_3,7, що підтверджується копією свідоцтва про народження від 25.08.2021 № 1980, виданого відділом реєстрації населення міста Екюллі Французької Республіки. Дитина з моменту народження до виїзду в Україну постійно проживала в місті Ліон Французької Республіки, перебувала на періодичному огляді лікаря-педіатра. Дитину було зареєстровано батьками до ясел 24.08.2022 відповідачка з дитиною без дозволу позивача чи судового дозволу поїхала в Україну. Станом на сьогодні дитину не повернуто до місця її постійного проживання у Французькій Республіці. Позивач стверджує, що відповідачка утримує дитину на території України, позивач стурбований безпековою ситуацією у м. Запоріжжі у зв’язку із триваючою війною в Україні. Відповідачка відмовляється повернути дитину під юрисдикцію Франції та висловила намір урегулювати питання шляхом застосування процедури медіації. У зв’язку з цим 06.12.2022 до Міністерства юстиції України як Центрального органу з виконання на території України Конвенції 1980 р. через Центральний орган Французької Республіки надійшла заява позивача від 11.09.2022 р. про сприяння поверненню дитини до місця її постійного проживання у Французькій Республіці. На підставі поданої позивачем заяви про повернення дитини та передбаченої ст. 28 Конвенції 1980 р. довіреності від 11.09.2022, відповідно до підп. 6 і 8 п. 9 Порядку виконання на території України Конвенції про цивільно-правові аспекти міжнародного викрадення дітей, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 10.07.2006 № 952, вживалися заходи щодо встановлення місцезнаходження дитини на території України, а саме надсилався запит Адміністрації державної прикордонної служби України із запитом про надання інформації про в’їзд дитини в Україну та до Національної поліції України з проханням надати сприяння в установленні місцезнаходження дитини та особи, з якою дитина перебуває, на території України. Відповідно до відповіді Адміністрації державної прикордонної служби України від 18.1.12022 ОСОБА_3 в’їхала в Україну 23.08.2022 Національна поліція України листом від 13.12.2022 № 14/03/15-6237/вс повідомила, що 21.07.2022 ОСОБА_4 проживає разом зі своєю матір’ю. Сектором судової роботи та міжнародної правової допомоги у Запорізькій області Управління судової роботи та міжнародної правової допомоги Південного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Одеса) відповідачку було запрошено на співбесіду. 23.01.2023 відповідачка з’явилася до сектору, під час зустрічі з нею було проведено бесіду та роз’яснено положення Конвенції, повідомлено про надходження заяви батька дитини про повернення тощо. Таким чином, відповідачка одноосібно в порушення батьківських прав позивача прийняла рішення про зміну дитиною держави її постійного місця проживання. Своїми діями, зокрема переховуючи дитину та не повертаючи її до постійного місця проживання у Французькій Республіці, відповідачка порушує права дитини та позивача, зокрема право дитини на належне батьківське виховання і право позивача на визначення місця проживання дитини. Позивач вважає, що відповідачка здійснює незаконне переміщення та утримування дитини на території України, що підпадає під дію Конвенції 1980 р. Позивач вважає, що наявні всі умови, визначені у ст. 3, 4, 35 Конвенції 1980 р., за яких Держава, на території якої утримується дитина, зобов’язана повернути дитину в державу її постійного проживання. Відповідачка скористалася правом відзиву на позовну заяву, в якому щодо задоволення позову заперечила в повному обсязі, зазначила, що ОСОБА_3 відповідно до довідки № 33/01-21 від 17.07.2023 зареєстрована в електронному реєстрі у закладі дошкільної освіти (садок-ясла) комбінованого типу № 189 «Ромашка» Запорізької міської ради за номером 5500243 від 21.12.2022 і в серпні 2023 дитина буде зарахована до закладу ОСОБА_3 спілкується російською мовою та розуміє українську мову, при цьому французькою/англійською дівчинка не володіє та не розуміє її Відповідно до декларації з лікарем ОСОБА_5 перебуває під наглядом педіатра. Дитина має сталі сімейні зв’язки з матір’ю, бабусею, дідусем, тіткою. Емілі має друзів, з якими вона спілкується щодня, відвідує танцювальний гурток, розважальні дитячі заклади та ігрові майданчики. Позивач страждає на алкогольну залежність, при цьому, вживаючи спиртні напої, не контролює свою агресивну поведінку по відношенню до відповідачки, своїх батьків та ОСОБА_5, яка також стає жертвою девіантної поведінки, а саме: в її присутності батько дівчинки ламає її улюблені іграшки, розбиваючи руки в кров; трощить все на своєму шляху; дратується на будь-які звуки дитини; вчиняє насильницькі акти (фізичні та сексуальні) над відповідачкою. Ці факти підтверджуються заявою про домашнє насильство і проходження позивачкою медичного обстеження, яким було зафіксовано отримання побоїв (копія протоколу опитування у жандармерії та медичного обстеження додаються), після чого справу про домашнє насилля було передано до суду Монпельє. Відповідачкою вживалися заходи щодо отримання відповідних документів із суду, проте їй було відмовлено в їх надсиланні, копія запиту та відповіді надаються до відзиву, та, з огляду на таке, додається клопотання про витребування інформації щодо руху справи у суді Монпельє. Зважаючи на вищевикладене, повернення ОСОБА_3 є неможливим, адже воно пов’язане із серйозним ризиком заподіяння їй фізичної або психічної шкоди від позивача і створить для дитини нестерпну обстановку. 13.09.2023 представник сектору судової роботи та міжнародної правової допомоги у Запорізькій області, управління судової роботи та міжнародної правової допомоги Південного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Одеса) подала до суду заяву про припинення представництва, оскільки Міністерство юстиції України не здійснює представництво інтересів заявника у разі, коли заявник звернувся до адвоката або іншим чином призначив приватного представника. Оскільки інтереси ОСОБА_1 наразі представляє адвокат, то сектор судової роботи та міжнародної правової допомоги у Запорізькій області, управління судової роботи та міжнародної правової допомоги Південного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Одеса) інформує про припинення представництва інтересів ОСОБА_1. Суд зазначає, що матеріали справи не містять достатніх доказів на підтвердження тверджень позивача про те, що він постійно піклувався про дитину. У матеріалах справи не міститься письмової згоди позивача про надання дозволу на виїзд дитини з Французької Республіки, як і не міститься спростувань тверджень відповідачки, що батько знав про виїзд матері з дитиною та не перешкоджав цьому, чим надав мовчазну згоду. З огляду на вищенаведене суд зазначає, що питання щодо встановлення фактів законності чи незаконності вивезення дитини з Французької Республіки, порушення законодавства про перетин державного кордону дитиною не може бути підтверджено або спростовано за результатами цього судового розгляду у зв’язку з відсутністю належних і допустимих доказів. Отже, суд вважає, що позовна вимога про визнання незаконності вивезення дитини є непідтвердженою належними та допустимими доказами, що має наслідком відмову в позові. Ураховуючи те, що позовна вимога щодо незаконності вивезення дитини безпосередньо пов’язана з вимогою щодо незаконності її утримання і без встановлення факту незаконності вивезення не можна встановити факт незаконності утримання, суд доходить висновку про наявність підстав для відмови в позові і в цій частині. Щодо позовної вимоги про зобов’язання відповідачки повернути дитину до місця постійного проживання у Французькій Республіці суд зазначає таке. Суд бере до уваги, що при поверненні дитини до Французької Республіки існує серйозний ризик того, що повернення поставить дитину під загрозу заподіяння фізичної або психічної шкоди, оскільки матеріалами справи підтверджено та не спростовано стороною позивача систематичні дії насильницького характеру щодо відповідачки та дитини, побиття відповідачки з дитиною на руках, що є підставою для відмови в позові про повернення дитини з підстав, зазначених у ч. 1 ст. 13 Конвенції. Ураховуючи факти, доведені сторонами суду, психологічні характеристики психоемоційного стану дитини, які однозначно констатують прихильність дитини до матері, стійкість соціальних зв’язків дитини з матір’ю, а також беручи до уваги рекомендації органу опіки та піклування щодо несприятливих наслідків для дитини у разі зміни свого соціального становища і зв’язків, ураховуючи вік дитини, її тривалу адаптацію в новому середовищі, наявність у дитини в Україні належних умов проживання, догляду, суд доходить висновку, що повернення дитини до Французької Республіки може негативно вплинути на психоемоційний стан дитини, що не відповідає її інтересам. 04.10.2023 Ленінський районний суд міста Запоріжжя ухвалив рішення, згідно з яким у задоволенні позову відмовив. Не погоджуючись із зазначеним рішенням суду, представник ОСОБА_1 (французькою — Alexandre Paul Guillemin) — адвокат подав апеляційну скаргу, в якій, посилаючись на неповне з’ясування обставин, що мають значення для справи, недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав установленими, невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи, порушення норм процесуального права, неправильне застосування норм матеріального права, просить рішення суду скасувати, ухвалити по справі нове рішення, яким задовольнити позов. Апеляційний суд погоджується із зазначеними висновками суду першої інстанції, оскільки вони відповідають обставинам справи і вимогам закону. Колегія суддів виходить із того, що підстави для відмови у поверненні дитини, тобто факти, підлягають оцінці у сукупності з дотриманням якнайкращих інтересів дитини як на сьогодні, так і в майбутньому, оцінкою сімейної ситуації загалом, проведення збалансованого та розумного зважування інтересів учасників справи тощо. Колегія суддів також ураховує, що на час розгляду справи судом апеляційної інстанції дитині виповнилося три роки три місяці, з 23.08.2022 (тобто вже більше року) ОСОБА_4 проживає в Україні. Апеляційний суд зазначає, що малолітня дитина уже прижилася у своєму новому середовищі, в якому знаходиться більше одного року, тому повернення дитини загрожує заподіянням їй психічної шкоди і створить для неї нестерпну обстановку (п. «b» ст. 13 Конвенції 1980 р.). Колегія суддів також ураховує, що між інтересами дитини та інтересами батьків повинна існувати справедлива рівновага, проте інтереси дитини мають переважати над інтересами батьків. Лише прагнення батька до здійснення піклування і реалізації своїх батьківських прав не є достатнім для твердження про найкращі інтереси дитини для повернення її за місцем проживання батька за встановлених у цій справі обставин. Наведеним спростовуються доводи позивача про те, що утримання дитини на території України порушує право батька на піклування про дитину. Апеляційний суд бере до уваги, що як відмова у взятті до уваги заперечень щодо повернення, які можуть підпадати під дію ст. 13 Конвенції 1980 р., так і недостатнє наведення підстав у рішенні про відхилення таких заперечень суперечитиме вимогам ст. 8 Конвенції, а також намірам і меті Конвенції 1980 р. Зазначає, що право батьків і дітей бути поряд один із одним становить основоположну складову сімейного життя, а заходи національних органів, що можуть перешкодити цьому, є втручанням у права, гарантовані ст. 8 Конвенції. Таке втручання є порушенням зазначеного положення, якщо воно здійснюється не згідно із законом, не відповідає легітимним цілям, переліченим у п. 2 цієї статті, та не може вважатися необхідним у демократичному суспільстві. Апеляційний суд вважає за необхідне зазначити, що відмова у позові ґрунтується на приписах Конвенції 1980 р., що визначає випадки, за яких національні органи можуть відмовити у поверненні дитини. Суд, дослідивши надані сторонами докази, дав їм належну правову оцінку та дійшов правильного висновку про те, що малолітня дитина сторін уже прижилася у своєму новому середовищі, в якому знаходиться більше одного року, тому повернення дитини загрожує заподіянню їй психічної шкоди і створить для неї нестерпну обстановку (п. «b» ст. 13 Конвенції 1980 р.). Відповідачка надала достатні й належні докази, які судами оцінено у сукупності та взаємозв’язку з іншими доказами, на спростування позову, що є її процесуальним обов’язком (ст. 13 Конвенції 1980 р.). Зазначеним спростовуються посилання в апеляційній скарзі на норми ст. 12 Конвенції 1980 р як на підставу для безумовного задоволення позову. Стосовно доводів апеляційної скарги про неврахування судом наявності судового рішення суду загальної юрисдикції міста Ліон судової палати № 2 від 31.08.2023, то зазначене рішення оскаржене ОСОБА_3 до Апеляційного суду міста Ліон судової палати № 2 (номер у реєстрі 23/07622) шляхом подання апеляційної скарги на рішення суду загальної юрисдикції міста Ліон судової палати № 2 від 31.08.2023. Посилання в апеляційній скарзі на порушення прав батька малолітньої дитини не є підставою для скасування оскаржуваного рішення, оскільки рішення суду у справі про повернення дитини до держави та постійного проживання повинне забезпечувати не тільки права одного з батьків, а й відповідати найкращим інтересам дитини. Суд першої інстанції, з яким погоджується й апеляційний суд, при вирішенні спору врахував сімейну ситуацію подружжя, низку факторів емоційного характеру, дослідив надані докази і надав розумну оцінку балансу інтересів сторін у світлі якнайкращого врахування в першу чергу інтересів дитини. При цьому відсутні будь-які перешкоди участі позивача у житті доньки та відвідування її за місцем проживання дитини. Доводи апеляційної скарги про неврахування судом відповідних висновків Верховного Суду в подібних правовідносинах є безпідставними, тому що у справі, яка переглядається, інші фактичні обставини, а саме те, що дитина проживає в Україні разом із матір’ю більше одного року і повернення її до Французької Республіки, враховуючи її вік, емоційний стан, рівень розумового розвитку на цей час є недоцільним, оскільки завдасть дитині психічної шкоди. Порушень норм процесуального права, що призвели до неправильного вирішення справи, а також обставин, які є обов’язковими підставами для скасування судового рішення, апеляційний суд не встановив. Відповідно до рішення «Проніна проти України» № 63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18.07.2006, п. 1 ст. 6 Конвенції 1950 р. зобов’язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Європейський суд із прав людини зазначив, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов’язаний із належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів із вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча п. 1 ст. 6 Конвенції 1950 р. зобов’язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов’язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною залежно від характеру рішення (Seryavin and others v Ukraine («Серявін та інші проти України»), № 4909/04, § 58, ЄСПЛ, від 10.0.22010). При цьому апеляційний суд ураховує, що, як неодноразово зазначав ЄСПЛ, право на вмотивованість судового рішення сягає своїм корінням більш загального принципу, втіленого в Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод, який захищає особу від сваволі; рішення національного суду повинно містити мотиви, достатні для того, щоб відповісти на істотні аспекти доводів сторони (п. 29, 30 рішення ЄСПЛ від 09.12.1994 у справі «Руїз Торіха проти Іспанії»). Це право не вимагає детальної відповіді на кожен аргумент, використаний стороною; більше того, воно дозволяє судам вищих інстанцій просто підтримати мотиви, наведені судами нижчих інстанцій, без того, щоб повторювати їх (п. 2 рішення ЄСПЛ від 27.09.2001 у справі «Гірвісаарі проти Фінляндії»). Ураховуючи наведене, колегія суддів вважає за необхідне залишити апеляційну скаргу без задоволення, а рішення суду першої інстанції — без змін, оскільки доводи апеляційної скарги висновки суду не спростовують, на законність та обґрунтованість судового рішення не впливають. 20.12.2023 Запорізький апеляційний суд прийняв постанову, згідно з якою рішення суду першої інстанції залишив без змін 28.01.2024 р. адвокат в інтересах позивача сформував у системі «Електронний суд» касаційну скаргу, у якій просив скасувати зазначені судові рішення й ухвалити нове — про задоволення позову 30.04.2024 Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду постановив ухвалу про відкриття касаційного провадження за касаційною скаргою позивача на підставі п. 1 ч. 2 ст. 389 ЦПК. 06.08.2024 Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду постановив ухвалу, згідно з якою призначив справу до судового розгляду в порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи у складі колегії з п’яти суддів. Позиція Верховного Суду Чи сумісна за обставин цієї справи відмова у позові батька про повернення дитини до місця її постійного проживання з його правом на повагу до сімейного життя? Позивач просив захистити його право на повагу до сімейного життя, що полягає у можливості проживати з дитиною та надавати їй батьківське виховання. Вважав, що відповідачка має повернути дитину до місця її постійного проживання Суди попередніх інстанцій відмовили у задоволенні вимог позивача, оскільки повернення дитини до Французької Республіки може загрожувати завданням їй фізичної або психічної шкоди. У касаційній скарзі позивач стверджував, зокрема, про те, що підтвердження домашнього насильства з його боку до відповідачки у матеріалах справи немає; суди попередніх інстанцій проігнорували рішення суду загальної юрисдикції міста Ліона щодо встановлення постійного місця проживання дитини за місцем проживання батька; суди не застосували приписи ст. 12 Конвенції 1980 р. щодо видання розпорядження про негайне повернення дитини Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду з аргументами касаційної скарги позивача не погоджується. За обставин цієї справи суди попередніх інстанцій установили, що відповідачка довела наявність підстав для відмови у поверненні дитини до Французької Республіки. Зокрема, на підставі заяви про домашнє насильство до жандармерії, протоколу заслуховування жертви та довідки про проходження відповідачкою медичного обстеження висували, що позивач, який страждає на алкогольну залежність, вживає спиртні напої, не контролює свою агресивну поведінку щодо відповідачки та їхньої дитини. Тому обґрунтовано відмовили у задоволенні позову. Така відмова є втручанням у гарантоване ст. 8 Конвенції 1950 р. право позивача на повагу до сімейного життя. Але з огляду на встановлені судами обставини та досліджені докази немає жодних підстав висування про порушення цього права у світлі п. 2 ст. 8 Конвенції 1950 р. Відмова у задоволенні позову ґрунтується на приписах Конвенції 1980 р, що визначає низку випадків, за яких національні органи можуть відмовити у поверненні дитини Один із таких випадків міститься у п. «b» ч. 1 ст. 13 цієї Конвенції. Тому за змістом п. 2 ст. 8 Конвенції 1950 р. втручання у право позивача є таким, що встановлене законом (Конвенцією 1980 р.), який характеризувався належною якістю і дозволяв позивачеві прогнозувати можливість відмови у поверненні дитини, зокрема через існування серйозного ризику завдання їй фізичного чи психічного насильства у разі повернення. Пункт 2 ст. 8 Конвенції 1950 р. допускає можливість втручання у право на повагу до сімейного життя, зокрема, для захисту здоров’я та для захисту прав і свобод інших осіб. У справах щодо повернення дитини до місця її постійного проживання першочергову увагу слід приділяти якнайкращому забезпеченню інтересів дитини (ч. 1 ст. 3 Конвенції про права дитини). Принцип якнайкращого забезпечення інтересів дитини також закладений у Конвенції 1980 р., яка допускає можливість неповернення дитини до місця її постійного проживання, якщо там існує серйозний ризик завдання дитині фізичної або психічної шкоди, створення нестерпної обстановки (п «b» ч 1 ст. 13 Конвенції 1980 р.). Тому захист здоров’я дитини та якнайкраще забезпечення її інтересів є легітимними цілями для відмови у задоволенні відповідного позову. Суди попередніх інстанцій установили факти домашнього насильства з боку позивача та вважали реальним ризик настання негативних наслідків для здоров’я дитини у разі її повернення до країни постійного проживанн.я Орган опіки та піклування надав рекомендації стосовно несприятливих наслідків для дитини у разі повернення її до місця постійного проживання. Зазначив, що позивач як батько дитини може безперешкодно її відвідувати в Україні та брати участь у її вихованні. З огляду на наведені чинники відмова у задоволенні його позову є пропорційною цілям захисту здоров’я, прав і свобод дитини та не є надмірним тягарем для позивача. Зважуючи конкуруючі приватні інтереси, суди надали перевагу інтересам дитини. Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду вважає неприйнятним довід позивача у касаційній скарзі про те, що слід урахувати рішення суду загальної юрисдикції міста Ліона від 31.08.2023. Це рішення 10.04.2024 скасував Апеляційний суд м. Ліона. Ознайомившись із висновками Верховного Суду, на які позивач звернув увагу у касаційній скарзі, колегія суддів відхиляє за необґрунтованістю його твердження про неврахування цих висновків судами попередніх інстанцій. Відмінності у підходах судів у цій і зазначених позивачем справах зумовлені різницею в їхніх обставинах і в досліджених судами доказах існування тих ризиків, які можуть зумовити відмову в позові про повернення дитини до місця її постійного проживання. Таким чином, робимо висновки. Неповернення дитини до країни проживання іноді може бути виправдане в силу об’єктивних причин, які відповідають інтересам дитини та визначені у Конвенції 1980 р. Зокрема тоді, коли існує ризик завдання дитині фізичної або психічної шкоди, створення нестерпної обстановки (п. «b» ч. 1 ст. 13 Конвенції 1980 р.). Відмова у задоволенні позову є пропорційною цілям захисту здоров’я, прав і свобод дитини та не є надмірним тягарем для позивача Зважуючи конкуруючі приватні інтереси, суди можуть надати перевагу інтересам дитини, оскільки в усіх рішеннях, що стосуються дітей, їх найкращі інтереси повинні мати першочергове значення. При визначенні найкращих інтересів дитини у кожній конкретній справі необхідно враховувати два аспекти: по-перше, інтересам дитини найкраще відповідає збереження її зв’язків із сім’єю, крім випадків, коли сім’я є особливо непридатною або неблагополучною; по-друге, в якнайкращих інтересах дитини є забезпечення її розвитку в безпечному, спокійному і стійкому середовищі, що не є неблагонадійним. Найкращі інтереси дитини можуть залежно від їх характеру та серйозності перевищувати інтереси батьків. ВІСНИК НААУ № 12 (107) Автор публікації: Ольга Розгон Ольга Розгон доц, к. ю. н. Аби першим отримувати новини адвокатури, підпишіться на канал Національної асоціації адвокатів України у Telegram.
© 2025 Unba.org.ua Всі права захищені "Національна Асоціація Адвокатів України". Передрук та інше використання матеріалів, що розміщені на даному веб-сайті дозволяється за умови посилання на джерело. Інтернет-видання та засоби масової інформації можуть використовувати матеріали сайту, розміщувати відео з офіційного веб-сайту Національної Асоціації Адвокатів України на власних веб-сторінках, за умови гіперпосилання на офіційний веб-сайт Національної Асоціації Адвокатів України. Заборонено передрук та використання матеріалів, у яких міститься посилання на інші інтернет-видання та засоби масової інформації. Матеріали позначені міткою "Реклама", публікуються на правах реклами.

Неповернення дитини до місця її постійного проживання

Головна цитата